Шановні користувачі!

На виконання вимог нормативно-правових актів України та з метою дотримання рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я бібліотека імені М. А. Жовтобрюха з 16 березня по 3 квітня 2020 року впроваджує дистанційне надання бібліотечних послуг, E-mail для довідок: kniga_pdpu@ukr.net.

Пропонуємо скористатися нашими онлайн-ресурсами:

Будемо раді допомогти:

  • підбір літератури за вказаною темою;
  • індексування статей і праць за Універсальною десятковою класифікацією (УДК) надіслати лист на електронну адресу kniga_pdpu@ukr.net;
  • консультування з оформлення бібліографічного опису та міжнародних стилів цитувань;
  • перевірка наукових робіт (викладачів та студентів університету) за допомогою сучасних сервісів антиплагіатних інтернет-систем.

Просимо вибачення за тимчасові незручності.

Бережіть себе і своїх близьких та обов'язково дотримуйтесь рекомендацій МОЗ!

Володимир Кирилович Винниченко (16 [28] липня 1880, Єлисаветград, Херсонська губернія, Російська імперія — 6 березня 1951, Мужен, Франція) — український політичний та громадський діяч, прозаїк, драматург та художник.

Революційна діяльність

У 1901 році Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира, де став членом Української студентської громади. Вступив до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарештований, виключений із університету й ув'язнений до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходив кордон, беручи участь у переправленні революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув'язнення із загрозою довічної каторги, Винниченку, за допомогою товаришів, вдалося вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. За кордоном разом із Михайлом Грушевським видає часопис «Промінь». Та на початку Першої світової війни Винниченко повернувся до Росії й жив до 1917 року під чужим прізвищем переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.

Події 1917—1919 років

Одразу після Лютневої революції Винниченко повернувся до України й взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом, 15 червня, очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. Виступав супроти мілітаризму, за розпуск збройних сил та створення міліції замість регулярного війська, через що зазнавав критики опонентів, зокрема з боку С. Петлюри[3].

Винниченко автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Під тиском військових він 10 червня 1917 року на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді проголосив I Універсал Центральної Ради та 26 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради — Декларацію Генерального секретаріату, якою було проголошено курс Української Центральної Ради на «здійснення суцільної автономії» України.

29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше, ніж через місяць він знову його очолив.

Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідками повалення Тимчасового уряду та захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів Центральна Рада 9 (22) січня 1918 року ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Це проголошення відбулось як наслідок доконаного факту, більшовицько-української війни. Сам Винниченко, не лише затягував визнання незалежності УНР, але всіляко знижував боєздатність українського війська. Так, численні українські частини просто не мали наказів боронитись, тому складали зброю, при наближенні більшовицьких військ, котрі були дуже нечисельними.

Під натиском більшовицьких військ 26 січня (8 лютого) 1918 року уряд УНР на чолі з новим прем'єром утік до Житомира, не повідомивши українські частини (зокрема 1-й корпус у Білій Церкві) про захоплення Києва. Винниченко разом із дружиною, Розалією Лівшиц, поїхав на південь, до Бердянська.

Варто зауважити, що в той час, коли на Київ насувались лише 4 тисячі більшовиків, у районі Білої Церкви, Бердичева, Фастова й Вінниці під Києвом дислокувався 1-й український корпус, чисельністю до 60 000, якому не надали ні вказівок боронитись, ні навіть інформації про здачу Києва. Це призвело не лише до втрати Києва, але й до загибелі[4] генералів Гандзюка та Сафонова.

Також Винниченко був причетний до зменшення дієздатності українських військових частин[5]: розпуску сердюків у Києві та відставки коменданта Павленка, відставки Скоропадського з 1-го українського корпусу, замерзання військових у вагонах під Києвом, відправки полуботківців на загибель у Румунію, аби подальше від Києва, усунення з керівної посади Петлюри. Наслідком такої політики стала, зокрема, трагедія під Крутами.

Остаточно нищення українського війська відбулось із втіленням ідеї про розпуск збройних сил та створення міліції. У той час більшовицькі загони вже окупували частину України.

Саме Винниченко, як відомий на той час публіцист, у своїх політичних статтях негативно висловлювався з приводу тих небагатьох українських державників-самостійників, що стійко стояли на позиціях незалежності України, у першу чергу творця української армії та ідеолога української державності Миколи Міхновського[6].

Побутує думка окремих істориків, що саме Винниченко доклав усіх зусиль для того, щоб у 1919, після переможного визвольного походу, Петра Болбочана заарештували, а згодом і стратили[7].

Під час Гетьманату жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п'єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою через підозру підготовки до державної змови. Але завдяки його авторитету був швидко звільнений з-під варти, після чого знову перейшов до активної політичної діяльності.

У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до визнаного іншими країнами Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським Український національний союз, хоч організаційну частину до свого арешту провадив Симон Петлюра[8], використовуючи мережу та фінансові ресурси союзу земств. Винниченко наполягав на державному перевороті, для чого домовився з більшовиками про спільний напад заради відтягнення військ[7]. Після перевороту та позбавлення гетьмана влади Винниченко 13–14 листопада 1918 року став головою Директорії. Незабаром через суперечності з Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.

За два місяці до еміграції він записав у щоденнику:

« «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду, як письменник, а як політик я всією душею хочу померти»

Літературна творчість

Літературна спадщина Володимира Винниченка вважається приналежною до золотого фонду України. Він — автор одного з перших утопічних романів, «Сонячна машина» (написаний у 1922—1924 роках), який започаткував новий напрям в українській літературі. Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. 1902 року, в журналі «Кіевская старина» з'являється його перше оповідання «Сила і краса».

У 1909 році Михайло Коцюбинський писав:

Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка.

Іван Франко писав у рецензії на збірку оповідань Винниченка «Краса і сила» (1906):

Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка.

Після 1920 року Володимир Винниченко, зрозуміло, не міг так легко струсити «порох політики». Не випадково V Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся 25 лютого — 3 березня 1921 року в Харкові, оголосив Винниченка ворогом народу, поставив його «поза законом».

Творчість Винниченка розпадається на три періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написані із 1902 до наступу реакції після революції 1905 року. До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року. І третій період охоплює твори, написані в еміграції.

До До 140-річчя від дня народження Володимира Винниченка завідуюча культурно-просвітницьким сектором бібліотеки Наталія Гах підготувала тематичний список "Стійте всіма силами за Україну…".


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.