26 грудня 2016

Напередодні Нового року співробітники читальної зали №3 підготували дуже цікаву виставку-галерею присвячену мистецтву фотографії "Поетика світлини".

Навколишній  світ постійно змінюється. Тому не дивно, що люди завжди прагнули знайти спосіб автоматично запам'ятати й зберегти на довгі роки життя у всьому її різноманітті.

Перші спроби

"Піймати" мить реального життя, одному з перших, удалося Луі Жаку Манде Дагеру (Louis Jacques Mande Daguerre), що народився 18 листопада 1787 року в Кормії, біля столиці Франції. Починав Дагер із того, що вже в тринадцятилітньому віці працював учнем архітектора. В 1804 році він перебрався в Париж, де його взяв в учні декоратор Гранд-Опера, і протягом трьох років Дагер займався тим, що надавав допомогу в оформленні спектаклів.

Кар'єра Дагера йшла по наростаючий, у цьому йому допомагали талант і працьовитість. Приблизно в десять років Луі Жак віддав майстерню П’єру Прево, останній був видним майстром панорамного живопису. З 1816 року Дагер - головний художник театру Амбіпо-Комік. Він домігся таких успіхів в оформленні декорацій, що настав момент, коли критики стали говорити більше про декорації на сцені, ніж про театральне дійство, що відбувається на цій сцені.

В 1822 році Дагер і його компаньйон Шарль Бутон у спеціальному павільйоні в Парижі спорудили діораму. Остання являла собою напівпрозоре полотно, дві сторони якого були картинами. Одна картина несла денний сюжет, інша - нічний. Полотно висвітлювалося із двох сторін через вікна, що перекривалися рухливими прозорими кольоровими фільтрами-екранами. Миттєва зміна кольору й світла "невпізнанно" міняла картину. Діорами створювалися розміром 14х22 метра; сюжети мінялися приблизно кожні півроку. Успіх діорам був величезний, їх, наприклад, показували в Лондоні. Із цих діорам, власне, і почався довгий, тернистий шлях Дагера до фотографії. Справа в тому, що при створенні діорами Дагер використовував камеру-обскуру.

Камера-Обскура (від лат. camera obscura - "темна кімната") була відома з незапам'ятних часів (про подібний пристрій є згадування в Аристотеля), але популярність набула в Середні століття, з розвитком живопису. До камери-обскури прибігали багато художників для замальовки з натури, включаючи Леонардо да Вінчі. Найперші камери-обскури - це повністю затемнені приміщення (або величезні ящики) з невеликим отвором в одній зі стінок. В 1686 році Йоганнес Цан (Johannes Zan) створив портативну камеру-обскуру із дзеркалом, розташованим під кутом 45°, що проектувало зображення на матову горизонтальну пластину зі скла. Замість пластини міг використовуватися тонкий аркуш білого паперу.

От ці самі зображення, одержувані на матовому склі, і захотів закріпити Дагер. У цей час інший француз, Жозеф Нісефор Ньєпс (Joseph Nicephore Niepce) вже досяг певних успіхів у подібному закріпленні картинки. Для цього він брав скляну платівку й покривав її тонким шаром асфальтового розчину. На цей висушений шар за допомогою прямих променів сонця копіювалося зображення із гравюри. Потім платівка поміщалася в суміш лавандового масла й гасу, що розчиняла асфальт у місцях, захищених лініями гравюри від впливу світла. У самому кінці платівку промивали водою й висушували, і в такий спосіб одержували на ній трохи коричнювате зображення гравюри.

В 1826 році Ньєпс, удавшись до камери-обскури, одержав знімок виду з вікна своєї майстерні, для чого потрібна була восьмигодинна експозиція. Винахідник назвав знімок "геліографія", тобто "сонцеграфія". Власне, із цього моменту народження фотографії можна було вважати фактом.

В 1827 році Дагер поведе знайомство з Ньєпсом, і через два роки вони починають спільну роботу. Це співробітництво не принесло мало-мальськи значимих результатів, а в 1833 році Ньєпс помер, у зв'язку із чим Дагер тимчасово припинив досліди. Лише в 1835 році до Дагеру приходить вдача. Як говорить легенда, в один з літніх днів у який уже раз розчарований Дагер поклав посріблену мідну платівку, на якій не вдалося одержати зображення, у шафу з хімікаліями. Яке ж було здивування Дагера, коли, відкривши через кілька днів шафа, він побачив на платівці чітке позитивне зображення! Навчений француз відразу зрозумів, що вся справа в якійсь хімічній речовині, і став щодня поміщати в шафу нову платівку, при цьому забираючи одне з речовин. У підсумку, "винуватець" появи картинки був установлений - їм виявилася ртуть із розбитого термометра.

