ПОЕЗІЯ ТА ПРОЗА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДОРОГИ

АНТОНА МАКАРЕНКА

 

2. Alma mater (1914–1917 рр.)

 

1914 року, після трирічної роботи в Долинському залізничному училищі, А. С. Макаренко вступає до щойно відкритого Полтавського вчительського інституту. Згаданий інститут не був вищим навчальним закладом, тому, як вважається, А. С. Макаренко  прагнув використати навчання у ньому і відповідний диплом як необхідну умову для подальшої університетської освіти.

Даному періоду професійного і особистісного становлення А. C. Макаренка традиційно приділяли увагу майже всі біографи педагога: Є. З. Балабанович, Б. О. Костелянець, Є. М. Мединський, М. П. Ніжинський, Є. М. Рижило, Г. О. Созинова, Ґ. Хілліґ, М. Д. Ярмаченко та інші. При цьому найбільш ретельно історію заснування, особливості діяльності і кадровий склад Полтавського учительського інституту дослідив польський макаренкознавець М. Библюк. Цінне джерело для вивчення проблеми становлять спогади інститутських викладачів Макаренка, його товаришів по навчанню і знайомих цього періоду. У мемуарах молодшого брата педагога, Віталія, докладно представлений побутовий фон життя Антона Семеновича в роки навчання.

У зв’язку з тим, що даний період завжди залишався у тіні більш пізніх етапів біографії Антона Семеновича, питання про роль учительського інституту в формуванні його як педагога і освітнього менеджера серед складних проблем макаренкознавства посідає одне із перших місць. Характерна для вітчизняних дослідників тенденція до ідеалізації навчального закладу, в якому лише і міг учитися майбутній “видатний педагог”, зазнала критичної оцінки у зв’язку з ретельними архівними пошуками. Як з’ясувалося, низка об’єктивних обставин (проблеми з приміщенням, кадрами, фінансами, участь країни у світовій війні тощо) так і не дозволила оптимально побудувати роботу alma mater майбутнього реформатора соціального виховання. Вельми збагачена останніми роками джерельна база робить достатньо реалістичною перспективу якомога повного висвітлення як сприятливих, так і деструктивних обставин формування професійної особистості Макаренка в його інститутську добу.

Історія Полтавського вчительського інституту, закладу, що готував педагогів лише для міських училищ, починається з відповідного дозволу міністра народної освіти у листі від 28 червня 1914 року до попечителя навчального округу І. О. Базанова. Організатором інституту, а в подальшому його директором, був призначений О. К. Волнін. Для інституту орендували двоповерховий восьмикімнатний будинок на Фабрикантській вулиці м. Полтави.

 

Будинок колишнього Полтавського учительського інституту

 

Перші в історії закладу вступні іспити, участь у яких брав і А. С. Макаренко, проходили у серпні 1914 року. Як відомо, А. С. Макаренку при вступі вдалося витримати чималий конкурс: із 120 абітурієнтів (за правилами, виключно чоловічої статі і неодружених) медичною комісією до іспитів було допущено лише 80; після складання екзаменів із російської мови, математики і Закону Божого були до інституту зараховані 28 осіб, двоє із яких на правах кандидатів.

Досить короткий організаційний період не дозволив О. К. Волніну кількісно і якісно укомплектувати викладацький корпус інституту: найважче виявилося закрити вакансії учителя співів (за перші роки змінилися 4 викладачі), Закону Божого і графічних мистецтв (малюнок, креслення, каліграфія). Дехто із педагогів не мав відповідної освіти і практичної підготовки (В. І. Клемент і К. Я. Чигирик), або ж були призвані до війська (І. П. Бєлкін, К. Я. Чигирик, С. К. Драч, Г. Г. Макаров). Середній вік членів доволі молодого педагогічного колективу дорівнював 32 рокам (найдосвідченіший викладач – 42 роки, наймолодший – 25). Таким чином, деякі педагоги були молодшими за найстарших вихованців. Середній педагогічний стаж наставників становив 8 років, що було навіть менше, ніж стаж самого А. С. Макаренка. А такий учитель як К. Я. Чигирик узагалі лише починав свою педагогічну кар’єру.

