Бібліотека імені Михайла Андрійовича Жовтобрюха запрошує всіх, хто закоханий у книгу приєднатися до акції «Подаруй бібліотеці книгу», приурочену до Міжнародного дня дарування книг.

Якщо Ви маєте вдома книги, які вже прочитали і не користуєтесь ними – підпишіть їх гарними побажаннями, і подаруйте нашій університетській книгозбірні. Адже ці книги завжди знайдуть свого вдячного читача! А дарувальники понесуть додому в долонях частинку нашої любові!

Міжнародний день дарування книг (International Book Giving Day) – це добровільна ініціатива, започаткована у 2012 році американкою Еммі Бродмур. Ідею підказав її маленький син, який запитав маму, чому немає особливого дня, коли люди дарують один одному книги. Мета Міжнародного дня дарування книг – надихнути людей по всьому світу подарувати 14 лютого книгу – бібліотеці, другу, членам родини. Вважається, що у цей день мають об’єднатися і ті, хто дарує книги, і ті, хто прищеплює любов до читання.

Приєднуймось до акції! Добрі справи робити приємно!

Цього дня, 85 років тому, народився Василь Стус. Хто такий Стус? Стус – поет. А ще – патріот. Коли говорять про Стуса, то неодмінно вживають такі слова як «незламність українського духу». Неймовірно, але роки за ґратами його, здається, й справді не зламали. Натомість ці роки його … знищили. Знищили, бо дуже вже став поперек горла радянській владі.

Василь Стус народився у Святвечір у несвятковий 1938 рік, коли його батьки були змушені переїхати з Вінниччини до сьогоднішнього українського Донецька, аби уникнути примусової колективізації. Там родина зустріла війну, та пережила німецьку окупацію, і там, на очах маленького Василя, під час обстрілів, загинув його 15-річний брат Іван, коли вони разом садили кукурудзу. У школу Василь записався у п’ятирічному віці за власним бажанням і без участі дорослих (мати дізналася про це за декілька місяців випадково), а по її закінченню вступив на філфак педагогічного інституту, який згодом перейменували на Донецький національний університет ім. Василя Стуса. Бувши студентом, Василь багато читав, самотужки вивчив латинську мову, і був помічений викладачами, які потайки давали старанному студентові книги зі своїх бібліотек – заборонених Миколу Зерова, Тодося Осьмачку, МихайляСеменка та інших українських письменників. Саме в цій чотириповерховій будівлі, на вулиці Університетський, склалося його перше інтелектуальне товариство. За примхою долі університет повторив шлях свого геніального випускника – у 2014 році, аби уникнути окупації, інституції довелося евакуюватися до Вінниці.

Навчання в аспірантурі Стус продовжив в Києві – місті, що стало його любов’ю та натхненням. Тут, на ескалаторі метрополітену, він вперше побачив свою майбутню дружину Валентину, за рік одружився, а ще за рік став батьком. Київ подарував йому друзів та однодумців – Івана Світличного, Михайлину Коцюбинську, Івана Дзюбу, В’ячеслава Чорновола та ін.

Під час перебування в аспірантурі він створив свою першу поетичну збірку "Круговерть". У Києві він написав низку важливих літературознавчих статей про письменників Розстріляного відродження, чию пам’ять переписала радянська влада. Саме Стус повернув із забуття непересічну лірику Володимира Свідзінського та раннього Павла Тичину (згодом ці літературні розвідки будуть додані до судової справи проти Стуса). Кожною своєю статтею він відстоював право на українську мову та культуру: "Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість поєднується з криком його нації" – писав Стус. За це Москва Стуса ненавиділа, як і все українське та волелюбне. Дозволену владою межу поет перетнув у 1965 році на прем’єрі фільму "Тіні забутих предків" Параджанова, коли разом із Іваном Дзюбою і В'ячеславом Чорноволом попросив повну залу глядачів-інтелектуалів та партійних лідерів засудити таємні арешти поетів-шістдесятників. За це його відрахували з аспірантури, заборонили друкуватися, а згодом засудили за антирадянську діяльність: спочатку на 5 років тюрми та 3 роки заслання у Мордовії (Магаданська область), а потім ще на 15 у табір біля містечка Кучино (нині Чусове, Пермський край).

Кожну вільну хвилину ув’язнення Стус використовував, аби читати, писати, та перекладати, жартував, що карцер – найкраще місце, щоб зосередитись, і жалівся, що туди не можна взяти папір та олівець. Його твори всіма правдами та неправдами, завдяки побратимам і дружині Валентині, перетинали тюремні кордони й розходилися світом, хоча більшість спадщини було знищено. Своєму ще маленькому синові він писав: "Людина – це обов’язок, а не титул (народився – і вже людина). Людина – твориться, самонароджується. Власне, хто Ти є поки що? Кавалок глини сирової, пластичної. Бери цей кавалок у обидві жмені і мни – доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем’яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Ти є сам. Ти є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час – Творися ж!"

Наприкінці 1984 року бельгійський письменник Генріх Бьолль та українська діаспора в Торонто почали активно просувати кандидатуру Василя Стуса на Нобелівську премію за збірку "Таборовий зошит". Підготовка займала час (на той час вірші забороненого Стуса виходили лише у самвидаві), але якби це сталося, то було б тріумфом для України, порятунком для політв’язня і катастрофою для радянської влади. Відомий факт – премією Нобеля посмертно не нагороджують. Чи не це стало причиною того, що 4 вересня 1985 року Стуса знайшли мертвим у карцері, куди його відправили на 15 діб? Повернути тіло поета в Україну вдалося лише у 1989 році: в день його поховання на вулиці вийшло 100 тисяч людей, а радянський Київ майорів синьо-жовтими стягами, які було вже не заборонити.

На абонементі художньої літератури представлено книжкову виставку "Василь Стус – вільний голос України".

Джерело

Джерело


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.