Цікаво, що сам Дагер практично нічого не відчув у той знаменний день. У наслідку він писав: "Я був настільки подавлений багатьма попередніми розчаруваннями, що навіть не відчув радості. Не забувайте, що це відкриття прийшло тільки після одинадцяти років  експериментів, що гнітили мій дух". До цього варто додати, що після цього Дагеру довелося витратити майже два роки, щоб знайти підходящий фіксуючий склад (їм виявився розчин повареної солі, пізніше його замінили на тіосульфат натрію).

19 серпня 1839 року на об'єднаному засіданні французьких Академій наук і образотворчих мистецтв був озвучений спосіб одержання позитивного зображення, названий потім на честь винахідника дагеротипією. Дагера і його винахід очікував тріумф, хоча спосіб одержання дагеротипів не був простим. Посріблені пластинки з міді доводилося ретельно полірувати, а потім, у повній темряві, піддавати дії випарів йоду протягом лічених хвилин - це приводить до появи найтоншого шару йодистого срібла, що має високою світлочутливістю. Саме в цьому шарі під впливом світла й формується сховане зображення, що проявляється парами ртуті, а закріплюється - фіксуючим складом.

У дагеротипії минулого є й інші недоліки. Наприклад, знімки не можна було розмножувати. Платівки мали малу чутливість, і час експозиції був дуже довгим, а для зйомки портрета людське обличчя покривали крейдою, а волосся - пудрою, щоб у камеру-обскуру попадало більше відбитого світла. Урешті-решт, дагеротипи були важкими й дорогими.

Але прогрес не стояв на місці, і вже в 1840 році для підвищення світлочутливості пластинок стали застосовувати суміш йоду із бромом, а професор Віденського університету Йозеф Максиміліан Пецваль ((Jozef Maximilian Petzval) розрахував перший портретний об'єктив, що був побудований німецьким оптиком Пітером Фохтлендером (Peter Voigtlander). Пітер продовжив славні сімейні традиції, тому що фірму " Фохтлендер", що займалася оптикою, заснував у Відні ще в 1756 році Йохан Крістоф Фохтлендер (Johann Christoph Voigtlander). В 1841-му в "Фохтлендер" створили першу повністю металеву дагеротипну камеру.

Калотипія й коллодіон

Значний внесок у розвиток фотографії вніс Вільям Генрі Фокс Тальбот (William Henry Fox Talbot). Саме його зусилля привели до того, що у фотографії з'явилися фотопапір і негативи, з яких можна було в практично необмежено кількості друкувати позитиви. Свої досвіди Тальбот вів паралельно з Дагером, уже в 1834 році Тальбот створив світлочутливий папір, зображення на якому закріплювалися розчином хлориду натрію або йодиду калію. Спочатку Тальбот робив найпростіші фотограми - фотокопії, отримані шляхом накладення паперу на зображення (наприклад, гравюру). Пізніше Тальбот побудував камеру-обскуру з мікроскопом і природним підсвічуванням, за допомогою чого одержав позитивний відбиток з негатива.

В 1835 році, коли Дагер відкрив спосіб дагеротипії, Тальбот зняв на папір, просочений хлористим сріблом, заґратоване вікно будинку, де він жив. Зйомка тривала цілу годину. З отриманого негатива Тальбот зробив позитивний відбиток. Новий спосіб він назвав калотипія (від грецького  "гарне враження").

31 січня 1839 року Тальбот зробив доповідь на засіданні Лондонського Королівського товариства, що носила довгу назву: "Деякі висновки про мистецтво фотогенічного малюнка, або про процес, за допомогою якого предмети природи можуть намалювати самі себе без допомоги олівця художника". З легкої руки Джона Гершеля винахід Тальбота стало йменуватися фотографією, він же "придумав" терміни "негатив" і "позитив".

