ПОЕЗІЯ ТА ПРОЗА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДОРОГИ

АНТОНА МАКАРЕНКА

 

4. Злет і трагедія трудової колонії імені М. Горького (1920–1928 рр.)

 

Наступний період життя А. С. Макаренка пов’язаний із практикою соціального виховання – стратегічного напряму нової влади у царині народної освіти. Це час професійної і теоретичної зрілості педагога, кульмінація його педагогічного подвижництва. Трудова колонія для неповнолітніх злочинців під Полтавою стала своєрідним полігоном для апробації макаренківських педагогічних ініціатив, вона має надзвичайно важливе значення не лише у біографії видатного педагога, але і в світовій практиці виховання.

Добре відомий зі сторінок головної книги Макаренка, “Педагогічної поеми”, епізод призначення соціально активного директора трудової школи на посаду завідуючого колонією для “морально-дефективних” дітей, по суті, відкрив одну з найцікавіших глав педагогічної історії людства. Все, що зумів здійснити А. С. Макаренко в наступні 8 років, стало темою численних наукових, публіцистичних і художніх творів, об’єктом найприскіпливішого теоретичного аналізу та запеклої ідейної полеміки, причиною гострих методологічних колізій. Для самого ж А. С. Макаренка такий кардинальний поворот професійної кар’єри зумовив усе його майбутнє – і як “провідного радянського педагога”, і як всесвітньо визнаного письменника. “Що б я не зробив потім, – писав він у 1923 році, – початок все ж таки треба буде шукати у колонії”.

 

Сучасний вигляд описаного А. С. Макаренком місця розташування полтавської колонії для “морально-дефективних” дітей: “За шість кілометрів від Полтави на піщаних пагорбах – гектарів двісті соснового лісу, а край лісу – битий шлях на Харків, що нудно поблискує чистенькою бруківкою”. Фото червня 2017 р. (Макаренко А. С. Педагогічна поема / Пер. Л. О. Єзерницького. – К. : Рад. школа, 1977. – С. 7)

 

Спогади давньої і близької подруги А. С. Макаренка Єлизавети Федорівни Григорович роз’яснюють деякі деталі його нового призначення. Справа в тому, що вказана посада була запропонована губнаросвітою самій Григорович, яка до того вже мала кількарічний досвід управління полтавським Шостим міським початковим училищем імені М. В. Остроградського, але вона категорично відмовилась, переадресувавши пропозицію Антону Семеновичу. Він, за її словами, “дуже зацікавився перспективою роботи з малолітніми правопорушниками”.

 

А. С. Макаренко – завідувач Основного дитячого будинку для морально-дефективних дітей № 7 (у подальшому Полтавської трудової колонії імені М. Горького), фото 1920 р. (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Докладно розкрита у “Педагогічній поемі” історія колонії, якій на пропозицію Макаренка було присвоєне ім’я його літературного кумира Максима Горького, у принципових моментах підтверджується документами багатьох архівів. Після напруженого періоду педагогічної й економічної розбудови та напівголодного існування очолюваний А. С. Макаренком заклад почав привертати до себе увагу громадських і адміністративних кіл, потрапив на шпальти місцевих і навіть республіканських засобів масової інформації. З 1923 року він стає дослідно-показовою установою Наркомосвіти УСРР (НКО).

Становлення різного роду зв'язків колонії імені М. Горького з широким колом суспільних інститутів, що складали соціальне середовище її існування, має свою доволі складну історію, висвітлення якої допомагає розкрити деякі обставини педагогічних пошуків А. С. Макаренка.

Не викликає сумнівів, що соціальний контекст діяльності колонії багато в чому визначав організаційні основи формування її як виховної інституції. Існування в складному та не завжди сприятливому оточенні саме по собі стимулювало об'єднання персоналу і вихованців закладу, зміцнення єдності цілей і консолідацію зусиль для їх реалізації. Подібно до цього й шляхи вирішення проблеми допрофесійної і професійної підготовки колоністів як важливі педагогічні чинники в головних своїх обрисах диктувалися зовнішніми факторами.

Приймаючи колонію, А. С. Макаренко, вочевидь, передбачав, із яким обсягом труднощів і якого характеру доведеться йому зіткнутися. Будучи реалістом, він адекватно оцінював стартові можливості свого закладу – післявоєнна розруха, економічна криза, голод, що насувався, епідемії, бандитизм та інші реалії осені 1920 року навряд чи дозволяли сподіватися на швидке створення процвітаючої установи. Водночас, він розраховував на всебічну допомогу місцевих органів влади, а також на обіцяну підтримку Полтавської губнаросвіти.

Цікавою в цьому відношенні виступає позиція самої місцевої влади: з одного боку, вона не могла не бути зацікавлена в поліпшенні загального фону щодо дитячої безпритульності і злочинності в губернії; з іншого ж, знаючи А. С. Макаренка за попередньою діяльністю як відповідального, ініціативного й “ділового” працівника, а також бачачи, з яким завзяттям і енергією він узявся за організацію виховної установи, влада переклала вирішення значної частини господарських, фінансових, продовольчих, юридичних та інших проблем колонії на плечі початківця завідувача. Свідченням цього, наприклад, є історія освоєння нерухомості маєтку Трепке і змагання з-за оренди парового млина, мова про яке попереду.

Хоча в листі до обласного інспектора установ дефективного дитинства НКО УСРР М. Н. Котельникова в 1922 році А. С. Макаренко з гіркотою відмічав, що “більш за все нам доводилося боротися головним чином з губнаросвітою. Коли я буду старим, я лише з жахом згадуватиму цю кошмарну установу”, стосунки колонії з органами освіти не є однозначними. Зрозуміло, цим стосункам відводиться особливе місце в зовнішніх зв'язках колонії, оскільки саме перед ними як підвідомча установа вона звітувала і до них же зверталася за допомогою.

Важко передбачити, чим закінчилася б відома історія про дозвіл розбирати споруди колонії в щойно отриманому нею маєтку Трепке, який надала повітова ліквідаційна комісія Ковалівському комнезаму, коли б не “заступництво” губнаросвіти. І в той же час цей орган затримує фінансові кошти, що направляються в колонію, привласнює будматеріали, чим ставить колонію з настанням зими в украй важке становище.

Аморальна інколи поведінка губнаросвіти, як і інших керівних органів, по відношенню до колонії виявилася, на нашу думку, своєрідним антипедагогічним чинником. Заперечувати або замовчувати те, що відбувалося на очах вихованців, педагогічний персонал навряд чи міг. Тому Макаренко, як керівник, вочевидь, переживав дилему: підтримка авторитету місцевої влади, або опозиція щодо неї всього колективу колонії. При цьому останнє могло призвести до формування у вихованців настороженого і підозрілого відношення до зовнішніх інститутів влади і зростання колективного нігілізму. Цілком природно, що постійне спостереження колоністами формального і незацікавленого ставлення керівних органів до їхніх елементарних потреб ускладнювало педагогічному персоналу завдання соціальної реабілітації вихованців, а також подолання такої характерної для безпритульних риси, як відрив від старшого покоління і протиставлення йому. Про небезпеки такого протиставлення Антон Семенович пізніше, в 1928 році, напише в проекті операційного плану педагогічної роботи трудової комуни імені Ф. Е. Дзержинського.

Не менш яскраві приклади конфронтації виявляло і безпосереднє соціальне оточення колонії – безкрайнє “селянське море”, в якого було досить причин для ворожості і незадоволення. Глибокий драматизм початку цих стосунків краще всього проілюстрований добіркою матеріалів про боротьбу за спадок землевласників Трепке. Як свідчать документи, від неосвіченої, меркантильно мислячої селянської громади А. С. Макаренко найменше міг чекати співчуття і розуміння педагогічної проблеми, що стоїть перед ним, а постійний конфлікт із численним довколишнім населенням додавав чималої напруженості у виховну роботу персоналу колонії. Вихід із часом деякою мірою був знайдений у благотворній господарській і культурній експансії колонії. Зігравши, перш за все, педагогічно виправдану роль своєрідної “етичної вправи” для вихованців, така стратегія колонії врешті змусила місцеве населення не лише примиритися з її існуванням, але й, за словами самого А. С. Макаренка, здобула велику пошану до неї, чим створила, окрім іншого, підвалини для формування своєрідного професійного макросередовища закладу.

Одним із найменш вивчених аспектів у характеристиці зовнішніх контактів Полтавської колонії імені М. Горького залишаються її зв'язки з іншими установами інтернатного типу. Це тим більш цікаво, оскільки, як відомо, А. С. Макаренко при аналізі власного досвіду ніколи не виявляв особливої схильності до пошуку попередників і зразків для своєї виховної системи. Зв'язок із такими самими дитячими установами, що потерпають від аналогічних проблем, міг би скласти сприятливу альтернативу бюрократичному формалізму чиновників, проте документи не містять конкретних свідчень прагнення колонії імені Горького до співпраці. Пізніше, вже в 1934 році, А. С. Макаренко все ж звернув увагу на цю проблему і навіть підкреслював велику користь спілкування та змагання між інтернатними закладами.

Вочевидь, у ці роки в нього ще не дозріла ідея такої взаємодії, або були інші мотиви. Інакше, чим пояснити той факт, що ані в архівних матеріалах, ані в науковій і художній спадщині А. С. Макаренка майже не згадується Полтавська дитяча колонія імені В. Г. Короленка? Створена в 1919 р. Лігою порятунку дітей за ініціативою самого Володимира Галактіоновича в тому ж урочищі Триби по сусідству з колонією Горького, саме вона пізніше стала наступницею останньої в маєтку Трепке. При цьому впадає в очі безліч організаційно-педагогічних паралелей у діяльності обох установ.

У даному відношенні виключенням є лише “Нарис роботи Полтавської колонії ім. Горького”, в якому А. С. Макаренко апелює до масштабів сільськогосподарської практики Будищанської і Ржавецької дитячих колоній. Ми досі не знаємо, який зв'язок існував між ними і дітищем Макаренка, а також чи відбився досвід їхньої діяльності на становленні макаренківської виховної системи, проте факт його доброго знайомства зі специфікою цих колоній не викликає сумніву і доповнює уявлення про те, на якому загальному тлі виховної роботи з безпритульними в регіоні формувався новаторський шлях колонії імені М. Горького. Що ж до Ржавецької дитячої колонії, що розташовувалася в селищі Ржавець під Харковом і яка помилково іменувалася у всіх попередніх публікаціях нарису, через неправильне прочитання оригінального тексту, “рокавецькою”, то знайомство з досвідом її роботи А. С. Макаренко зміг продовжити пізніше, в період створення Трудового дитячого корпусу.

Огляд зовнішніх контактів Полтавської трудової колонії імені М. Горького дозволяє побачити основний парадокс соціальної ситуації її розвитку. Він полягав у тому, що, з одного боку, середовище існування колонії по відношенню до її педагогічних завдань було в цілому чинником деструктивним, і коли б не самовіддана робота та професіоналізм А. С. Макаренка та його колег, колонія навряд чи забезпечила б собі те місце в історії педагогіки, яке вона займає зараз. З іншого боку, напруженість соціальної ситуації як ніщо інше “загартовувала” педагогічну систему, створювану Макаренком, стимулювала пошук нових форм організації дитячого колективу й виховної роботи в ньому. А основна заслуга Макаренка полягала в тому, що він зумів інтегрувати зі всіх, іноді абсурдних і драматичних моментів дійсності безумовну педагогічну доцільність і поставити її на службу основній меті.

Матеріальна база і промисловий потенціал колонії імені М. Горького упродовж усього часу її існування складався, окрім побутових, навчальних і господарських будівель, із земельної ділянки, тваринницького господарства та виробничих майстерень.

Як відомо, колонія отримала залишки матеріальної бази колишнього виправного закладу для малолітніх злочинців, відкритого в 1899 році Кременчуцьким товариством виправних колоній і ремісничих притулків. Після багаторічних спроб знайти потрібну для влаштування закладу землю, в 1894 році згадане товариство отримало в дарунок від поміщика Базилевського ділянку площею 120 десятин в урочищі Триби на лівому березі Ворскли, більша половину якої вкривав піщаний ґрунт і біля 45–48 дес. займав умовно придатний для землеробства супісок. Крім того, близько 7 десятин ділянки знаходилося під озером Ракитним. Вже в 1898 році на подарованій землі з’явилися: будинок для директора колонії, два будинки для вихованців і педагогів, приміщення для кухні, їдальні, майстерні та класної кімнати, будинок для квартир завідуючого господарством, майстрів та обслуговуючого персоналу, сарай, комора з кладовою, комора з льохом та цегляним льодником із двома відділеннями.

Проте далеко не весь земельний спадок перейшов до закладу, керованого А. С. Макаренком: на липень 1922 року колонія мала лише 12 дес. поля (пісок) та 5 дес. городів (разом 17 дес.), що ж до 85 десятин молодого соснового лісу, який належав спочатку колонії, то на цей час він уже знаходився у віданні Лісоуправління. Помітним ростом земельного фонду Горьківської колонії було позначено отримання в оренду наприкінці 1920 – початку 1921 року напівзруйнованого і пограбованого місцевими мешканцями за роки Громадянської війни маєтку колишніх землевласників Трепке в селі Ковалівка: 40 дес. поля, 15 дес. садиби, 3 дес. луків, 3 дес. парку з молодняком – разом 61 дес.

Підприємці німецького походження Вільгельм Вілгельмович і Еміль Вільгельмович Трепке наприкінці 80-х років ХІХ ст. придбали у ковалівського поміщика Ф. А. Гербут-Гейбовича велику земельну ділянку (1245 дес.) та створили на ній зразкову економію, саме відродженим залишкам якої й судилося в майбутньому прикрасити сторінки історії світової педагогіки. До речі, за іронією долі, В. В. Трепке і його дружина Анна Федорівна приблизно з перших років ХХ століття були членами правління відомої благодійної громадської організації – Полтавського товариства землеробських колоній і ремісничих притулків.

Ставши орендатором маєтку, колонія імені М. Горького успадкувала від попередніх хазяїв не тільки залишки майна, але й пам’ять про колишні агротехнічні, тваринницькі й промислові успіхи. Станом на 1903 рік Трепке володіли 1150 десятинами землі, на якій застосовували складну 8-пільну сівозміну, регулярно постачали на ринок насіння зернових культур, розводили велику кількість симентальської худоби, а також свиней, овець і птиці, заснували відомий кінний завод, спеціалізований на арденській породі. Промислова активність підприємців не залишилася непоміченою, в 1915 році В. В. Трепке уже згадується у званні почесного громадянина і як член Полтавського товариства сільського господарства.

Успадкована нерухомість загальною площею 5014 квадратних аршин (2536,08 кв. м) складалася з 6 цегляних будинків, 2 хат, критих соломою і черепицею, бетонної стайні і двох сараїв. Паровий млин, що теж залишився від колишніх власників, був на той час на території маєтку єдиною непошкодженою спорудою та функціонуючим підприємством. Зважаючи на те, що місцева влада здавала його в оренду різним власникам і отримувала від цього прибуток, млин не увійшов до числа отриманих колонією об’єктів нерухомості.

Слід відмітити, що остаточний переїзд колонії в листопаді 1924 року до відреставрованого маєтку Трепке і залишення нею Трибів зменшив площу ріллі майже на 30%. Загалом повідомлення про розміри і специфікацію земельної бази колонії достатньо суперечливі, що пояснюється, скоріш за все, недостатньою точністю обрахунків. Так, на 15 вересня 1922 року колонія вже мала, якщо вірити документам, “66 десятин зайнятої під культурами землі”, 3 дес. луків, біля 1,5 дес. парку з фруктовим садом і 82 дес. лісу. Деяке зменшення наділу документи фіксують у січні 1923 року: 52 дес. посівних угідь, 5 дес. городів, 6 дес. саду. Але вже на травень 1923 року колонія користувалася такими площами сільськогосподарських угідь: 37 дес. зернових, 14,5 дес. городних, 13,75 дес. пару, 3 дес. саду, 3,5 дес. луків – разом 71,75 дес. Хоча зі збільшенням контингенту вихованців наявні площі вже майже не задовольняли колонію, їх різнопрофільність і культура сільськогосподарського виробництва надавали широкі педагогічні можливості.

Аналіз і порівняння великого числа архівних свідчень дозволив встановити відносно точні дані стосовно співвідношення кількості вихованців колонії й загальної площі ріллі в різні періоди часу. Стійка тенденція зменшення цього показника проілюстрована даними таблиці (див. таблицю).

Співвідношення кількості вихованців колонії імені М. Горького і загальної площі ріллі у її користуванні

Дата

Кількість

вихованців

Загальна площа

ріллі (десятин)

Десятин ріллі
на 1 вихованця

1920 рік

4 грудня

5

17

3,4

18 грудня

10

1,7

Кінець грудня

8

2,12

1921 рік

Січень – початок березня

8

17

2,12

Вересень

43

[57]

1,33

1922 рік

1 січня

44

[57]

1,29

1 березня

45

1,27

1 травня

49

1,16

Червень

60

0,95

1 липня

62

0,92

Прибл. липень

[62]

Серпень

69

0,83

24 серпня, 1 вересня, 15 вересня

80

0,71

1 листопада

72

0,79

1 грудня

79

0,72

Прибл. кінець року

70

0,81

1923 рік

1 січня, 1 лютого

71

57

0,8

1 березня

73

0,78

1 квітня

77

0,74

1 травня

73

0,78

1 червня

84

0,68

1 липня

85

0,67

1924 рік

Січень

98

57

0,58

1 лютого

100

0,57

1 березня

95

0,6

23 вересня

109

0,52

1925 рік

1 січня

≈120

[40]

≈0,33

27 березня

120

Липень

140

0,29

Прибл. вересень

≈130

≈0,31

Прибл. листопад

≈138

≈0,29

1926 рік

Березень

≈135

[40]

≈0,29

1927 рік

13–14 червня

351

[50]

0,14

Жовтень

340

0,15

Початок листопаду

375

0,13

 

Слід підкреслити, що постійні намагання колонії збільшити свою матеріальну базу наштовхувалися на активний спротив місцевого селянства, яке потерпало від традиційного земельного дефіциту Полтавщини. Уже на кінець ХІХ століття земельний запас на одного мешканця в Полтавській губернії становив лише 1,37 десятини, по Полтавському ж повіту, до складу якого належала й Ковалівка, він був ще меншим – 1,13 дес. Для порівняння, в європейській частині Російської імперії цей показник тоді сягав 4,18 дес., по всій же країні – 13,75 дес. Менше за Полтавську землі мали лише Подільська (1,12 дес.), Київська (1,14 дес.) і Московська (1,16 дес.) губернії.

Господарство колонії, однак, далеко не обмежувалося землею. Досить красномовним є розвиток тваринницької сфери: на момент перших офіційних відомостей (червень 1922 року) колонія мала: “коней добрих” – 6, волів – 4, корів – 2, свиней – 4, різної птиці – 60, породистих ангорських і фландрських кролів – 30, овець – 6. На вересень 1924 року в ній вже було: 56 свиней із поросятами, 60 кролів, 8 корів, 4 коней тощо.

На кінець 1925 року установа, окрім коней, кролів і птиці, володіла 12 коровами і телятами, 30 вівцями, 80 свинями англійської породи. Разом з тим, ще у вересні 1924 року в ній уже налічувалося 8 плугів, 2 сіялки, 2 жатки, молотарка тощо.

Окремою турботою керівництва колонії були виробничі майстерні, наявність яких у дитячих інтернатних закладах того часу була штатною. Як показують документи, чисельність і тип майстерень колонії імені М. Горького ніколи не були постійними. Згідно з найбільш ранніми даними (вересень 1921 року), першими відкрилися шевська, слюсарна (або жерстянкова) й кошикова майстерні. Наступного ж року до них приєдналися кузня і столярна майстерня, де виготовлялися досить складні вироби, наприклад, вози, меблі для внутрішнього вжитку тощо. Приблизно в цей же час загальна площа майстерень дорівнювала 351 кв. арш. (177,54 кв. м), що становило біля 15% загальної площі приміщень колонії. У столярній майстерні нараховувалося 10 верстатів, у кузні – 2 горна, 2 ковадла, машина для свердління, повний набір бойового ковальського інструменту. Повний комплект обладнання також був у шевській і кошиковій майстернях.


