Доля кожної творчої особистості неповторна і водночас має багато спільного з долями інших людей одного покоління. Л. Г. Бразов прийшов у велику літературу разом з багатьма своїми бойовими побратимами, яким випало важке випробування пеклом минулої війни.

Народився Леонід Петрович 9 листопада 1916 року в селі Велике Ладижине Машівського району в сім'ї селянина Михайла Сидоровича Дудченка і його дружини Софії Купріянівни. З діда-прадіда родина вирощувала хліб і була щаслива з того. Та Льоніне дитинство виявилося скупим на ласку і багатим на суворі життєві іспити. Коли йому ледве виповнилося три роки, батько помер від тифу, а мати, забравши двох синів, переїхала до брата в Полтаву.

Там з часом зустріла прекрасну людину - робітника, майстра на всі руки Петра Лаврентійовича Безобразова. Той узяв за себе вдову з двома дітьми, молодшого усиновив, бо старший вже торував власний шлях. Так Леонід Михайлович Дудченко став Леонідом Петровичем Безобразовим, відомим тепер під псевдонімом Леонід Бразов.

У Полтаві Леонід закінчив школу-семирічку, потім фабзавуч, став працювати слюсарем на турбомеханічному заводі. Хлопця тягло до знань - то було загальне прагнення тогочасної молоді. І от уже Леонід - студент робітничого факультету, потім першокурсник інженерно-будівельного інституту.

Однак невдовзі виявилося, що техніка - не його покликання. Тому Л. Безобразов обирає іншу спеціальність - вступає на філологічний факультет учительського інституту, який тоді був складовою структурою Полтавського педінституту.

Премудрості лінгвістики і літературознавства майбутньому письменникові довелося опановувати в умовах, коли в країні вже на повну котушку розкручувався маховик сталінських політичних репресій. У 1937-1938 роках з Полтавського педінституту було вичищено як "класових ворогів", а потім репресовано кілька десятків викладачів і студентів. 2 жовтня 1938 р. заарештували і Л. Безобразова. Слідчі облуправління НКВС висунули йому сфабриковане звинувачення в "активній контрреволюційній троцькістській діяльності".

Одинадцять місяців Леонід провів у в'язниці, сповна спізнавши на собі енкаведистські методи "психологічного і фізичного впливу". Врятували його від смерті зміни, що сталися у грудні 1938 року у вищому керівництві НКВС. Усунення з посади "залізного сталінського наркома" М. Єжова і прихід на його місце іншого ката - Л. Берії - супроводжувалися тимчасовим послабленням терору і переглядом справ кількох тисяч заарештованих за політичними мотивами.

Серед небагатьох щасливців, для яких ці події стали рятівними, був і Леонід Безобразов. У лютому 1939 року всі брехливі звинувачення з нього були зняті і юнака звільнили з-під арешту. Того ж року він екстерном склав екзамени в педінституті і, отримавши диплом учителя, почав працювати в сільській школі.

А далі була війна. Ратний шлях старшого лейтенанта артилерії Л.П. Безобразова розпочався у болотах на Волховському фронті, продовжувався в окопах Сталінграда, у визвольних боях за Крим і закінчився в Східній Прусії. Майже чотири роки хоробрий командир артилерійського взводу провів на передовій, став кавалером кількох бойових орденів.

Йому не довелося зустріти Перемогу в Берліні, бо в боях під Кенігсбергом підірвався на протипіхотній міні. У госпіталях мужньо витримав сім хірургічних операцій, які врятували його від гангрени, але залишили без ноги.

Навесні 1945 року демобілізований через важке поранення офіцер Л. Безобразов у старій фронтовій шинелі та з милицями з'являється у скаліченій війною Полтаві, де фашистські окупанти знищили до дев'яноста відсотків житла, перетворили на згарища і руїни заводи, фабрики, лікарні, школи, його рідний педінститут.

Ще перебуваючи на фронті, Л. П. Безобразов почав "пробу пера" в міських газетах як дописувач та поет-початківець. Підписувався псевдонімом Леонід Бразов. Тож після демобілізації вагань щодо майбутніх занять не було. Із травня 1945 року він штатний співробітник газети "Зоря Полтавщини".

