06 жовтня 2026

1876, 6 жовтня – на Київщині у родині священника народився Сергій Єфремов, письменник, журналіст, літературознавець, віце-президент ВУАН, член Української Ценральної Ради та Генерального Секретаріату. Його вважають «хрещеним батьком» УНР, оскільки саме Єфремов запропонував і використав назву Українська Народна Республіка.

«Грядущий за великою війною час принесе мир, нефальшиву волю і справедливість мовчазним масам народнім і усім націям, і поодинокій особі і цілій людськості», – писав Єфремов на початку 1917-го у листі до президента США Вудро Вільсона.

Після встановлення совєтської влади залишився в Україні. Відчував, що влада розправиться з ним. «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть неблизька, пахне», – написав у щоденнику Єфремов наприкінці 1928-го. Невдовзі був заарештований та звинувачений у керівництві вигаданою «контрреволюційною» Спілкою визволення України.

Помер у 1939 му в одному з таборів ГУЛАГУ.

Єфремов був одним із найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Він вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея».

Вже в своїй першій програмній статті «В пошуках нової краси» Єфремов утверджує утилітарність літератури й, відповідно, певну несвободу митця, який мусить виконувати свій громадський обов'язок. Цих ідей він, загалом, дотримувався протягом усього життя.

Критики неодноразово вказували на те, що на світогляд Єфремова надзвичайно сильний вплив мали російські народники: Добролюбов, Писарев та Михайловський, а також — Бєлінський.

На думку Богдана Рубчака, література для Єфремова — «центральна суспільна інституція», а її завдання — «висловлювати критичну настанову до явищ життя, які завжди у Єфремова звужуються до явищ суспільства».

Був противником модернізму. Також негативно відгукувався про натуралізм та міфологізм у літературі. Надавав формі літературного твору другорядного значення, оскільки, за словами Г. Грабовича література для нього існувала з певною метою, а не сама по собі, а тому «естетичне розуміння літератури, „постулат краси“, Єфремову ніяк не промовляє»[16], натомість шукаючи у ньому соціальної студії.

Для його праць властивий біографічний та соціологічні методи, а у його світогляді позитивізм поєднувався з елементами геґельянства. На думку Богдана Рубчака, це поєднання «романтичного визчення душі народу з позитивістсько-детерміністським твердженням про безпосередню залежність письменника від свого оточення». Близький до концепції «критичного реалізму», Єфремов шукав у творах "здорової та оптимістичної ідеології демократичного гуманізму, що вимагає описувати життя не таким, яким воно є, а таким, яким воно має бути. На його думку, реалізм — органічний, природний напрям для української літератури, «єдиний можливий засіб демократичного світогляду».

На думку Григорія Грабовича, є підстави розглядати літературну концепцію Єфремова як своєрідну предтечу соцреалізму.