18 вересня 2018

Ну що сказати вам про Лубни? Місто як місто. Типове, провінційне, літописне, центральноукраїнське. Маленькі старовинні будиночки в центрі, краєзнавчий музей, церква, будинок культури...

Але все ж таки хочеться поговорити про Лубни більш докладно. Адже не про кожне місто пісня є. Про Лубни є. Починається вона так: «Од Києва до Лубен насіяла конопель…» і далі з дівчиною відбуваються неймовірні речі. (Не дивно, адже така гігантська плантація!!!) А якщо серйозно, то історія Лубен багата на цікаві факти, і на деяких з них ми зараз зупинимося.

1. Лубни – літописне місто. Засноване самим Володимиром Красне Сонечко у 988 році як одна з фортець посульської (тобто по річці Сулі) оборонної лінії для захисту південних кордонів Київської Русі від кочовиків. І написано про це у «Повісті временних літ». Тобто Лубни мають понад тисячу років життя, про що нам нагадують аж два доволі помпезні пам’ятники у місті.

2. Лубни – королівське місто. Ну, майже. Справа у тім, що найвідомішим володарем міста за всю його історію був Ярема Вишневецький, нащадок русько-литовського роду, племінник Петра Могили, придушувач селянсько-козацьких повстань і зрадник православ’я. У середині XVII ст. Лубни були столицею Вишневеччини, або ж Задніпровської Вишневеччини, – величезних маєтностей князя з населенням понад 250 тис. осіб (на той час – це о-го-го!), військом понад 10 тис. осіб. (теж о-го-го) і величезними прибутками. Все це давало Вишневецькому право (як він думав) називатися йому «віце-королем Польщі». До того ж Ярема був батьком польського короля Міхала Корибута Вишневецького, який, можливо, якраз і народився у Лубнах (1640). Так що про королівське місто все правильно.

3. Лубни – православне місто. Під Лубнами діє відомий Мгарський Спасо-Преображенський монастир, заснований у 1619 році на кошти православної меценатки Раїни Вишневецької. До речі, її син, вже згадуваний нами Ярема Вишневецький, не дивлячись на те, що став католиком у 19 років, ніяким чином не заважав розвиткові православ’я. Він навпаки, всупереч усім історичним міфам про нього, не те що не заважав, а навіть сприяв розвиткові православної церкви. Зокрема, той же Мгарський монастир захищав, дарував йому привілеї. І жодного факту утисків православних Яремою історія не зберегла.

4. Лубни – місто полкове. У XVII-XVIII ст. Гетьманщина була поділена на адміністративно-територіальні одиниці – полки. Лубенський полк був створений 1648 році та проіснував до 1781 року, коли царським урядом був ліквідований полковий устрій в Україні. Територія Лубенського полку ввійшла до складу Київського та Чернігівського намісництв.

5. Лубни – фармацевтичне місто. Багато хто знайомий з продукцією «Лубнифарм». Так от це підприємство – це не просто так. Хоча воно було засноване у 1932 році, але ж початки треба шукати ще у XVIII ст. У 1709 р. за наказом самого Петра І у Лубнах була відкрита одна з перших в Україні аптек, а також ботанічні сади для вирощування лікарських рослин.

6. Лубни – місто пушкінське. Найвідоміший вірш Пушкіна це, мабуть, «Я помню чудное мгновенье». І усім відомо, що вірш присвячений якійсь А.П. Керн. Що за дивне німецьке прізвище – Керн? А от і не німецьке, а типове лубенське. Анна Петрівна Керн була донькою міського голови Лубен (по-сучасному – мера) Петра Марковича Полторацького, а Керн – це прізвище першого чоловіка Анни, який був, до речі, старшим за неї на 35 років. Пушкін бував у Лубнах двічі: у 1820 та 1824 роках. Ну, і як типовий афроросіянин, закохався в українку. Ну, не зовсім українку, а за місцем проживання. А от усім відома дружина Пушкіна Наталі Гончарова була справжньою українкою – прапрапраонукою гетьмана Петра Дорошенка.

7. Лубни – місто українське. Так, як не дивно, ще є в Україні українські міста. Справа у тім, що 17 жовтня 1905 р. на хвилі революційних подій російський цар Микола ІІ видав маніфест про права і свободи, в тому числі і свободу друкованого слова. І от двоє молодих лубенчан – брати Шемети – вирішили видавати газету. Ну то й що? А от що: це була перша у Російській імперії газета, видана українською мовою. Називалася вона «Хлібороб» (ну чому так завжди: як українське, то обов’язково щось сільське?) Перший номер газети вийшов 12 грудня 1905 р., а усього світ побачило п’ять номерів. Слід відзначити, що надрукована газета була у маленькій типографії І. Іцковича у самих Лубнах. А от Київ тут як завжди злякався Москви (і на жаль, продовжує це робити і зараз): усі київські типографії відмовилися друкувати газету. Скажу більше, після виходу «Хлібороба» київські газети ще й дружно лизнули Москві одне місце, і усі надрукували лайливі статті на адресу «Хлібороба» за його «самостійницький» характер. Ось так. Але ж свободи свободами, а страшніше українського друкованого слова для імперії немає. Газету швиденько заборонили.

І як би не намагалися мешканці українських провінційних містечок вдавати, що вони "городські" і не знають української мови, сто років тому для людей було за щастя побачити українське слово надрукованим, а газету «Хлібороб» зачитували до дір по всій Україні. І це факт.

Ще багато чого цікавого відбувалося у історії Лубен. Наприклад, бував тут Тарас Шевченко (у 1843, 1845, 1846 роках). Упродовж 1880-1882 рр. у Лубнах працював громадським рабином Шолом-Алейхем (виїхав з Лубен тому, що одружився з донькою магната Елімелеха Лоєва Голдою, у якої був учителем. Ото пощастило бідному єврею!!! Хоча потім він до нитки промотав величезний тестів спадок). А ще у Лубнах працював адвокатом і мировим суддею Андрій Лівицький – Президент УНР в екзилі, тобто в еміграції (1926-1954).

Запрошуємо до наукового абонементу переглянути книжкову виставку "Тисячолітнє місто в золоті дібров".

Джерело: https://ukrmandry.com.ua