01 квітня 2022
Літературне коріння Полтавщини розлоге, міцне; воно заглиблюється в сиву давнину Переяславської землі – південно-східної частини Київської Русі. Тож закономірно, що це коріння сягає її найдавнішої літературної пам’ятки – “Слова о полку Ігоревім”: містечко Донець, згадане в „Слові…”, було розташоване на території сучасного Лохвицького району. Зі „Словом...” пов’язано чимало полтавців – його дослідників та інтерпретаторів.
Серед них у першу чергу згадуємо ім’я В. Кендзерського, який у 1874 році в Кременчуці опублікував переспів давньоруської поеми. Випускник Київського університету, Кендзерський, друкуючи книгу, розраховував на масового читача. Кременчуцьке видання „Слова...” відкривалося віршованою передмовою переспівувача, де він зізнавався, що взяв на себе важку працю. Далі йшла власне „Передмова”: своєрідний огляд перекладів і переспівів давньої пам’ятки. „Передмова” засвідчувала „добру поінформованість автора в історичній долі” „Слова...” (Г. Зленко). Завершувалося видання поетичним переспівом Кендзерського (паралельно було вміщено й оригінал твору).
До давньої пам’ятки зверталися також полтавці Панас Мирний, Леонід Гребінка, Леонід Новиченко, Володимир Підпалий, Володимир Малик та інші.
Історія донесла до нас ім’я народної піснетворки Марусі (Марини) Гордіївни Чурай. Їй приписують авторство багатьох пісень; її балада „Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” стала сюжетною основою творів різних літературних родів. Реальність Чураївни поки що не підтверджена науковцями; істинність існування поетки ХVІІ століття необхідно прийняти серцем. Емоційно-чуттєвий рівень – найкращий “свідок” справжності Марусі Чурай. Нині її ім’я асоціюється з піснею, передусім народною, а пісня – з образом Чураївни; це два нерозривні поняття, які тривожать душу, спонукають до розмислів про найсокровенніше.
У ХVІІ – ХVІІІ століттях на Полтавщині створюється низка літописів – Густинський монастирський літопис, літопис Мгарського Лубенського монастиря, літопис Самійла Величка (1670 – після 1728).
Літопис канцеляриста Війська Запорозького Самійла Васильовича Величка прагнув сформувати правдиву модель української минувшини, „зберегти державотворчі й культурні традиції предків та передати їх нащадкам” (В. Сарапин). Історіографічний твір нашого земляка – це справжні студії української ментальності, це звернення до нас, сущих читачів-співвітчизників, – служити матері Україні та її народові.
Гадяцький сотник, Гадяцький полковий суддя, згодом Гадяцький полковник Григорій Грабянка (рік народження невідомий – 1738) – автор ще одного козацького літопису. У високохудожньому історичному творі „Дђйствія презђльной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницького...” описано українську минувшину від давніх часів до 1709 року. Грабянка у ХVІІІ столітті науково й мистецьки обстоював думку, що „українці є рівні з іншими”.
Полтавщина – батьківщина митців, які репрезентували собою нову віху в історії національної літератури: Григорія Сковороди (1722–1794) та Івана Котляревського (1769–1838). Перший – мандрівний філософ, поет, байкар – завершив етап давнього письменства; другий – автор безсмертної „Енеїди” – став зачинателем нової української літератури. Сковорода – провісник глибокого гуманізму, який визначив основу „всіх кращих творів ХІХ ст.” (І.Франко); Котляревський – просвітитель, який свідомо вийшов „на шляхи творення... національного мистецтва” (П. Хропко).
На початку ХІХ століття (1802) було утворено Полтавську губернію, до складу якої ввійшло 10 повітів – Гадяцький, Золотоніський, Кременчуцький, Лубенський, Полтавський, Переяславський, Прилуцький, Пирятинський, Роменський і Хорольський. Згодом з’явилися Костянтиноградський, Миргородський, Зіньківський, Лохвицький, Кобеляцький. Саме тоді, у першій половині ХІХ століття, склалася і мережа культурно-освітніх закладів, почала видаватися перша газета – „Полтавские губернские ведомости”. Її неофіційну частину, де публікувалися матеріали з етнографії, археології, історії, економіки, географії краю, літературні твори, тривалий час редагував П. Бодянський (1809–1867) – перший краєзнавець Полтавщини. Його праці „Достопримечательности Полтавы” (1849) та „Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год” і дотепер є цінними довідковими джерелами, „саме в цьому їх найбільше значення” (П. Ротач).
