21 березня 2016

«Нехай комусь від щедрої планети високі титули, гучна хвала. Таких дарів не дістають поети, мені зоря любов твою дала» –  писав Вільям Шекспір про трофеї поета. Оскар Вайлд говорив, що поезія існує, або у житті, або на папері. Усі погляди й думки майстрів слова література бережно плекає, адже кожен поет – це інша таємниця, його історія унікальна. А, що думають про поезію сучасні майстри?

Про вищу літературну пробу своїми думками у Міжнародний день поезії з Вголосом діляться українські поети.  
Оксана Забужко письменниця, поетеса

«Найкращу дефініцію поезії, я почула якось на Андріївському узвозі від бабці, яка торгувала керамічними дзвіночками власного виробництва. «Поезія – це Божа мова, а проза – це княжа мова», – сказала вона.

Таку одну фразу почути на торговищі, а потім над нею можна все життя думати. В цьому є великий сенс, тому, що проза (якщо перекласти це більш солідним дискурсом) несе в собі колосальні інформаційні навантаження.
Поезія працює на якихось інших рівнях, це просто чиста передача енергії та інформації водночас».

Ніна Галан, поетеса

«Лорка мав таку формулу поезії: уява – натхнення – вивільнення, Сантаяна називає поезію релігію, що втратила наказові інтонації. А мені залишається вважати, що світанок не втратить жодної барви, незалежно від того, що для мене підіймається на небосхил – кулька гною, яку котить скарабей, чи жовтий карлик.

Поезія –це завжди правда і завжди брехня, це тонке різьблення моєї башти зі слонової кістки і написана з помилками революційна агітка, віконниця, що вислизає з руки самогубці, і детальний архітектурний план райського саду. Але біс його зна, як з усього водночас ексрагувати чисту поезію, щоб на першу вимогу демонструвати колбу з написом «essentia poeticae».

Петро Мідянка, лауреат Шевченківської премії

«У поезії, я бачу сенс свого життя, своє покликання. Бували моменти, коли вона мені мстилась ця поезія, але жодного разу не зраджувала. Багато хто вважає поезію грою, це певною мірою так, але водночас вона має вищу інспірацію, вищий божественний смисл. Коли мова керує поетом, коли поет віддається мовній стихії, занурюється в глибинні пласти і намагається донести до читача свою рецепцію як передавач почуттів, емоцій. Без образної системи поезія неможлива. Чим вона автентичніша, тим поет цінніший у світовій системі.

Поезія – це метафора, образ, своєрідний код, іскра, яка швидко спалахує.

Українська поезія як явище унікальна у світі, хоча її не так багато перекладають».

Роман Романюк поет, член Союзу творчої потенції «Плита»

«Як на мене, то визначення суті поезії слід шукати в розумінні того, що, властиво, відбувається, коли пишеться вірш. Поезія – спосіб відірвати мить від плетениці часу, замкнути її на собі, створити так маленький світець, в якому діють усі ті ж закони, що і в нашому, але виразно проступає якийсь один, той, заради увиразнення і оприявнення якого ми й билися з часом, відривали від нього найхарактерологічнішу мить. Поезія, таким чином, – спосіб увиразнення, спосіб говорити максимально точно, спосіб говорити про те, про що ти мусиш і хочеш, так, як ти хочеш і мусиш сказати».

Григорій Семенчук, поет

«Поезія, як і будь-який інший жанр мистецтва, мусить промовляти і надихати. Поезія буває і раціональною і емоційною. У неї немає кордонів і сталих форм, проте хорошу поезію вирізняє одна річ – це мелодика і ритм».