Вихованці Горьківської колонії в кошиковій майстерні (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Колоністи за столярними роботами (фото надане В. В. Морозовим, Москва)

 

До загального списку майстерень Горьківської колонії з початком 1923 року додаються ще рогожна і “набойна”, які в подальшому більше не згадуються. Кількість працюючих майстерень залежала від обсягу сільськогосподарських робіт, які в певні місяці потребували залучення максимальної кількості працюючих.

Так, на березень – травень 1923 року в колонії зазначено 6, на червень – 4, а на серпень – 5 майстерень (столярна, слюсарна, ковальська, кошикова і шевська).

Вибір профілю майстерень колонії цілком резонно пов’язувати з історичними традиціями даної місцевості. Відомо, що великий досвід підтримки розвитку кустарних промислів на Полтавщині мав до 1917 року такий громадський інститут, як земство. Постійне збільшення витрат за цією статтею можна проілюструвати даними за 1900–1905 роки, коли загальне число навчальних майстерень у Полтавській губернії зросло із 19 до 47 одиниць. Особливо активно розповсюджувався такий вид кустарного виробництва, як кошикові майстерні, чому сприяла дешевизна їх утримання, рухомість, легкість добування матеріалу тощо. Маючи в останній рік ХІХ століття лише 6 таких майстерень, за п’ятиріччя губернія довела їх число до 16, витративши при цьому з губернських і повітових земських коштів 38 410 крб. Полтавський повіт, на теренах якого пізніше почала свою господарську діяльність колонія імені Горького, утримував на початку ХХ століття першість по кількості кошикових майстерень, тут свій вплив на місцевих кустарів вони встигли виявити у шести пунктах. Значне розповсюдження в губернії мали також навчальні майстерні з обробки дерева і металу; їх доцільність земства пов’язували з підвищенням агрокультури населення і покращенням сільськогосподарських знарядь, виробництво та ремонт яких потребували багато кваліфікованих майстрів. Витрати на влаштування цих майстерень за вказаний період виявилися досить великими – 234 574 крб.

Після переїзду до Куряжу загальна площа ріллі колонії виросла лише на 10 десятин, а у зв’язку із зміною контингенту її частка на одного вихованця навіть зменшилася вдвічі (див. табл. вище). Хоча ще в березні 1926 року необхідність переведення полтавської колонії до Харкова в доповідній записці заступника наркома освіти Я. П. Ряппо до РНК УСРР мотивувалася наявністю начебто 100 десятин (109 га) землі в Курязькій колонії, у подальшому в документах фігурує значно менша цифра: на червень 1927 року – 50 дес. (54,5 га) “під полем і городом”; на квітень 1928 року – 70 дес. (76,3 га). Подібна картина спостерігається і в подальші роки, вже після звільнення А. С. Макаренка: хоча в 1930 році колонія отримала “в порядку реконструкції с[ільського] господарства” 300 га землі, але на 1931 рік у ній вже знову зафіксовано 50 га (45,87 дес.), з яких під озиминою 7 га, а інше під городніми культурами. Для порівняння, у полтавській колонії загальна площа землі сільськогосподарського призначення досягала 78 дес., а лише орної – 57 дес. (див. табл. вище).

Таким чином, якщо у полтавський період середня кількість орної землі на одного вихованця існувала у межах від 3,4 дес. (у грудні 1920 року) до 0,28 дес. (у липні 1925 року – березні 1926 року), то у харківський період вона помітно скоротилася і у червні 1927 року, наприклад, становила лише 0,14 дес. За таких обставин уже значно більша частка вихованців могла залучатися до різних форм промислового виробництва. Проте позитивним моментом у розвитку сільського господарства колонії харківського періоду було звільнення її, разом з іншими інтернатними установами округу, від сільгоспподатку.

Поступово із педагогічного безсилля і напруженої боротьби з безліччю несприятливих обставин народжується головний постулат педагогічної віри Макаренка – якомога більше вимогливості до людини, якомога більше поваги до неї. Провідною стратегією педагога стає включення вихованців у «загальний рух» господарчого розвитку колонії. Колонія вперто розвиває за останніми агрономічними і зоотехнічними вимогами власне господарство, підвищує рентабельність кустарних майстерень. На фоні всього цього відбувається головне – росте, міцніє і загартовується нове соціально-педагогічне утворення – винайдений А.С. Макаренком так званий виховний колектив, що об’єднує педагогів і підлітків у складній системі повноважень. Незабаром колонія перетворюється на потужний виховний центр, що здійснює культурну і господарську експансію на всій прилеглій території. Макаренко змальовує перед своїми вихованцями привабливу колективну і особистісну перспективу. Колонійська школа надсилає найкращих своїх випускників у середні і вищі навчальні заклади. Перемоги колонії ім. М. Горького стають предметом уваги і обговорення широкої громадськості, а її керівника нагороджують званням Червоного героя праці.

 

Перша сторінка доповіді А. С. Макаренка від 1 січня 1925 р. про стан Полтавської трудової колонії імені М. Горького, представлена до Всеукраїнської професійної спілки працівників освіти (фотокопія із архіву науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

У макаренкознавстві утвердилася думка про надзвичайно важливу роль, яку надавав А. С. Макаренко орієнтації вихованців на вищі форми професійної освіти. Відомо, яких великих зусиль він докладав, послідовно й цілеспрямовано реалізуючи всі суб’єктивні та об’єктивні можливості для вибудовування їх професійної перспективи. Саме ж бажання підлітків здобути вищу професійну освіту і відповідну, організовану в колонії підготовчу роботу педагог використовував як потужний виховний засіб. За словами Макаренка, “той факт, що ми маємо в Києві і в Харкові десяток своїх студентів, дає половині вихованців надію самим потрапити туди”. Тобто, суто “професійна” складова індивідуального розвитку колоністів тут виступала загальним мотивуючим імпульсом для всього колективу.

 

Список претендентів на вступ до харківських робітфаків, направлений 23 серпня 1927 р. колонією імені М. Горького в президію ОКДД (автограф Оксани Іваненко; ДАХО, ф. Р-1492, оп. 1, спр. 31, арк. 86)

 

Серед же планів А. С. Макаренка щодо надання колоністам певної професійної виучки всередині закладу особливе місце належить оренді вже згаданого парового вальцьового млина, що знаходився на теренах колонії. Тривала боротьба, яку довелося вести завідувачу з цього приводу упродовж декількох років, складає окремий драматичний епізод в історії установи.

За своїми технічними характеристиками млин дійсно міг задовольнити відповідні надії. Він почав діяти на території садиби ще з 1890 року, мав парову машину й паровий котел, що працював на кам’яному вугіллі. В приміщенні млина, що мало електричне освітлення, працювали 24 дорослих і один неповнолітній робітник. Робоча частина млина складалася з 7 вальців для виробництва високоякісного борошна і 2 каменів для простого помелу, продуктивність його сягала 1000 пудів зерна на добу (пшениця, жито). Приймаючи сировину переважно з маєтків своїх власників, млин за 1904 рік, наприклад, переробив 324 375 пудів пшениці і 10 535 пудів жита на загальну суму 347 480 крб. Головними ринками збуту борошна були Полтава і Харків, де Трепке мали спеціалізовані склади.

 

Залишки парового млина на території колишньої Полтавської трудової колонії імені М. Горького, зруйнованого у 1943 р. (післявоєнне фото із фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 


Вид на млин з центральної частини території колишньої Полтавської трудової колонії імені М. Горького (післявоєнне фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Першим документом, що засвідчив намагання А. С. Макаренка отримати дозвіл на оренду колонією млина, є звернення вже в червні 1922 року відділу соціального виховання Полтавської губнаросвіти до голови губернської ради захисту дітей із проханням підтримати відповідне клопотання колонії. Але тоді, як згадував пізніше А. С. Макаренко, питання вирішилося не на користь колонії, і головним чином завдяки тому, що тодішній завгубнаросвітою О. П. Ганенко підтримав іншого кандидата на оренду. Через тривале бюрократичне листування, конкуренцію з іншими суб’єктами господарювання колонія імені М. Горького все ж таки отримує право на оренду, але на невигідних фінансових умовах.

 

Млин, вид з колишньої квартири А. С. Макаренка на території Полтавської трудової колонії імені М. Горького (післявоєнне фото із фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Ще більш тривалою виявилася справа про іншу можливість отримання кваліфікації. 3 серпня 1923 року А. С. Макаренко звернувся до керівництва щодо придбання для колонії духового оркестру. При цьому він, окрім естетичної необхідності, мотивував своє прохання тим, що значній кількості вихованців буде надано “знання гри на духових інструментах просто як засіб заробітку в майбутньому”. Але придбати оркестр колонії тоді не вдалося, тому вирішення цього питання взяв на себе вже після переїзду, у 1926 році, шефський комітет курязької колонії.

Аналіз матеріалів про історію розвитку колонії дає змогу виокремити головні елементи системи професіоналізації підлітків, що поступово складалися в ній упродовж полтавського і харківського етапів існування: а) виховання трудових, господарських, економічних, організаторських, керівних навичок; б) виробниче навчання і надання робітничої кваліфікації за кількома спеціальностями; в) підготовка до вступу в професійні навчальні заклади.

Системотвірним чинником, що інтегрував усі форми професійного розвитку вихованців, визначав їх спрямованість і ефективність, була загальна атмосфера колонії, специфічний психологічний фон, що виступав необхідною складовою її неповторного тону і стилю. Завідуючий установою прагнув максимально професіоналізувати обставини життєдіяльності вихованців – оточити їх прикладами професійного ставлення до справи, зразками вищої фахової майстерності, а головне – створити умови для трансформації ціннісної свідомості підлітків, переорієнтації її на об’єкти, конче необхідні для організації їх повноцінного професійного майбутнього. У конструюванні такого “професійного мікросередовища” А. С. Макаренко проводив цілеспрямовану роботу по двох напрямах: внутрішньому, головними засобами якого виступали зміцнення матеріально-виробничої бази та формування висококваліфікованого колективу працівників колонії, і зовнішньому – через пошук та розширення контактів колонії із низкою відповідних професійних інститутів. При цьому докорінною відмінністю макаренківської системи колективного виховання було те, що формування професійного мікросередовища в колонії з його як зовнішніми, так і внутрішніми функціями відбувалося за безпосередньої та свідомої участі самих вихованців. На думку провідного німецького макаренкознавця Ґ. Хілліґа, саме цим принципом підхід А. С. Макаренка кардинально відрізняється від сучасного, терапевтичного, розуміння оточення – форма умов побуту і роботи колективу встановлюється лише через нього самого, передумови і умови виховання створюються самими підлітками.

Переведення Горьківської колонії на нове місце в безпосередній близькості до Харкова і відповідних столичних інституцій, як уже говорилося, створювало кардинально нову ситуацію розвитку виховної системи А. С. Макаренка. До найбільш вагомих факторів розбудови колонії в цей період відносяться значний ріст контингенту вихованців, розширення матеріальної і особливо промислової бази, урізноманітнення джерел та форм фінансової й матеріальної допомоги і, як наслідок – зміна якісних характеристик її професійного мікросередовища.

Підвищення ролі виробничої частини колонії у становленні комплексу загальнопрофесійних умінь колоністів відбувалося відповідно до збільшення її потужностей – характер і обсяги виробництва продукції визначали універсальність цих умінь, а як наслідок, і кращу адаптованість у професійній сфері.

Вагомим чинником професійної підготовки колоністів виступала їхня загальна освіта: значний обсяг і міцність теоретичних знань розширював перелік потенційних закладів для подальшої професійної підготовки та полегшував вступ до них. На кінець 1922 року у колонії встановився такий розпорядок дня: заняття в школі з 8 до 11 год., робота в майстернях – із 13 до 16 години. Але подібний графік існував лише восени і взимку, весною ж і влітку шкільних занять узагалі не було, а колоністи майже весь світловий день працювали в господарстві.

У зв’язку з різним рівнем підготовки вихованців спочатку не існувало постійних груп (класів), а викладання йшло за офіційно насаджуваним по всій країні так званим “комплексним методом”, який, до речі, сам А. С. Макаренко на той час визнавав найбільш прийнятним для такої специфічної категорії учнів. Комплексний метод, при всіх своїх недоліках і обмеженнях був більшою мірою спрямований на потреби професійного розвитку, ніж традиційний. Щотижнево на раді вихователів обговорювався проект комплексних тем на тиждень, визначалися склади груп і відповідальні педагоги для опрацювання кожної теми. Зміст комплексної теми, зазвичай, визначався шляхом анкетування вихованців і передбачав математичну, мовну і графічну форми роботи.

Кожна комплексна тема була пов’язана з нагальними господарськими та виробничими потребами колонії, чим підвищувала обізнаність і практичну готовність вихованців до здійснення багатьох важливих функцій у матеріальній розбудові установи. Ось декілька типових тем січня і лютого 1923 року: “Прибуток та видаток колонії”, “Врожай колонії 1922 р.”, “Їжа рослин”, “Ліс узимку”, “Гній”, “Повітря”, “ Їжа тварин” тощо. Поява в 1924 році в колонії такого неперевершеного спеціаліста сільського господарства як М. Е. Фере започаткувала навіть окремий напрям професійної освіти вихованців – вивчення основ агро- й зоотехніки.

З часом шкільні групи були таки створені. У листопаді 1924 року їх кількість сягала 8 і вони розташовувалися в обох відділеннях колонії – Трибах і Ковалівці.

По суті в колонії імені М. Горького зароджувався перший вдалий досвід А. С. Макаренка щодо організації практики професійної діяльності вихованців. М. Е. Фере згадував: “Діловий зв’язок із Полтавською дослідною сільськогосподарською станцією дозволив у широких масштабах нашого виробництва перевіряти запропоновані станцією нові агротехнічні заходи”. Завдяки цьому вже у травні 1923 року в колонії були посаджені таки види культур, як жито, пшениця озима, пшениця ярова, ячмінь, овес, вика на сіно, вика на насіння, просо, гречка, люпин на насіння.

 

Загальний вигляд нового хутора Полтавської сільськогосподарської дослідної станції (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Будівля Полтавської сільськогосподарської дослідної станції (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Розвиток колонії як аграрного господарства стимулював і відповідне кваліфікаційне різноманіття. Ось, наприклад, далеко не повний перелік сільськогосподарських робіт, де були задіяні вихованці: підрізка й побілка дерев у саду, скопування, пересаджування смородини, робота в парниках, оранка, боронування, сівба зернових, посадка картоплі, вивезення гною, висадження розсади, посадка дерев, розбивка клумб, жнива, молотьба, прополювання, боротьба зі шкідниками тощо. Кваліфікованість і інтенсивність праці колоністів підтверджується тим, що у травні 1923 року їм вдалося зберегти свій урожай, у той час, як навколо Полтави були знищені шкідниками майже всі посіви ярої пшениці, врожай садів і городів.

 

Вихованці колонії на сільськогосподарських роботах, 1925 р. Зліва направо: Семен Калабалін, Микола Лапотецький, Дмитро (Олексій ?) Чевелій, Павло Архангельський, Огнівцев (Макаренко А. С. Педагогическая поэма. – Серия “Библиотека Faberlic”)

 

Косовиця в Полтавській трудовій колонії імені М. Горького (архів музею історії Полтавського педуніверситету)

 

Молотьба в Полтавській трудовій колонії імені М. Горького, серпень 1925 р., рідкісний знімок (фото надане В. В. Морозовим, м. Москва)

 

Вихованці колонії на скиртуванні (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Колоністи на баштані, 1922 р. (http://makarenko-museum.narod.ru/lib/el_book_Morozov_02.htm)

 

Виготовлення килимової клумби на подвір’ї колонії. Стоїть педагог М. Д. Чаплян (Макаренко А. С. Флаги на башнях. – Серия “Библиотека Faberlic”)

 

Кагатування буряків в колонії, 1921 р. (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Вихованці колонії імені М. Горького збирають жолуді у лісі (фото надане В. В. Морозовим, м. Москва)

 

Результативність сільськогосподарської праці вихованців можна проілюструвати декількома фактами. На кінець 1925 року поголів’я свиней колонії зросло до 160 голів, а врожайність пшениці, за свідченням самого А. С. Макаренка, колонія доводила до 200 пудів із десятини. “Досягнення нашого тваринництва, – писав у спогадах М. Е. Фере, – були вже такі, що ми серйозно впливали на розвиток цієї галузі сільського господарства далеко за межами Ковалівки і навколишніх місць”, “селяни із навколишніх сіл почали ставити колоністів за приклад і радились із ними з різних спеціальних питань культурного ведення сільського господарства. Колонія, безперечно, вплинула на розвиток свинарства в навколишніх господарствах”.

 

А. С. Макаренко з вихованцями оглядає господарство колонії (Макаренко А. С. Педагогическая поэма. – К.: Радянська школа, 1973)

 

До низки педагогічних аспектів, успішно апробованих А. С. Макаренком у перші роки його керівництва колонією, приєднується й такий впливовий чинник, як листування з О. М. Горьким. Після декількох безуспішних спроб у липні 1925 року колонії вдалося таки встановити контакт з провідним радянським письменником, що мешкав на той час у італійському Сорренто. Приклад важкої долі письменника, його підтримку колонії, теплі слова на адресу вихованців Макаренко максимально ефективно використовує для досягнення поставлених цілей.

Накопичений вдалий педагогічний досвід дає ентузіасту-завідуючому підстави в 1925 році звернутися до Головного управління соціального виховання НКО (Головсоцвиху) з амбітним планом значного розширення колонії. Напружена бюрократична тяганина зрештою призводить до переведення полтавської колонії імені М. Горького під Харків і злиття її з курязькою колонією імені 7 Листопада.

Переїзд з Полтави до Харкова кардинально змінив характер адміністративного оточення очолюваної А. С. Макаренком установи, значно розширивши і урізноманітнивши його, а відтак, і ускладнивши зовнішньо-управлінську ситуацію навколо неї. Колонія імені М. Горького опинилася одночасно в зоні впливу цілої низки зацікавлених кіл, які пізніше, в підготовчих матеріалах до “Педагогічної поеми”, А. С. Макаренко назве “сферами”. До адміністративного контексту її діяльності в цей час уходила низка державних і громадських установ, що тою чи іншою мірою опікувались питаннями боротьби з дитячою безпритульністю та злочинністю. Взаємини з ними (підпорядкування, звітність, співробітництво) багато в чому визначали зміст і характер роботи колонії.

Формально макаренківський заклад знаходився у складі установ окружного органу НКО УСРР – інспектури народної освіти (ОІНО). Часта зміна керівництва цієї освітньої інституції не сприяла стабілізації тону її ставлення до Горьківської колонії. Послідовність завідуючих ОІНО у період, що нас цікавить, виглядає таким чином: Т. Д. Махно (1925 р. – 1.05.1927 р.), А. П. Миколюк (1.05.1927 р. – 26.09.1927 р.), Крупко (26.09.1927 р. – 22.02.1928 р.), В. А. Півень (22.02.1928 р. – березень–квітень 1928 р.), С. Д. Стрільбицький (березень–квітень 1928 р. – січень 1929 р.). Рівень кваліфікації інспекторів – головних штатних одиниць інспектури – опосередковано відображений у даних про їх освітній і професійний ценз: на 1925 – 1926 роки серед 19 працівників закінчену вищу освіту мали лише 5 осіб, незакінчену вищу – 7, середню – 5 і початкову – 2, при цьому наявність практичного педагогічного стажу відмічена лише у 12 із них.