Полтавщина тісно пов’язана з розвитком романтизму в українській літературі. Дослідник національного письменства С. Єфремов писав про „Полтавсько-харківський гурт” романтиків, маючи на увазі, що майже всі письменники першої половини ХІХ століття – „або лівобережці з роду, або чи інакше зв’язані в своїй діяльності з Харковом...”. До цього гурту належав насамперед Опанас Шпигоцький (роки народження і смерті невідомі) – поет, перекладач, фольклорист. Із досить скупих біографічних даних відомо, що він народився на Полтавщині в родині дрібного поміщика Григорія Шпигоцького, навчався в Харківському університеті. Любов до рідного краю спонукала Шпигоцького до захоплення народною поезією, переказами, бувальщинами, легендами. Він збирав і досліджував український фольклор. У 1831 році в „Українському альманасі” було вміщено його оригінальну „Малоросійську баладу” та перекладну „Марію” – фрагмент із поеми Пушкіна „Полтава”. „Малоросійська балада” – одна з ранніх балад нової літератури; вона започаткувала в українській поезії жанр „фольклорної балади” (В. Погребенник). Диптих сонетів Шпигоцького („Тільки тебе вбачила, мій милий коханий!” і „Знаєш, Саню-серденько!”) став першим зразком особистісної течії українського романтизму. Російськомовні романси „Малороссийская мелодия”, „Малороссийский романс” засвідчили добре володіння законами жанру, версифікаційну вправність автора. Опанас Шпигоцький переклав українською мовою деякі сонети Сафо й Адама Міцкевича.
Розквіт української романтичної поезії припадає на 30–40-і роки ХІХ століття. У цей час вияскравлюється талант і полтавців: Левка Боровиковського (1806–1889), Амвросія Метлинського (1814–1870), Євгена Гребінки (1812–1848), Олександра Афанасьєва-Чужбинського (1816–1875), які, проголосивши самоцінність індивіда, зосередили увагу на неповторному внутрішньому житті людини.
Тарас Шевченко – центральна постать українського літературного процесу ХІХ століття – теж був “дотичним” до Полтавщини. Тричі Шевченко приїздив в Україну і кожного разу бував на нашій землі. Загалом він відвідав з півсотні населених пунктів полтавського краю. Тут поет написав низку творів, зокрема ті, які визначили художню специфіку періоду „трьох літ”: „Три літа”, „Єретик”, „Великий льох”, „І мертвим, і живим...”.
Друга половина ХІХ століття – період реалізму, розвитку народницької літератури, етап появи психологічної прози – пов’язується з ім’ям братів Рудченків: Івана Білика (1845–1905) та Панаса Мирного (1849–1920). Вони стали авторами першого соціально-психологічного роману в українській літературі. Твір „Хіба ревуть воли, як ясла повні?” – не єдиний приклад мистецької співпраці братів: повість „За водою”, написана Рудченками у 80-х роках, змальовувала безвихідь українських кріпаків після селянської реформи в Російській імперії.
Панас Мирний належав до кола демократично налаштованих інтелігентів – членів полтавської Громади, підтримував зв’язки з Михайлом Старицьким, Миколою Лисенком, Марією Заньковецькою та іншими. Він брав активну участь у підготовці й відзначенні сторіччя з часу виходу „Енеїди” І. Котляревського, у відкритті пам’ятника першому класикові літератури. У будинку Панаса Рудченка у вересні 1903 року зібралися чільні літературні постаті практично з усієї України: Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Василь Стефаник, Володимир Самійленко, Гнат Хоткевич, Христя Алчевська, Філарет Колесса.
