26 листопада 2018

Іван Семенович Нечуй-Левицький (справжнє прізвище — Леви́цький, 13 листопада 1838, Стеблів, Богуславський повіт, Київська губернія, Російська імперія — 2 квітня 1918, Київ, Київська губернія, УНР) — український письменник, етнограф, фольклорист, педагог.

Маючи м'яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини». Ішлося не про те, що ця література «гірша» за українську — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а українцям потрібна своя. Гріх української інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Так само категоричним був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».

Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне».

Запрошуємо до читальної зали №2 переглянути книжкову виставку "Майстер великих епічних полотен".