Окремим допоміжним органом у структурі ОІНО, що займався головним чином боротьбою з дитячою безпритульністю, виступала Інспекція охорони дитинства (ІОД), до завдань якої входила реєстрація безпритульних за допомогою спеціально створеного адресного столу, індивідуальна допомога дітям до 16-річного віку, прийом відвідувачів з усіх питань щодо розподілу безпритульних по дитустановах, стабілізація існуючої мережі дитустанов інтернатного типу (пердача дітей на патронат до селян і родичів, прикріплення на навчання до кустарів і до сільськогосподарських комун, контроль за роботою біржі праці щодо заповнення завчасно “заброньованих” вакансій вихованцями дитустанов тощо), реевакуація дітей на батьківщину, періодичне перегрупування дітей за віком і станом здоров’я, допомога дитустановам інтернатного типу (раціоналізація господарства й утворення виробничої бази, зведення дрібних одиниць у більш потужні, налагодження роботи школи, органів самоврядування і піонерів, постановка роботи управління, добір педагогічного складу, підсилення громадсько-політичної роботи, поліпшення санітарного стану). Головними практичними формами роботи ІОД, яку впродовж 1926–1929 років очолювала така відома в освітніх колах округу людина, як Розовський, було обслідування дитустанов, проведення нарад завідувачів і завпедчастинами колонній та дитмістечок, організація взаємовідвідувань тощо.

Другим впливовим органом державного керівництва колонією імені М. Горького була Окружна комісія у справах неповнолітніх, що вирішувала низку питань, пов’язаних із дитячими правопорушеннями, обмеженням батьківських прав тощо. Головою комісії з 29 грудня 1926 р. по листопад 1927 р. працювала Галина Стахіївна Салько (1892–1962) – майбутня дружина А. С. Макаренка.

Певні інспекторські функції щодо колонії виконувала також Секція Наросвіти Харківської міської ради. Вона контролювала питання освіти, охорони дитинства та інші на території Харкова. У своїй структурі секція мала Комісію соцвиху, безпосередньо ж питаннями дитячої безпритульності займалася т.з. група помдиту – постійна робоча група у складі цієї комісії.

На окрему увагу заслуговує міжвідомчий орган по боротьбі з дитячою безпритульністю – Харківська окружна комісія допомоги дітям (ОКДД), з широким колом завдань. Ця організація опікувалася працевлаштуванням безпритульних і переростків із дитустанов, розшуком їх рідних і реевакуацією, вилученням безпритульних з вулиць, зміцненням громадської самодіяльності у товаристві “Друзі дітей”, видачею індивідуальної допомоги, організацією дитячого адресного столу, обслідуванням безпритульності в місті, забезпеченням “проточності” дітей у дитустановах тощо. В структурі ОКДД існувала низка торгових і гральних прибуткових підприємств як додаткових джерел поповнення її бюджету. Крім штатних працівників (голова, заступник голови, секретар), повний склад ОКДД включав представників більшості окружних установ. Головним керівним органом ОКДД виступав щомісячний пленум, між пленумами всі робочі питання вирішувались на щотижневих засіданнях Президії ОКДД, до якої входили: голова ОКДД, заступник голови, секретар, представники інспектури охорони здоров’я, ОІНО, міськради й правління товариства “Друзі дітей”. Окремі дрібні питання вирішувала Робоча трійка ОКДД. Організація мала досить потужний бюджет, який, наприклад, у 1927 – 1928 операційному році складав: прибуток – 934.051 крб., видаток – 1.623.373 крб., дефіцит – 689.322 крб. Посаду голови Харківської ОКДД протягом 1926–1928 рр. послідовно займали С. О. Тарапата, М. Я. Сухарев, О. І. Шелудько.

Головною громадською організацією захисту дитинства в ті часи виступало утворене в жовтні 1926 р. Харківське окружне правління всеукраїнського добровільного товариства “Друзі дітей”. Своїми завданнями товариство вважало: профілактику безпритульності; культурне шефство над дитячими установами; надання широкої медичної, педагогічної, юридичної та іншої допомоги дітям віком до 15 років; передачу дітей на патронат та влаштування на робфаки, встановлення опіки; організацію виробничих майстерень, артілей, гуртожитків і клубів для підлітків; проведення агітаційної роботи тощо. Воно активно включалося в організовані ОКДД Місячники допомоги дітям, під егідою яких проводило вистави, збори, диспути тощо.

Крім постійних, іноді створювалися тимчасові органи допомоги дітям. Наприклад, у квітні – травні 1926 р. працювала Комісія президії Харківського окрвиконкому (ОВК) по боротьбі з дитячою безпритульністю під головуванням заступника голови ОВК С. І. Канторовича. До її складу входили представники НКО, ОІНО, ОКДД тощо. Комісія мала на меті координацію зусиль різних зацікавлених відомств по ліквідації дитячої безпритульності на території Харківського округу.

З перших днів роботи на Харківщині А. С. Макаренко починає створювати матеріальні підвалини для повноцінного трудового виховання, заради чого він, перш за все, освоює нову територію колонії, вишукує будь-які, навіть досить несподівані ресурси. Відголоски цього ми знаходимо як на сторінках “Педагогічної поеми”, так і в багатьох архівних фондах.

 

Перша сторінка прохання А. С. Макаренка до Харківської окружної інспектури народної освіти від 16 лютого 1928 року про додаткові асигнування на ремонт колонії імені М. Горького у зв’язку із приїздом Максима Горького (ДАХО, ф. Р-845, оп. 3, спр. 1490, арк. 210)

 

Типовим прикладом адміністративної активності А. С. Макаренка даного періоду є боротьба з місцевою церковною громадою. Обставини цієї справи характеризують передусім управлінську і господарську позицію педагога як керівника освітнього закладу, дають зрозуміти його головні пріоритети; вони представляють нам його як енергійного адміністратора, наполегливого і безкомпромісного в досягненні поставлених цілей. Подані нижче матеріали, окрім того, роблять більш зрозумілим адміністративний контекст діяльності колонії.

Як відомо, переведення Полтавської трудової колонії імені М. Горького з Ковалівки до Куряжу і злиття її з Курязькою трудовою дитячою колонією імені 7 листопада створило для очолюваного А. С. Макаренком інноваційного виховного закладу досить тісне сусідство з діючою релігійною установою – Спасо-Преображенською церквою. Ця близькість двох закладів, світського й церковного, в добу державного атеїзму створювала певну колізію, з якою не міг не рахуватися А. С. Макаренко в організації виховного процесу. Разом з тим, наявність на теренах колонії іншого власника обмежувала господарську ініціативу Макаренка, що неминуче позначилося на формуванні внутрішніх можливостей колонії щодо професіоналізації її вихованців.

Ситуація значно ускладнювалася тією обставиною, що даний релігійний комплекс мав статус відомої далеко за межами Харкова історико-релігійної пам’ятки, з чим місцева влада, очевидно, не могла не рахуватися. Згадана церква була останньою діючою культовою спорудою курязького Преображенського чоловічого монастиря, заснованого архімандритом Іоїлем ще 1663 р. за задумом полковника Григорія Донця і коштом харківського Слобідського полку. 1788 р. монастир було закрито і, за розпорядженням консисторії, призначено для перебування на спокої ченців усіх закритих обителей Бєлгородської єпархії. Але 1796 р., на клопотання генерал-губернатора Леванідова, обитель відновлено із званням заштатної пустині. Крім соборної Спасо-Преображенської церкви, монастир мав ще два кам’яних храми: Св. великомученика Георгія (збудований 1709 р., відновлений 1759 р.) і преподобного Онуфрія у скиту (збудований 1753 р.). У монастирі зберігалась Озерянська ікона Божої Матері, перенесена 1788 р. із закритої Озерянської обителі, він також мав 142 дес. землі і на початку ХХ ст. в ньому перебували 21 чернець і 19 послушників. Цікавий факт: у 1896 р. монастир несподівано став місцем, де було започатковано фільмовиробництво в Російській імперії – харківській фотограф Альфред Федецький зняв тут документальну стрічку “Перенесення курязької Божої Матері у харківський Покровський монастир”.

 

Курязький Преображенський чоловічий монастир (листівки початку 20-го ст.)

 

Курязький Преображенський чоловічий монастир, церква преподобного Онуфрія у скиту (листівка початку 20-го ст.)

 

Каплиця Курязького монастиря, де зупинявся Хресний хід з Озерянською іконою Божої Матері (листівка початку 20-го ст.)

 

Що ж стосується Спасо-Преображенського храму (за іншими назвами – Храм Преображення Господня, старо-харківська Преображенсько-Курязька церква, Преображенський храм, Преображенська церква, Соборний храм Преображення), то він був головним і найбільшим храмом курязького монастиря, побудованим 1762 р. на місці дерев’яної церкви коштом архімандрита Калязинського монастиря Варлаама Андрієвського. Храм був хрестоподібний, розміром 23,47 на 29,87 м. Крім того, він мав 52 вікна і 7 дзвонів (5148,64 кг, 1855,85 кг, 648,24 кг, 97,05 кг, 31,53 кг, 20,47 кг, 17,6 кг).

 

Спасо-Преображенський храм Курязького Преображенського чоловічого монастиря (листівка початку 20-го ст.)

 

Необхідність рахуватися з тим, що центральна частина садиби колонії належить іншому власнику, хвилювала А. С. Макаренка, очевидно, протягом усієї його роботи в Куряжі. Тому єдиним і логічним виходом із цього протистояння він уважав усунення монастирського храму не лише як діючого інституту, але й як споруди. Можемо зробити припущення, що боротьба навколо зазначеного питання розглядалася Макаренком як окремий педагогічний засіб у виховній системі колонії імені М. Горького, одна із форм руху колективу. Недарма “церковне” питання звучить своєрідним рефреном на сторінках 3-ї частини “Педагогічної поеми”. В главі “Перший сніп” автор описує свої переговори з церковною радою:

“До певного часу ми не починали наступу проти релігії. Навпаки, намічався навіть певний контакт між ідеалістичним та матеріалістичним світоглядами. Церковна рада іноді заходила до мене для розв’язання дрібних прикордонних питань. І одного разу я не стримався і висловив деякі свої почуття:

– Знаєте що, діди? Може, ви виберетеся в ту церкву, що над отим самим… чудотворним джерелом, га? Там тепер усе очищено, вам добре буде…

– Громадянине начальнику, – сказав староста, – як же ми можемо вибратися, коли то не церква, а каплиця тільки? Там і престолу нема… А хіба ми вам заважаємо?

– Мені подвір’я потрібне. У нас повернутися ніде. І зверніть увагу, в нас усе пофарбоване, побілене, прибране, а ваш собор стоїть облуплений, брудний… Ви вибирайтеся, а я цей собор умить розкидаю, через два тижні квітник на тому місці буде”.

Узагалі на сторінках твору не бракує епізодів протистояння з церковною “п’ятидесяткою”. У главі “Життя покотилося далі” можна прочитати: “Другим досягненням було кіно. Воно дало нам змогу по-справжньому вчепитися в роботу капища, яке стояло посеред нашого двору. Хоч як плакала церковна рада, хоч як погрожувала, ми починали сеанси точно за церковним передзвоном до вечірні. Ніколи цей старий сигнал не збирав стільки віруючих, скільки тепер. І так швидко. Тільки-но дзвонар зліз із дзвіниці, батюшка тільки-но ввійшов у браму, а біля дверей нашого клубу вже стоїть черга в дві-три сотні чоловік. Поки батюшка начепить ризи, в апаратній кіномеханік начепить стрічку, батюшка заводить “Благословенно царство…”, кіномеханік заводить своєї. Повний контакт!”.

Невирішеність проблеми іноді провокувала й більш гострі форми конфлікту. В “Педагогічній поемі”, а ще більш детально в листі до Г. С. Салько від 16 квітня 1928 р., А. С. Макаренко описує випадок, що стався на тогорічний Великдень: “Мене, втім, намагаються розважати. Вчора, повернувшись із вокзалу, застав у колонії справжній фронт. Наші обурилися тим, що на дзвіниці цілий день дзвонять, і зажадали припинення цієї музики. Селяни відмовилися. Тоді дзвонарів повикидали із дзвіниці і добре побили, а із дзвонів зняли язики й сховали. Прочани заповнили увесь двір, а оскільки всі вони з приводу свята були на взводі, то Ви можете уявити, до якої міри експансивності доходив загальний тон переговорів. Після Вашого від’їзду я теж був у досить войовничому настрої, а тому під загальний захват хлопців із першого моменту пішов у атаку:

– Що? Дзвонити? Служба Ваша скінчилася? Ну й до бісової матері з двору. П’яні тут ходять, на ногах не стоять, дзвонити їм треба. Як маленькі! Чергові! Щоб через 5 хвилин нікого в дворі не було.

Прочани залишили нашу територію з матірною лайкою й погрозами самим Петровським <…>.

Хоча перемога була на нашому боці, але моральне самопочуття у мене все ж було поганеньке, виходило так, що ми образили селян і, так би мовити, зірвали політику робітничо-селянської влади. Але до вечора наше моральне становище відновилося: до колонії вже не прийшли, а були привезені на підводах 8 (вісім) прочан, грунтовно попсованих за допомогою ножів, дрюччя й кулаків. Колоністи зустріли їх досить єхидно:

– Дзвонити не хочете?

Проте зайнялись перев’язкою і розподілом громадян по лікарнях і покійницьких.

До 9 вечора в колонії вже були: кінний наряд міліції, автомобіль Карного розшуку і собака-шукач – ціле торжество!”.

Ще в одному з перших проектів угоди між НКО та Харківськими окружною інспектурою наросвіти і окружною комісією допомоги дітям про переведення колонії імені М. Горького до Куряжу, складеному в березні 1926 р., говорилося (мовою оригіналу): “Указані три відомства вживають усі заходи щодо закриття і передачі у розпорядження Колонії розташованої на території Колонії церкви”. Можна припустити, що автором цієї вимоги був сам А. С. Макаренко, однак до кінцевого варіанту документа дана фраза з невідомих причин не війшла. Будучи вкрай невдоволений цим, Макаренко навіть у першому відправленому з нового місця листі до М. Горького (23 травня 1926 р.) скаржиться: “Заважають дуже церкви, дзвінниця колишнього монастиря в самому центрі нашої садиби. У головному храмі провадяться служіння, і ми являємо поєднання двох стихій нез’єднанних. Треба багато покласти енергії, щоб добитися зносу церкви”.

Пізніше, на липневому пленумі ОКДД, в своїй доповіді про роботу колонії А. С. Макаренко, ймовірно, знов підняв це питання, бо пленум ухвалив: “Вважати необхідним підтримати клопотання про перевід місця здійснення релігійних обрядів із більшого приміщення до меньшого”. Проте нам не вдалося знайти документального підтвердження того, що ОКДД намагалася виконати свою ухвалу. Навпаки, коли 5 серпня президія звітувалася щодо виконання постанов по доповіді А. С. Макаренка, питання про закриття церкви навіть не прозвучало.

Не знайшовши реальної підтримки з боку ОКДД, “загальні збори колоністів” у жовтні місяці складають звернення до Президії ВУЦВК з проханням дозволити закрити, а потім зовсім розібрати монастирську церкву. У фондах Харківського обласного архіву зберігся написаний рукою А. С. Макаренка оригінал цього документа. Наводимо його повністю та із збереженням оригінальної орфографії: “Посеред нашого двору стоїть бувша монастирська церква. По неділям і по де-яким буденним дням в цій церкві служиться, співає на всю колонію хор і пахтить ладан. Иноді до церкви привозять мерців, а по святам частенько в двір колонії влітають на тройках та на конях свадьби, майже завжди п’яні: де хто тут же біля церкви пьє самогон, кричить і співає, а наші хлопці стоять навкруги і дивляться.

Між хлопцями і церковниками не може бути ладу: у нас завжди єсть новенькі, а єсть і характери невитримані. Буває хто і вступить в суперечку, почне доводити, що бога нема. А другий не без гріха залізе на дзвинницю, почне дзвонити, або набьє кирпичу в церковний замок. Від цього виникають сварки і псуються відношення між нами і селянами.

Инакше і бути не може, бо ота церква займає увесь двір і хлопц<ям> після роботи ні пограти, ні побігати ніде: стоїть та церква усім на дорозі – кине хто м’яча, то він і летить у церковне вікно, то вже тепер у нас заборонено грати у футбола. Нас же всіх 350 і нам трудно так повернутися, щоб ту церкву не зачипити.

Дякуючи тій церкві ми не хозяєва в своїм дворі, через двір ходе хто хоче, а спитати не можна.

Таке становище виникає з того, що двом-трьом десяткам старих баб обов’язково треба молитись як раз у цій церкві, а не в иншій. Наша колонія предлагала відремонтувати добру кам’яну церкву під горою біля колонії, як<а> зовсім кріпка і здатна для двох трьох сот людей, але віруючи рішуче відмовились від такої нашої послуги.

Ми всі звертаємось до Презідії ВУЦВК з клопотанням щоб оту церкву, що стоїть в нашому дворі було зачинено а потім і зовсім розібрано, бо колонія, зробила великі витрати на ремонти, побудувала нові будинки, збірається сидіти тут довго і зовсім важко нам жити рядом з церквою і неприятно”.

Наступні документи демонструють шлях вирішення справи: 22 жовтня ОІНО підтримує клопотання колонії перед президією окрвиконкому; 11 листопада ОВК підносить це питання перед НКВС; 18 листопада НКВС відмовляє в задоволенні позова, пояснюючи, що “зазначена церква обслуговує релігійні потреби досить численної по кількости релігійної громади й що будинок зазначеної церкви для функціональних потреб колонії не необхідний”; приблизно 25 листопада ОВК доводить до відома ОІНО відмову НКВС і просить повідомити про це Горьківську колонію.

Останнім із відомих нам документів у цій справі є акт червневого 1927 р. обслідування колонії імені М. Горького комісією Харківської міськради, де говориться про знаходження церкви у дворі колонії як про ненормальне явище і пропонується задіяти для вирішення проблеми президію міськради, та протокол засідання пленуму комісії соцвиху міськради від 12 серпня 1927 року: “Монастирську церкву, що є на території у відкритому вигляді, слід зачинити, а для потреб населення релігійно налаштованих відвести, тобто відкрити на іншій дільниці кол. монастиря церкву”.

Позиція НКВС, що відмовила у клопотанні Горьківській колонії на користь прочанам Спасо-Преображенської церкви, може дещо прояснитися з огляду на певні попередні події. За два роки до “завоювання Куряжу” двічі, у березні й травні 1924 р., Харківське єпархіальне управління повідомляло Харківський окрліквідком про те, “що в числі “п’ятидесятки” Спасо-Преображенської церкви сл. Куряжу, представленої в Окрліквідком на предмет затвердження, більше половини тих, що підписали договір “тихонівського” напрямку. Тому Харківське Єпархіальне Управління просить Харківський Окрліквідком означену п’ятидесятку не затвердити, оскільки в найближчі дні буде представлена нова п’ятидесятка, яка складається виключно із осіб, що співчувають обновленському руху”.

“Тихонівцями”, як відомо, у побуті називали духівництво та вірних Російської православної церкви та особисто патріарха Тихона, що після 1917 р. не визнав радянської влади. Хоча тихонівське духівництво зазнавало переслідувань із боку влади, кількість його в Україні на середину 20-х рр. була близько 6 тисяч осіб. Тож двома місяцями потому, 29 червня, нова “пятидесятка” дійсно була обрана, чим церковна громада курязької церкви довела свою лояльність владі.

