Сьогодні виповнюється 65 років від дня народження Василя Миколайовича Шкляра (1951), українського письменника, політичного діяча. Автор популярних романів “Ключ”, “Залишенець. Чорний ворон”, “Маруся”.

Василь Шкляр на сьогодні є одним із найбільш відомих і найбільш читаних сучасних українських письменників (дехто називає його “батьком українського бестселера”). Шкляр – член Спілки письменників України, Асоціації українських письменників. У 1988–1998 роках активно займався політичною журналістикою, бував у “гарячих точках”. Цей досвід (зокрема, подробиці операції з врятування сім’ї генерала Дудаєва після його загибелі) потім відтворив у романі “Елементал”. У 2000 – 2004 роках Шкляр був головним редактором видавництва “Дніпро”. Володіє вірменською мовою.

Рішенням Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка визнаний лауреатом Шевченківської премії 2011 року. Наприкінці 2011 року Василь Шкляр створив Міжнародну благодійну організацію “Фонд Василя Шкляра “Холодноярська Республіка”, головна мета якої є здійснення благодійної діяльності, спрямованої на розвиток українського кіномистецтва.

Цитати:

“Залишенець. Чорний ворон”

  • Ніколи не кажи: в цій державі. Так завжди казали ті, для кого вона чужа. Кажи: наша.
  • Яка ж то тяжка річ — не вірити обіцянкам, якщо вони збігаються з твоїми сподіваннями.
  • Страшно сказати, що робить з людьми безнадія. Говіркі стають мовчазними, веселі – зажуреними, хоробрі – боягузами, а певні – зрадниками.
  • Так часто буває серед людей: одне світить до тебе очима, сюсюкає, лижеться, та як прийдеться до діла, нічого доброго й на ніготь не зробить, а друге бурчить, свариться, стогне, тоді, дивись, останню сорочку скине із себе й віддасть.
  • Отаман, котрий дозволяє ворогові вести пропаганду в своєму таборі, заслуговує розстрілу.
  • Я часто питаюся у новачків: чого ти до мене прийшов? І чую: в того москалі хату спалили, того пограбували, у того дівчину зґвалтували… У нас завсігди так було – поки заброда не заллє сала за шкуру, ми нічичирк.
  • Якщо немає надії на перемогу, то зостається ще прагнення помсти.
  • Коли все дуже правильно і бездоганно, тоді виникає сумнів.
  • – А знаєте, братці, що найстрашніше в голоді? – спитав він, приходячи до тями. – Це коли вже не хочеться їсти.
  • Жодна катастрофа не ставить хрест на меті.
  • Звитяга породжує легенди, а відчай – брехню.
  • Марні надії тільки додають жалю.
  • Життя покаже ким ми були і куди ділись!
  • То хто ж по-вашому бандит? Той, хто прийшов до нас із Московщини і серед білого дня грабує кожну хату, чи той, кого ви вигнали з дому і змусили піти до лісу, щоб боронити свій край?
  • Випробування зміцнюють дух і ведуть до життя.
  • Оглядність – мати безпеки.
  • Немає нічого підступнішого за подачки з рук ворога. Лише наївний бевзь може покладатися на їхню добрість.
  • Так часто буває серед людей: одне світить до тебе очима, сюсюкає, лижеться, та як прийдеться до діла, нічого доброго й на ніготь не зробить, а друге бурчить, свариться, стогне, тоді, дивись, останню сорочку скине із себе й віддасть.
  • Не можна людям знати всього. Мусить бути велика тайна життя і смерті. Інакше все втратить смисл.
  • Ти таке чув коли-небудь? Щоб чоловік прочитав Шевченка і став “бандитом”? От де сила!