 

Група студентів і викладачів Полтавського учительського інституту (А. C. Макаренко внизу в центрі, у другому ряду в центрі О. К. Волнін) (Балабанович Е. З. Макаренко. Человек и писатель. – М.: Моск. рабочий, 1963)

 

Директор інституту статський радник Олександр Костянтинович Волнін (1872–1942) походив із духівництва і після закінчення Імператорської московської духовної академії отримав ступінь магістра богослов’я. Маючи державні нагороди (ордени Анни і Станіслава 2-го і 3-го ступеня), він був найдосвідченішим із викладачів, паралельно з керівництвом інститутом очолював педагогічну раду в полтавській приватній гімназії В. П. Ахшарумової-Бєльської; у відомстві народної освіти працював з 1909 року, службу ж розпочав ще 1898 року. До Полтави О. К. Волнін у званні колезького радника обіймав посаду директора учительської чоловічої семінарії в містечку Великі Сорочинці. Плідна робота в Полтавському вчительському інституті в 1914–1917 роках дозволила керівництву охарактеризувати його як “доброго адміністратора”. Документи свідчать про те, що Волнін уживав усіх можливих заходів для реалізації в інституті системи власних уявлень в царині теорії і практики педагогічного професіогенезу, зміст яких умовно поділяється на три напрями: забезпечення інтелектуального компоненту професійного розвитку студентів, формування їх педагогічної позиції і організація практики професійної діяльності. Але варто зазначити, що досить короткий організаційний період фактично не дозволив йому створити оптимальне професійно-освітнє середовище, спрямоване на вирішення усіх трьох завдань.

 

Олександр Костянтинович Волнін (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Заступником директора інституту і секретарем педагогічної ради працював колезький радник Федір Васильович Лисогорський (1876–?), який теж походив із духівництва, закінчив Петербурзьку духовну академію і мав ступінь кандидата богослов’я. Розпочавши службу 1900 року, Ф. В. Лисогорський викладав латину, історію і психологію в духовних семінаріях Іркутська і Вітебська та в тамбовській гімназії, за що був нагороджений орденами Анни і Станіслава 3 ступеня. В полтавському інституті “виявив себе знаючим і досвідченим викладачем”.

Разом з О. К. Волніним із Великих Сорочинців прибув Михайло Тихонович Квятковський (1889–1951). Він походив із чиновників, закінчив Імператорський університет св. Володимира у Києві і теж отримав від керівництва позитивний відгук: “Маючи добру педагогічну підготовку за своїм фахом, <…> до службових своїх обов’язків ставиться з повною старанністю і користується заслуженою любов’ю учнів і службовців”. Свою кар’єру розпочав 1910 року, працю в інституті поєднував із викладанням у Великосорочинській семінарії і полтавській приватній гімназії М. П. Павелко. З’ясувати подальшу долю цього педагога допоміг його правнук – відомий одеський журналіст і письменник, автор численних культурологічних і краєзнавчих публікацій, Євген Деменок. Виявилося, що Михайло Тихонович народився в сім'ї земського лікаря, який був сином відомого О. О. Квятковського – одного із засновників організації “Народна воля”, страченого в Петропавлівській фортеці за замах на імператора Олександра ІІ. Пізніше, вже на початку Громадянської війни, у зв'язку з українізацією учительського інституту, Квятковський кидає Полтаву і селиться у підмосковному Кучиному, у подальшому ж стає професором математики і заслуженим гідрометеорологом СРСР. Один із його синів, Євген Михайлович, відомий як видатний геохімік, професор, завідувач кафедри у Ленінградському гірничому інституті, наставник сотень учнів. Інший син, Всеволод Михайлович, працював доцентом того ж самого вишу.

