17 грудня 2022
Данило Михайлович Щербаківський (рос. Даниил Михайлович Щербаковский, *17 грудня 1877, Шпичинці, Сквирський повіт, Київська губернія (нині Бердичівський район, Житомирська область, Україна) — †6 червня 1927, Київ, Українська РСР, СРСР) — український мистецтвознавець, історик, етнограф, археолог, музейник, педагог, громадський діяч. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв, Київського товариства охорони пам'яток старовини та мистецтва; почесний член Української Академії мистецтв (1918), учений секретар Секції мистецтв Українського Наукового товариства в Києві (1918—1919), дійсний член і товариш (заступник) голови Всеукраїнського археологічного комітету (1924—1927).
Освіту хлопець здобував у середньому загальноосвітньому закладі – Київській третій гімназії, яку закінчив із золотою відзнакою. Після вступив до Університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет.
У 1902-му розпочалася тісна співпраця з Миколою Біляшівським, який очолював Київський художньо-промисловий та науковий музей. Для цього музею Данило збирав витвори народного мистецтва. Тоді ж вийшла і перша праця молодого науковця – “Бібліотека Вишневецького замку”.
За два роки Данило Щербаківський отримав доручення від Московського археологічного товариства й направився на розкопки територією України. Та того ж року був мобілізований на строкову службу й відправлений на Кавказ. По поверненню працював викладачем історії в Умані.
У 1910-му Щербаківський переїхав до Києва й влаштувався штатним працівником Історичного музею та очолив історичний і етнографічний відділи. Данило відвідав чимало українських міст, містечок, сіл – збирав нові матеріяли, які згодом впорядкувалися в десятки тисяч експонатів музею. Для вивчення новітнього розвитку музейної справи науковець відвідав понад 30 европейських музеїв.
Початок Першої світової війни змусив покинути музейну справу. Щербаківського мобілізували до російської армії. Брав участь у бойових діях на території Галичини. Але й там дослідник намагався уберегти від знищення унікальні галицькі твори народного мистецтва. Зібрані експонати відправляв до Києва.
До Києва Данило повернувся в 1917-му році. Майже одразу поринув у суспільно-громадське життя. Він був одним із співзасновників Української Державної Академії Мистецтв. Там же викладав Історію українського та народного мистецтв.
За часів Української революції Данило Щербаківський неодноразово рятував від загибелі цінні архівні документи та експонати. У той час його можна було побачити з возиком в руках, на якому старанно складені цінності, і він вивозив їх до безпечного місця. Колекціонери також зверталися із проханням до Данила взяти на зберігання цінні речі.
Саме тоді розпочалася вакханалія грабунків і знищення предметів мистецтва, ініціаторами якої виступали агітатори-більшовики. Навесні 1919 року “червоні” видали указ про націоналізацію всіх приватних колекцій. За цими документами навіть бібліотеки не можна було мати. Усе намагалися загарбати собі у так званий комісаріат освіти.
Такі дії призвели до знищення тисяч унікальних, цінних історичних і культурних надбань. Вилучені у власників цінності лежали звалені на подвір’ї просто неба – дощ, сніг, експонати гинули від погодних умов та людської недбалості.
Щербаківський знав про це і як науковець тяжко переживав втрату унікальних історичних надбань. З чого було зрозуміло й інше: знищення української історії, культури та мистецтва – це знищення українського народу як нації. Офіційною мовою стала російська, а потрапити за ґрати можна було тільки через те, що в домі був портрет Тараса Шевченка.
Водночас розпочалося вилучення цінностей із храмів та церков. Коштовні метали – золото та срібло – конфісковувалося, чекісти не гребували нічим. Ікони, ризи, здирали срібне оздоблення з Євангелія, обдирали все до чого могли дістатися. Водночас із музеїв вилучали історичні мистецькі речі часів Хмельницького та Мазепи.
Щербаківський з однодумцями як міг противився тим грабункам, але сили були надто нерівні. Та Данило не здавався, у 1923 році домігся повернення до України понад п’яти тисяч експонатів. Вони були переміщені до Київського історичного музею (після смерти Данила їх забрали назад до Москви, а що не змогли – розтрощили на друзки).
Окрім зібрання й охорони історичних пам’яток Щербаківський багато часу приділяв науковій діяльності. Він разом із Біляшівським розумів, що народна творчість – це особливе мистецтво, яке також потребує охорони й впорядкування. Данило опублікував чимало праць і збирався написати ще багато.
Серед науковців Данило Щербаківський мав авторитет та славу відданого улюбленій праці патріота. Це й стало підґрунтям його загибелі.
Після Біляшівського (пішов з посади через хворобу) на посаду завідувача музею прийшов колишній чекіст Андрій Винницький, який сам себе призначив на цю посаду. Він навіть не мав середньої освіти, а в музейному мистецтві й поготів. Його накази й розпорядження часто не піддавалися розумінню. Він не бачив і не хотів чути, як безцінні скарби точить шашіль, міль і миші. Зібрані чималі кошти на дезінфекцію приміщень десь поділися. На постійні скарги Щербаківського махнув рукою. І чим далі, тим гірша ситуація складалася в музеї.
Окрім того, відвідавши чимало українських міст і побачивши на власні очі винищення культурної спадщини, Щербаківський написав статтю “Культурні цінності в небезпеці!”, намагаючись у такий спосіб привернути увагу громадськості. Але дарма, ніхто навіть не помітив той відчайдушний крик.
Наукова спадщина вченого збереглася тільки фрагментарно – понад 40 опублікованих праць і кількадесят рукописів, що донині знаходяться у 9-му фонді Інституту археології НАН України. Чимало з його робіт вилучили та знищили чекісти, тож вони втрачені назавжди.
У читальній залі періодичних видань представлено книжкову виставку "Відомий дослідник у галузі українознавства".