Найбільша заслуга Панаса Мирного в тому, що у своїй прозі він не тільки розкрив причини державного занепаду України, а й змалював духовне прозріння представників народу, показав їхні провідні суспільно-психологічні риси.
Розвиток реалістичної літератури представлений також творчістю Дмитра Марковича (1848–1920), Олени Пчілки (1849–1930), Кесаря Білиловського (1859–1938), Михайла Старицького (1840–1904) та інших уродженців Полтавщини.
Славу нашого краю примножив Михайло Драгоманов (1841–1895) – публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист і громадський діяч. Всеєвропейське визнання він здобув доповідями на захист переслідуваної владою української літератури на Літературному конгресі в Парижі (1878) та Міжнародному літературному конгресі у Відні (1881), а також виступами на європейських наукових форумах, участю в написанні багатотомної праці Ж. Реклю „Земля й люди. Нова всесвітня географія”.
Драгоманов – один з перших українських професійних літературних критиків, він систематично аналізував тенденції та явища літературного життя в Україні, „сприяв співробітництву й взаємодії з культурами інших народів” (П. Федченко).
Його сестра Ольга Драгоманова-Косач (1849–1930) – Олена Пчілка – посіла чільне місце в українському письменстві 70–90-х років ХІХ століття. Її багатогранна художня спадщина – поезія, проза, драматургія, переклади – відіграла значну роль у національно-визвольній боротьбі українців.
Полтавщина може по праву вважатися і батьківщиною українського професійного театру – саме тут він розпочинав формуватися. У кінці 1881 року (за іншими джерелами – у 1880-му) в Кременчуці склалася трупа під орудою Ашкаренка, в якій служив і Марко Кропивницький (1840–1912). На початку 1882 року трупа перебралася до Києва, де 10 січня розпочала давати вистави українською мовою. З цього часу бере відлік професійний національний театр.
Літературно-мистецьке життя України ХІХ – перших десятиліть ХХ століття надзвичайно барвисте й плідне. Ще жили і працювали ті, кого нині іменуємо класиками, а поруч з ними прокладали свої шляхи в письменство молоді.
Перші роки минулого століття ознаменувався появою перших україномовних періодичних видань у Східній Україні – газети „Хлібороб” (листопад 1905 року, м. Лубни) та часопису „Рідний край” (грудень 1905 року, м. Полтава). Видання започаткували легальну пресу на Наддніпрянщині, об’єднали навколо себе прогресивну українську інтелігенцію. Українська журналістика початку ХХ століття на сході України – одна з яскравих сторінок розвитку ідеї державності, каталізатор культурного життя цього періоду (С. Семенко).
мПроцес самоствердження української літератури в нових умовах розвивали і наші земляки: Петро Залозний (1866–1921), Володимир Самійленко (1864–1925), Архип Тесленко (1882–1911), Микола Філянський (1873–1938), Никанор Онацький (1875–1937), Олекса Діхтяр (1886–1936), трохи згодом Михайль Семенко (1892–1937), Петро Ванченко (1898–1937), Микола Зеров (1890–1937), Михайло Драй-Хмара (1889–1939), Остап Вишня (1889–1956) та інші.
Перше десятиріччя ХХ століття – час діяльності літературознавців Івана Стешенка (1873–1918) та Симона Петлюри (1879–1926).
Іван Стешенко – педагог, громадський діяч, автор гімну „Гей, не дивуйте, добрії люди”, поетичних збірок „Хуторні сонети” та „Степові могили” – залишив низку літературно-критичних праць: „Іван Петрович Котляревський, автор української „Енеїди”, „І. П. Котляревський у світлі критики”, „Історія української драми”, „Життя й твори Тараса Шевченка” тощо.
Перу Симона Петлюри належать статті, рецензії, огляди, що друкувалися в періодиці, збірка критичних нарисів „Незабутні”. Писав він про Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, М. Заньковецьку та інших.