Правда, і дагеротипія, і калотипія швидко канули в небуття - в 1851 році (до речі, у рік смерті Дагера, що символічно), коли англійцем Фредеріком Скоттом Арчером (Frederick Scott Archer) був запропонований мокрий коллодіонний процес. Винахід Арчера дозволив в рази збільшити світлочутливість і, як наслідок, скоротити час експозиції до часток секунди. Даний процес і донині використовується в поліграфії.

Принцип мокрого коллодіонного процесу наступний: нітроклітковину, одержувану в результаті обробки відходів бавовни сарною й азотною кислотами, розчиняють у суміші ефіру й спирту - таким чином, виходить коллодіонна маса. У неї додають солі брому і йоду, після чого заливають нею скляну пластинку. Потім пластинку занурюють у посудину з розчином азотнокислого срібла, проводячи в такий спосіб до появи шару, у якому утворяться чутливі до світла галогеніди срібла. Відзначимо, що всі описані маніпуляції робляться при неактиничному освітленні. Оброблена платівка годилася для зйомки, після якої її проявляли в розчині пірогаллолової кислоти, а закріплювали в розчині тіосульфату натрію.

Головним недоліком мокрого коллодіонного процесу було те, що пластинки не можна було сушити - шар коллодіону починав розтріскуватися й відшаровуватися від скла. Тому не припинялися експерименти з іншими речовинами. З 60-х років позаминулого століття дослідники звернули увагу на желатин, що використовувалося як сполучне середовище емульсійного шару. В 1871 році англієць Ричард Медокс (Richard Maddox) запропонував перший придатний до використання спосіб створення бромосрібної желатинової емульсії, що підвищило світлочутливість пластинок і дозволила зберігати останні в сухому виді. Між іншим, у сучасній фотографії використовуються галогенидосрібні желатинові фотошари.

Одночасно з удосконаленням мокрого коллодіонного процесу велася робота над кольоровою фотографією - 17 травня 1861 року великий англійський фізик Джеймс Максвелл (James Maxwell) одержав за допомогою фотографічних методів перше у світі кольорове зображення. Тим самим він довів трикомпонентну (червоний, зелений і синій кольори) теорію зору й указав шлях створення кольорової фотографії. А в 1903 році брати Люмьєр створили процес "автохром", при якому експозиції тривала при гарному освітленні 1-2 секунди, а на пластинці виходив кольоровий позитив.

Виникнення плівки і спрощення процесу фотографування

Незважаючи на постійне вдосконалювання фотографії з використанням пластинок, наприкінці 80-х років XIX століття з'явився абсолютно новий спосіб фотографування - американська компанія Kodak налагодила випуск негативних фотоплівок на гнучкій підкладці із целулоїду, а також відповідних фотоапаратів. Випущений Kodak в 1888 році фотоапарат являв собою нерозбірну камеру, що вже була заряджена на заводі фотоплівкою на сто кадрів. Коли людина "відклацувала" всі кадри, вона просто відправляла фотоапарат виробнику, що перезаряджав апарат і віддавав користувачу фотознімки у видрукуваному виді. Ціна послуги становила 10 доларів (фотоапарат коштував 25 доларів). Незабаром по всій країні з'явилися міні-лабораторії Kodak і засновник компанії Джордж Істмен (George Eastman) міг святкувати перемогу.

Кольорові плівки "Кодахром" з'явилися в 1935 році, вони мали три емульсійних шари. Їх, як і за піввіку до того, було потрібно після зйомки віддавати виробнику, оскільки кольорові компоненти додавалися на стадії прояву. Звична ж кольорова фотоплівка (нею стала "Кодаколор") з'явилася в 1942-му. А в 1963 році на ринок надійшов фотоапарат Polaroid, що дав можливість робити моментальні кольорові знімки.

Неважко догадатися, що саме плівкова фотографія відправила на спочинок фотопластинки, хоча, безумовно, ми повинні віддати належне всім першопрохідникам в області фотографування, тому що без них ми б не мали поняття, як у дійсності виглядали люди XIX століття і дійсність, що їх оточувала. Фотознімки тих років просто безцінні.