Щодо наведеної заяви Горьківської колонії, то, уважно вдивляючись у її текст, можна зробити деякі зауваження. Фраза в документі, що “двом-трьом десяткам старих баб обов’язково треба молитись як раз у цій церкві, а не в иншій”, на нашу думку, є не що інше, як полемічний прийом. Про кількість парафіян Преображенської церкви певною мірою можна судити з її прибутків, сума яких лише за січень, лютий і березень 1927 р. сягнула 439 крб. Крім того, макаренківський проект заміни Преображенської церкви каплицею був неприйнятний для церковної ради ще й тому, що вона добре розуміла технічну неможливість розмістити там усе церковне начиння. Ось далеко не повний перелік його на той час: 3 іконостаси (один з 15 і два з 9 іконами), 3 алтарі з 30 іконами, облачень священників – 55, облачень архієрейських – 18, підрясників – 37, діяконських стихарів – 63, жертовників – 3, аналоїв – 9, покривал для аналоїв – 10, столів – 4, лампад – 8, корогв – 4 тощо.

До цього варто додати, що релігійні споруди досить часто знаходились на території тих інтернатних установ, базою для яких послужили монастирські подвір’я. Так, саме в цей час (грудень 1926 р.) із заявою про дозвіл перебудувати приміщення колишньої церкви під майстерні вийшло Богодухівське дитмістечко. Як бачимо, перед богодухівським колективом стояли дещо інші завдання щодо відносин з церковною спадщиною. Відомо також, що саме із суперечки з релігійною громадою почалася славна історія другого найвідомішого інтернатного закладу Харківщини – Охтирського дитячого містечка. Його керівник М. Л. Довгополюк, однак ,діяв більш рішуче. До честі А. С. Макаренка треба зауважити, що він у своїй боротьбі діяв виключно адміністративними засобами, а не вдирався у храм під час богослужіння, на погрожував зброєю священикам, не скидав хрест із купола собору, як це робив Довгополюк.

Зрештою Курязький собор був закритий всього лише трохи більше, ніж за рік після звільнення А. С. Макаренка з колонії – на жовтневі свята 1929 р. Потім тривалий час він стояв порожнім або зайнятим якимось господарським реманентом, і лише наприкінці 1930 р. був складений план і кошторис на перебудову собору під колонійський клуб (70 – 75 тис. крб.).

Остання згадка про собор міститься в наказі № 897 Народного комісаріату внутрішніх справ України від 20 листопада 1935 року “Про результати обслідування Трудколоній НКВС Харківської області ім. Горького і Андріївської”. У ньому, окрім іншого, зазначено: “В Колонії ім. Горького височить посеред двору величезна купа розвалин колишнього собору, яку не можуть прибрати протягом року”.

Однак запекла боротьба різних церковних течій, що точилася на той час по всій Україні і ареною якої був, очевидно, й Куряж, на цьому не припинилася. Несподівано в листопаді 1925 р. до відділу культів Харківського ОВК церковна рада Преображенської церкви звернулася з заявою: “виходимо з Канонічного підпорядкування всеукраїнському священному синоду і входимо в таке підпорядкування наміснику Патріаршого престолу в Москві Митрополитові Петру Крутицькому і його Канонічному єпископові Костянтину Сумському.” Таке рішення церковної ради було майже викликом владі, бо Крутицький (світське ім’я – Петро Федорович Полянський; роки життя 1863 – 1937) був митрополитом Російської православної церкви й ідейним спадкоємцем патріарха Тихона, який за передсмертним заповітом останнього у 1925 р. прийняв патріарші права. “Обновленці” на чолі з Введенським намагалися усунути Крутицького від влади. Невдовзі, лише через місяць після згаданої заяви, у грудні того ж таки 1925 р. його було заарештовано і вислано спочатку до Суздалю, потім до ненецького зимів’я Хе. 1937 р. вже тяжко хворого Крутицького було розстріляно. З огляду на все сказане можна припустити, що, відмовляючи колонії на користь церковної громади, органи НКВС таким чином, очевидно, намагались забезпечити політичну лояльність останньої.

На червень 1927 року господарство колонії імені М. Горького, окрім землі, складалося з електростанції, водокачки, пральні, 2 тракторів, комплексу різних землеробських знарядь, 14 коней, 6 корів, 40 овець, 40 гусей тощо. Значна кількість колоністів була закріплена за навчально-виробничими майстернями. У швейній, яка мала 9 швейних машин і обслуговувала всю колонію, працювало 13 чол. Так само виконували внутрішні замовлення колонії 16 чол. у шевській майстерні, по 6 чол. у кузні й пекарні. Зовсім іншого рівня завдання стояли перед добре обладнаною столярною майстернею: 38 її вихованців не лише навчалися, але й брали зовнішні замовлення. На цей час вони виготовляли 5000 ящиків і 1000 стільців для бджолярів. Кількісний склад обслуги майстерень восени 1927 року зріс до 131 вихованця, що на той час становило 38,53% від загального контингенту. Документи засвідчують велику активність керівництва колонії в розбудові господарства. Особливо сприяло підвищенню професійного рівня учнів майстерень використання складного промислового обладнання.

Приблизно восени 1927 року для виконання виробничих замовлень колонією були орендовані у Харківського окружного відділу місцевої промисловості штампувальні верстати.

Значним контрастом із полтавським періодом існування Горьківської колонії була наявність “заможного” і активного шефського комітету, фінансово-матеріальна допомога якого з перших же місяців після “завоювання Куряжу” перетворилася на потужний чинник її економічної, професійно-освітньої й культурної діяльності. На березень 1927 року шефком об’єднував місцеві осередки громадського добровільного товариства “Друзі дітей”, що діяло в Україні з 1924 року, 6 харківських установ і підприємств: Харківського центрального робітничого кооперативу, товариства “Ларьок”, електростанції, 1-ї Харківської технічно-промислової школи, Рабочкому перукарів та 3-ї харківської тютюнової фабрики. Про фінансові можливості шефкому говорить, наприклад, його кошторис, лише на червень–листопад 1927 року, затверджений у сумі 1810 крб.

Загальна стратегія матеріальної допомоги шефкому була спрямована саме на забезпечення вихованцям можливостей отримати яку-небудь кваліфікацію. Тому одним із перших помітних проектів шефів було обладнання кузні. Більш ранні документи свідчать про те, що організація кузні планувалася ще для попередниці Горьківської колонії – курязької трудової колонії імені 7 Листопада. Після того, як стало відомо про реорганізацію колонії кошторис був тимчасово заморожений. Прибуття ж усієї рухомої матеріальної бази Горьківської колонії, що включала й добре обладнану кузню, внесло помітні корективи у названий проект. 29 грудня 1926 року Жовтневий райком ухвалив: “по пункту про дообладнання кузні пропонувати шефкому представити докладний кошторис на затвердження”. У написаному після того А. С. Макаренком “Кошторисі на поповнення кузні колонії” загальна сума складає лише 380 крб. (два міхи по 90 крб., 2 ковадла по 70 крб., 2 набори ручних інструментів по 30 крб.).

 

Кошторис на доукомплектування кузні колонії імені М. Горького від 8 листопада 1926 р. (автограф А. С. Макаренка; ДАХО, ф. Р-1492, оп. 1, спр. 85, арк. 35)

 

Значні кошти шефком витратив також і на дообладнання слюсарної майстерні колонії, початковий кошторис якого планувався у сумі 2160 крб. (токарний верстат великий – 700 крб.; бормашина велика – 300 крб.; 10 шт. лещат слюсарних – 600 крб.; 10 наборів ручних інструментів, з 10 напилками, 2 молотками, 6 зубилами у кожному – 360 крб.; 2 шт. клупів – 200 крб.), але фактично у липні 1926 року витрачено було лише 1085 крб.

Треба сказати, що згадки, загалом не чисельні, про шефський комітет харківської колонії імені М. Горького у макаренкознавчих дослідженнях пов’язані з іншою важливою подією – придбанням трактора. Перша інформація про подібне вагоме поповнення матеріальної бази колонії датується приблизно кінцем вересня – початком жовтня 1926 року, коли у прибутково-витратній відомості шефкому було заплановано на придбання трактора 1022 крб. Більш докладні дані про цю фінансову операцію містяться у звіті бухгалтера колонії імені М. Горького, підписаному за завколонією М. Е. Фере: загальна вартість трактора – 1450 крб.; в рахунок на його оплату колонією видані два векселі – на 580 крб., з терміном погашення до 1 листопада 1927 року, і на 562 крб., з терміном до 1 листопада 1928 року; від шефкому одержано 562 крб. (майже всі отримані від шефкому кошти пішли на технічні витрати у зв’язку з купівлею трактора – задаток, відсотки по векселях, викуп трактора, плуга і запчастин до нього, поїздки). Пізніше помісячну оплату, очевидно, по вказаних векселях, шефком, за санкцією Жовтневого райкому, цілком узяв на себе.

 

Перший трактор в колонії (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Окрім закупівлі обладнання шефський комітет утримував за власний кошт інструкторів майстерень колонії: за перше півріччя 1926–1927 фінансового року, наприклад, на оплату праці інструкторів курязької й люботинської колоній він витратив 320 карбованців.

У Куряжі, на відміну від полтавського періоду, колонія мала окрему будівлю школи, в якій на осінь 1926 року працювали 6 класів. У 1927–1928 роках функціонувала вже семирічна школа, навчання було організовано за триместрами, і проводилося у дві зміни по 4 години. Значну допомогу школі у вигляді навчальних посібників, бібліотеки тощо надавав впливовий шефський комітет.

З переїздом до Куряжу колонія імені М. Горького опиняється в центрі не лише адміністративної, але й громадської уваги, що особливо позначилося на ставленні до неї засобів масової інформації. Осмислення свого педагогічного досвіду, яке почалося ще в останні полтавські роки спонукало, очевидно, А. С. Макаренка й до активних дій у напрямку популяризації останнього, а співпраця із ЗМІ, як ніщо інше, мала цьому сприяти.

Із самого початку преса виконувала вкрай важливу функцію в становленні макаренківської системи виховання: роблячи життя колонії явищем у достатній мірі прилюдним, вона неминуче формувала стійку громадську думку довкола неї, створювала певний стереотип, у тому числі в колах, від яких тим або іншим чином залежав добробут закладу. І чим позитивніше складалося суспільне ставлення до колонії імені М. Горького, тим більш тверду опору знаходив А. С. Макаренко в боротьбі за власні принципи трудового та виробничо-професійного виховання. В самому ж колективі колонії зростаюча з кожним роком власна популярність була потужним виховним чинником, який неминуче викликав гордість і створював непереборну привабливість усіх атрибутів цього колективу для кожного його члена. В той же час, погіршення загальної тональності преси після інспекторських перевірок колонії в 1927–1928 роках значно ускладнила становище А. С. Макаренка і як педагогічного діяча, і як людини.

Зібрані досьогодні відомості, а також нові знахідки дозволили упорядкувати різні за характером матеріали про колонію в інтервалі часу з 1922 року – моменту появи її на сторінках преси – по липень 1928 року, тобто в межах суто “макаренківського” етапу її розвитку. Для ілюстрації динаміки висвітлення діяльності колонії представляємо список українських видань, розташованих у порядку зменшення кількості відповідних публікацій, складений на основі аналізу фондів Харківської наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка, бібліотеки Полтавського національного педагогічного университету імені В. Г. Короленка, Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району, архіву науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педінституту, і не в останню чергу публікацій лабораторії “Макаренко-реферат” та полтавської макаренкознавчої школи (див. табл.).

 

Динаміка висвітлення вітчизняною пресою діяльності колонії імені М. Горького (1922–1928 роки)

п/п

Видання

Кількість публикацій за рік

Σ

1922

1923

1924

1925

1926

1927

1928

Комуніст (газ.)

1

19

8

28

Пролетарий (газ.)

3

8

6

17

Вісти (газ.)

1

3

2

7

13

Харьковский пролетарий (газ.)

5

2

4

11

Шлях освіти / Путь просвещения (журн.)

1

3

2

6

Комсомолець України (газ.)

1

3

1

5

Октябрьские всходы (журн.)

5

5

Червоні квіти (журн.)

1

4

5

Голос труда (газ.)

2

1

1

4

10.

На зміну (газ.)

1

3

4

11.

Народній учитель (газ.)

1

1

2

4

12.

Юный ленинец (газ.)

1

3

4

13.

Більшовик Полтавщини (газ.)

2

2

14.

Всесвіт (журн.)

1

1

2

15.

Дети после голода. – Харьков, 1924 (зб.)

2

2

16.

Наше слово (журн.)

2

2

17.

Нова громада (журн.)

2

2

18.

Пролетар. Робітнича газета (газ.)

2

2

19.

5 лет работы с детьми-правонарушите-лями. – Полтава, 1925 (зб.)

2

2

20.

Робітник (газ.)

2

2

21.

Дитяче містечко. Збірник методичних матеріалів. – Харків, 1928

1

1

22.

Дитячий рух (журн.)

1

1

23.

Друг детей (журн.)

1

1

24.

Записки Полтавського І.Н.О. (журн.)

1

1

25.

Знання (журн.)

1

1

26.

Маро. Работа с беспризорными. – Харьков, 1924

1

1

27.

Новими стежками (журн.)

1

1

28.

Радянська школа (журн.)

1

1

29.

Робітник освіти (журн.)

1

1

30.

Селянин Харківщини (газ.)

1

1

31.

Три съезда: сборник ст. по вопросам помощи детям. – Харьков, 1925

1

1

Разом:

2

2

8

7

21

45

48

133

Як бачимо, навіть ще не остаточне загальне число відомих матеріалів про колонію значно перевершує сотню найменувань; при цьому слід відзначити, що максимальна кількість публікацій припадає на першу половину 1928 року, тобто на найдраматичнішу сторінку в історії установи. Незважаючи на численність матеріалів, було б передчасним припиняти пошуки в даному напрямку, підтвердженням чого є декілька невідомих навіть спеціалістам джерел, відкритих нами за останній час.

Наприкінці грудня 1927 р. А. С. Макаренко з метою добування додаткових коштів для розвитку колонії удається до тактичного прийому – звертається з листом до президії Харківського окрвиконкому, в якому наводить список 32 іноземних делегацій, що відвідали колонію з серпня 1926 р. При цьому він зауважує, що, залишаючись формально дослідно-показовою установою, колонія ніяких додаткових асигнувань “на показовість” не отримує, та просить виділити 10 тисяч карбованців. Тут треба підкреслити, що республіканська й окружна влада цілком свідомо і цілеспрямовано експлуатувала “стрункість і блиск” макаренківського колективу в саморекламних цілях, не особливо витрачаючись при цьому ані матеріально, ані в іншому будь-якому відношенні. Ми встановили, що колонія Горького входила обов'язковим пунктом у розроблений Всеукраїнською профспілкою освітян екскурсійний маршрут по столичному Харкову. Показово, що колонія в розділі “Освіта” цього маршруту була сусідом із такими респектабельними установами, як провідні виші (Інститут народної освіти, медичний, ветеринарний, технологічний і сільськогосподарський), дослідна станція НКО, обсерваторія, Бібліотека імені В. Г. Короленка тощо.

На перший погляд здається майже неймовірним змальований Макаренком у листі потік відвідувачів. Але підтвердження напруженості екскурсійного графіка колонії ми знаходимо на сторінках головного органу ЦК і Харківського окружного комітету КП(б)У газети “Комуніст”. У той час склад і програму перебування в столиці України Харкові численних закордонних делегацій обов’язково висвітлювала республіканська преса. Особливо масовим наплив гостей був у листопаді 1927 р., у зв'язку із святкуванням 10-ї річниці Жовтневої революції. Так, у жовтні – листопаді в Радянському Союзі перебувала інтернаціональна жіноча делегація робітниць Франції, Німеччини, Англії, Австрії та Польщі, що прибула для участі у Всесоюзному з’їзді робітниць і селянок. Про відвідини нею колонії імені Горького 3 листопада повідомляють Макаренко у наведеному листі й “Комуніст”. Два тижні по тому колонія вже змушена приймати групи іноземців майже щодня: 18 листопада (Макаренко датує їх візит 19 листопада) – червоні фронтовики Німеччини і Франції та члени інтернаціональної ліги інвалідів – учасників імперіалістичної війни, 20 листопада – делегації скандинавських (15 данців і один швед) і італійських робітників, 24 листопада – естонські робітники, 2 грудня (30 листопада, за даними Макаренка) – бельгійська робітнича делегація.

Навіть при всьому своєму бажанні вразити чиновників, Макаренко все ж опустив у листі деякі факти: 17 листопада, наприклад, у колонії побувала делегація американських робітників – вихідців із західних областей України. Вочевидь, колишніх своїх співвітчизників він цілком резонно не став зараховувати до категорії чужоземців. А 20 листопада він чомусь не згадав про французів.

Незадовго до вказаних подій дуже широко популяризувався візит до СРСР всесвітньо відомого французького письменника-комуніста і антифашиста Анрі Барбюса. Прибувши до Москви 10 вересня з метою, як говорилося у повідомленні, “серйозно працювати, щоб дати західноєвропейському суспільству справжнє уявлення про СРСР”, письменник особливо цікавився питанням про т. з. “більшовицьке варварство”, про яке багато говорили в той час на Заході. Пізніше, на запрошення правління харківського будинку літератури імені Блакитного, Барбюс відвідав Харків. 5 жовтня, як відомо, він знайомився з роботою колонії імені Горького. Окрім “Пролетаря” і “Комсомольця України”, цей факт висвітлював і “Комуніст”: письменник обговорював з адміністрацією колонії і представниками Народного Комісаріату освіти методи соціального виховання і засоби боротьби з дитячою безпритульністю. При цьому Барбюс заявив, що лише в СРСР він уперше побачив правильні методи трудового виховання, “які цілком забезпечують перетворення неповнолітніх правопорушників на свідомих громадян Республіки”. Того ж дня, виступаючи на засіданні харківського активу Міжнародної організації допомоги революціонерам, він цитував напис на воротах колонії.

Набагато більшою пошаною був обставлений приїзд до Харкова Максима Горького. До візиту великого письменника готувалася не лише його підшефна колонія, але й харківська влада, що знайшло відображення на сторінках ЗМІ. Серед відповідних публікацій одна залишалася до недавнього часу майже непоміченою. Йдеться про невелику замітку “Горький приїде до Харкова”, в “Комуністі” за березень 1928 р. Особливим цей матеріал робить та обставина, що в ньому вперше після звільнення з посади завідуючого Управлінням дитустановами Харківщини і відповідного конфлікту з органами НКО позитивно згадується ім'я Макаренка.

У повідомленнях про боротьбу з безпритульністю, яка особливо інтенсивно проводилася напередодні революційного ювілею, ім'я колонії звучить своєрідним рефреном. 23 вересня “Комуніст” інформував своїх читачів, що підібрані з вулиць підлітки й ті, яких передбачалося підібрати до кінця року, будуть “відправлені до колонії ім. Горького і до дитмістечок у районних містах Харківщини”. На зібрані у результаті місячника допомоги дітям 110.000 крб. планували розширити дитбудинки – вочевидь, і колонію Горького. З 31 жовтня по 5 листопада 1927 р. проводилося нове вилучення з вулиць безпритульних, і про намір влади розмістити їх у першу чергу в колонії імені Горького двічі знов повідомляла згадана газета.

4 вересня того ж 1927 р. колоністський колектив став однією з головних дійових осіб на святкуванні ХІІІ Міжнародного юнацького дня в Харкові: місце колонії на майбутній демонстрації було вказано в офіційному плані, опублікованому головною партійною газетою. Звіт же про це з'явився відразу в двох репортажах кореспондентів “Комуніста”.

Буде цілком логічним припустити, що така помітна виховна установа не могла не викликати цікавість і іншого потужного засобу масової інформації – документального кіно. На другу половину 20-х років минулого століття саме припадає період особливо бурхливого розвитку вітчизняної кінематографії: в 1928 році створена Київська кіностудія художніх фільмів, існує досить розгалужена мережа виробництва кінодокументалістики, що складається з державних і кооперативних кінотовариств.

