17 квітня 2022
В'ячеслав (Вацлав) Казимирович Липинський (пол. Wacław Lipiński; 5 (17) квітня 1882, с. Затурці, Володимир-Волинський повіт, Волинська губернія — 14 червня 1931, Перніц біля Відня, Австрійська Республіка) — український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії та «Українського союзу хліборобів-державників». За Гетьманату — посол України в Австрії.
Вважав, що принципи етики та людської солідарності є універсальними для всіх людей у світі, незалежно від їхньої національності, мови чи релігії. Був великим прихильником творчого націоналізму як патріотизму, в американському стилі, і противником агресивного націоналізму, зокрема шовінізму. Частково публікувався під псевдонімами В. Правобережець, Nobilis Ruthenus, Василь Безрідний.
Співробітники читальної зали періодичних видань підготували книжкову виставку "В'ячеслав Липинський – фундатор українського консерватизму". А також пропонуємо ознайомитися з тематичним списком "В’ячеслав Липинський: від «хлопомана» до «хлопофоба»", який підготувала завідуюча культурно-просвітницьким сектором бібліотеки Наталія Гах.
Серед політичних доктрин України в XX ст. значне місце посідає монархічно-гетьманська концепція В. Липинського (1882—1931). Він вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. Гетьман є своєрідним «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва, на його думку, було встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як вважав історик, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. Його ще вважають за одного із засновників українського консерватизму, який поділяли окремі знані представники політичної думки.
Історик розглядав такі основні методи організації державного будівництва в Україні:
- демократія з республікою;
- охлократія з диктатурою;
- класократія з правовою, обмеженою законом монархією.
Найбільш придатною для України Липинський вважав останню форму. Пояснював це тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична бутафорія. Для українського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою.
В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності — це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями. Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Історик стверджував, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує її від економічного розпаду і кривавої анархії. Основна орієнтація В. Липинського — ніхто не збудує Української держави, якщо ми самі собі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, якщо ми самі нацією не схочемо бути. Відповідно власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народові України свої висновки як світогляд, здатний перетворити пасивний народ у політичне активний організм. Ідеологія розглядалася як рушійна сила національного відродження. Коли відродження націй відбувається без національного ідеалізму, без любові до цілої нації в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом нової волі й незалежності націй, що йде в парі з відродженням усіх європейських народів, то внаслідок того з самого поняття нації викидається весь його живий творчий зміст.
Отже, за концепцією В. Липинського, саме держава повинна об'єднати мешканців території в органічну цілість. Цей організм як наслідок спільного життя та спільних інтересів породжує колективну свідомість і раціональне бажання суспільного самовираження у формі власної нації. Передумовою цього самовираження є існування держави, оскільки, на думку науковця, ідея бажання, кінцевою метою якого є створення нації, може реалізуватися тільки в матеріальних формах держави.
