Юрко Покальчук: перед лицем сьогодення

24 січня 2021

Юрій Покальчук — письменник, перекладач, кандидат філологічних наук, член Національного союзу письменників з 1976 року. З 1994 по 1998 рр. — голову іноземного відділення НСПУ. У 1997-2000 рр. — президента Асоціації українських письменників.

Народився Юрій Покальчук 24 січня 1941 року в Кременці в сім`ї краєзнавця. Його мати, Оксана Тушкан, була праправнучкою молодшої сестри Миколи Гоголя. Дитинство і юність майбутній письменник провів в Луцьку, там же закінчив школу, вчився в педінституті. Потім вступив до Ленінградського університету (факультет східних мов). У СРСР був першим перекладачем аргентинського письменника-культоролога Хорхе Луіса Борхеса. Окрім нього, перекладав Хемінгуея, Селінджера, Борхеса, Кортасара, Амаду, Маріо Варгаса Льосу, Киплінга, Рембо і безліч інших, написав більше 15 художніх творів.

Знав 11 іноземних мов, вільно володів польською, англійською, іспанською, французькою. Багато подорожував; відвідав 37 країн. Читав лекції у Великобританії, США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Португалії, Іспанії, Польщі, Росії.

Покальчук - фігура в українському літературному маленькому світі неординарна. Його «коником» в літературі були еротико-психологічні романи. Твір Покальчука «Ті, що на споді» взагалі вважається першою українською еротичною книгою. Після її виходу в світ на книгу вийшло 56 рецензій, і лише 10 з них були позитивними. «Я вважаю, що заборонених тем в літературі немає, є погано написані!» - говорив сам автор.

Автор книг «Хто ти?» (1976), «І зараз, і завжди» (1981), «Кольорові мелодії» (1984), «Кава з Матагальпи» (1985), «Великий і малий» (1986), «Шабля і стріла» (1990), «Химера» (1992), «Те, що на споді» (1998), «Двері в…» (1999), «Озерний вітер» (2000), «Інший бік місяця» (2000), «Інше небо» (2001), «Одісей, батько Ікара» (2001), «Вони кажуть» (2002), «Час прекрасний» (2002).

Серед найвідоміших книг Покальчука - «Такси блюз» (2003), «Окружная дорога» (2004), «Запрещенные игры» (2005), «Дурманящий запах джунглей» (2005), «Камасутра».

За «Провідника» у літературному житті Ю. Покальчук вважав Василя Стуса.

«Я багато чого не знав і не розумів, він мені дуже допоміг, познайомив з цікавими людьми. До речі, я був свідком у нього на весіллі, і знаю його сина Дмитра з дитинства», - розповідав він про своє знайомство з українським дисидентом.

У 90-х Покальчук «зійшовся» з групою «Мертвій півень». З нею він почав новий проект - читав свої вірші під музичний супровід. Так народилися «Вогні Великого Міста». Всі альбоми - в стилі французького шансону, де дуже велике значення має текст.

Своєрідним «хобі» Покальчука була турбота про підлітків, що виховувалися в колоніях. Для нього ця сторінка в житті почалася ще в 1986 році, після відвідин Прилуцької колонії. З тих пір - більше 20 років - Покальчук незмінно займався проблемами неповнолітніх злочинців, і навіть зняв спільно з режисером Максимом Бабаковим документальний фільм про підліткову колонію «Зона особлівої уваги».

Був тричі одружений, виховав дочку Оксану. Остання дружина Ольга молодше нього на 20 років. Багато в чому саме через неї говорили, що Покальчук живе на три будинки - між Львовом, Києвом і Парижем. Останніми роками у нього з`явилося ще одне улюблене місто - Харків. Саме у першій столиці жили і були поховані його дід і бабуся по лінії матері.

Найближчими друзями називав Ігоря Римарука, Юрія Андруховича і Любка Дереша.

10 вересня 2008 року стало відомо, що письменник помер після тривалої хвороби в одній з київських клінік. Похований на Байковому кладовищі.