Нам удалося знайти документальне свідчення, очевидно, першої спроби відображення роботи колонії імені М. Горького засобами кіно. Йдеться про коротке повідомлення в газеті “Комуніст” за 26 серпня 1927 року, що в межах місячника допомоги дітям кінокооперативне об'єднання “Червоний факел” зняло декілька сюжетів із життя колонії. Ймовірно, кінодокументалісти прагнули максимально широко представити специфічну виховну систему і побут колонії імені М. Горького, проте в статті говориться лише про такі аспекти: салют вихованців Всеукраїнському Центральному Виконачому Комітету, зміна караулу біля прапора колонії, засідання ради командирів, “яка обговорює справи майбутньої роботи загонів”. Окремий сюжет автор матеріалу підкреслює як “дуже цікавий”: “один із безпритульних проситься в колонію на виховання”. На загальному тлі необлаштованості системи інтернатних установ, жалюгідної матеріальної бази, масових втеч вихованців таке явище виглядало як своєрідний парадокс. Нам, на жаль, невідома подальша доля відзнятого матеріалу, проте, поза сумнівом, сам А. С. Макаренко не міг не оцінити унікальних можливостей документального кіно в пропаганді апробованих колонією імені М. Горького виховних ідей. Незабаром, 29 жовтня того ж 1927 року, він звертається до обласного відділу Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) з листом, текст якого ще не публікувався: “Колонія ім. М. Горького, якщо єсть план випустити кінохроніку до 10 роковини Жовтня, прохає засняти колонію в її роботі на місці по приложеному плану”. До листа дійсно прикладений детальний “Список кіно-знімків в колонії ім. М. Горького”.

 

Звернення А. С. Макаренка до обласного відділу ВУФКУ від 29 жовтня 1927 р. (фотокопія із архіву науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Аналіз вмісту кожного з 5 смислових блоків цього плану може дати можливість усвідомити логіку автора листа в баченні головних моментів системи колонії імені М. Горького. У перший блок, “Там, де був притон чернеців, живе трудова колонія ім. Горького”, А. С. Макаренко вніс такий “відеоряд”: “а) Загальний вигляд монастиря; б) В’їзд до колонії. Напис на воротах “І над Землею поставим прапор червоний труда”; в) Прапор, що розвівається над головною будівлею; г) Напис на звороті воріт “Єсть”; д) Двір колонії. Ігри”.

Другий блок, названий “Робочий день в колонії починається. Раніше всіх піднялося чергування”, теж містить декілька окремих сюжетів: “а) Чергування у дворі колонії; б) Будять чергового сигналіста; в) Сигнал “Вставати”; г) Пробудження; д) Фізкультура”.

Вміст третього блоку, що має назву “Після сніданку. Сигнал на роботу”, розкриває такі аспекти життя колонії: “а) Загони розходяться по роботах; б) Виїхав трактор; в) Вигнали стадо; г) Вигнали свиней на прогулянку; д) Виїхали в місто з виконаним замовленням; е) Кують селянського коня (Робота кузні); ж) Контроль робочого загону; з) Прибирання; и) Пікет сторожового загону; к) Школа”.

Блок “Дисципліна” чудово ілюструє ключові атрибути міцності і згуртованості колективу: “а) Стрій колоністів. Збір; б) Винесення прапора; в) Пішли на прогулянку; г) Догана; д) Рапорти командирів; е) Виїзд пожежної команди. Тривога”. Автор не розкриває змісту останнього із блоків плану – “Завкол і персонал”, але окремо наводить ще дві сюжетні одиниці: “Ігри і танці” та “Кіно”.

 

Складений А. С. Макаренком перелік сюжетів екранізації колонії імені М. Горького (фотокопія із архіву науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Привертає увагу цікавий факт: за два дні після написаного А. С. Макаренком листа, 31 жовтня, інша інстанція по боротьбі з дитячою безпритульністю, Правління Харківської окружної ради Товариства “Друзі дітей”, теж звертається до ВУФКУ з аналогічним проханням – “провести у Святкування Жовтня кінозйомки таких моментів”. Серед п’яти запропонованих тем під номером 4 зазначено: “Колонія ім. М. Горького (Куряж), приїзд шефів, спільне святкування “Жовтня” в колонії, підношення шефами трактора і інш. моменти з життя колонії”. Такий збіг у часі цих двох документів міг бути викликаний, очевидно, певними подіями, про характер яких ми можемо зараз лише гадати. Але автономність дій колонії і товариства підтверджується майже повною відмінністю їх сценарних планів. Наслідки обох листів теж ще залишаються недослідженими, і ми не знаємо навіть, якою мірою було виконане їхнє прохання.

Але, незважаючи на широку популярність колонії, інноваційні методи виховання, запроваджені А. С. Макаренком у ній, призвели на початку 1928 року до надзвичайного загострення протистояння з керівними органами освіти, що згодом призвело до звільнення невгамовного завкола.

Час, що пройшов з моменту перших педагогічних успіхів Горьківської колонії, дав достатньо приводів як для оптимізму, так і для серйозних сумнівів щодо ступеня соціальної життєздатності, тобто відтворюваності розробленої А. C. Макаренком виховної системи. На нашу думку, важливою перешкодою для вирішення цього, можливо, найпринциповішого питання макаренкознавства виступають до цього часу однозначно не з’ясовані причини і обставини конфлікту педагога з офіційними освітянськими органами, що призвели до ліквідації його виховної установи. Через брак об’єктивної інформації ми досі не знаємо, чи є знищення запропонованої системи наслідком її принципової одіозності як соціального інституту, чи причини, що призвели до цього, криються лише в особливостях історичної ситуації тої доби. Проте конфронтація з органами наросвіти прямо або опосередковано загрожувала функціонуванню виховної системи Макаренка, а разом із тим, і розповсюдженню надзвичайно цінного педагогічного досвіду.

Хоча з приводу кризи 1927–1928 років написано чимало, і кожен з відомих дослідників творчості й життєвого шляху А. С. Макаренка неодмінно тою чи іншою мірою цікавився нею, в нашому розпорядженні ґрунтовної і некон’юнктурної, побудованої на широких архівних розвідках роботи, на жаль, немає.

Події, що супроводжували полеміку навколо колонії, відображають велику складність і неоднозначність даної проблеми. Про це ж говорить і широке розмаїття підходів до її вирішення серед вітчизняних і зарубіжних макаренкознавців. Пошуки причин педагогічної трагедії А. С. Макаренка у їх працях мали принаймні декілька напрямів: а) аналіз несприятливих соціально-політичних і ідеологічних процесів в Україні й СРСР у перші пореволюційні роки; б) вивчення ідейно-теоретичної боротьби у галузі педагогіки й народної освіти; в) визначення кола можливих ворогів Макаренка, причетних до “змов” проти нього; г) аналіз деструктивних характерологічних особливостей особи самого А. С. Макаренка.

Загальний тон у визначенні причин і характеру конфлікту А. С. Макаренка з владою задали в свій час перші дослідники його біографії. Проф. Є. Н. Мединський, наприклад, ще в 1949 р. вороже ставлення до колонії імені М. Горького пояснював діяльністю “шкідників – буржуазних націоналістів” із НКО УСРР і представників “лженауки педології” в українських педагогічних навчальних закладах і науково-дослідних установах. Пізніше, в додаток до цього списку, в залежності від політичної кон’юнктури називалися нові категорії недругів Макаренка. Чільне місце серед них належить “троцькістам”, “ворогам революційної педагогіки” і “кабінетним теоретикам”. Нові часи до цієї плеяди додали ще категорію “сталіністів”.

Завдяки зростанню джерелознавчої бази останніми роками виникла можливість дещо розширити поле пошуку політичних, соціальних і ідеологічних передумов драматичних подій 1928 року. Можна виокремити декілька версій щодо ймовірних чинників конфлікту навколо макаренківської виховної системи.

Ідейне протистояння Горьківської колонії як інноваційного виховного закладу з офіційною доктриною умовно поділяється на три етапи: а) з перших років її існування до, приблизно, початку осені 1927 р., коли незвичні методи її роботи привертають все більше громадської уваги і створюють своєрідну альтернативу офіційній теорії соцвиху, чим провокують невдоволення фундаторів останньої; б) з осені 1927 р. до березня 1928 р. – широка екстраполяція досвіду колонії імені М. Горького у межах трудового дитячого корпусу Харківського округу і перші спроби його дискредитації; в) березень – липень 1928 р.: “генеральний бій” із представниками офіційної педагогіки, втручання Н. К. Крупської, звільнення А. С. Макаренка. Для кращого розуміння обставин, які передували крайньому загостренню стосунків А. С. Макаренка з офіційними колами, ми маємо за архівними й літературними джерелами відновити хронологічний перебіг головних подій.

Очевидно, початок конфлікту А. С. Макаренка з освітянською владою треба шукати в історії перших років колонії імені Горького. Його дружина Галина Стахіївна Салько в своїх спогадах розповідає, що вже у 1922 році, коли вона вперше побачила Макаренка, “в педагогічних колах говорили по-різному про полтавську колонію імені Максима Горького”. Про боротьбу Макаренка з “чиновниками від педагогіки” вже в ті роки згадує і відома українська письменниця Оксана Іваненко – колишня співробітниця колонії імені Горького, а згодом і Управління дитбудинками Харківського округу.

Осінь 1924 року – в колонії імені Горького виникає як потужний стимулюючий засіб змагання зведених загонів, що спровокувало невдоволення місцевих органів народної освіти. А. С. Макаренко про це писав: “У той час змагання ще не було загальною ознакою радянської роботи, і мені довелося навіть піддатися тортурам у катівні наросвіти через змагання”.

1925 рік – критика деякими педагогами окремих елементів системи А. С. Макаренка (“конкуренції”, методів заохочень і покарань, кишенькових грошей для колоністів тощо) за начебто підміну ним у вихованні внутрішнього стимулювання, що ґрунтується на самосвідомості вихованців, зовнішніми його формами.

Лютий 1926 року – журнал НКО УСРР “Шлях освіти” друкує написаний рукою проф. Г. Г. Ващенка звіт про полтавську конференцію працівників установ соцвиховання, в роботі якої доповідь А. С. Макаренка про педагогічний досвід колонії імені Горького задала загальний тон. Автор зазначає, що, ухвалюючи запропоновані колонією методи виховання, конференція стала на шлях розходження з головними ідеями і методами соцвиху.

Цілком зрозуміло, що переїзд до Харкова у травні 1926 року створив для колектива Горьківської колонії зовсім іншу соціальну ситуацію. Близкість столичних інституцій, взяті на себе зобов’язання, а відповідно і кредит довіри з боку освітянської влади, разом не могли не утворити потужний фактор розвитку макаренківської виховної концепції. Але й суперечності, що виникали ще в полтавській провінції, тепер набули нового звучання. Згодом сам Макаренко в опальній главі “Педагогічної поеми” “Колопідніжжя Олімпу” про це напише: “Розвиваючи роботу в колонії, я зараз не міг бути так природньо безоглядним, як раніше, бо хмари клубочилися прямісінько над моєю головою і з них раз у раз гриміли громи і вилітали блискавки. / Уже й раніше на мене скоса дивилися з “небес”, але раніше я подвизався в провінції, на мене рідко падали промені великих світил, та й сам я намагався не стрибати надмірно над поверхнею землі. Я опинився у неприємному сусідстві з богами. Вони роздивлялися мене неозброєним оком, і сховатися від них з усією своєю технікою я був не в змозі”.

Червень 1926 року. А. С. Макаренко пізніше у статті “Максим Горький у моєму житті” згадує про нерівну боротьбу, “яка до цього часу розгорілася з приводу методу колонії ім. Горького.Ця боротьба відбувалася не лише в моїй колонії, – пише він, – але тут вона була гостріша завдяки тому, що в моїй роботі найяскравіше звучали протиріччя між соціально-педагогічною і педологічною точками зору. Остання виступала від імені марксизму, і потрібно було багато мужності, аби цьому не вірити, аби великому авторитету “визнаної” науки протиставити свій порівняно вузький досвід”.

30 вересня – 5 жовтня 1926 року – декларація А. С. Макаренком головних постулатів своєї виховної системи як альтернативи офіційній системі соціального виховання на великому професійному форумі – Першій Всеукраїнській конференції дитячих містечок. Учасник конференції, завідувач одного з одеських дитячих будинків Д. Б. Макаровський, так описує характерні особливості тону А. С. Макаренка в діалозі з офіційною педагогічною доктриною: “Першим питанням порядку денного т. Дюшен оголосила доповідь А. С. Макаренка на тему: “Досвід соціального виховання безпритульних підлітків”.

Антон Семенович підвівся і привселюдно заявив: “Я таку доповідь робити не збираюся!”

У президії замішання. Аудиторія в подиві, насторожилася. Потім послідував такий діалог.

Д ю ш е н.  Антон Семенович, ми ж з вами домовилися.

М а к а р е н к о.  Так, ми домовилися, але ви сформулювали тему не так, як ми домовилися.

Д ю ш е н.  У чому справа? Не розумію.

М а к а р е н к о.  Тема доповіді – “Моя система виховання”.

Д ю ш е н.  Ваша система то хіба не система соціального виховання?

М а к а р е н к о.  Наркомос мою систему офіційно за систему соціального виховання не визнає.

Президія порадилася, і Дюшен, вибачившись перед аудиторією, оголосила назву доповіді в редакції А. С. Макаренка.”

2 лютого 1927 року – А. С. Макаренко в листі до московської журналістки Н. Ф. Остроменцької пише: “На нашу колонію зараз ведеться ціла війна з усіх боків. Б’ють, звісно, по системі. Метод такий: всі наші недоліки, недоробки, просто пропущені місця, випадкові помилки вважають елементами системи і з оскаженінням доводять, що у нас не система, а жах”.

У жовтні 1927 року відбулося обслідування колонії імені Горького, матеріали якого містять перелік важливих недоліків її роботи і устрою.

Як свідчить документ, невдоволення комісії торкнулося майже всіх принципових моментів макаренківської виховної системи. Претензії стосувалися не стільки реальних її недоліків, скільки свідомо та несвідомо їй приписаних, а також суб’єктивно протрактованих особливостей життя колонії. Констатувалися відсутність свідомої дисципліни серед вихованців, волюнтаризм, надмірна концентрація влади у “недемократичної” ради командирів як головного органу самоврядування, безмежний авторитет завколонією, відсутність “життя кипучого, творчого”, поганий стан позашкільної роботи, замкнутість, пригніченість, заляканість і недостатній загальний розвиток вихованців, відсутність свідомого почуття відповідальності за зроблене, брак чуйного ставлення до дітей з боку педперсоналу, наявність звання колоніста-горьківця, недостатність впливу комсомольського осередку і розпуск піонерської організації, русифікація школи, зовнішня атрибутика. Особливо гострій критиці була піддана існуюча в колонії система покарань і заохочень: перевищення повноважень командирами, побиття, нібито, вихованців як з боку командирів, так і з боку, навіть, самого завідувача колонії.

Можна припустити, що збігу часі появи таких гостро критичних результатів цього обстеження з масовим розповсюдженням по Харківському округу (під егідою реалізації ідеї Трудового дитячого корпусу, про який мова піде далі) макаренківської системи був не випадковим – не все керівництво освітою поділяло погляди і методи Макаренка, а тому ревізія стану Горьківської колонії як своєрідної “метрополії” в складі трудкорпусу мала на меті застерегти окружну владу від беззастережної підтримки запропонованих реформ. Це підтверджує й головний висновок комісії: “Вважати неприпустимим перенесення існуючої системи виховання в колонії Горького по інш. колоніях, про що поставити питання перед фракцією Окрвиконкому”. Пізніше, у листі до М. Горького від 18 квітня 1928 року, сам Макаренко про це напише: “В той час, як у різних книжечках рекомендується певна система педагогічних засобів, що давно вже провалилися на практиці, наша колонія живе, а з осені на нашу систему (наша основна формула: “Якомога більше вимог до вихованця і якомога більше пошани до нього”) стихійно стало переходити багато дитячих установ. / Ось тут-то і піднялася тривога. Нашу колонію стали “глибоко” обстежувати мало не щомісячно. Я не хочу говорити, які дурощі писалися після кожного обстеження”.

Зрештою ідейний конфлікт навколо методів Горьківської колонії виходить за межі чисто внутрішньоукраїнського явища:15–20 листопада 1927 року на Всеросійській конференції працівників дитбудинків, у роботі якої бере активну участь А. С. Макаренко, з трибуни його система оголошується “паличною”, а колонія імені Горького називається “аракчеєвською казармою”. Позицію Макаренка в ці дні добре характеризують його слова з листа до дружини, надісланого з Москви 17 листопада: “Сьогодні, ймовірно, на з'їзді буде бойовий день. Мені хочеться ребром поставити питання про ревізію соцвиху. Я ще не знаю, чи варто? Чи варто сказати “Доктрина соцвиху не пролетарська?”

Останнім місяцям існування колонії імені М. Горького як макаренківського закладу передували дві важливі пов’язані між собою обставини – надзвичайне загострення протистояння з керівними органами освіти і руйнація ідеї Трудового дитячого корпусу. На цьому тлі на початку 1928 року сформувалася цікава ідейна колізія. Як відомо, в основу виховної роботи відкритої в грудні 1927 р. Комуни імені Ф. Е. Дзержинського була покладена система Горьківської колонії. Тобто в той момент, коли макаренківські ідеї потерпали від тотального цькування на теренах усього округу, зразковий дитячий виховний заклад саме на них ґрунтує і свій внутрішній устрій, і свою систему виховання. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що організаторами, фінансистами й адміністраторами комуни були органи НКВС, на авторитет яких навряд чи хто міг зазіхати.

Цінні ілюстрації до фінального етапу історії Горьківської колонії приховує епістолярна спадщина А. Макаренка. Тому саме тут спробуємо знайти свідчення ключових подій його педагогічної драми. Так, наприкінці лютого в листі до Горького він пише: “Зараз довкола комуни Дзержинського зав'язався цікавий вузол. ДПУ, установа чудової чіткості, представило мій виховний план на затвердження Наркомосу (УСРР) і зажадало відповіді: “Так або не так?” / Схвалити моє “єретичне” укладання Наркомосу страшно, це означає рекомендувати її всім, не схвалити – означає, що треба запропонувати іншу, а це означає перейняти на себе відповідальність перш за все за цілість палацу, душів, ванн тощо.”

Для вирішення цього конфлікту 13–14 березня 1928 року в секції соціального виховання Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП) відбувся спеціально ініційований правлінням комуни імені Ф. Е. Дзержинського диспут-обговорення складених А. С. Макаренком “Операційного плану” і “Конституції” комуни, що являли собою, по суті, певну декларацію педагогічного кредо автора. Під час дискусії ідеї А. С. Макаренка, який активно і аргументовано відстоював свою позицію, були піддані різкій критиці співробітниками інституту Поповим, Соколянським, Григор'євим, Яковлєвим, Дюшен та ін. Головні розходження виникли з приводу визначення цільової установки нового закладу, воєнізації, гри тощо. Було визнано, що макаренківський план суперечить головним принципам соцвиху.

Наступного дня А. Макаренко в листі до Г. С. Салько в досить іронічній формі висловлює своє враження від цього засідання: “Я був учора ввечері на архієрейському служінні в Наркомосі. Господи, як це смішно у них все виходить, якось безглуздо пихато, беззмістовно, боязко. І ні крапельки гідності. Якесь суцільне знущання з самої ідеї науки. Піквікський клуб. <…> / Їй-богу, добре було б сісти у в'язницю і написати гумористичний роман під заголовком “Невука”.

Але критика і фактичне засудження макаренківських проектів не вирішили головного конфлікту в його протистоянні з офіційною ідеологією у вихованні, як сам він і передбачав. “Добре це чи погано для моєї справи, мабуть, навіть не важливо. Все це словоблуддя не може мати ніяких продуктів. Все залежить від того, чи знайдуть іншого дурня,який захоче за таких умов возитися в комуні Дзержинського”.

