На Аскольдовій могилі

Поховали їх –

Тридцять мучнів українців.

Славних, молодих…

 

Це слова з вірша Павла Тичини "Пам'яті тридцяти". Вони присвячені молодим українцям, які загинули у бою під Крутами 29 січня 1918 року. Бою, який обріс легендами. І, попри поразку, став праобразом мужності та відваги для українського народу.

26 січня прийшло повідомлення від командира цього загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти більшовицьких загонів, що нападають. А вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня.

Загалом Студентський курінь складався зі студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету до яких доєдналися учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства міста Києва. Таким чином вдалося сформувати дві сотні (але в бою брала участь лише перша сотня). Очолював їх студент Українського народного університету – старшина (сотник) Андрій Омельченко.

Загалом під Крутами тільки студентів було 600 осіб (4 сотні розрахунком по 150 осіб на сотню). Крім них, участь у бою брали артилерійська батарея сотника Лощенка, група офіцерів з раніше сформованого штабу та частини "Вільного козацтва" – за найскромнішими підрахунками, з українського боку було щонайменше 800 учасників бою. Студентів, за свідченнями командира бою Аверкія Гончаренка, прислали як допоміжну частину.

Не наважуючись зустріти ворогів у Бахмачі, українські війська вирішили зупинити більшовиків поблизу залізничної станції Крути. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду – насип залізничної колії, на лівому – студентська сотня в складі вже наявного там загону почала рити окопи й споруджувати земляні укріплення.

Наступного ранку 29 січня, близько 9 години ранку розпочався наступ більшовиків. Втрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав більше ніж 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких теж зазнали втрат.

Хід бою міг скластися на користь українців, якби в цей час на допомогу прийшов більший загін під керуванням Симона Петлюри, який був коло станції Бобрик. Однак їм довелося йти на Київ та придушувати збройне повстання на заводі "Арсенал". Таке рішення прийняв Петлюра, оскільки, на його думку, саме там була найбільша небезпека (до певної міри таке рішення виправдало себе).

Тим часом у студентів та юнкерів закінчувалися набої, а також снаряди для гармати. Загони більшовиків почали обходити позиції захисників із лівого флангу – настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав.

27 студентів та гімназистів, які охороняли станцію, опинилися в полоні. Відступаючи в сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Трохи згодом до радянських рук потрапили ще двоє українських прапорщиків, які прикривали відхід своїх частин.

Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з боку радянських військ (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, зі 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли. Відтак ці 29 героїв були розстріляні або замордовані. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Крім тих, хто потрапив у більшовицький полон, на полі бою загинули ще 10-12 юнаків, тіла яких забрали до Києва. Зокрема, 1-ша сотня Допоміжного студентського куреня Січових стрільців, яка на початку бою мала у своєму складі 116 добровольців, повернулася до Києва у складі близько 80 осіб. Майже половину сотні становили гімназисти 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії. Під Крутами загинуло лише восьмеро з них. Решта згодом взяли участь у боях із більшовиками на вулицях Києва, а потім – у відступі українських військ на Полісся.

Точна кількість загиблих не відома досі – Гончаренко у спогадах говорить про 250 бійців, сучасні оцінки – 70-100 осіб. При цьому більшовиків загинуло щонайменше 300.

Попри поразку у боях під Крутами, бійці виконали поставлене перед ними завдання – затримали наступ військ Муравйова на Київ. Відступ крутянців не був просто залишенням поля бою: відступаючи, крутянці зруйнували – принаймні, серйозно пошкодили – частину залізничного полотна, чим затримали більшовицький наступ. Більшовики були змушені витратити час на ремонт колії, яка, зусиллями Студентського куреня, стала на якийсь час непридатною для використання. Отже, бронепотяги більшовиків, які на той час були їхньою головною зброєю, коли йшлося про контроль над залізничними комунікаціями, перетворювалися на тягар.

Своєю диверсією на залізничній колії крутянці затримали більшовицькі війська на кілька днів – Київ більшовики змогли взяти тільки 5 лютого 1918 року. За цей час із Києва були евакуйовані центральні органи влади, документи, цінності, відбувся організований відступ військ – тобто було зроблено все можливе, щоб швидко повернути втрачені позиції. Сам відступ не був надто глибоким – штаб військ УНР розташувався у с. Гнатівка під Києвом. Найголовніше – ця затримка дала можливість завершити переговори з кайзерівською Німеччиною про підписання мирного договору, що означало міжнародне визнання Української держави і автоматично робило більшовиків окупантами території суверенної держави.

На науковому абонементі розміщено книжкову виставку "Бій під Крутами: героїзм і трагедія нашої історії", а також пропонуємо переглянути віртуальну книжкову виставку "Вони боролися, щоб ми перемогли", яку ми створили минулого року до 100-річчя бою під Крутами.

Додати коментар

Захисний код
Оновити


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.