07 серпня 2023
Пантелеймон Олександрович Куліш (26 липня (7 серпня) 1819, Вороніж, Глухівський повіт, Чернігівська губернія — 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка, Борзнянського району Чернігівської області, Україна) — український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець, філософ історії. Активно сприяв розвиткові української літературної мови, науки, філософії, історії.
Автор «кулішівки» — першої фонетичної абетки української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису та мовлення.
Іван Франко називав Куліша «перворядною зіркою» в українському письменстві, «одним із корифеїв нашої літератури». Відомий найбільше як перекладач Біблії та як автор першого українського історичного роману «Чорна рада». Писав українською та російською мовами.
Член Сербської академії наук та мистецтв (від 1892).
Чоловік Ганни Барвінок (дружбою Куліша був Тарас Шевченко).
Наприкінці 1850-х років Куліш уклав першу фонетичну абетку української мови, в якій не було церковнослов'янських літер ѣ та ы, з'явилася літера g (на позначення ґ). Загалом саме правопис Куліша лежить в основі сучасної української абетки, хоча для цього первинна кулішівка пережила значну трансформацію.
З 1876 року кулішівку було заборонено в Російській імперії, натомість у 1890-х роках її у видозміненому вигляді було впроваджено у школах Галичини (на зміну етимологічному правопису), що дало поштовх до розвитку цього правопису.
Чорна рада (1857). За словами Івана Франка, «Чорна рада» — «найліпша історична повість в нашій літературі». Історична основа роману — події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 року — боротьба за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.
Цікавий факт, що існує два оригінальних примірники роману на українській та російській мовах. За змістом вони мають суттєві відмінності у сценах та деталях. Перша версія романів була готова у 1846 році. Спочатку автор написав російський варіант, а згодом зробив ніби український переклад, а насправді інший твір. Через арешт і заборону видавничої діяльності романи так і не були опубліковані. Оригінал українського рукопису, перед засланням, автор передав своєму доброму товаришеві Осипу Бодянському. Достеменно відомо, що цей примірник значно відрізняється від відомого опублікованого.
У 1856 році для погодження з цензурою Куліш спершу подав український примірник. Оскільки цензором виявився російський романіст Іван Лажечніков, то Пантелеймон йому запропонував ознайомитись з російським «аналогом» «Чорної ради». Саме останній варіант піддався численним цензурним правкам. Позаяк упливові урядовці поручилися за Пантелеймона, то українську версію дозволили надрукувати в обхід цензурі.
До російського варіанту «Чорної ради» автор написав післямову. У цій статті Куліш заявляє, що українська мова має право на особисту літературу. Також, на відміну від українського аналога, російський має епіграфи до кожного розділу.
Переклав Біблію, майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», котра вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета. Увійшли в неї переспіви творів визначних англійських та німецьких поетів XIX ст.: Байрона, Ґете, Шіллера, Гайне. Чимало переклав з російської (твори Пушкіна, Фета, Нікітіна, Кольцова, Некрасова).
Куліш систематично працював у царині перекладу, був твердо переконаний, що найвидатніші світочі європейського письменства мають стати здобутком письменства українського. Не знижуватись до популярного переказу для простолюду, а навпаки, дорівнятись вершин творчої думки — такою уявлялися перспектива і завдання українського перекладу романтикові Кулішеві.
Вважаючи мовну реформу І. Котляревського невдалою, П. Куліш марив про «староруську» мову як літературну. Осмислюючи Кулішів перекладацький стиль, М. Зеров звернув увагу на його «теорію староруського відродження», згідно з якою староруська (староукраїнська) літературна має синтезувати здобутки старої книжної мови і виражальні ресурси мови народнопоетичної. Тому в лексиці Кулішевих перекладів відсутні бурлескні фразеологізми, натомість значне місце посідають старослов'янізми, які надають їм урочистого, піднесеного, хоча нерідко й важкуватого для сприйняття характеру. «Далеко менше шкодить цей словник перекладам з Ґете та Байрона»[19], — зазначив М. Зеров.
Від англійських, німецьких, італійських поетів П. Куліш переніс на український ґрунт октаву, Спенсерову 9-віршову строфу та інші зразки канонічної строфіки.
Запрошуємо до бібліотеки переглянути книжкову виставку "Світогляд Пантелеймона Куліша".