Керівництво інституту не знайшло нічого кращого, як звернутися до самого ж Макаренка за допомогою: “Вони, бідні, не знають, що їм робити, і запропонували мені самому скласти проект резолюції. / У інтимній бесіді з Поповим він запропонував мені наступний союз – я повинен взяти участь в роботі Інституту, а за це Інститут захищатиме колонію Горького. <…> / Диваки, їй-богу.”

Тим часом ситуація навколо колонії імені Горького все більше загострюється. “Мене, як і раніше, їдять, – говорить педагог у листі до дружини, – але я вже дивлюся на всіх, як Кук на дикунів – навіть цікаво.” Директор УНДІП О. І. Попов попереджає А. Макаренка про те, що проти колонії готується новий похід в Окрробосі.

“У мене ніякого характеру борця немає, – говорив тоді А. С. Макаренко, – і мені ні з ким не хочеться боротися <…>. Зараз у мене момент найвищої напруги в боротьбі. Мені потрібна зараз нелюдська напруга і прямо геній, аби з честю донести свою справу до берега. В усякому разі, мені потрібно зберегти свою людську гідність”.

У цій боротьбі А. С. Макаренко все ж таки прагне залишити за собою високі моральні позиції. На його користь свідчить той факт, що, маючи такого впливового союзника, як шеф колонії О. М. Горький, він всіляко запобігає будь-яким спробам втручання останнього. 16 березня письменник, все ж таки довідавшись про “ідейну війну” проти підшефної колонії, просить редакцію московської газети “Известия” направити до неї кореспондента з метою розслідувати, що саме там відбувається, і об’єктивно висвітлити її життя й роботу. А наступного дня в листі до А. С. Макаренка висловлює своє занепокоєння і пропонує допомогу. На це А. С. Макаренко невдовзі відповідає: “Я перестав би поважати себе, якби дозволив собі хоч би стороною заподіяти Вам турботи з приводу наших неприємностей. Не потрібно Вам нічим допомагати нам, бо це означає, що Ви увійдете до цілої системи дуже несимпатичних і непривабливих історій. Нарешті, Ваша допомога – явище абсолютно виняткове і тому не можна на ній будувати нашу роботу: якщо доля здорової дитячої колонії залежить від втручання Максима Горького, то потрібно кинути всю нашу справу і бігти світ за очі. <…> Посеред загального моря розхлябаності і дармоїдства, – продовжував Макаренко, – одна наша колонія стоїть, як фортеця. У колонії зараз дуже благополучний дитячий колектив, незважаючи на те, що в нім 75% нових. Та все ж мене зараз їдять.”

Наступним потужним ударом противників Макаренка стали висновки комісії Окружного відділу Робітничо-селянської інспекції (ОкрРСІ), складені 3 квітня за результатами обслідування п’яти виховних закладів Харківщини, і в тому числі Горьківської колонії. Ними в цілому задовільно оцінена її робота, але зазначена низка недоліків: “відсутність <…> якого б то не було зв’язку з прийнятою у всіх наших школах комплексною системою”; комсомольський осередок “не зумів ще розповсюдити свій вплив на господарське, педагогічне і політжиття колонії в цілому. Стан “Колоніст” ще не зовсім зжитий”; “Слабе політичне виховання”; “в минулому як Завом, так і окремими педагогами, застосовувалися фізичні заходи впливу (побиття)”; система командирів не є виборним органом самоврядування і привчає вихованців до системи, “протилежній радянській”; “побиття вихованців командирами” тощо. На фоні всього зазначеного комісія пропонує винести Макаренку догану.

Для кращого розуміння обставин навколо висновків комісії треба згадати перебіг головних подій. Ще наприкінці 1927 р. до операційної частини плану роботи ОКДД на січень – березень 1928 р. було внесено обслідування Охтирського, Богодухівського, Вовчанського дитмістечок, а також Гіївської, Пересічанської й Горьківської колоній. Але, вочевидь, ОКДД змушена була змінити свої плани в зв’язку з аналогічною ініціативою ОкрРСІ, тим паче, що три установи із зазначених окрдопдитом (Курязька, Охтирська, Гіївська) увійшли й до переліку Окружного відділу Робітничо-Селянської інспекції.

Точна дата проведення обслідування колонії імені Горького РСІ поки що залишається нез’ясованою. Г. Хілліг, публікуючи висновки комісії, вказує час її роботи досить широко: березень – квітень 1928 року. Сам Макаренко в рапорті до Правління Комуни імені Ф. Е. Дзержинського датує цей документ 3 квітня, а Сухарєв у своїй доповіді про стан дитколоній та перспективи їх роботи 6 квітня 1928 р. на засіданні президії ОКДД зазначав: “Комісія РСІ вкупі з Управлінням дитколоніями цими днями (підкреслено нами – А. Т.) обслідувала Охтирську, Зелено-Гайську, Змійовську, ім. Горького й Гійовську колонії.”. Таким чином, можна припустити, що колонія обслідувалась або останніми днями березня, або в перших числах квітня 1928 р.

Про подальші події, пов’язані з наслідками обслідування, ми знаходимо інформацію в низці документів. Однією з перших відреагувала Харківська окружна комісія допомоги дітям. На засіданні президії Харківської окружної комісії допомоги дітям (ОКДД) від 6 квітня 1928 р. її голова М. Я. Сухарєв серед обслідуваних закладів похвалив лише Горьківську колонію й Охтирське дитмістечко. Однак, відмічаючи дисциплінованість колективу, гарну виробничу базу й виховну роботу колонії Горького, він зауважив, що “як командири, так педагоги й сам завідувач вживали як міру впливу – бійку дітей”. Наприкінці доповідач підкреслив: “РСІ й Спілка зазначили, що метод виховання дітей, що його вживає Охтирське д/м, себе виправдав, що до системи колонії Горького, то зазначено, що її треба поступово замінити на виконкомівську. <…> Запропоновано відсторонити бійку – й не вживати її як міру впливу.”

Саме цього ж дня президія Харківської окружної контрольної комісії затвердила остаточно відредагований “Проект висновків та пропозицій щодо обслідування 5-ти трудових дитячих колоній”.

Треба зазначити, що це обслідування було лише часткою масштабної акції, розпочатої ОкрРСІ. На наступному засіданні президії ОКДД 10 квітня 28 р. при розгляді календарного плану роботи на квітень – червень прозвучало: “<…> прийняти до відому повідомлення т. Сухаріва про те, що Комісія ОкрРСІ провела обслідування деяких дитустанов ОкрНаросвіти й що тій же Комісії дано нове завдання провести обслідування останніх дитустанов, а тому ОКДД належить свої обслідування ув’язати з роботою Комісії, виділеної від Окр.РСІ.”. Ще пізніше, 3 липня 1928 р., на Пленумі ОКДД під час обговорення плану роботи на 4-й квартал 1927 – 1928 операційного року Сухарєв зазначив: “що до обслідування дитустанов, то є постанова РСІ не провадити інших обслідувань крім комісії РСІ, тому пропонує ввести до складу цієї комісії представника ОКДД”.

Резолюцію за доповіддю Сухарєва про наслідки обслідування дитячих колоній ОКДД намагалася затвердити 24 квітня 1928 р., але та ще не була готова, і питання було перенесено на два тижні. Тож лише 8 травня президія ОКДД ухвалила: “З Висновками та пропозиціями ОКР.РСІ шо до обслідування дитколоній згодитися <…>. Додатково до цього вважати за потрібне: <…> Зважаючи на великі втечі вихованців з дитустанов з причин кепського харчування, кепського поводження та невпорядкуваність дитячого колектива (бійки), пропонувати Завідувачеві дитколоній т. Сухареву в цій справі в найближчий термін реалізувати вказівки ОКР РСІ.”

Але цим обговорення результатів роботи комісії РСІ щодо Горьківської колонії не обмежилось. На цьому ж засіданні прозвучала гостра критика і навіть виникла полеміка стосовно ситуації в колонії імені Горького: “Неприпустиме ставлення Зав. Дитколонії ім. Горького до вихованців потребує окремої уваги, як що потрібно, то слід притягти його до відповідальності, а систему Управління, яку вживається в колонії Горького – змінити” (Файбишева); “бійки дітей – правдиві, це потребує перегляду педперсонала по всіх дитустановах, та притягнення до відповідальності виновних в бійках дітей” (Найдьонова). Але прозвучали голоси і на захист А. С. Макаренка: “Майже всі т-ші обвинувачували т. Макаренка в невірному вихованні дітей, але підлітки в колонії ім. Горького найкращі підлітки й це є доказом того, що в колонії Горького нема нічого катастрофічного. <…> Нейму віри в те, що дітей за малі проступки вигоняли з дитустанов” (Вайнер). Але ці голоси були поодинокими. “Мене здивовує те, що т. Вайнер захищає т-ща Макаренко, який вживає бійку. Метод-командирів – незадовольняючий метод, і його треба негайно змінити” (Мовшович). “В колонії ім. Горького дійсно ненормальнощі є, це підтверджують батьки, діти яких перебувають в цій колонії, там вживають бійку – як міру вплива” (Воронцова) тощо. У додатках до протоколу (“Загальних висновках по обстеженню колоній”) однаково засуджуються як фізичні міри покарання в деяких колоніях, так і рада командирів як форма організації дитячого самоврядування: “Визнати, що системою, що розвиває ініціативу і самодіяльність вихованців, наближає їх до системи порад, з якою їм доведеться після виходу з колонії зустрітися в житті, є системою виконкомівською. Тому рекомендувати систему цю всім колоніям”.

Питання фізичного покарання дітей як методу виховного впливу в Горьківській колонії – мабуть, найдискусійніше і найсуперечливіше у педагогічній біографії А. С. Макаренка. Особливо велику увагу йому приділив Г. Хілліг у деяких із своїх праць.

Справа в тому, що “рукоприкладство” як свідчення низької професійної компетентності, тяжких умов праці та один із наслідків невпорядкованості технологічної складової концепції соціального виховання було хоча й не типовим, але досить поширеним явищем серед установ соцвиху. Документи говорять про подібні випадки у Лозівській (1927 р.), Зеленогайській (1928 р.), Гіївській (1928 р.), Будянській (1930 р.) та інших колоніях. Крім вихователів, іноді “грішили” подібним чином і представники іншої гуманної професії – медики дитустанов (Отрадненський дитбудинок, 1926 р.); особливого драматизму цьому випадку додає те, що основним контингентом Отрадненського дитбудинку були діти віком до 8 років. Не зважаючи на порівняно легші умови праці, не завжди могли утриматись “на педагогічному канаті” також і вчителі шкіл соцвиху. А 6 квітня 1928 р., тобто саме в дні звинувачення А. С. Макаренка комісією РСІ у начебто вживаних у колонії фізичних покараннях, був помічений у “кепському повадженні з безпритульним” у самому приміщенні окружної комісії допомоги дітям (!) не хто інший, як окружний інспектор охорони дитинства Розовський (!!).

Подібні інциденти майже завжди тягли за собою покарання винних: судову відповідальність (Лозівська колонія), зняття з роботи (Зеленогайська і Гіївська колонії), винесення догани з попередженням (Зеленогайська колонія). У випадку з Макаренком не обійшлося без досить примітної ситуації: у перших числах квітня 1929 р. Харківською окружною інспектурою народної освіти (ОІНО) були складені “Висновки і пропозиції” по обслідуванню всіх інтернатних установ Харківщини, в яких інспектура, звітуючись про усунення минулорічних недоліків і визнаючи взірцевою установою округу комуну імені Ф. Е. Дзержинського, вимушена була написати наступне: “знищена система фізичного впливу на дітей і зняті з роботи особи, що її застосовували (Зав. Гіївської колонії, Зелено-Гайської та Колонії ім. Горького – останній завідує в даний час колонією імені Дзержинського)”.

Не виключено, що не за чутками знайомі з карним кодексом вихованці дитустанов, які чудово розуміли юридичні обмеження педагогічної ініціативи своїх вихователів, могли не встояти перед спокусою звести особисті рахунки з кимось із останніх за допомогою звинувачень їх у порушенні недоторканості власної особистості. Приблизно так це трапилось, наприклад, у випадку із завідуючим т. з. будинком робітничих підлітків (БРП) № 2 Т. А. Гальченком. Один із мешканців цього гуртожитку, такий собі Левицький – юнак із кримінальними нахилами і судимістю, за хуліганські вчинки поданий на виселення, ініційоване самими мешканцями гуртожитку, вирішив помститися завідувачу і звинуватив його в побоях. В архівній справі є глузливо-цинічний лист Левицького з погрозами на адресу завідувача (мовою оригіналу): “До их Превосходительства Великого князя <…> сповищаю вас в том, что на вас готовится покушение и вы завтра в ночи будете убиты вонючей селедкой она пронзит ваше гордое и благородное сердце <…>.” 20 квітня 1928 р. Гальченко вимушений був виправдовуватись перед керівництвом: “Повідомляю, що бити їх я не бив, та мабуть і побажав би я це зробити, фізично це було-б неможливо оскільки, вони дорослі – про випадок з ними і про те, що я їх не бив можуть показати <…> 96 підлітки”.

Бачачи велику проблему у відсутності системи ефективного виховного інструментарію, різні зацікавлені органи не раз ухвалювали рішення, покликані навести лад у цій надзвичайно болючій галузі. Так, ще у виробничому плані соцвиху на 1926–1927 навчальний рік ОІНО визначило серед поточних завдань окрінспектури соцвиху “Загострити увагу педагогічного складу на справі встановлення певних норм поведінки дітей та засобів впливу на неї”. А у загальних висновках щодо обслідування колоній у березні–квітні 1928 р., підготовлених до обговорення на президії ОКДД 8 травня, про випадки побиття вихованців вихователями говориться: “Категорично засудити цей захід впливу і попередити, що в разі вживання надалі цього заходу впливу, винні будуть притягнені до кримінальної відповідальності. Звернути увагу НКО на те, що в питанні про методи впливу на важко-виховуваних дітей з його боку точних директив немає”.

10 травня у листі до дружини Макаренко пише: “За ініціативою, здається, Фіш, тут знову підняли потворний крик з приводу моєї колонії. Кричали вже і в Наросвіті і в Допдиті, загрожували прокурором, міжвідомчою комісією, ще чимось. Не маю поняття, з якої мухи все це зроблено, до мене доходять лише уривчасті відомості. Розмова, звичайно, про побої. Ніби то якісь хлопчики, що втекли, заявили, що вони втекли від побоїв, що взагалі в колонії жити неможливо. Про цих хлопчиків поняття не маю. Ручаюся головою, що з виховного персоналу ніхто нікого пальцем не чіпав. З командирів двоє спробували було погрішити, але одного я негайно зняв з командира, а іншого відправив навіть до Сухарєва і відмовився його прийняти, незважаючи на всі прохання”.

Наслідки обслідування дитустанов комісією ОкрРСІ згадуються знов на червневому пленумі ОКДД, але тепер уже дещо в іншому контексті: “По переведенню обслідування РСІ де-яких дитустанов, виявилось, що стан їх не задовольняючий, ось чому 18/V ц. р. в м. Охтирка було скликано нараду Завідувачів. 1-м питанням було про наслідки обслідування 5-ти колоній Комісією РСІ, представник РСІ зробив доповідь і висновки по обслідуванню <…>”.

“Обстеження за обстеженням, – пише Макаренко в ті дні до української журналістки Остроменцької, – оголошують мені догани, по округу заборонили систему колонії ім. Горького, і мені запропонували протягом тривалого терміну перейти на звичайну “виконкомівську”. Як обстежувачі приїжджають хлопчиська, з якими навіть говорити важко. В той же час не можуть не визнати, що колонія дійсно перевиховує, що вона виконує своє завдання, що у неї “найбільший комсомол”. “Я, втім, задаватися не думаю, – додає він згодом. – На жаль, абсолютно не в змозі боротися за свою роботу в літературі: по-перше, не умію писати так, щоб мене погодилися надрукувати, по-друге, просто нема коли”.

10 квітня А. С. Макаренко після обслідування колонії зазначеною комісією, в полеміці з якою йому довелося як “останній удар” зібрати педагогічну раду і відверто охарактеризувати недоліки колонії, що, певно, викликало деяке невдоволення педколективу, складає листа “Старим горьківцям”. В емоційній і досить різкій формі він нагадує, що “цькування, спрямоване проти мене і колонії, почалася давно” і докоряє своїм колегам: “Певна частина, проте, найменша з усіх тяжких неприємностей, пережитих мною за цю зиму, могла бути перекладена й на Вас”.

У квітні ж до загального цькування Макаренка і його колонії приєднується й преса: український журнал “Дитячий рух” вміщує статтю А. Залкінда про ці ж таки наслідки обслідування інтернатних установ. Якщо вірити автору, пропозиція вибірково обслідувати дитустанови виходила від Окружкому комсомолу, і до складу комісії, яка теж була створена за його ініціативою, увійшли представники Окружного комітету Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України (ЛКСМУ), Контрольної комісії – Робітничо-селянської інспекції, ОІНО, Окружного відділу професійної спілки робітників освіти (Окрробос) та газети “Харківський пролетар”. У статті наводяться начебто встановлені факти побиття і знущань над підлітками з боку вихователів колонії імені Горького, нарікається на Окрнаросвіту, що ще не змінила (незважаючи на думку Окружкому комсомолу) систему ради командирів у виховних закладах округу, яка “суперечить основам радянської педагогіки”. У розділі статті під красномовним заголовком “Плями на “сонці” Залкінд писав: “Колонія імені Максима Горького, що міститься в колишньому манастирі “Куряж” поблизу Харкова, завоювала по Вкраїні велику популярність, як зразкова та взірцева колонія. Але ще восени минулого року комісія ОК КСМ [Окружний комітет Комуністичної спілки молоді] встановила, що й тут вживаються міри “фізичного” впливу.”

Комісія РСІ всі ці факти досконально встановила: “В травні 1927 р. одного вихованця – Курилко – побив вихователь Крикун. За наказом вихователя у вибиванні приймали участь також вихованці. Вихованця били за те, що його запідозріли в крадіжці пари панчох свого товариша. Били палками та батогами. Вихователь бив спочатку долонями, а потім кулаками. Били дитину щось коло 2 годин. Вихованець стратив свідомість, але його облили водою й продовжували бити. В цей же день цього вихованця водили до лісу й знову били та вимагали, щоб він признався в крадіжці”.

Підпадали вибиванню і другі вихованці…

“Один вихованець – Рябов – украв гусака та запік його. За це командир загону повідомив завідувача колонії. Вихованця покарали вибиванням, у якому участь брали вихователь – Коваль – та колоністи. Били палками, загрожували застрілити. Далі напівголого вихованця посадили до “гримувальки” (колоніська гавптвахта), але й там не дали спокою: прийшли туди “старі колоністи” і били його дошкою. Вихованець став непритомний… Коли з нього зійшли синці, його направили “на виправлення” до Зміївського реформаторіуму (грудень 1927 р.)”.

Існували й такі “заходи впливу”: “Одного вихованця – комсомольця Богопільського виключили з колонії за те, що він… спізнився до обіду. Вихованець опинився знову на вулиці… Хай знає, як себе поводить! Виправиться!”

“Вихователь Коваль побив вихованця Пантюхова за те, що той… ходив в помешканні в шапці… Особливо били тих, хто тільки що вступав до колонії (“пацанів”), які, побувши кілька день в колонії та спробувавши на собі міри фізичного впливу, тікали знову на вулицю”.

Але й сам завколонії не різнився методами свого впливу від вихователів: він також бив дітей. З січня 1928 року заходів фізичного впливу не вживається. Але до того часу вибивання дітей загрожували ввійти в систему.”