 

Михайло Тихонович Квятковський в останні роки життя (фото надане Євгеном Деменком)

 

Селянське походження декого із педагогів не завадило їм отримати вищу освіту і високу кваліфікацію. Таким був Василь Никифорович Тарасов (1887–1957), який 1906 року закінчив Нижньогородську духовну семінарію і 1910 року – історико-філологічний факультет Казанського університету з дипломом першого ступеня і званням учителя історії середніх навчальних закладів. До Полтави працював наставником у Кунарській учительській семінарії і Єкатеринбурзькому вчительському інституті, а також лектором із методики викладання історії і географії на курсах для підготовки “неповноправних” учителів вищих початкових училищ. Уже під час роботи в інституті працював головою педагогічної ради полтавської приватної гімназії Н. О. Старицької. Пізніше викладав історію, методику історії та педагогіку у полтавських жіночих гімназіях. Професійні якості В. Н. Тарасова чудово представлені у його характеристиці: “видний <…> і освічений викладач своїх предметів, особливо історії, і тому користується любов’ю учнів та популярністю серед них; на службі старанний працівник, <…> товариський і послужливий”. В. Н. Тарасов, вочевидь, вирізнявся і великою суспільною активністю, що підтверджується повідомленням газети “Полтавський день” про обрання його у липні 1917 року делегатом до міської думи від партії “Народної свободи”. Пропрацювавши у полтавському інституті лише два роки, він пішов на посаду директора Прилуцької учительської семінарії, пізніше, за даними проф. Л. М. Булави, перевівся до Твері і свою педагогічну кар’єру закінчив на посаді доцента кафедри загальної історії Калінінського педагогічного інституту.

 

Василь Никифорович Тарасов (фото надане Л. М. Булавою)

 

Із селян також походили і викладачі Іван Андрійович Шестаков (1887–?) та Кузьма Якович Чигирик (1887–?). Перший скінчив теж Казанський університет, службу розпочав 1912 року. До того як 26 вересня 1914 року був прийнятий до Полтавського інституту, працював у Валкському реальному училищі. К. Я. Чигирик був випускником Київського художнього училища і розпочав свою діяльність в інституті 21 жовтня 1914 року.

Єдиним із викладачів, хто мав дворянське коріння, був підполковник Василь Іуліанович Шереметов (1876–?). Він розпочав свою службу навіть раніше за О. К. Волніна, ще 1893 року, закінчив Олександрійські вищі навчальні і педагогічні курси при Головному управлінні ВНЗ. Як і О. К. Волнін, В. І. Шереметов був нагороджений орденами Анни і Станіслава 2-го і 3-го ступеня, і у весь час роботи в інституті (з 1 жовтня 1914 року) не полишав свого основного місця служби – Полтавського Петровського кадетського корпусу (ППКК) . Колишні вихованці ППКК характеризують Шереметова як зовні бравого і підтягнутого офіцера. Але зовсім неочікуваними для кадетів виявилися ті зміни, що відбулися з Василем Юліановичем під час лютневої революції 1917 р. – за їх словами, він став представником службовців корпусу в місцевому революційному комітеті і навіть “військовим комісаром Полтави”. Як з’ясувалося, доля цієї людини виявилася трагічною. У 1919–1920 рр., під час евакуації ППКК, Шереметов продовжував виконувати обов’язки офіцера-педагога, але при відступі Добровольчої армії із Криму залишився в Ялті, сподіваючись повернутися до своєї дружини і дітей у Полтаву. Проте революційні заслуги не врятували його від більшовицького терору: 6 липня 1921 р. В. І. Шереметов був розстріляний.

 

Василь Іуліанович Шереметов – офіцер Петровського Полтавського кадетського корпусу. Фото 1902–1908 років (http://www.histpol.pl.ua/ru/kniga-pamyati/kniga-pamyati-i-skorbi/kniga-pamyati-tom-2?id=6515

 

В інституті працювали також і дві особи духовного звання – В. І. Клемент (1888–?) і М. М. Війк (1876–?), обидва мали міщанське походження. Віктор Іванович Клемент розпочав службу 1910 року, закінчивши Полтавську духовну семінарію, до інституту прийшов 1 січня 1915 року. Мартин Мартинович Війк мав ступінь кандидата богослов’я, закінчив Петербурзьку духовну академію і навіть був нагороджений Золотим хрестом і орденом Анни 3-го ступеня. У Полтаві він був настоятелем Різдво-Богородицької церкви, а свою роботу в інституті (з 21 вересня 1915 року) поєднував із діяльністю інспектора класів Полтавського єпархіального училища. У його характеристиці, наданій єпископом Прилуцьким попечителю Київського навчального округу, говориться: “Відомий з найкращого боку, як чудовий педагог, спроможний з успіхом вести викладання Закону Божого”.