У 20-х роках з’явилися різні літературні об’єднання, групи, організації, які відзначалися строкатістю мистецьких орієнтацій. До них входили й наші земляки. У 1922 році в Полтаві було утворено філію Спілки селянських письменників України „Плуг”. Її організаторами стали Павло Усенко, Григорій Епік, Максим Лебідь, Юрій Жилко.
Світоглядний і естетичний плюралізм у літературі доби культурного відродження України змінився жорстоким терором проти інтелігенції. Тридцяті роки XX століття стали часом гнітючо-тривожного очікування „чогось страшного, невідворотного” (П. Ротач). Поміж інших жертвами сталінських репресій стали і багато письменників-полтавців. Частина з них була фізично знищена: Грицько Коваленко (1868–1937), Никанор Онацький (1875–1937), Микола Зеров (1890–1937), Петро Ванченко (1898–1937), Василь Чечвянський (1888–1937); інші митці отримали різні терміни таборів: Остап Вишня (1889–1956), Олександр Ковінька (1900–1985), Григорій Майфет (1904–1975). Деякі письменники змушені були емігрувати: Дмитро Нитченко (1905–1999), Михайло Орест (1901–1963), Іван Майстренко (1899–1984), Василь Барка (1909–2003), Петро Одарченко (рік народження 1903), Микола Лазорський (1884–1970). Вони теж – „зерна полтавської літературної ниви, і їх треба збирати до загальної скарбниці нашої культури” (П. Ротач).
Літературні сили Полтавщини зазнали втрат і в роки Великої Вітчизняної війни. Поет із Лубенщини Петро Артеменко (1918–1944) був страчений гестапо. Збірки його творів „Пісня моєї весни”, „Поезії” побачили світ лише в 60–70-х роках, а в 1961 році Артеменка посмертно прийнято до Спілки письменників України. Поет і драматург Кость Герасименко (1907–1942), йдучи на фронт, звертався до рідної полтавської землі: „Ми вирушаємо у наступ. Ми ідемо вперед. Чекай!”. Він не повернувся з боїв, віддав життя за свою Вітчизну, але його творча спадщина продовжує жити.
Повоєнний період був складним для всієї країни, а для мистецтва – особливо. Письменники прагли оновлення, естетичної розкутості, а суспільна ідеологія ставила певні межі. І все ж, попри зовнішні перешкоди, мистецтво українського слова в 40–50-х роках дало зразки високої творчості, явило нові імена.
У цей час у духовних надрах України зрів національний, соціальний і творчий потенціал, який виразно проявився в 60-х роках – у так званому русі “шістдесятників”. Цей рух багато в чому визначив подальший шлях розвитку нашої літератури, водночас ставши окремішним, яскравим етапом її історії.
До української плеяди письменників-„шістдесятників” належали полтавці Василь Симоненко (1935–1963), Володимир Підпалий (1936–1973), Борис Олійник (1935).
Збірки „Тиша і грім”, „Земне тяжіння” В. Симоненка, „Зелена гілка” В. Підпалого, „Двадцятий вал” Б. Олійника, мабуть, найповніше виявили і сформулювали „провідні ідеї молодого поетичного покоління” (М. Ільницький), яке переосмислювало культурну спадщину, чітко визначало й активно виявляло свою громадянську та мистецьку позицію, шукало і знаходило нові слова для нового часу.
Усього 28 років відвела доля Василеві Симоненку, та поет залишив вірші, сповнені любові до України, до життя, до “маленької” людини – звичайної, але неповторної. Його поетична спадщина і нині, вже в незалежній Україні, продовжує активно нуртувати в літературному житті, будити патріотичні почуття, бо багато в чому вона була громадянськи, морально й мистецьки засадничою.
Письменник із села Лазірки Володимир Підпалий теж рано пішов за обрій – у 37 років. Але за короткий час він встиг зробити багато: видрукував збірки „Повесіння”, „Тридцяте літо”, „В дорогу – за ластівками”, „Вишневий світ”; плідно працював у видавництвах, писав рецензії, літературознавчі дослідження, статті; перекладав з російської, молдавської, вірменської, єврейської, німецької та інших мов.
