Шановні користувачі!

На виконання вимог нормативно-правових актів України та з метою дотримання рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я бібліотека імені М. А. Жовтобрюха з 16 березня по 3 квітня 2020 року впроваджує дистанційне надання бібліотечних послуг, E-mail для довідок: kniga_pdpu@ukr.net.

Пропонуємо скористатися нашими онлайн-ресурсами:

Будемо раді допомогти:

  • підбір літератури за вказаною темою;
  • індексування статей і праць за Універсальною десятковою класифікацією (УДК) надіслати лист на електронну адресу kniga_pdpu@ukr.net;
  • консультування з оформлення бібліографічного опису та міжнародних стилів цитувань;
  • перевірка наукових робіт (викладачів та студентів університету) за допомогою сучасних сервісів антиплагіатних інтернет-систем.

Просимо вибачення за тимчасові незручності.

Бережіть себе і своїх близьких та обов'язково дотримуйтесь рекомендацій МОЗ!

Марко Лукич Кропивницький (10 (22) травня 1840, с. Бежбайраки (Бешбийраки), нині с. Кропивницьке, Новоукраїнський район — 8 (21) квітня 1910) — український письменник, драматург, театральний режисер і актор. З іменем Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру на підросійській частині України й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.

«Малодослідженою упродовж багатьох десятиліть залишалася драматургічна творчість М. Кропивницького. Постійні цензурні утиски його п'єс у добу російського царату, навішування ідеологічних ярликів за радянських часів незрідка призводили до того, що дослідники, не маючи можливості ознайомитися з канонічними текстами, які не допускалися до друку, поціновували понівечені цензурою варіанти, як це було, зокрема, з драмами „Титарівна“ (за Шевченком) чи „Конон Блискавиченко“, або ж не мали для опрацювання жодних варіантів, оскільки деякі п'єси, серед яких „Замулені джерела“ і „Нашествіє варварів“, вперше були надруковані через багато років по смерті автора. З іншого боку, у вітчизняному літературознавстві закріпилася тенденція, за якою окремі твори драматурга, особливо останнього періоду (наприклад, „Страчена сила“, „Òшибка провзойшла“, „Розгардіяш“, „Скрутна доба“, „Старі сучки й молоді парості“, „Зерно і полова“ та деякі інші), заздалегідь вважалися слабкими (а отже, не вартими серйозної уваги), що насправді не відповідає дійсності. Саме в цих п'єсах знайшли відображення нові творчі пошуки митця, пов'язані з життям українського села в умовах бурхливих політичних подій (російсько-японська війна, революція 1905—1907 рр.), філософськими роздумами про неминучість відповідальності людини за свої вчинки, появою у літературному доробку письменника ознак, характерних для нової європейської естетичної системи. Кропивницький — драматург, який порушив у своїх творах більшість актуальних питань доби, започаткував чимало нових тем, які з успіхом розробляли далі М. Старицький, І. Карпенко-Карий, Панас Мирний, І. Франко. Наскрізною у творчості Кропивницького є тема девальвації віковічних духовних цінностей у свідомості людей, які відривалися від духовних основ свого народу. Створюючи типові образи моральних покручів, що, прилучившись до так званої „міської цивілізації“, нехтують віковічними народними звичаями, цураються рідної мови, відображаючи окремі елементи деградації в середовищі сільської молоді, драматург проводить думку, що це стійка тенденція, яка охоплює дедалі більші прошарки населення, а отже, є, по суті, загальнонаціональним лихом. Ліки від духовного занепаду співвітчизників Кропивницький вбачає в українському національному відродженні. Цій проблемі тією чи іншою мірою присвячена більшість його п'єс („Доки сонце зійде, роса очі виїсть“, „Олеся“, „Замулені джерела“, „Нашествіє варварів“, „Супротивні течії“, „Розгардіяш“, „Скрутна доба“, „Голомозий“, „Старі сучки й молоді парості“ та інші). До цього питання митець постійно повертається також у листах до друзів і знайомих (В. Лукича-Левицького, В. Уманова-Каплуновського, М. Сумцова), відомих державних і громадських діячів (голови комітету міністрів С. Вітте, депутата держдуми І. Шрага), у своїй театральній діяльності. По-новому у творчості Кропивницького постає питання відповідальності людини за скоєний злочин. За Кропивницьким, злочин перед людьми — це передусім гріх перед Богом. Промовистим свідченням цього є доля Єфрема Заїки („Страчена сила“), який, начебто заради шляхетної мети пограбувавши п'яного купця, так і не зміг вибачити собі порушення одного з основних християнських постулатів. У цьому принципова відмінність героя Кропивницького від Василя Цокуля („Наймичка“ Карпенка-Карого), для якого подібна поведінка є нормою життя. Кропивницький створює портрети „нових людей“, що були нетиповими для драматургії його доби. Серед них– постаті сільських писарів Василя Сокуренка („Помирились“) і Якова Приблуди („За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання“), що є чи не першими сільськими інтелігентами не лише в національній драматургії, а й українській літературі загалом. Позитивними постатями Нарциси Необачної („Замулені джерела“) й Антона Деревіцького („Скрутна доба“) письменник досить вдало поповнює свою галерею „нових людей“ представниками дворянсько-поміщицького класу. За своїми суспільно-політичними поглядами, методами господарювання і стосунками з селянами Антон Деревіцький багато в чому нагадує самого автора, що дає змогу розглядати п'єсу „Скрутна доба“ під дещо іншим кутом зору. На прикладі Василя Музиченка („Старі сучки й молоді парості“) Кропивницький вперше в українській літературі створює привабливий портрет сільського підприємця. За своїм світоглядом він нагадує сучасного фермера. Це принципово новий тип заможного селянина, який цивілізовано веде свою справу: людяно ставиться до своїх робітників, опікується питаннями освіти. Справжньою знахідкою як для творчості Кропивницького, так і української літератури в цілому є постать багатого парубка Хвилимона („Зерно і полова“) — здатного до самопожертви свідомого героя — борця за економічні інтереси зубожілого селянства. Галерею портретів „нових людей“ письменник поповнив цікавими образами жінок-інтелігенток, що працюють на ниві освіти: Тетяна з драми „Конон Блискавиченко“ і Надежда — героїня комедії „Супротивні течії“.