Тимчасово (6 вересня 1915 року – осінь 1916 року) в інституті на викладацькій посаді працював лікар, випускник Імператорського університету св. Володимира у Києві Іван Петрович Бєлкін (1874–?), колишній директор санаторію Полтавського губернського земства в місті Гадячі і завідувач амбулаторії “Білої квітки” у Полтаві.

Таким чином, хоча рівень освіти викладацького складу інституту був набагато вищим, ніж у А. C. Макаренка, але лише половина наставників мала перевагу над останнім щодо досвіду практичної педагогічної роботи. Проте в цілому А. С. Макаренко в особі своїх педагогів отримав чудову можливість мати перед собою приклади надзвичайно високої професійної підготовки, широких знань і доброї методики викладання, його вчителі вирізнялися “вільним від формалізму ставленням до духовних потреб учнів, а також вдумливою, заснованою на всебічному вивченні індивідуальних особливостей кожного вихованця, оцінкою знань”.

 

А.С. Макаренко – студент Полтавського учительського інституту, фото 1914 р. (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Уже в перший рік в інституті були обладнані фізико-хімічний, природничо-історичний кабінети і бібліотека. Хоча у подальші роки кількість наочних посібників і збільшувалася, матеріальна база закладу залишалася недостатньою, у невеликому будинку інституту, частина якого ще й відводилася під квартиру директора, навчальної площі не вистачало. Бібліотеки, комплектування яких відбувалося щорічно, на 1 січня 1916 р. містили: фундаментальна – 663 найменування у 1176 томах на суму 2036 крб. 49 коп.; учнівська – 420 найменувань у 754 томах на суму 913 крб. 60 коп. За недостатністю штатів обов’язки бібліотекаря покладалися за окрему платню на викладачів – В. Н. Тарасова та М. Т. Квятковського.

У зв’язку з ремонтом приміщень вирішено було навчання в інституті розпочати 12 вересня 1914 року; напередодні першокурсники під керівництвом викладачів відвідали місцеві пам'ятки і “уклонялись місцевим святиням”.

Зміст навчального плану інституту, що відповідав головній меті закладу – підготовці вчителів для вищих початкових училищ, ми можемо частково відновити за матеріалами М. Библюка: педагогіка, психологія, логіка (О. К. Волнін), історія, географія (В. Н. Тарасов), російська мова (Ф. В. Лисогорський), Закон Божий (М. М. Війк), математика (М. Т. Квятковський), природознавство, фізика (І. А. Шестаков), гігієна, алкоголезнавство (І. П. Бєлкін), графічні мистецтва (К. Я. Чигирик), співи (В. І. Клемент), гімнастика і військовий стрій (В. І. Шереметов). Атестат, виданий А. С. Макаренку по закінченню навчання, дещо розширює і уточнює вказаний перелік: дидактика, російська і церковнослов’янська мова з методикою, теорія словесності і російської словесності, математика (арифметика, алгебра, геометрія та тригонометрія) з методикою, історія з методикою, географія з методикою. В цьому ж документі наводиться і список залікових практичних занять: із російської мови, математики, історії й географії, природознавства і фізики.

Для вирішення проблеми включення студентів в процеси професійної діяльності 28 листопада 1915 р. при інституті було відкрите міське зразкове училище у складі одного відділення (22 учні), що по суті виконувало роль бази педагогічної практики. Постійними ж викладачами училища працювали, спочатку Герасим Герасимович Макаров, у подальшому – Сисой Кіндратович Драч, випускники, відповідно, Глухівського і Київського учительських інститутів (обидва майже однолітки А. С. Макаренка). Реалізації даної функції інститутського навчання, як відомо, активно сприяв сам А. С. Макаренко, оскільки успішно апелював до власного професійного досвіду – при розборі творів і уроків, що давали слухачі інституту під час педагогічної практики, його зауваження вирізнялися глибиною аналізу і були настільки змістовними, що після його виступу інші могли додати мало що. Пізніше мобілізація одного з учителів зразкового училища спричинила можливість для вихованців, і А. С. Макаренка в тому числі, по черзі вести уроки в ньому на постійній основі.

Інститут не мав гімнастичної зали і спортивних споруд; ця, вочевидь, обставина, а також війна, що тривала, призвели до заміни у 1916 році занять із фізкультури військовою справою.