Поет, політик, народний депутат України, активний учасник громадського життя, Герой України Борис Олійник надовго визначив обличчя літератури другої половини ХХ століття. Полтавське коріння відчутне в його лірично-пісенних творах, насамперед у циклі-поемі „Сиве сонце моє”.
Українська проза цього періоду розвивалася в різних системах – соцреалістичній, модерній, постмодерній. Значним мистецьким явищем у ній стали твори полтавців Олеся Гончара (1918–1995), Олексія Коломійця (1919–1994), Анатолія Дімарова (1922), Павла Загребельного (1924), Володимира Малика (1921–1998), Феодосія Рогового (1925–1992), Бориса Харчука (1931–1988), Григорія (1920–1961) та Григора (1931–1980) Тютюнників.
Григора Тютюнника можна вважати знаковою постаттю літератури. У сорока оповіданнях і новелах, п’ятьох повістях, кількох нарисах, есе, рецензіях, книзі спогадів „Коріння”, у кіносценарії за романом „Вир” він розкрив своєрідний і неповторний український національний характер „у його найрізноманітніших людських виявах” (В. Дончик), з ніжністю і любов’ю явивши світові споконвічно теплу і вразливу душу рідного його серцю селянина.
Сільське життя з його болями, невигойними ранами й невичерпними криницями народного духу стало головною темою творчості і Феодосія Рогового. Рідне Посулля, трагедія затоплених штучним морем земель і людей, які втратили грунт під ногами, сповнюють усі його романи, які, одначе, “виходять за межі” локальної території та теми. При цьому Ф. Роговий плідно працював у слові як новатор: у „Святі останнього млива”, „Поруках для батька”, „Великих поминках” виразно відчутне авангардне письмо, нанесене на посулянську основу. Автор плідно поєднав тривогу за долю краю з тривогою за людську душу, водночас давши зразки якісно нової прози.
Прозу України останніх років XX – початку XXI століття репрезентує „останній чорний геній літературної Полтавщини” – Олесь Ульяненко (О. Ульянов) (1962). Прозаїк, поет, есеїст, лауреат премії „Благовіст”, Малої Шевченківської премії, член Спілки письменників України й Асоціації українських письменників, Ульяненко – один з найчитабельніших авторів в Україні. Його книги „Зимова повість”, „Сталінка”, „Вогненне око”, „Богемна рапсодія”, „Знак Саваофа”, „Дофін Сатани”, „Хрест на Сатурні” та інші свідчать, що ще молодий прозаїк з Хорольщини – найуспішніший представник полтавського письменства на всеукраїнському рівні.
Сучасні досягнення членів Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України, яка офіційно бере свій початок з 1956 року, безперечно, багато в чому визначені духовно-мистецькими надбаннями попередників. Серед них: Надія Хоменко (1912–1987), Олесь Юренко (1912–1990), Яків Шутько (1916–1992), Федір Гарін (1914–1998), Леонід Бразов (1916–1997), Тарас Нікітін (1947–1993) та інші. Етапи їхньої творчості і діяльності ґрунтовно розкриті в книгах та публікаціях відомих полтавських літературознавців Петра Ротача, Миколи Костенка, Анатолія Дяченка.
Станом на 1 січня 2006 року Полтавська обласна організація Національної Спілки письменників України об’єднує 36 членів. Вікова амплітуда солідна: найстаршому з митців – за 80, наймолодшому – лише 20 років. Своєрідна традиція національної літератури – зрілість таланту і його викристалізація, мудрість і молодість існують в одній часовій площині – сьогодні, зв’язуючи нерозривно минуле й майбутнє. Це нормальне співжиття представників різних поколінь, яке забезпечує збереження кращих надбань і відкритість до нових творчих пошуків.