Певна заслуга належить драматургові в утвердженні на українській сцені психологічної драми („Глитай, або ж Павук“, „Доки сонце зійде, роса очі виїсть“, „Перед волею“), політичної п'єси („По ревізії“, „Розгардіяш“, „Скрутна доба“, „Зерно і полова“), розробці такого нового для того часу жанрового утворення, як трагікомедія („Лихо не кожному лихо, іншому й талан“, „Чмир“, „На руїнах“, „Старі сучки й молоді парості“). Особливою ознакою драм і комедій Кропивницького є неабияка чутливість їх автора до різноманітних модерністських напрямів у літературі. У багатьох його п'єсах знайшли відображення елементи „нової драми“ („Де зерно, там і полова“, „Олеся“, „Замулені джерела“). Найповніше тенденції, характерні для нової європейської естетичної системи, проявилися в п'єсі „Страчена сила“. Є також підстави стверджувати, що драматургії Кропивницького притаманні ознаки неоромантизму („Помирились“, „За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання“, „Конон Блискавиченко“), символізму („Зерно і полова“), „драми абсурду“ („По ревізії“, „Замулені джерела“, „Нашествіє варварів“, „Мамаша“). Все це свідчення глибокого розуміння письменником тих якісно нових процесів, які розпочалися наприкінці ХІХ ст. в надрах загальноєвропейського театру.

Драматургія Кропивницького генетичними узами пов'язана з фольклором, „Словом о полку Ігоревім“, давньоукраїнською інтермедією, найкращими зразками української класичної літератури, зокрема творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя. Вельми відчутні у ній і традиції таких світових майстрів слова, як В. Шекспір, Ж.-Б. Мольєр, О. де Бальзак, О. Грибоєдов, О. Пушкін, Л. Толстой, О. Островський. Творчість Кропивницького позначилася на подальшому розвиткові української і європейської драматургії, таких відомих авторів, як І. Франко, А. Чехов. О. Довженко тощо.

Марко Кропивницький як драматург, актор, режисер, засновник першого національного професійного театру на теренах Східної України (уславленого театру корифеїв) залишив вельми помітний слід в історії вітчизняної культури. Проте неабияка його заслуга і в більш широкому, національному контексті. 'Відчуваючи загрозу знищення українського народу як етносу, тобто небезпеку розчинення його в панівній нації, Кропивницький, як ніхто інший, своїм палким словом намагався розбудити національну самосвідомість українців, закликав їх до збереження рідної мови й культури. Порушені ним проблеми (питання української мови, денаціоналізації, бюрократизму, зневажливого ставлення до „маленької людини“) багато в чому залишаються актуальними і в наш час. Його п'єси разом із п'єсами двох інших найвизначніших тогочасних драматургів — Старицького й Карпенка-Карого – дали значний імпульс для подальшого розвитку всієї вітчизняної драматургії й національного театру. На їхніх творах виховалося нове покоління українських драматургів, серед яких Леся Українка, В. Винниченко, О. Олесь, С. Черкасенко та інші'»[13].

У 80-х роках XIX ст. М. Кропивницький написав п ’єсу «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». На таку ж тему і в ту ж таки приблизно пору написав п ’єсу «Не судилось» і М. Старицький. Подібність п'єс відіграла чималу роль у судовій справі, що повстала, коли один чорносотенний журналіст написав статтю, в якій назвав М. Старицького «драматургом-хищником». Суд виправдав М. Старицького, але причину збігу ситуацій в обох п'єсах не розгадано.


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.