У повоєнні роки працював на обласному радіо, очолював книжково-газетне видавництво, став фундатором молодіжної газети "Комсомолець Полтавщини". Журналістика давала змогу постійно бути у вирі подій, спілкуватися із сотнями людей. Усе це дуже знадобилося, коли журналіст став професійним літератором.

Свою першу книжку "Вірне серце" Л. Бразов написав під враженням пережитого на війні і опублікував у 1961 році. Її тепло зустріли і читачі, і критика. Успіх спонукав до нових творчих пошуків, прагнулося глибше зануритися у суть людських взаємин, порушити актуальні філософські, етичні проблеми.

Відтоді з-під пера письменника вийшло ще дев'ятнадцять книг прозових творів, серед них "На початку шляху", "Третя зустріч", "Перший гарт", "Вікна навстіж", "Фортеця" та інші.

Творча палітра письменника виявилася широкою і різноманітною як за жанровими ознаками, так і за тематикою, образами, інтонаціями. Митцеві було притаманне вміння говорити про земне високими і водночас простими словами. Чимало його творів написані на матеріалі подій, в яких автор брав безпосередню участь.

Героями романів, повістей, оповідань, п'єс Л. Бразова були люди різних професій, характерів і доль, але всіх їх об'єднує спільне покликання - творити добро на рідній землі. Письменник був закоханий у рідну Полтаву, яку описав у своїх численних творах під іменем Прослави. Якщо чого й бракувало в його творчому доробку, то це дрібнотем'я і провінційної обмеженості.

Уже на схилі віку, ніби підбиваючи підсумки життєвого і творчого шляху, Леонід Петрович писав: "за моїми плечами - вісім десятків літ, праця на заводі, слюсарем, вчителювання, журналістська робота, війна, з якої повернувся після важкого поранення скаліченим... У переважній більшості своїх книг я торкався фронтової тематики, та не цураюсь і сьогодення з його гострими конфліктами".

Як громадянин і митець, Л. П. Бразов займав принципову й чесну позицію у стосунках з владою у так звані застійні часи. Не залишився він і осторонь бурхливих подій становлення незалежної України. Його публіцистичні роздуми на шпальтах періодичної преси про долю країни, про захист рідної мови хвилювали читацький загал.

Будучи відомим літератором, членом Спілки письменників (з 1965 року), Л. П. Бразов залишався у ставленні до людей вкрай чуйною і скромною людиною. Він підтримував дружні стосунки з такими визначними діячами українського красного письменства, як Павло Усенко, Іван Цюпа, Олександр Ковінька, допомагав мудрою порадою творчій молоді, серед якої були Тарас Нікітін, Михайло Казидуб, Іван Гальчук, Лариса Хоролець та інші.

Відійшов у вічність Л. П. Бразов 4 квітня 1997 року. Вшановуючи його пам'ять 9 листопада 1998 року, саме тоді, коли в країні вперше відзначався День української писемності та мови, на фасаді будинку по вулиці Леніна, 11/21 урочисто відкрили меморіальну дошку письменнику (автори - архітектор Михайло Калінін і художник Тетяна Кусайло). Дошка виготовлена з рожевого граніту (1,1x0,6 м).

На ній викарбуване барельєфне зображення письменника та пам'ятний напис: "У цьому будинку з 1963 р. по 1977 р. мешкав відомий український письменник Леонід Бразов". Улітку 1998 року за проектом тих же авторів на могилі Л.П. Бразова та його дружини Катерини Андріївни на Алеї почесних поховань міського кладовища (по вулиці Фрунзе) споруджено пам'ятник з рожевого граніту (висота 2,1 м).

Олександр Єрмак

З нагоди 100-річчя від дня народження Леоніда Бразова бібліотека підготувала книжкову виставку на художньому абонементі "Цілюще джерело українського слова" а також сектор культурно-просвітницької роботи підготував тематичний список "Славетний полтавець".

Додати коментар

Захисний код
Оновити


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.