Олесь Ульяненко був найсміливішим, бо помер завчасно, хоча певно сам би не погодився із таким описом себе. Єдиний заборонений письменник України, котрий першим отримав Малу Державну премію ім. Т. Шевченка у 1997 році.

У такому молодому віці, у 35 років, дістати таку премію було дуже важливо та почесно. Саме роман «Сталінка», котрий був опублікований лише у журналі «Часопис», викликав захоплення та фактично подарував квартиру Олесю, який довгий час вештався із одного кутка в інший, покинувши домівку в 15. Тепер ж він вирушив до Києва. Був справжнім панком в молодості і залишився вірним своїм поглядам до кінця життя. Був радикалом у письмі, жив у жорстоких умовах, заробляв тільки зі своїх книг і не озлоблювався. Вірив в Бога і заглиблювався у смерть через свої твори та спосіб життя. В квартирі мав тільки матрац і комп’ютер, для набору творів. Інколи носив кросівки, які були на розмір менші, постійно незачесане довге волосся, писав про босяків та гегемонів, бомжів та маніяків. Його правда – завжди нищівна. Вічний одинак, котрий так і не впізнав щастя сімейного життя.

Вважав, що письменник – це страшна самотність і якщо шукати собі дружину, то треба, щоб вона тебе розуміла. Коли писав «Дофін Сатани», то навмисно закрив двері не впускав молоду дружину до себе. Тоді і друзі йому говорили, що навколо нього дивні речі відбуваються. Гарна дружина довго не витримала і пішла від письменника. Його творчість дисгармонувала із усталеним іміджем інтелектуала, що викликало неабиякий супротив у літературному середовищі. Доволі довгий час не мав порядної авторської книги. Вважав себе анархістом, але ніколи не писав під допінгом. Говорив, що його допінг – бажання позбутися того, що сидить у голові і мучить, крутить ночами, не дає спати, спонукає до постійної роботи. Хоча його роботи називали «чорнушними», він не зупинявся, а постійно працював. Говорив про такі речі, як українська культура, котра існує та яку не поважають, на відміну від Америки, де культури немає взагалі, а любов до неї все одно існує. Вважав, що систему влади треба було віднести до Червоної книги – людина від влади отримує по голові не тоді, коли нічого не робить, а тоді, коли намагається хоч щось зробити: книжку видати, кіно зняти, верстат вдосконалити.

Писав сценарії для серіалів та фільмів, один із екранізованих – за Іваном Франком «Украдене щастя», інший його сценарій скопіювали в Росії і зняли «Жмурки» – прототип «Сталінки».

Олесь завжди висловлював те, що бачив, пропускав матеріал через себе і трансформував твір через вищі сили. Такий мав жанр, дуже об’єктивний, бачив світ таким, який він є. Коли він описував тринадцятирічну дівчинку, котра «ширяється», то це називали чорнухою, натомість самі полюбляли із такої ситуації «стібатися», щоб виправдати свої вчинки та злочини. Людина ніколи не хотіла відповідати за щось.

Для нього поезія була тільки від Бога, проза могла бути від нечистого, бо це – земля, вона падає на людину відразу стовпом, це – музика. Прослідковувати думки письменника можна було безперервно: «Людина, що пише, – згорає, але то благословенний вогонь». Бувало і таке, коли нічого не мав їсти, а газетярі писали брутальні статті, а після отримання Малої премії почалось підлабузництво. Завжди погоджувався із тим, що література має бути насамперед цікавим чтивом, добре розумів, наскільки його твори важкі через правдивість буття в них, тому казав, що коли настане час – писатиме легкі речі. Були й такі, хто навмисно виловлював Ульяненка, щоб із ним перевернути чарку другу, а на наступний день з’являлася стаття про те, який письменник п’яниця. Та не можна було із ним не погодитися, що всі, хто пишуть повинні нести відповідальність – мати відчуття обов’язку.

Згодом став першим митцем, котрий отримав анафему від Московського патріархату за твір «Знак Саваофа». У творі були вказані реальні факти про розпусне життя священників. Вів власне розслідування – розпитував попів, прихожан, збирав матеріал, вивчав. Після цього Олесю почали погрожувати, приходили листи, фотокартки із виколотими очима. А все через те, що вважав російську церкву п’ятою колоною влади, яка знущається над українським народом.

Жив виключно із книг, котрі писав, часто змінював видавництва, постійно не знаходив із ними спільної мови. Хтось вважав, що проза Олеся Ульяненка – не для людей із вразливою психікою, неповнолітніх та вагітних жінок.

Намагався завжди жити так, щоб не заважати комусь жити. Рідко спілкувався із іншими письменниками, мав дуже мало друзів. Одинокий вовк, у якого ворогів більше, ніж товаришів.

Своїми книгами хотів показати, як не робити зла. На його думку, зло відтіняє добро, воно є, воно тут, його можна побачити, а добро – чисте, як повітря.

У 2009 році роман «Жінка його мрії» оголосили порнографічним і заборонили, створили спеціальну цензурну комісію по розслідуванню цієї справи. Книговидавці налякались і книги ще до рішення суду були зняті із полиць. Письменник зазнавав великих збитків. Ситуація була настільки заплутаною та напруженою, що Олесю було важко в ній розібратися, похитнулося здоров’я, деякий час він лежав у лікарні. Відчувалася система, бажання залізної руки, звинувачення на замовлення. Бажав виїхати та просити політичного притулку, якщо і далі продовжуватимуть давити. Говорили, що від того написаного бруду ловив «кайф», та було навпаки – від бруду очищався, створював каркас. Та Олесь не здався, знайшов для себе юриста і почав у судовому порядку розбиратися із видавництвом, яке порушило свої обов’язки, так само й з Комісією моралі. І жодна із сторін не чекала такого ходу подій. Вважав це своїм обов’язком, бо чітко розумів, що після нього і усіх решта перечавлять. Тривалий судовий процес закінчився перемогою Олеся Ульяненка і роман заново перевидали.

Хотів мати дітей, та розумів, що із таким стилем життя жодна жінка із ним довго не витримає. Був пограбований просто на вулиці та у квартирі, його найкращий друг помер у нього на кухні і Олесь весь час чекав, коли вони почнуть перестукуватися із ним через стінку. Його знайшли мертвим у власній квартирі у 2010 році. Причина смерті і досить залишається загадкою для рідні та друзів письменника.

Запрошуємо до художнього абонементу переглянути книжкову виставку "І страх, і сльози, і любов" а також бібліотека підготувала віртуальну виставку "Самітний геній".

Власне, ти можеш не знати, як творити добро, та мусиш хоча б навчитися не робити зла.

О. Ульяненко 1962-2010

Додати коментар

Захисний код
Оновити


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.