“Чорне сонце”

  • Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто.
  • Гинуть найкращі. Я теж, коли зі мною щось таке трапиться, стану найкращим. У мертвих немає недоліків. Вони не хропуть, не сьорбають, не курять, не п’ють, не порушують жодних статутних норм. У них тільки один недолік – вони мертві.
  • Бо у нас же як? Якщо ти розмовляєш своє мовою, наприклад, у Києві, Харкові чи в Кривому Розі, то ти вже націоналіст. Україна в цьому справді унікальна країна, яких більше немає у світі. Тут націоналістами називають людей тільки за те, що вони розмовляють своєю мовою. А якщо ці самолюбці ще й хочуть, щоб із ними також говорили по-їхньому, тоді бери вище – це вже нацисти, расисти чи щонайменше фашисти. Такі ми, українці. Тому так і живемо. Обираємо сбі владу завжди з чужинців, щоб нас, боронь Боже, не назвали ксенофобами. Обираємо перевертнів, чмошників і бариг, щоб часом до керма не дорвався якийсь націоналюга-фашист, котрий поставить у центрі Києва пам’ятник Бандері і заборонить на телебаченні російські серіали.
  • Ми завжди готові до неї, до смерті, ми перемогли страх ще на Майдані, коли пішли на кулі з дерев’яними щитами, коли поруч падали мертві друзі, а ми йшли і йшли до останнього, а потім кожен, хто вижив, сказав собі: “Мене вже немає, я вбитий, але Бог ще відвів мені час для війни, тому не треба нічого боятися — коли я впаду, то повернуся туди, звідки прийшов. От і все.”
  • Коли хтось із наших гине, я вже не відчуваю болю, а про сльози годі й говорити. У мене тільки щось відвалюється всередині, відколюється, як камінець, і з кожною смертю мене стає менше.
  • Я давно помітив одну прикру закономірність у житті: якщо тобі в чомусь дуже пощастило, неодмінно стережися й біди. Так не буває, щоб усе гаразд. Отож, опинившись на сьомому небі, треба ока та ока, щоб не гепнутись униз, бо воно ж, оте щастячко, іноді так засліпить, що думаєш, наче вже Бога за бороду взяв, а тоді глядь – ні бороди, ні Бога, лише біда стоїть коло тебе, та ще й не сама, а з дітками.
  • – Люблю впертих людей.
    – Чому впертих?
    – Бо ті, що відразу з усім погоджуються, обіцяють, світять до тебе зубами, – ніколи ні чорта не зроблять. Скажуть: вибачайте, не вийшло. А вперті як? Вони спершу впираються, огинаються, потім сердяться, далі закипають гнівом і ненавистю, а тоді дивись – усе зроблено. І коли зроблено – вони починають радіти, як діти. Тому що вдалося, вийшло… І дякують тобі за те, що їх напоумив.

“Маруся”

  • Втрати в боротьбі завжди будуть меншими за ті, яких ми зазнаємо в покорі.
  • Чужинець є чужинець і ще жоден із них не приходив до нас з добром. Хай він буде червоний чи білий, сірий чи жовтий, а якщо попер на твою землю, то не питай у нього, що він думає робити далі, а покажи заброді, почім фунт свинцю на українську ярмарку.

“Тінь сови”

  • Коли все довкола красиве, тоді цієї краси не помічаєш. Проходиш поруч і не зважаєш на неї, як на повітря, яким дихаєш і якого маєш уволю. А от коли ця жива краса стрічається тобі серед мертвої пустелі – ти розумієш? – коли вона сусідує з безживними краєвидами, тоді її відчуваєш усією душею…
  • -… Часом мені здається, що наші дні неоднакові. У дитинстві, наприклад, вони були набагато довшими.
    – Це тому, що ми самі є мірою часу. Скільки хто спроможний увібрати його в себе, стільки й має. У дитинстві ти відкривав для себе світ, дивувався усьому, жив гострими враженнями, і через те щедрими були твої дні. А згодом людина до всього звикає, перестає дивуватися, і багато дорогоцінних хвилин пролітає повз неї. Ми самі відгороджуємося від часу байдужістю й егоїзмом…

“Кров кажана”

  • — На те вони й грішники, щоб голосувати за гріхи. Хіба там, на землі, чому люди обирають злодіїв, казнокрадів, убивць, брехунів, ненажер?.. Бо вони самі такі. Чи ви маєте інше пояснення?
    Сказати йому, що людей просто обдурюють, не повертався язик, бо тоді виходило б так, що ці пихаті, хтиві, гнівні, ледачі, жадібні, заздрісні, ненажерливі люди до всього ще й дурні, як сто пудів диму.

З нагоди 65-річчя від дня народження  Василя Миколайовича Шкляра бібліотека підготувала тематичний список "Василь Шкляр: "Не впускаймо у серце зневіру!"".

Додати коментар

Захисний код
Оновити


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.