Оксана Яблонська, поетеса

«Поезія для мене стан душі душі плюс робота над словом. Я ціную тих авторів, які майстерно передають свої думки, розвиваючи уяву читача, поповнюючи його лексику новими словами, образами. Для мене взірцем авторської роботи є поети класики і сучасники, захоплююся творчістю Лесі Українки і Тараса Шевченка, Ліни Костенко і Василя Стуса, Ганни Осадко і Павла Вольвача, Юлії Мусаковської та Івана Малковича, Ірини Шувалової і Романа Скиби, Вікторії Осташ та Івана Кушніра, Тати Рівної і Дмитра Лазуткіна, Анни Багряної і Юрія Рудницького і багатьох інших авторів. Особливий трепет відчуваю, коли слухаю вірші у авторському виконанні Сергієм Батуриним, Володимиром Осипенком, Юлією Смаль, Юлією Шешуряк, Анною Малігон. Приємно, що наш час такий багатий обдарованими авторами.

Писати я почала ще у школі, але відчуття поезії, як частини мого життя, до мене прийшло у 2006 році. Саме тоді я познайомилася із багатьма творчими людьми, які навчили мене майстерності поетично, метафорично зображувати відчуття і бачення. Михайло Карповий, Іван Кушнір, Олександр Дяченко є моїми поетичними наставниками, а творчість Івана Андрусяка, Мойсея Фішбейна, Сергій Татчина надихає думати і працювати над думкою і її висловлюванням. Поезія допомагає багато розуміти, переосмислювати, переживати та висловлювати душевні муки, рятує від самотності і дає можливість висловити таємні думки».

Олександр Гордон, поет, прозаїк, перекладач, заступник голови Львівської організації НСПУ

«Поезія – це почуття, біль, драма, досвід, історія, культура, філософія та естетика, інтуїція та містика… Поезія – це доля. Якщо означити короткий ланцюжок зародження і розвитку поезії (поетичного відчуття в житті людини, після проходження/засвоєння якого можна стати поетом), то він буде таким: почуття-досвід-знання-містика-доля. І на кожному життєвому етапі відчуття поезії може розвиватися через заперечення однієї з цих ланок і поглиблення впливу іншої чи інших.

Діалектику розуміння і визначення поезії, на моє переконання найкраще виклав Райнер Марія Рільке у своєму романі «Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе»: «…але ж вірші так мало важать, коли вони написані так рано. З цим варто зачекати, збирати сенс і солод впродовж усього, бажано довгого життя, а вже тоді, під сам кінець, можливо, і пощастить написати десять рядків, зате добрих. Бо вірші не є, як вважають, почуттями (почуття з’являються в нас рано) – а досвідами. Задля одного-єдиного рядка треба побачити багато міст, людей і речей, треба знатися на тваринах, треба відчувати, як літають птахи і знати рух, яким маленькі квітки розкриваються вранці. Треба вміти пригадувати шляхи в незнаних місцинах, несподівані зустрічі й наближення розлук – дні дитинства, ще нез’ясовані, батьків, яких мусив скривдити… узагалі моря, ночі мандрів…

Треба мати спогади про багато любовних ночей, з яких жодна не була схожа на іншу, про крики при пологах і про легких, білих, сонних породіль, що знов закриваються, мов квіти. Але слід побувати і при вмирущих, сидіти коло мерців у кімнаті з відчиненими вікнами й поривчастими звуками. Та й самих спогадів ще не досить. Слід уміти їх забувати, коли їх багато, і мати неабияку терплячість дочекатися, поки вони повернуться. Бо на самих спогадах усе не зав’язано. Щойно коли вони перетворяться в нас на кров, погляд, жест, безіменні й не відрізненні від нас самих, допіру тоді може статися, що в якійсь із дуже рідкісних годин в її осерді постане перше слово одного вірша, і вийде з них».

Я б сказав так: щоби бути поетом, треба мати долю поета і поважати цю долю, і вперто йти її шляхами, які б вони не були.

«Ці вірші – то лише провина
І зовсім – не мета!..»

Ірина Мулярчук, поетеса, член Спілки письменників України

«Поезія – це ще один життєво важливий орган у мені»

Запрошуємо до читальної зали №2 переглянути книжкову виставку "Слова самі віршами забринять...", яка присвячена Міжнародному дню поезії.