Зображення на фотоплівці з'являється після проявлення, воно являє собою дзеркально звернений негатив. Даний негатив переноситься на фотопапір за допомогою повторної експозиції, для чого потрібен збільшувач. Експонований папір необхідно проявити, зафіксувати, промити й, нарешті, просушити. Незважаючи на таку багатокроковість процесу (не забудемо, що непроявлену плівку й фотопапір необхідно берегти від променів світла), плівкова фотографія ввійшла в маси, завербувавши у свої адепти мільйони людей по всьому світу. У кожної хоч трохи забезпеченої людини другої половини ХХ століття був фотоапарат, яким "клацали" сімейні торжества, виїзди на природу, домашніх вихованців і т.п. Щоб одержати фотознімки, досить було віддати зняту фотоплівку у фотоательє, де проявлення й друк коштував зовсім недорого.

Цифрова фотографія наступає

Ідея створення електронного фотоапарата прийшла на розум людству дуже незабаром після появи фотографії хімічної - уже в 1908 році шотландець Алан Арчібальд Кемпбел Свінтон (Alan Archibald Campbell Swinton) опублікував у журналі "Nature" статтю, де говорилося про можливість використання електронно-променевої трубки для реєстрації зображення. Правда, даний метод прижився в телебаченні, втім, розвиток цифрової фотографії не можна уявити у відриві від розвитку цифрового відео.

Так, в 1970 році вчені з Bell Labs розробили прототип електронної відеокамери на базі ПЗС із семи Елементів. Через два роки компанія Texas Instruments одержала патент на "Повністю електронний пристрій для запису й наступного відтворення нерухливих зображень". Як чутливий елемент у цьому апарату застосовувалася Пзс-Матриця, а зображення зберігалися на магнітній стрічці, і відтворювати їх можна було на екрані телевізора. Тут потрібно відзначити, що пристрій Texas Instruments був аналоговим, але в патенті давався вичерпний опис цифрової камери.

В 1974-му за допомогою Пзс-Матриці компанії Fairchild (чорно-білої, з дозволом 100х100 пікселів) і 8-дюйм телескопа світові була показана перша астрономічна електронна фотографія. Використовуючи всі ті ж Пзс-Матриці, рік по тому інженер Kodak Стів Сассон (Steve Sasson) створив першу працездатну камеру. Зараз цей пристрій вражає скромністю можливостей - при вазі майже три кілограми він записував один знімок розміром 100x100 пікселів на магнітну касету протягом 23 секунд.

В 1976 році Fairchild запускає у виробництво першу комерційну електронну камеру MV-101, що використовувалася на конвеєрі Procter&Gamble для контролю за якістю продукції. По паралельному інтерфейсі MV-101 передавала зображення на міні-комп'ютер DEC PDP-8/E.

В 1980 році компанія Sony випустила першу кольорову комерційну цифрову відеокамеру, а роком пізніше - легендарну Mavica (Magnetic Video Camera). Ця камера записувала окремі кадри в аналоговому форматі NTSC, не випадково її називали "статична відеокамера" (Still Video Camera). Зняті зображення зберігалися на гнучкому магнітному диску Video Floppy, з можливістю перезапису. Цей диск мав розмір 2 дюйми, на нього записалося 50 кадрів у режимі телевізійного поля або 25 - у повнокадровому режимі. Також допускався запис аудіокоментарів. Незважаючи на те, що Mavica не була повністю цифровою камерою, вона зробила справжній переворот - користувачі, нарешті, одержали зручний, компактний пристрій для зйомок, який записував кадри на диск.

Першою повністю цифровою камерою вважається All-Sky camera, створена в канадському університеті Калгарі для зйомок північного сяйва. Надалі розвиток цифрової фотографії йшов як лавина. Першою моделлю, що зберігала зображення у вигляді файлу стала анонсована в 1988 році Fuji DS-1P, оснащена 16 Мб вбудованої енергозалежної пам'яті. А вже в 1991 році Kodak представив першу професійну цифрову дзеркальну камеру DCS-100, оснащену 1, 3-мп сенсором.

Користувачі по достоїнству оцінили можливість миттєвого фотографування на диск із наступним виводом на ПК. Справа була лише в співвідношенні ціна/якості, і в 90-х роках минулого століття вона постійно поліпшувалося на користь кінцевого споживача. Сьогодні цілком пристойні цифрові камери є в багатьох недорогих моделей стільникових телефонів, що говорить про тотальну експансію цифрової фотографії на світовому ринку.

А що ж стара плівкова фотографія? Вона нікуди не ділася, і професійні фотографи дотепер іноді воліють використовувати обладнання для плівкової фотозйомки. Але, звичайно, рядові користувачі вже давно перейшли на "цифру".