За браком викладачів у вересні і частково в жовтні 1914 року можна було проводити щоденно лише по три уроки, у суботу – тільки два. З тієї ж причини у 1915–1916 навчальному році педагогічна рада ввела так звану заліково-кругову систему викладання, яка поєднувалася з групо-реферативною системою: вихованців розподіляли по групах із декількох осіб, які самостійно мали готувати певну кількість творів і доповідей із 2–3 предметів (найчастіше шість – три з російської мови і три з інших предметів) упродовж 2–4 уроків на тиждень. Заліки (контрольні роботи, перевірки) проводилися у межах 4 “контрольних кіл”, кожне з яких продовжувалося майже місяць. Розбір доповідей робили викладачі-неспеціалісти у позаурочний час, вони ж проводили у групах бесіди на задані теми. Мобілізація одного з учителів зразкового училища спричинила можливість для вихованців, і А. С. Макаренку в тому числі, по черзі вести уроки в ньому.

Всі перелічені несприятливі обставини роботи інституту призвели до скорочення тривалості навчального року: до середини квітня у 1915 році і до середини травня у 1916 році. В 1916 році канікули були продовжені до середини вересня. Взагалі, на думку М. Библюка, не слід переоцінювати рівень інститутської дидактики і міру її впливу на А. С. Макаренка; висока освіченість майбутнього видатного педагога стала, мовляв, скоріше, результатом його самоосвіти в інститутський і доінститутський періоди. Учений переконаний, що тимчасові об’єктивні недоліки в діяльності Полтавського інституту відтіняють талант його виключного вихованця.

У Полтавському вчительському інституті А. С. Макаренко не лише успішно навчається, але і привертає до себе увагу студентів і викладачів як надзвичайно обдарована, ерудована, працелюбна, наполеглива, цілеспрямована і амбітна людина. Викладачі цінували його за здібності і серйозне ставлення до праці, радо зустрічали у себе вдома. Ще на вступних іспитах А. С. Макаренко своїми знаннями і начитаністю в галузі загальноосвітніх предметів, ґрунтовними відповідями справив дуже сильне враження на екзаменаторів. Подібний же ефект викликала його відповідь на іспиті з історії (при переході на 2-й курс) у попечителя Київського навчального округу професора-історика О. М. Деревицького. За спогадами О. К. Волніна, виступи А. С. Макаренка відрізнялися не тільки ґрунтовністю і логічністю у розкритті думок, але були виключно гарні за формою, він “зовсім вільно володів усним словом і, що особливо вражало в українцеві, майстерно володів у ньому гнучкою і стрункою фразою на чисто російській літературній мові <…>. Це був у нього якийсь особливий дар. Впродовж 2–3 годин він міг викладати усно доповіді цілком літературною російською мовою, пересипаючи її раз у раз українськими виразами з притаманним йому українським гумором, що тримало на неослабній висоті увагу слухачів <…> і створювало велике враження від прослуховування його”.

 

А. С. Макаренко в інститутські роки (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Викладачами відмічалося велике прагнення Макаренка до поглибленого засвоєння дисциплін, ґрунтовного вивчення рекомендованої літератури, звернення до першоджерел. Так само і його твори відрізнялися від робіт інших вихованців глибиною думки, докладним змістом, логічною послідовністю і чудовим стилем. Особливо виділявся А. С. Макаренко при розборі творів і уроків, що давали слухачі інституту під час педагогічної практики, його зауваження вирізнялися глибиною аналізу і були настільки змістовними, що після його виступу інші могли додати мало що. У випускній характеристиці, складеній Педагогічною радою інституту у травні 1917 року, говориться: “Макаренко А. – видатний вихованець за своїми здібностями, знаннями, розвитком і працьовитістю; особливий інтерес виявив до педагогічних і гуманітарних наук, за якими дуже багато читав і представляв прекрасні твори. Буде дуже хорошим викладачем з усіх предметів, особливо з історії та російської мови”.

 

Копія характеристики, виданої А. С. Макаренку Педагогічною радою Полтавського учительського інституту у травні 1917 року (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

А. В. Ткаченко,

доктор педагогічних наук, професор кафедри педагогічної майстерності та менеджменту імені І. А. Зязюна
Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.