27 січня 2021
Павло Тичина був кумиром покоління, яке творило Українську Народну Республіку, його називали бардом національної революції й хліборобським Орфеєм.
Це ж він почув "золотий гомін" над Києвом 1917 року та провістив повернення втраченої пам'яті, гідності й звитяги.
Легендарний український митець, якого і критикують, і хвалять, народився 130 років тому.
Тріумфальний дебют, знаменита книжка "Сонячні кларнети" - і вже за кілька років відмова грати за новими правилами політичної гри. Неперевершений лірик і співець "самодзвонних" ритмів космічних сфер у розпал громадянської війни проголосив "прокляття всім, хто звіром став, - замість сонетів і октав".
Юрій Лавріненко писав, що Тичину називали то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводили характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рами жодного «ізму».
Історик української літератури Сергій Єфремов так казав про поета:
«Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм — од реалізму до футуризму («червоно-си–зеле дугасто»), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привілей небагатьох – такий широкий мати діапазон… Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю… Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа"
«Дивовижна ерудиція Тичини — свій духовний світ він оформив у постійній самоосвітній культурній експансії», — писали про нього в книзі поетичної антології 2005 року[30]. Тематика творчості: зображення подій суспільно-політичного життя України радянського періоду, військова тематика пов‘язана з подіями Другої світової війни, змалювання краси української природи, людських почуттів, філософська лірика.
У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна — по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). У «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фрагментах із посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, всупереч загальній пропагандистській нудотності переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, засвідчив живучість свого поетичного таланту.
У 1970—1971 роках український письменник Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінював ранню творчість Тичини і піддавав критиці загальновідомий і прославлений соцреалізм. У 1972 році після арешту Стуса робота була конфіскована і пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть[31]. Під час суду вона слугувала одним із свідчень злочинної діяльності Стуса. Ось яку характеристику Стус дає творчості Тичини.
"Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом.
В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням
…
Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші[32].
…
Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту…
…
Тичини не одживили і роки після XX з'їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг. Можливо, йому і тут підказала інтуїція: одживлюватись — зарано; попереду ще будуть холоди."
Авторське відчитання творчої біографії Павла Тичини є у книзі поезій Василя Слапчука «Новенький ровер старенького пенсне» (Луцьк: Твердиня, 2007).
На абонементі художньої літератури представлено книжкову виставку "Павло Тичина - знакова постать розчахнутої доби", а також завідуюча культурно-просвітницьким сектором бібліотеки Наталія Гах підготувала тематичний список "Співець дружби і братерства народів".