Наступним після 60-х років помітним якісним “сплеском” в українській літературі, зокрема й полтавській, були позначені 80-ті роки, точніше, їх середина. Митці старшого віку переважно працювали в межах „соцреалізму”, освоєного ними впродовж їхнього творчого становлення (хоча дехто з них намагався вийти за межі цього напрямку), а творча молодь більше прагла оновлень і намагалася писати вільно, розкуто. Тому можна говорити про два типи дискурсу, які найповніше виявляють себе у сучасному мистецькому процесі: заповідально-селянський і постмодерний. Представники першого дискурсу базуються на реалістичній традиції з певними вкрапленнями романтизму і модернізму; творці постмодерного письма більше орієнтуються на взірці світової, зокрема західноєвропейської, літератури.
Розглядаючи полтавських письменників під цим кутом зору, до представників першого дискурсу можна віднести “чистих” традиційників Леоніда Вернигору, Володимира Карпенка, Володимира Мирного, Івана Нечитайла, Володимира Тарасенка, Григорія Терещенка, Володимира Заліського, Петра Мостового, Олега Головка, Івана Маценка, Наталію Харасайло; як модерністів можна визначити Олену Гаран, Володимира Ейсмонта, Олексія Кацая, Олександра Галіцина, Раїсу Плотникову, Володимира Шкурупія, Миколу Костенка, а до неомодерністської течії тяжіють Любов Пономаренко, Олександр Міщенко, Наталка Фурса, Сергій Осока, Дарина Риженко. Цей поділ, безперечно, дещо умовний, але нам здається, він краще допомагає визначити домінанти творчого обличчя і мистецького пошуку того чи іншого автора.
Прозаїки різних поколінь, незалежно від жанру, стилю і напрямку, продовжують розробляти чи не найголовнішу в українській літературі тему – тему селянства. Але вона постає по-різному під пером кожного окремого автора. Повоєнне село в Леоніда Вернигори, соціально-психологічний пласт у Івана Нечитайла та Івана Маценка, трагічна безодня душі жінки-матері в Любові Пономаренко та Володимира Шкурупія, побутові колізії сучасної “глибинки” в Олександра Міщенка…
Справжньою гордістю української літератури можемо вважати гребінчанку Любов Пономаренко – майстра психологічної прози, чия творчість заслужено відзначена трьома вагомими літературними преміями. В її повістях та новелах химерно переплітається реальне і фантастичне, фактичне і сакральне. Вони мають сильний морально-естетичний вплив на читача, хоча позбавлені “чистого моралізаторства”. Натомість – оголена чуттєвість, у якій пульсує глибока народна пам’ять.
Багато членів Полтавської обласної організації НСПУ плідно працюють і як прозаїки, і як поети. Серед них Наталя Баклай, вірші та новели якої вирізняються міцно вкоріненою в народну традицію світоглядною позицією і манерою письма. Її стиль – простий, близький до фольклорних зразків українського ліро-епічного жанру. На противагу, Олексій Кацай працює в жанрі, складному як стилістично, так і змістовно. Послуговуючись українською та російською мовами, він своєрідно розробляє науково-фантастичну, космічну тему у своїй прозі і поезії. Шукає нових шляхів у мистецтві слова і маститий полтавський поет, прозаїк, літературознавець Микола Костенко.
Володимир Мирний – автор 16-ти поетичних та прозових книг. Останню, видану 2005 року, – „Життя по колу йде...” – він уклав як підсумкову, ювілейну, як таку, що віддзеркалює багатогранність його мистецьких здобутків і представляє його як поета і прозаїка.
Сміливо репрезентує себе в прозі і відома поетеса з Лубен Раїса Плотникова, яка зважилася освоювати складну і на позір зовсім не жіночу тему – тему війни. Остання в часі її книга – роман “Афганський кут” – свідчить про високу іманентну спроможність авторки працювати не лише творчо, але й аналітично, постійно переосмислюючи історичний матеріал.
У подібному руслі, але в межах глибших пластів історії України, працює її лубенська колега, теж прозаїк і поет Ольга Хало, яка тяжіє до змалювання непересічних постатей минувшини, а в її романі “Геєна” постає трагічний образ українського селянина в умовах сталінської доби, а саме голодомору 1932–1933 років.
