14 травня 2021
Його називали Володарем дум селянських, Мужицьким Бетховеном, а він вважав себе Великим страдником. Над ним висіло прокляття за сподіяний предками злочин - знав, що має спокутувати його. Від того все навколо було чорним, як мужицьке поле.
З нагоди 150-літнього ювілею Василя Семеновича Стефаника, знаного українського письменника і громадського діяча пропонуємо переглянути віртуальну книжкову виставку "Василь Стефаник. Співець української землі", тематичний список "І все, що я писав, мені боліло…" а також книжкову виставку на художньому абонементі "Василь Стефаник у житті і літературі".
Стефаник Василь Семенович народився 14 травня 1871 року в с. Русів, що розташоване на Франківщині. Його батько - заможний селянин, завжди підтримував прагнення сина отримати найкращу освіту, тому всіляко сприяв цьому. З 1878 року хлопець навчався у сільській початковій школі, а пізніше – у польській гімназії. В цей час веде активне громадське життя: стає учасником таємного гурту письменників «Покутська трійця».
У 1892 році від’їжджає до Кракова, де був зарахований до медичного факультету Ягеллонського університету, який так і не закінчив. Спершу Василь Стефаник писав невеличкі поезії у прозі, та не знайшов для них видавця. З осені 1897 року у газетах почали з’являтися його реалістичні новели.
У творчості Стефаника-новеліста було два періоди: перший припадає на 1897–1901 рр., а другий на 1916–1933 рр. У 1904 році Стефаник одружився на Ользі Гаморак і на деякий час відійшов від літератури, займався сільським господарством. З 1908 року по 1918 рік був депутатом парламенту і використовував можливості «мужицького посла» для захисту бідноти на суді. Одразу після повернення до рідної Галичини, Стефаник стає ватажком політичної боротьби: виступає на мітингах селян з осудом суцільних репресій, викриває антисуспільний характер влади, за що, зрештою, стає в’язнем.
Не залишився літератор осторонь визвольного руху на теренах України: у складі делегації урядовців ЗУНР був наділений повноваженнями під час підписанні Акту Злуки 1919 р. Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянських журналів («Вапліте», «Червоний шлях», «Гілуг») свої нові твори.
7 грудня 1936 року після тяжкої хвороби В. Стефаник помер у Русові.
