06 квітня 2020
Ремесло на плечах не висить і хліба не просить, а хліб дає
Народні ремесла є невід’ємною частиною культури та побуту традиційного українського суспільства. З одного боку вони пов’язані із господарством та освоєнням природних ресурсів, а з іншого – є частиною духовної культури народу, оскільки відображають творчість та знання народу. Ремесло, тобто дрібне виробництво ручним способом, слугувало для задоволення особистих побутових потреб, на замовлення чи продаж. Географічне розташування України, її природні багатства сприяли розвитку великої кількості ремесел та художніх промислів.
Гончарство
«Не святі горшки ліплять»
Цей відомий фразеологізм відображає тисячолітній досвід у гончарній справі та вміння майстра. Гончарство – це обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів, черепиці та іншої кераміки. На території України гончарство відоме з часів неоліту (VII – V тисячоліття до н. е.). На ручному гончарному крузі, що з’явився тут у II століття н. е., виготовлялася більшість керамічного посуду в Київській Русі. У XIV-XV століття почали застосовувати ножний круг. Гончарство через багаті поклади глини було розповсюджене по всій Україні. Тут завжди виробляли різноманітний посуд: горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, тикви, барильця, баньки, декоративний посуд, дитячі іграшки. Найбільші осередки, які працюють і сьогодні, – це Опішне, Косів, Бубнівка.
Декоративний розпис
«Хата як писанка»
Мальовничість українських осель, їхнє барвисте оздоблення часто зустрічається в художніх творах українських письменників, поетів. Що ж так вражало митців? Немає сумніву: це – декоративний розпис! Головним різновидом декоративного розпису є настінний розпис. Жінки та дівчата розмальовували хати зовні: під стріхою (як фриз), навколо вікон, дверей та на віконницях. А найбільша увага приділялася розпису хати всередині, особливо печі, яка прикрашалася пишними букетами квітів. Розписували стіни, де зображувався килим, який важко було відрізнити від справжнього тканого. Декоративні розписи у минулому побутували в багатьох районах України, особливо на Поділлі, Київщині, Слобожанщині, Буковині, але найбільшого поширення вони набули у с. Петриківці нинішньої Дніпропетровської області, (цей розпис відомий як петриківський).
Ткацтво
«Тонко прясти – довго ткати»
Ткацтво було важливим ремеслом кожної української сім’ї – виготовляли полотно, рушники, хустки, налавники, доріжки, килими. Основним матеріалом для ткацтва були льон, коноплі та вовна. Українські ткачі працювали на верстатах двох типів: вертикальних («кросна», «розбої») і горизонтальних. Оздоблювали вироби геометризовані орнаменти: поперечні смуги, ромби, зірки, розетки, стилізовані зображення квітів, птахів. Найвідоміший центр ткацтва рушників з XV століття – м. Кролевець Сумської області. У XIX столітті ткацтвом славилися також Слобожанщина, Київщина (богуславські килими, Полтавщина (решетилівські килими, Поділля та Волинь. Крім народних килимів, з ХVIII століття побутували так звані панські килими та гобелени.
Вишивка
«Не лінуйся, дівонько, сорочки й рушники вишивати – буде чим гостей зустрічати»
Вишивання завжди було найпоширенішим видом жіночої ручної праці. Вишивали у кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У ХІХ-ХХ столітті відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, великі спеціалізовані підприємства з вишивки. Вишивка як оберіг прикрашала передусім жіночі й чоловічі сорочки, а також наліжники, обруси, наволочки, рушники. В Україні налічувалося близько 100 видів і технічних прийомів вишивання: гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння. Найпоширенішими є геометричні та рослинні орнаменти з локальними відмінностями. Візитівкою ж України є решетилівська вишивка «білим по білому».
Художнє різьблення
«Різьба – не тільки ремесло, віддати треба до останку і розум свій, душі тепло...»
Художнім різьбленням по дереву славилися стародавні слов'яни ще в XI столітті. Найвищого рівня в Україні різьблення досягло у XVIII-XIX столітті. Ним оздоблювали деталі будівель: одвірки, балки, наличники, віконниці. Особливу увагу різьбярі приділяли сволоку. Оздоблювали також предмети побутового і господарського призначення: скрині, столи, ліжка, полички, мисники; придорожні хрести, чумацькі мажі, сани.
Лозоплетіння
«Таланту Божого краса – в людських руках жива лоза»
Лозоплетіння – й справді мистецтво «живої лози», бо нема кращого матеріалу для плетіння, аніж вербове пруття. З нього виготовляли господарсько-побутові та художні вироби для збереження, транспортування та перенесення продуктів. Використовували також для виготовлення огорож, господарських приміщень, будівництва, виготовлення меблів, дрібних виробів та іграшок. Сліди цього ремесла на нашій території знайдені археологами ще в неоліті. Найдавніші пам’ятки українського плетіння кінця ХVIII століття зберігаються у музеях Києва, Львова та інших міст. Процес лозоплетіння досить тривалий і кропіткий.
Ковальство
«Коли на дворі льодок, тоді ковалеві медок»
Ковальство завжди було престижним заняттям, а ковалів шанували як цінних майстрів, що підтверджують народні прислів’я та приказки. Ковальство – це обробка металів способом гарячого кування. На території України у XVIII-XIX столітті на околицях майже кожного села були розташовані кузні. Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо), а також підковували коней та оковували вози. Серед гуцулів поширеним було бляхарство – виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. У містах зосередилися майстри, які виготовляли голки, годинники, ювелірні вироби (золотарі).
Виготовлення іграшки
«Чим би дитина не бавилась, аби не плакала»
Іграшка є особливим витвором українського народного мистецтва. Це те, без чого неможливо уявити дитинство, гру, тому виготовленню іграшок українці приділяли особливу увагу, використовували найрізноманітніші матеріали, купували та виготовляли власноруч. З розвитком ярмаркової торгівлі в кінці XVIII століття в Україні розпочалося масове виробництво забавок на продаж. До нас дійшли переважно керамічні та дерев’яні зразки XIX століття: ляльки, птахи, візочки, коники, меблі, дзиґи, вітрячки; механічні забавки; головоломки («мороки»); тарахкальця («хихички»). Найбільше дерев’яних іграшок виробляли на Прикарпатті, в Яворові. Окрім куплених, у кожній українській сім’ї їх виготовляли самотужки з лози, соломи, трави, парафіну, кісток, тканини, в Карпатській Україні – ще й з тіста та овечого сиру.
Писанкарство
«О, писанко! Ти символ України, Життя і миру вічна берегиня…»
Писанкою називають сире яйце, декороване традиційними символами за допомогою воску й барвників. Писанкарство як вид мистецтва поширений у багатьох народів світу і виник ще задовго до християнства. У міфології яйце є джерелом життя і всесвіту; символом Сонця; весняного відродження. Тому й виготовляли писанки-обереги навесні, перед Великоднем. На теренах України культові яйця знайдені в похованнях скіфів, у Східному Криму (IV століття до н. е). Масове розписування яєць на всій території України існувало здавна і мало свої локальні відмінності, про що свідчать давні колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Коломиї, Кракова, Варшави, Брно. Писанки переважно виготовляли для себе і лише зрідка – для продажу на ярмарку.
Пропонуємо ознайомитися з тематичним списком "Народні промисли та ремесла в Україні", який підготувала завідуюча культурно-просвітницьким сектором бібліотеки Наталія Гах.
