02 жовтня 2026
Павло Петрович Филипович (20 вересня (2 жовтня) 1891[1] 1891, Кайтанівка — 3 листопада 1937, ур. Сандармох, Карельська АРСР) — український поет та літературознавець доби Розстріляного відродження.
Почав друкуватися російською мовою з 1910 року під псевдонімом П. Зорев у журналах «Вестник Европы», «Заветы», «Куранты». Ранні поетичні твори Филиповича позначені впливом символізму. Публікувалися у збірнику «Музагет» (1919), що об'єднував поетів-символістів.
Його невеликий літературний доробок — дві збірки поезій: «Земля і вітер» (1922) і «Простір» (1925), відзначаються високою літературною культурою, глибиною думки й досконалістю форми. Ранні його вірші позначені символізмом, поетику якого Филипович засвоїв, ще пишучи російською мовою. Філософськими підвалинами його поезії є насамперед людина, її місце в природі й історії. З цього походить його виразний універсалізм, тяжіння до безмежних, майже космічних просторів («Дивись, дивись, безмежні перелоги»). Прикметне для його поетичного мислення також уміння конфронтувати сучасність з далеким минулим і майбутнім.
Належав до літературної групи «неокласиків», позиції яких захищав у «літературній дискусії» 1925—1928 років. Вважав, що гармонійному розвитку національної літератури необхідне підґрунтя класичного світового письменства, не сприймав кон'юнктурної офіційної ідеологічної лінії в тогочасній поезії, виступав за підвищення культурного та художнього рівня літературних творів. Поетична творчість Филиповича відзначається культурологічною насиченістю, осмисленням загальнолюдських етичних та естетичних цінностей.
Найповніше видання поетичної спадщини Филиповича: Поезії. — Мюнхен, 1957.
Попри те, що Филипович ніколи не належав до будь-якої політичної партії і не брав надто активної участі в громадському житті, його заарештовано у вересні 1935 року НКВС[2] і суджено разом із Миколою Зеровим з початком 1936 року за приналежність до «шпигунсько-терористичної організації», що нею мав бути нібито семінар української літератури в Київському ІНО. Засуджений до страти. Невдовзі вирок замінили на 10-річний термін ув'язнення.
Відбував покарання спочатку в таборі в Карелії (Білбалтлаг, робітниче селище Медвежа Гора, нині місто Медвеж'єгорськ), згодом на Соловках. Вивезений звідти з великим етапом в'язнів Соловецької тюрми і страчений 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох поблизу Медвеж'єгорська (нині Республіка Карелія, РФ). Реабілітований посмертно — Військовою колегією Верховного суду СРСР 23 січня 1958 року[3].
Була засуджена і заслана в 1938 р. на 5 років в Караганду також дружина П. Филиповича, скульпторка Марія Андріївна Михайлюк-Филипович, хвора психічно від переживань, пов'язаних з арештом і засланням чоловіка.