Ще один молодий лубенський письменник, лауреат двох літературних премій, Олександр Міщенко, іншими, більш сучасними, засобами теж освоює в слові сільську тематику. Але зі сторінок його прозових творів перед читачем постають уже наші сучасники – складні, часом суперечливі, поставлені в незвичні ситуації. Розв’язки ж колізій, пропоновані автором, майже завжди несподівані, оригінальні, а мова його героїв – впізнавана, жива.
Одначе найпотужніше на полтавських теренах представлена поезія, переважно жіноча (відповідно до авторства), чуттєва і сильна змістовно. Віра Казидуб, Наталя Баклай, Людмила Овдієнко, Ольга Хало, Лідія Віценя тяжіють до поєднання традиційного та нового. Всі вони досить плідно працюють. Так, Віра Казидуб з 2001-го до 2003 року включно видала 10 книг – результат її активної творчої діяльності впродовж більш ніж 20 років. Самозаглиблення та пильне споглядання зовнішнього світу крізь призму свого внутрішнього – основні, архетипальні ознаки творчості поетеси, що почасти споріднює її з мистецтвом імпресіоністів.
Естетичною витонченістю вирізняється “жіноче обличчя” ліричної героїні творів Лідії Віцені. Чутливе серце, здатність до самопожертви, непотамований душевний біль, постійне відчуття власної невіднайденості в часі – ось те, що вирізняє її поезії.
Проникливий і глибокий психологізм притаманний творчості поетеси з Кобеляк Людмили Овдієнко. Її твори вводять читача в багатогранний жіночий світ з його мужністю і гіркотою, щирістю і самоіронією, та головне – з вірою і любов’ю. Афористичність, філософічність, здатність до широких узагальнень роблять її поезію впізнаваною і водночас – близькою до кращих зразків світової жіночої лірики.
Привертає увагу доробок Наталки Фурси – мисткині філософського спрямування. П’ять її збірок – це етапи не лише художнього зростання, вони – відбиття духовного поступу жінки, яка шукає себе в загалі, а загал переливає у власне єство. Характер художніх відкриттів Фурси різноманітний, але переважає відчуття спадкоємності (недаремно назва останньої в часі книги – „Нічого, крім повторень...”). Від першої збірки (1993) до останньої (2004) пролягли віршовані рядки-розмисли про Бога як Творця всього сущого: Бог-вогонь, Бог-любов, Бог-душа. Ожити після страти-розп’яття, стати собою прагне лірична героїня поезій Фурси, а потім повторитись на новій спіралі буття, в новій субстанції.
Афористичністю, осмисленням життя, м’якою самоіронією, сильною чоловічою мудрістю вирізняються твори відомого полтавського російськомовного поета Анатолія Гальченка, який в останні роки успішно реалізовує свій творчий потенціал і в українській мові. На відміну від розважливої, вдумливої манери цього поета, творчість миргородця Анатолія Сазанського позначена гостротою емоцій та бунтарським духом, небайдужим соціально-політичним змістом, хоча лірика його прониклива і ніжна.
Зовсім недавно головою Полтавської обласної організації Національної Спілки письменників України обрано молоду талановиту поетесу Олену Гаран. Її книгу “Солом’яний кінь” характеризують експресіоністичні прийоми письма. „Поетка кольорів” – так можна пойменувати цю авторку. „Жовте вогнище”, „білим по білому”, „хустки тернові”, „ніч срібляста”, „місяць жовтий”, „рожеві шпаки”, – ці та інші епітети засвідчують споглядальний характер її світосприйняття та творчого мислення, увагу до деталі, чітку візуалізацію. Це світ магічний, сакральний, багатий значеннями та їхніми відтінками. Світ напівтонів і тіней…
Водночас з Оленою Гаран у 2002 році Полтавську обласну організацію НСПУ поповнив ще один талановитий молодий автор – Сергій Осока. Його перша збірка “Сьома сніжинка січня”, яка була видана того року за результатами Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов–2000”, в якому він переміг, поставила Сергія Осоку в ряд найсильніших молодих поетів України. “Якась незвичайна присутність чогось магічного, що людина віками носить у собі, що не має назви, означення, не може бути вичерпно виражене жодними словами, а вгадується хіба що у незмінному, неохопному протистоянні – Я і Воно, – відчувається у багатьох віршах Сергія Осоки” (Віктор Кордун).