Далі Залкінд нарікає на відсутність у колонії піонерської організації й окремо зупиняється на аналізі двох систем дитячого самоврядування в обслідуваних колоніях – системі командирів і дитячому виконкомі. “В колонії імені Горького, – пише він, – діти командирів не вибирають, їх призначає адміністрація. В Зеленогайській та Гіївській колоніях ця система, яку запропоновано зверху, зовсім не прищепилась. Гіївська колонія перейняла її з колонії ім. Горького механічно проти бажання педагогів і вихованців колонії. Комісії довелось спостерігати нікчемну пародію на ті зовнішні прийоми, якими характерна ця система в колонії Горького. <…> Вона припала до смаку Зміївському дитячому реформаторіуму, але командири тут дістали необмежену владу й по-за спинами педагогів, вихователів жорстоко били дітей”. Як підсумок сказаному Залкінд виносить обвинувачувальний вирок командирській системі й риторично запитує: “Коли ж наші педагогічні інститути візьмуться за вивчення цієї системи? До якого часу існуватиме “командирство”, що надто шкідливе і суперечить основам радянської педагогіки?”.

У цей надзвичайно тяжкий для педагога час особливого значення набула моральна підтримка М. Горького: “Яка Ви дивна людина, яка хороша, людська сила. Настрій Ваш, тривогу Вашу – я розумію, це мені знайомо, адже і у мене розтоптували деякі почини, дорогі душі моїй <…>. Але – не вірю я, що Ваша прекрасна справа може загинути, не вірю!”.

Однак А. С. Макаренко змушений констатувати: “У колонії Горького епоха закінчилася, це я напрочуд яскраво відчув в останні дні. Я це так і виражаю: “епоха колонії Горького закінчилася”. Розумно, своєчасно, мудро дати їй можливість померти, як все вмирає. Треба рішуче закінчити гомеричну дурість розтрачування себе на вітер”.

У той же час проблема “фізичних заходів впливу” в Горьківській колонії, ініційована квітневою комісією, очевидно, набирає обертів, і 10 травня Макаренко в листі до дружини описує критичність ситуації, що склалася навколо нього і особливостей педагогічних методів Горьківської колонії: “Мені це набридло. Я не хочу вже бути постійним об'єктом якоїсь, їй-богу, ненормальної кліки. Всякі ці Фіші і інші істерички доб'ються-таки того, що мене посадять в допр, так, за здорово живеш, лише тому, що я не хочу кланятися всіляким божевільним. Якась самогубна дурість, дурість, що виходить навіть не з голови, а з якогось пупа, прямо панує в нашому суспільстві. І що це за суспільство таке: Зайчик, Сухарєв, Фіш, Дюшен – якесь звалище безвідповідальних буянів. Я не хочу кинути їм під ноги і свій мозок, і свої нерви. Ось просто вважаю, що це зайве. Я знаю, що вони ні за що не відповідатимуть, біс із ними. Значить, тим паче немає мого обов’язку служити їм, цьому нещасному сліпому товариству дефективних людей. / Завтра я подаю Сухарєву заяву, в якій пишу, що з 1/VI по 6/VIII іду в тарифну відпустку і до завідування колонією більше не повернуся – прошу до 1-го червня вказати, кому здати колонію. / Колонію передаю в хорошому робочому стані – це найголовніше. / <…> Я абсолютно спокійний, бо я в цій позиції абсолютно невразливий. Це потрібно зробити. <…> Сидіти ж і задарма під загальне шельмування згорати в колонії до смерті було б надзвичайно безглуздо. Не можна допустити, аби мені довелося здавати розвалену колонію. А тепер хай у пам'яті цих бовдурів залишається казка про колонію Горького, вони її зіпсують за два місяці, я міцно переконаний у цьому”.

16 травня в листі до Г. Салько Макаренко описує “дуже лаконічну” бесіду з головою Окрробосу Стрельбицьким: “Ви йдете через мене?” – “Так!” – “Ви дуже цінний працівник. Я б не хотів, аби Ви йшли”. – “Дякую Вам, але я вважаю подальшу роботу неможливою”. – “У нас немає кандидатів, Ви мені обіцяйте, що не залишите колонії, поки зі мною не поговорите”. – “Коли це може бути?”. – “У перших числах червня”. – “Я в перших числах червня в особистих справах повинен виїхати на тиждень”. – “Тоді в кінці травня”. – “Числа 24-го?” – “Так!” – “Добре”.

Однак найпотужніший удар у драматичній хроніці 1928 р. був ще попереду. Справа проти колонії імені Горького, що розвивалася досі майже виключно на українському ґрунті, виходить на загальнорадянський рівень: наприкінці березня 1928 р. в московському журналі “Народный учитель” № 1–2 публікується нарис про Горьківську колонію української журналістки і дитячої письменниці Н. Ф. Остроменцької “Назустріч життю”. Ще 2 лютого 1927 р. А. С. Макаренко, довідавшись про те, що Остроменцька має намір опублікувати власні враження про перебування і роботу в колонії влітку 1926 р., застерігав її: “Ви собі уявити не можете, наскільки сильно я сумніваюся в потрібності такої книги. Я ось працюю в колонії 6 з половиною років, а дедалі більше сумніваюся в багатьох речах, що не лише відносяться до колонії Горького, але взагалі до всього соцвиху. Втім, я не знаю, в якому тоні буде написана Ваша книга. Якщо це будуть просто картини життя трудової колонії, протестувати, зрозуміло, не можна – тут з Вами нічого не поробиш. Але якщо Ви говоритимете про принципи і про систему як про щось готове і таке, що склалося, то я боюся, як би мені не довелося потім протестувати у пресі”.

Пізніше Остроменцька ознайомила Макаренка з рукописом і отримала від нього не лише загальну схвальну оцінку свого нарису, але й деякі зауваження, особливо щодо наявності начебто фізичних покарань в колонії, які обіцяла врахувати. Однак, з невідомих причин, вона свою обіцянку не виконала.

“Ваша стаття, – писав Макаренко, – забирає якимсь душевним, глибоко людським тоном. Я особисто дуже вдячний Вам за художньо-ідейну підтримку. / Правда, від Вашої статті мені, мабуть, тут не поздоровиться. <…> / Ваша стаття, звичайно, піділлє масла у вогонь, але я саме тому Вам вдячний. Ви зуміли показати людське обличчя моєї роботи, і, прочитавши Вашу статтю, я і для себе знаходжу якесь виправдання, а то я було сам себе починав вважати злочинцем”. У цьому ж листі він пропонував авторці надіслати нарис М. Горькому.

18 квітня Макаренко, характеризуючи в листі до Горького нарис Остроменцької, зазначає, що в ньому “загалом добре змальований загальний тон нашої колонії, але є окремі помилки. Я не Кузьма Прутков і не Хуліо Хуреніто і рішуче відмовляюся від тих афоризмів, які мені там приписуються. Можливо, що я просто дратував за допомогою двох-трьох парадоксів якого-небудь туриста. Так само історія з палицями і дубинами – явний гротеск. Наші хлопці люблять вигадувати про мене легенди”.

Тим часом, вийшовши в одному з популярних центральних видань, нарис не лише привертає до себе громадську увагу, але й спричиняє негативний суспільний резонанс навколо колонії імені М. Горького, а відповідно, й макаренківської виховної системи. Так, незабаром у № 2 часопису Головнауки РСФРР “Вопросы изучения и воспитания личности. Педология и дефектология” публікується критичний відгук професора-дефектолога П. Г. Бєльського “Найновіша” система перевиховання безпритульних”, у якомувиховні методи колонії імені Горького прирівнюються до методів військово-аракчеєвських виховних колоній.

27 квітня А. С. Макаренко пише до Салько: “Одержав листа від Остроменцької. Вона говорить, що буря в Москві з приводу її статті страшенна, з усіх боків редакція одержує листи від шкрабів на захист нещасних дітей. Редакція не знає, що робити. Остроменцька просить порадити, що їй робити. А що я їй пораджу. Сьогодні сам послав лист до редакції <…>. Виявляється, редакція теж послала книжку Горькому. Уявляю. Я дуже боюся, що Горький теж стане на захист дитяти, і тоді буде алла! / <…>. Погано не те, що хтось кричить і плюється, – говорить далі Макаренко з болем, – а погано, що я не можу захищати жодних позицій: у безпартійної людини позицій бути не може. Крім того, де моя партія. Довкруги така шпана, що не варто з нею і зв'язуватися”.

Про сумну роль, яку відіграв нарис Остроменцької в долі Макаренка, згадується в багатьох життєписах педагога, проте вітчизняне макаренкознавство майже ніколи не цитувало його. Оскільки не можна назвати однозначним те враження, що виникає після читання нарису, наводимо декілька найбільш резонансних місць із нього.

“Колонія шукає такої форми покарання, яка абсолютно б вичерпувала провину. Шукання ще не доведені до кінця, але все-таки визначилися наступні групи (класифікація їх, звичайно, лише приблизна): <…>

IV. Покарання, розраховані на те, аби гнівом вразити того, хто провинився. Цей вид покарань можливий лише в тому випадку, якщо колектив підтримує вихователя. А. С. Макаренка хлопці більш, ніж люблять, вони ним захоплюються. Це покарання, що є мов би природною реакцією на який-небудь обурливий вчинок, розраховане на те, аби вразити виявом неприборканого гніву в улюбленого, завжди врівноваженого і жартівливого ватажка… саме ватажка, оскільки т. Макаренко для них – щось подібне до отамана, який живе їхнім життям, їхніми інтересами, лише веде їх не на грабунки, а на нове трудове життя. Абсолютно не має значення в решті решт, що ви робитимете – чи жбурнете ви в того, хто провинився, рахівницею або кинетеся на нього з кулаками, важливо тільки, аби він відчув, що зробив щось до того ганебне, що ви не в змозі стримати обурення. А. С. Макаренко вміє не забутися, він грає, він хороший актор і ніколи не переграє, його публіка завжди ним заражена і підкорена, він завжди веде її за собою. Сам він про себе говорить: “Я не педагог, я актор”. Тому, якщо йому доведеться побити кого-небудь з вихованців, він зуміє зробити це так, що захоплення завідувачем колонії в того не лише не зменшиться, а, навпаки, збільшиться. Якщо ж потрібно, він зуміє з покарання зробити невеликий фарс для покараного, але з відчутним фізичним спогадом.

Ось випадок, що стався під час мого перебування вихователькою в колонії. <…> Раптом один із старших колоністів напивається п'яним, починає буянити <…>.

На другий день завідувач колонії наказує йому зрізати в лісі на себе палицю. Той, що провинився, притягає величезну дубину і ставить її в кімнаті ради командирів.

– Навіщо ти таку дубину притяг? – запитую я.

– Це його Антон Семенович бити буде, – регочуть хлопці.

Той, що провинився, хитро примружується:

– Що я, дурень, чи що? Іванову раз сказав Антон Семенович “принеси палицю”, так він, віслюк, і приніс лозину. Ну, Антон Семенович його й відшмагав, ого! А цією палицею бити хіба ж можна? Раз ударить – уб'є. А кулаком не боляче.

І сидить покірно, чекає з цікавістю, як реагуватиме Антон Семенович на його вигадку.

Після сигналу “спати” з'являється завідувач колонії, грізно насуплений. Поглянувши скоса на палицю, він, на превеликий жаль хлопців, що затрималися під різними приводами, нічого не говорить, лише робить ледве помітний знак тому, хто провинився, і вони виходять удвох. А палиця, відразу переставши бути цікавою, сиротливо залишається стирчати в кутку.

Наступного ранку я дружньо запитую того, хто провинився:

– Ну що, здорово тебе вчора Антон Семенович?

– Було… – говорить він, явно задоволений цією пригодою.

Не слід забувати, з якими навичками приходять хлопці в колонію: адже вони виросли на вулиці, у звичаях якої “підкидання”, биття “в темну” і так далі. Все це так жорстоко, що удар улюбленого вихователя зовсім не справляє враження жорстокості, до того ж, з боку старшого товариша він і не образливий, а т. Макаренко саме старший товариш, а не начальницька особа”.

Однак побоювання А. С. Макаренка стосовно реакції М. Горького на нарис, на щастя, не справдилися. Великий письменник, читаючи статтю, не лише “ледь не розревівся від хвилювання, від радості”, але і в досить експресивній формі виказав своє захоплення педагогом.

17 травня 1928 року можна вважати чи не найтяжчим днем в історії ідейної боротьби Макаренка: у центральній газеті “Комсомольская правда” публікується промова Н. К. Крупської 8 травня на VIII з’їзді ВЛКСМ, що проходив у ті дні в Москві: “Я хотіла б, товариші, звернути вашу увагу на те, до чого докочуються окремі школи. У першій книжці журналу “Народный учитель” за нинішній рік описані виховні прийоми, які застосовує один Будинок імені Горького на Україні. Там уведена ціла система покарань – за одну провину менше, за іншу – більше. Там є така провина, за яку належить бити, і там створилося таке становище, яке не може не обурювати до глибини душі кожного, не лише комуніста, але всякого громадянина Радянського Союзу. Там говориться, що вихователь повинен карати учня, – він може кинути в нього рахівницею або накинутися на нього з кулаками, може бити палицею, лозиною. Там описується сценка, як завідувач будинком посилає того, хто провинився, в ліс для того, щоб він приніс лозини, якими “вихователь” буде його стьобати. / Далі йти, товариші, нікуди. Це не лише буржуазна школа – це школа рабська, школа кріпацька, і якщо навіть лише один такий факт є, необхідно з ним ретельно боротися”.

“Ну і гойдає ж, Сонечко, на моєму пароплаві! – пише Макаренко дружині три дні потому. – Навіть дух захоплює. Читали “Комсомольскую правду” від 17 травня, як мене Крупська обробила по статті Остроменцької, як по нотах? Я починаю приходити в захват – шельмування у всесоюзному масштабі”. Цікавий факт: в останні роки життя Н. К. Крупська напише: “Питання про постановку праці в дитбудинку не можна брати поза висвітленням питання про навчання і все життя дитбудинку. Такі твори, як “Болшевська комуна” і “Педагогічна поема”, красномовно говорять про це”.

Статтю Остроменцької обминула увагою в ті дні й друга найвпливовіша людина в радянській освіті – нарком освіти РСФРР А. В. Луначарський. 23 травня під час лекції в Ленінграді він говорив: “У одному з педагогічних журналів я прочитав статтю, в якій говориться про те, як жахливо йде справа з дисципліною і в Західній Європі, і в нашому Союзі, і зміст якої не можна назвати інакше, як романтикою різки: там описується позитивний тип радянського педагога, який посилає свого учня в ліс, – вирізувати собі різку, якою потім його випорють. Прочитати таку штуку в нашому педагогічному радянському журналі – це з сорому згоріти. Якщо в центральному журналі, що професійною спілкою працівників освіти, можливі подібні заяви, то ще гіршого можна чекати там, де багато що йде самопливом, – у тих місцях, куди не доходять наші погляди. Ми, звичайно, вже вжили деяких заходів до роз'яснення того, наскільки такі виступи неприпустимі”. У подальшому стенограма цієї лекції вийшла окремою брошурою, але реакція А. С. Макаренка на неї поки що невідома.

Після промови Крупської Макаренкові не лишилося жодних підстав залишатися на посаді завкола Горьківської колонії. Пізніше він напише Остроменцькій: “Після Вашої статті мене тут стали доїдати вкінець. Після промови Н. К. Крупської на комсомольському з'їзді, в якій вона згадала про Вашу статтю, я вже не бачив іншого виходу, як піти з колонії”.

Реакція на московську подію була миттєвою. 20 травня в листі до Салько Макаренко пише: “На з'їзді завідувачів в Ахтирці мене крили – алла <…>. Особливо Дюшен та Довгополюк. Але братики-завідувачі на моїй стороні, навіть розплакатися можна”. А 29 травня працівники Центрального бюро Комуністичного дитячого руху (піонерів) підготували і подали на розгляд до секретаріату ЦК ЛКСМУ проект постанови з вимогою “вжити заходи до реорганізації колонії ім. Горького і припинення її шкідливого впливу на інші установи”. Однак постанова тоді ухвалена не була.

Подана А. С. Макаренком заява про звільнення була прийнята, але керівництво округу уклало з ним домовленість про те, що він не залишить колонію до приїзду О. М. Горького, який щойно прийняв запрошення колоністів і обіцяв невдовзі відвідати їх. “У зв'язку з приїздом Горького тут страшне збентеження, – писав він 26 травня. – Мені це подобається просто як хлопчиськові, але з іншого боку це й небезпечно. Я дуже боюся якраз Горького, раптом він що-небудь почне проробляти, аби я залишився. А я зараз на такому розгоні, що НЕ ХОЧУ”.

Попри загальній конфронтації Макаренка з освітянськими органами, адміністративна влада була налаштована набагато конструктивніше щодо його діяльності: “У тов. Кантаровича крім того такий настрій, що взагалі гроші видати колонії лише в тому випадку, якщо я залишаюся в колонії. Взагалі він категорично кричить, що мене відпускати не можна”.

27 червня знову до цькування Макаренка долучається республіканська преса – харківська газета “Вісти” публікує явно спрямований проти нього матеріал про стан дитячих інтернатів “Дитячі будинки вимагають громадської уваги! Органи Наросвіти мало зробили для поліпшення стану інтернатів. “Оригінальні” методи виховання гр. Макаренка”. У ній говориться: “Ми вже не раз писали про стан дитячих інтернатів. Наслідки обслідування цих інтернатів виявили жахливу картину їхнього стану <…>. Безгосподарність, некваліфікованість педагогічного складу, система виховання через бійку дітей, лайку і інші старі “приютські” методи, відсутність чіткої виробничої бази дитячих установ, погана виховавчо-політична робота, недостатнє розвантаження будинків від перелітків і т. інш., – ось що характеризує стан і роботу дитячих інтернатів”. Стосовно особисто Макаренка говорилося: “Зав. колонії Макаренко навіть вигадав цілу “наукову” систему кар для дітей; серед цих кар були й бійки, викидання дітей на вулицю роздягненими і т. ін. Самих дітей примушували йти у ліс за різками, якими їх б’ють”. Взагалі, НК РСІ констатував, що за останні роки НКО, в зв’язку зі збільшенням уваги до поширення шкільної сітки, мало уваги звертав на дитячі інтернати. Тому НКО запропоновано “посилити методичне й живе керівництво роботою інтернатів, збільшити контроль над роботою Окр. ІНО”. Стаття закінчується словами: “Представник НКО’су повідомив колегію НК РСІ [Народного комісаріату робітничо-селянської інспекції], що Макаренка знято з роботи”.

Відразу ж після цього, не в змозі, очевидно, більше терпіти, педагог здійснює відчайдушний крок – звертається до правління комуни імені Ф. Е. Дзержинського, керівником якої він на той час працював уже декілька місяців, з рапортом, де детально описує історію цькування колонії та самого себе і піднімає питання про довіру з боку правління комуни до нього.

Останній акт горьківської драми А. С. Макаренка відбувся в дні найбільшого тріумфу створеної ним колонії – зустрічі О. М. Горького. М. Е. Фере так описує товариську прощальну вечерю, що відбулася 9 липня того ж 1928 року: “Веселощі продовжувалися, але Антону Семеновичу часом ставало сумно. Сидячи поряд з ним, я в одну з таких хвилин нахилився до його вуха: / – Дозвольте все-таки розповісти Олексію Максимовичу всю правду… Адже він так і не знає, що ви завтра вирушаєте з колонії. Не знає, що ви зараз переживаєте. Цього хочу не я один, але всі старі працівники колонії, які просили мене розкрити очі Олексію Максимовичу на сумні події, що відбуваються у нас. / Антон Семенович похитав головою і так само тихо відповів: / – Ні в якому разі! Погляньте, як весело налаштований Олексій Максимович. Я не дозволю затьмарювати його перебування в Куряжі участю в якихось там склоках і чварах! Чуєте? / <…> Антон Семенович, мабуть, помітив, що його слова не переконали мене і я чекаю лише зручної хвилини, аби заговорити з Олексієм Максимовичем. Він міцно стиснув мою руку і строгим голосом промовив: / – Жодного слова Олексію Максимовичу! Це мій наказ. Я ще завідуючий колонією. – І, трохи помовчавши, додав спокійніше: – Спасибі всім, хто вас про це просив, спасибі за турботу. Я не задаюся і боротимуся далі”.