Перша книга поезій привела до лав НСПУ і наймолодшу на сьогодні представницю обласної письменницької організації – кременчужанку Дарину Риженко. Виразно авангардне обличчя, смілива метафорика і строфічна архітектоніка її рядка багато обіцяють у найближчому майбутньому.
Сатирично-гумористичне “крило” полтавської літератури нині представляють відомий прозаїк, лауреат численних літературних премій Віктор Семеняка, знаний майстер гострого пера, пародист Павло Стороженко та поет Володимир Плювако. Кожен з них має своє творче обличчя, яке не губиться поміж інших.
Прозаїк Юрій Дмитренко, виступивши на початку свого творчого шляху з детективно-пригодницькими повістями та романами, прийшов до епопейного полотна. Його „Український вузол” – „унікальний, документальний роман-хроніка, що не має аналогів у світовій історичній публіцистиці”. Це надзвичайно плідний і різнобічний письменник, він має в доробку ще й кілька поетичних книг. І це ще не все…
Костянтин Наріжний – єдиний представник Шишацького району – демонструє свою „одиничність” і спрямуванням творчості. Письменник-природолюб, прозаїк-природознавець, прискіпливий „читач” довкілля, він переносить знання і спостереження за природою на сторінки своїх книг.
Літературознавчі пошуки полтавців, розпочаті В. Горленком, В. Щепотьєвим, А. Костенком та іншими, на сучасному етапі розширюють спілчани Петро Ротач та Микола Костенко.
Визнаний в Україні та за її межами письменник, літературознавець, старійшина краєзнавців України, точка зв’язку з митцями еміграційної літератури, Петро Ротач акумулював у собі подвижницьку діяльність свідомих українців від найдавніших часів. Не применшуючи заслуг Ротача як поета, прозаїка, все ж акцентуємо увагу на його науковій діяльності. Петро Петрович – автор близько тисячі статей, розвідок, заміток, монографій; він розглядає величезну кількість імен письменників-земляків і діячів, близьких до літератури. Вся його діяльність спрямована на розвиток літератури та науки про неї. Його роздуми, повідомлення завжди виважені, він упевнений у правоті власного твердження. Велика заслуга Ротача як краєзнавця. Він пише про І. Котляревського, М. Драгоманова, М. Лисенка, Т. Шевченка. Шевченкіана нашого земляка – одна із найвагоміших серед досліджень цієї тематики. Петро Ротач також повертає в літературний процес заборонені, призабуті імена і твори, розширюючи його рамки.
Миколу Костенка насамперед цікавить літературно-мистецький процес на Полтавщині ХХ століття у контексті розвитку історії української літератури. Він автор окремих книг про Павла Тичину, творчість Любові Пономаренко і Володимира Карпенка, книг літературознавчих нарисів та есе про інших полтавських письменників. Костенко уміє образно викласти суб’єктивне бачення різних літературних постатей і явищ. Він прагне, аби не було „замулених криниць... літературної спадщини”.
Осібно скажемо про „географію” Полтавської організації НСПУ. Окрім обласного центру, потужно представлені Кременчук, Лубни, Миргород.
Отже, сучасна Полтавська обласна організація НСПУ – потужна, потенційно сильна художня система, де не втрачає оригінальності мистецький індивідуум. Попри всі труднощі політичного, соціального і культурного життя, вона продукує нові твори, продовжуючи добрі духовні традиції й освоюючи нові мистецькі обшири. Вона спрямована у майбутнє і творить його. Тож побажаємо нашим полтавським письменникам вдумливого читача, доброзичливого критика і вдячного нащадка.
Віра МЕЛЕШКО,
кандидат філологічних наук,
завідувачка кафедри української літератури
ПНПУ ім. В. Г. Короленка
Пропонуємо ознайомитися з книжковою виставкою "Літературні обрії Полтавщини", яка представлена в залі періодичних видань.