 

Зустріч А. С. Макаренком О. М. Горького в колонії 8 липня 1928 р.
(кадри кінохроніки)

 

Пізніше з листа до А. С. Макаренка стає відомо, що письменник все ж таки вдався до певних кроків, аби врятувати колонію, і отримав “обіцянку т. Б. у Харкові “не заважати” Вам у роботі Вашій. У Москві я теж говорив про те, щоб Вас не чіпали, і теж був заспокоєний обіцянкою не робити цього”.

О. М. Горький та А. С. Макаренко серед вихованок Харківської трудової колонії імені М. Горького, 9 (або 10) липня 1928 р. Сидять зліва направо: Т. Никифорова, О. Гончаренко, О. М. Горький, Н. Стебловська, А. Соколова, В. Павлова, А. Шевченко; стоять зліва направо: М. Савченко, В. Шведов, К. Г. Соболь (співробітник колонії), Г. Гончарова, Т. Ковальова, М. Шматова, А. С. Макаренко, Г. Соколова, В. Зозуля. (http://www.makarenko.edu.ru/gorkyill.htm)

 

О. М. Горький працює на жнивах разом з вихованцями Харківської трудової колонії імені М. Горького, 9 (або 10) липня 1928 р. (http://www.makarenko.edu.ru/gorkyill.htm)

 

О.М. Горький і А.С. Макаренко з колективом Харківської трудової колонії імені М. Горького, 9 (або 10) липня 1928 р. (архів родини Хорунжих, м. Полтава; http://www.makarenko.edu.ru/gorkyill.htm)


О.М. Горький з педагогічним і господарським персоналом Харківської трудової колонії імені М. Горького9 (або 10) липня 1928 р. (архів родини Хорунжих, м. Полтава)

 

10 липня 1928 року, тобто в день від’їзду О. М. Горького з Харкова, харківська газета “Комуніст” публікує добірку матеріалів, висвітлюючи перебування письменника в столиці України. Одна із статей, “Замість вражень”, підписана Ю. Золотарьовим, висловлює образу автора, як представника цієї газети, на “чиновника від освіти, якому довірено виховання 400 дітей” А. С. Макаренка за наказ вигнати з колонії журналістів, що докучали шановному гостю. У цьому ж номері вміщена карикатура на А. С. Макаренка “Чемпіон хуліганства”, підпис до якої говорить: “Оце є… товариш? громадянин? – не підходить! Це є – Макаренко, зав. дитячої колонії. / А це – історична фраза Макаренка: / Всіх кореспондентів і всіх репортерів – в шию! / І це – не менш історична фраза одного з помічників Макаренка (робфаківець, гм!): / – Если будешь снимать спереди, – выкину с твоим аппаратом за шиворот. / Макаренко, крім дітей у колонії, виховує ще й свині в свинарнику. Як він виховує дітей, – не знаємо, а от як його виховали свині – тепер відомо всій Україні. / Не заздримо дітям!”.

Цього ж дня відбувається засідання Центрального бюро комуністичного дитячого руху (піонерів) (ЦБ КДР), де заслуховується інформація представника ЦК ЛКСМУ Молодцова про зустріч М. Горького у колонії його імені. Доповідач відзначає: “грубе ставлення” до нього як представника ЦК ЛКСМУ і допреси з боку А. С. Макаренка, повний контроль останнього над комсомольським осередком колонії, ідеологічно шкідливу систему виховання в ній, вельми напружений стан колонії у зв’язку з передачею її новому завідувачу. ЦБ КДР ухвалює: визнати неприпустимим ставлення А. С. Макаренка до представника ЦК ЛКСМУ, повідомити НК РСІ про слабе виконання його постанови щодо зняття Макаренка і реорганізацію колонії, ”Систему” тов. Макаренка зразу не ламати, а поступово”, підібрати завідувача – члена партії тощо.

11 липня до колонії імені Горького приїздить завідувач Упрсоцвиху Наркомосу УСРР В. О. Арнаутов і ставить Макаренку ультиматум: “або перейти на звичайну соцвихівську систему, або піти”. Незабаром Макаренко звертається до Арнаутова з листом, у якому говорить, що: “Наша бесіда допомогла і мені остаточно з'ясувати те, що від мене вимагається, і як мені потрібно вчинити. Незалежно від того, які репресії можуть бути до мене застосовані, я продовжую бути впевненим у правильності мого варіанту дитячої організації. Я вважаю й тепер, що в колонії ім. М. Горького справжній радянський соцвих”. Далі Макаренко наводить список найпринциповіших відмінностей власної виховної системи і додає: “Все перераховане складає предмет моєї педагогічної віри. <…>Не маю жодних підстав засумніватися хоч би в одній деталі. І тому по совісті не можу нічого змінити, не ризикуючи справою. / Все це змушує мене просити Вас виконати Ваше рішення зняти мене з роботи. <…>Все ж я вважаю за краще швидше залишитися без роботи, ніж відмовитися від організаційних знахідок, що мають, на мою думку, важливе значення для радянського виховання”.

Після цього А. С. Макаренко фактично йде з колонії і залишається працювати тільки у комуні імені Ф. Е. Дзержинського. Дізнавшись про це, О. М. Горький у грудні 1928 року здійснює спробу повернути А. С. Макаренка до колонії. Взагалі позитивна роль, яку відіграв О. М. Горький у ідейному становленні й житті А. С. Макаренка, ні в кого не викликає сумнівів. Їхні стосунки є ще одним аспектом біографії педагога, незаслужено обійденим увагою в дослідженнях драматичних подій 1928 року.

Великий гуманіст, кумир А. С. Макаренка, як відомо, завжди знаходився у певній опозиції і до верхівки ленінської партії, і взагалі до більшовицької справи. Не підтримавши Жовтневої революції і активно критикуючи політику більшовиків на сторінках власного органу, газети “Новая жизнь”, О. М. Горький створював небезпечну для них духовну опозицію в середовищі російської соціал-демократії, чим викликав суперечливе і навіть вороже ставлення з боку “ленінської гвардії”. Пізніше він значно пом’якшив свою позицію, та стосунки з керівниками партії і держави залишалися досить напруженими ще довгі роки, що здебільшого й спричинило від’їзд до Італії та інші суттєві неприємності письменника. Зближення з більшовиками не було наслідком докорінної трансформації політичних або етичних поглядів О. М. Горького, скоріше це був певний вимушений компроміс. “Збираюся працювати з більшовиками, на автономних засадах”, – писав О. М. Горький К. П. Пєшковій у 1918 році. Характерна деталь: коли перед приїздом до Куряжу майже всесильний “великий пролетарський письменник” спробував захистити А. С. Макаренка і його справу, ані у становищі завідувача колонії, ані в долі його ідей не змінилося нічого.

Зрозуміло, що не тільки шефство над колонією свого імені було головною передумовою незмінної прихильності О. М. Горького до ідей і справи А. С. Макаренка. Дещо стане зрозумілим, якщо припустити і наявність певних ідейних причин. Цікаве спостереження: у всьому багаторічному листуванні А. С. Макаренка з О. М. Горьким обидва кореспонденти уникають типової більшовицької фразеології. Звертає також на себе увагу їх абсолютна моральна однодумність. Не виключено, що на початку листування (1925 рік) О. М. Горькому особливо імпонувала близькість їх гуманістичних символів віри, ідейна і діяльнісна незалежність новатора-завкола, а головне – його певна духовна автономія в атмосфері новонародженого тоталітарного суспільства. Ось декілька типових місць із листів А. С. Макаренка: “Взагалі ми думаємо, що знайшли зовсім нові форми трудової організації” (лист від 8 липня 1925 р.); “Наш педагогічний колектив досі самотній у питанні про значення делікатності по відношенню до наших вихованців” (лист від 4 серпня 1925 р.); “Наш колектив, зрозуміло, не скоро міг наважитися заговорити про ревізію нашого соцвиху, але на ділі вже з 20-го року ми конструювали свою лінію” (лист від 24 листопаду 1925 р.). Пізніше ж, наприкінці 20-х років, очевидно, такою спорідненою рисою в стосунках О. М. Горького і А. С. Макаренка могла виступати відверта політична незаангажованість останнього.

Через декілька місяців після завершення своєї “горьківської” епопеї, 22 листопада 1928 року, в листі до О. М. Горького А.С. Макаренко так пояснює те, що сталося: “Для загибелі колонії жодних серйозних причин узагалі не було. Було звичайне колективне головотяпство, в якому й винних не знайдеш. Окремі особи, що особливо старалися в цькуванні колонії, вже встигли кинути свою корисну педагогічну діяльність і навіть виїхали з Харкова, решта продовжують жувати свою жуйку за письмовими столами і сонно поглядати на загибель колонії – що їм таке колонія Горького, однією колонією менше, однією більше”.

Макаренко, сконструювавши, по суті,самотужки з невеликою групою прибічників безпрецедентно ефективну систему перевиховання, сам, мабуть, того не бажаючи, зазіхав на статус і благополуччя великої кількості впливових людей – чиновників наркомосвіти, учених – представників “чистого” педагогічного жрецтва”, педагогів тощо. Він послідовно натякав на певну кардинальну хибність ідеологічних, педагогічних, моральних інститутів, що сформувалися в перші роки революції, і своїми досягненнями пропонував певну альтернативу їм. Пізніше він досить відверто говорив про них на сторінках рукопису “Педагогічної поеми”, визначаючи програму “Олімпу” “як доволі хитро складену композицію із революційної термінології, толстовства, шматочків анархізму, зовсім нематеріальних залишків есерівського “ходіння в народ”, панської пихатої благодійності та інтелігентського звичайного “вякання”. “І я не знав навіть, – писав далі Макаренко, – як кваліфікувати всю цю теорію: марення божевільного, свідоме шкідництво, гомеричне, диявольське глузування з усього нашого суспільства або проста біологічна тупість. Я не міг зрозуміти, як це так сталося, що величезної практичної важливості питання про виховання мільйонів дітей, тобто мільйонів майбутніх і до того ж радянських робітників, інженерів, військових, агрономів, вирішується за допомогою простого, темного кликушества і при цьому на очах у всіх”.

Як відомо, колонія імені Горького протягом семи років користувалася виключним правом збільшувати розмір ставок зарплатні своїм вихователям за рахунок зменшення їх кількості. Важливим тут є те, що такий перерозподіл коштів у межах відповідного фонду був у першу чергу наслідком оригінального способу організації праці педагогів колонії, а вже потім засобом стимулювання останньої. Багато і самовіддано працюючи меншим від нормативу штатом у несприятливих економічних і соціальних умовах та досягаючи при цьому надзвичайно великих педагогічних результатів, колонія імені Горького своїм ставленням до справи стверджувала дещо іншу трудову мораль. Досить високий рівень цієї моралі, що ґрунтувалася на нетиповій для закладів соцвиху трудовій мотивації, створюючи своєрідний етичний прецедент, відтіняв деякі принципові недоліки соціалістичної організації і стимулювання праці. У такому контексті нам видається не випадковою боротьба, що її довелося вести Макаренку (як свідчать документи) із чиновниками за збереження такої, здавалося б, прогресивної форми матеріального заохочення.

Сам Макаренко неодноразово нарікав на розповсюджене серед більшості вихователів дитячих колоній байдуже і споживацьке ставлення до своєї справи, яке підтверджується, до речі, багатьма документами харківського архіву. Такий стан речей створював, з одного боку, вигідне тло для Горьківської колонії, але, разом із тим, ніби протиставляв її іншим. Не виключено, що це викликало певне невдоволення персоналу і керівництва інших дитячих закладів, позбавляючи їх можливості маскувати власну некомпетентність, безгосподарність і недбайливе ставлення до посадових обов’язків. А пізніше це спричинило прихований опір організаторській і педагогічній діяльності А. С. Макаренка як керівника Управління дитколоніями Харківського округу.

Подібне моральне протистояння з існуючою на той час практикою організації соціального виховання органічно витікало з етичного підґрунтя створеної Макаренком виховної системи. Г. С. Салько стверджувала, що розуміння його педагогічної концепції без розуміння його етичних поглядів – неможливе.

Зрозуміло, що фінал Горьківської епопеї Макаренка не можна аналізувати лише на основі вивчення об’єктивної ситуації із врахуванням суто зовнішніх факторів. На нашу думку, він тісно пов’язаний як з особистісними мотивами, так і з глибинними переживаннями педагога. Всю низку внутрішніх колізій Макаренка можна відновити на основі багатьох місць із його листування з дружиною.

Ще за рік до описаних подій, улітку 1927 року, він писав: “Я стою перед створеним мною в семирічній напрузі моїм світом, як перед непотрібною іграшкою. Тут стільки свого, що немає сил відкинути її, але вона раптом зламана, і для мене вже не потрібно її поправляти. <…> / Я завжди був реалістом. І зараз я тверезо усвідомлюю, що мій колонійський період потрібно закінчити, тому що я викуваний кимось заново. Мені потрібно перебудувати своє життя так, щоб я не відчував себе зрадником самого себе”. Поява майбутньої дружини Г. С. Салько в житті Макаренка і палка закоханість у неї могли стати тим поворотним пунктом в його роботі, який змінив звичний усталений порядок, трансформував систему мотивів, відкрив нові життєві орієнтири. До певної міри справедливим буде припущення, що Салько зайняла те місце у житті Макаренка, яке раніше цілком належало Горьківській колонії. Про це, власне, він і намагався сказати дружині у своїх листах (10 травня 1928 р.): “не можна вмістити колонію Горького і Вас, колонією потрібно все одно жертвувати. <…> Тут, звичайно, я рву по живому місцю. Але що ж робити”. Тепер Макаренко зміг ніби ззовні подивитися на себе і свою діяльність, відчув потребу звітуватися перед самим собою: “<…> жодна людина не знає, який це винятковий трюк – один день “позавідувати” колонією Горького, – писав він у квітні 1928 року. – А тут трюк продовжується 8 років. Я так звик до важких характерів і випадків, що, ймовірно, без них мені вже буде важко жити і якраз тому, що я звикся, я переживав весь цей трюк навіть з якимсь задоволенням. А ось зараз я ще за звичкою, як машина, продовжую все, що належить, проробляти на моєму турніку, та зате як ясно я бачу і знаю всю безцінність і дурість всієї цієї гімнастики”.

Іноді, в найтяжчі миті своєї боротьби, А. Макаренко переживав песимістичні настрої (13 травня 1928 року): “Зараз моя горьківська криза ще більше налаштовує мене на поклоніння перед життям – я прислухаюся до свого болю, до відчуття якнайглибшої образи, до цілої стихії “громадянських думок”, до національного відчаю, доякогось постійного відчуття безнадійності, що починає складатися”, (18 травня 1928 р.) “у мене таке відчуття, неначе мене всього вивернуло навиворіт і якимись спеціальними інструментами витягують з мене м'ясо, нерви, кістки, мозок”.

Знайомство з Г. Салько і безмежна закоханість у неї, а також велике психічне виснаження від напруженої роботи й постійної боротьби виявилися тим психологічним тлом, яке теж не можна не враховувати при аналізі кризи завершального періоду роботи А. С. Макаренка в колонії імені М. Горького.

Безперечно, великий інтерес являє аналіз причин завершальної кризи Горьківської колонії в системі бачень і оцінок самого А. С. Макаренка. Так, 18 квітня 1928 року в листі до Горького він пише: “мене зараз їдять <…> лише тому, що я рішуче відмовляюся підкорятися тим безглуздим укладкам, тій купі забобонів, які чомусь славляться у нас під виглядом педагогіки. А то хіба важко мене їсти? Коли організовується життя 400 хлопців, та ще правопорушників, та ще в умовах злиднів, так важко бути просто посадовою особою, в такому разі необхідно стати живою людиною, отже, потрібно і ризикувати і помилятися. Де в роботі є захоплення і пафос, там завжди можливі відхилення від ідеально гаданих рухів. / А мене їдять навіть не за помилки, а за найдорожче, що у мене є – за мою систему. Її провина лише в тому, що вона моя, що вона не складена з шаблонів. До цього йшлося. <…> / В той же час ніхто не наважується стверджувати, що в колонії Горького справа поставлена погано. Взагалі жодної логіки у всьому цьому немає. <…> / Інколи мені хочеться сміятися, дивлячись на всю цю дитячість, а частіше все-таки доводиться прямо впадати в тугу. У нас так легко можуть зламати і розтоптати велику потрібну справу, і ніхто за це не відповідає. <…> / Після цього чи варто що-небудь робити. Адже в такому разі набагато спокійніше просто служити і чесно отримувати платню. <…> / До вас приводять запущеного парубка, який вже й ходити розучився, потрібно з нього зробити Людину. Я піднімаю в ньому віру в себе, виховую в ньому почуття обов'язку перед самим собою, перед робітничим класом, перед людством, я говорю йому про його людську і робочу честь. Виявляється все це єресь. Потрібно виховати класову самосвідомість (між нами кажучи, навчити тіпати язиком за текстом підручника політграмоти). / <…> Якщо мене б'ють педагогічними догмами, то я б'ю живим колективом 400 горьківців, бадьорих, веселих, енергійних, знаючих собі ціну і з прекрасною робочою “установкою”. Якщо цей аргумент не дійсний, то, значить, і боротися нема за що”.

Своєрідним епілогом славної історії Горьківської колонії та показником її педагогічної й економічної успішності може слугувати контраст між бурхливим розвитком перших років існування на теренах Харківщини і поступовою руйнацією післямакаренківського періоду.

20 листопада 1935 року Народним комісаріатом внутрішніх справ України був виданий наказ № 897 “Про результати обслідування Трудколоній НКВС Харківської області ім. Горького і Андріївської”, текст якого є об’єктивним зображенням стану Горьківської колонії через 7 років після звільнення Макаренка: “Останнє обслідування Трудових Колоній Харківської області, ім. Горького в Куряжі і Андріївської, показали, що з часу передачі цих колоній до НКВС їх робота не покращилася, персонал не підібраний, працює в’яло, колективи вихованців не організовані, самоврядування фактично не існує. Змін у зовнішньому побуті вихованців не помітно. <…> Слабкі колективи цих колоній деморалізовані постійними перекиданнями десятків дітей з місця на місце.” Окремо про колонію імені Горького сказано, що вона створює враження установи запущеної і невпорядкованої. У зв’язку з цим НКВС наказував начальнику Харківського обласного управління Карлсону терміново переглянути керівний склад обох колоній, а начальнику комуни імені Дзержинського Тихонову допомогти Горьківській колонії кадрами.

Цього часу відбувалося, очевидно, й погіршення професійного рівня педагогічного складу колонії. Ось характеристика одного з її педагогів весни 1936 року, викладача літератури й російської мови П. В. Сидорова: освіта середня (закінчив учительську семінарію) з попереднього місця роботи, 5-ї харківської залізничної школи, звільнений за скороченням штатів, спостерігається пристрасть до вживання спиртних напоїв, у лютому 1936 року наказом по колонії отримав сувору догану за появу на роботі в нетверезому стані, з дорученою роботою справляється слабо, працездатність недостатня, безініціативний, важко орієнтується в обставинах, слабохарактерний і безвольний, підбирати працівників і керувати ними не може зовсім, участі в громадській роботі не бере, авторитетом серед співробітників і вихованців не користується, займаній посаді викладача не відповідає.

Повертаючись до описаних вище драматичних моментів становлення педагогічної системи А. С. Макаренка, не можемо не підкреслити, що на тлі загострення адміністративної ситуації навколо Горьківської колонії та макаренківського виховного методу, майже тотальної критики на всіх рівнях інноваційного досвіду особливо яскравим контрастом виступає невпинне становлення матеріального добробуту закладу, зміцнення його кадрового складу як головних важелів педагогічно доцільного професійного мікросередовища.

 

А. В. Ткаченко,

доктор педагогічних наук, професор кафедри педагогічної майстерності та менеджменту імені І. А. Зязюна
Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.