Друк

ПОЕЗІЯ ТА ПРОЗА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДОРОГИ

АНТОНА МАКАРЕНКА

 

6. Дитяча трудова комуна імені Ф. Е. Дзержинського
як унікальне явище освітньої історії (1927–1935 рр.)

 

З кінця 1927 р., не залишаючи колонії ім. Горького, А. С. Макаренко погоджується взяти на себе завідування створеною на гроші працівників українського НКВС зразкової дитячої комуни імені Ф. Е. Дзержинського. В історії вітчизняної освіти ця установа посідає особливе місце. Унікальне за своїми конструктивними відмінностями освітнє явище, пов’язане з кульмінацією педагогічного подвижництва А. С. Макаренка, вона являє собою безпрецедентно ефективний професійно-освітній заклад інноваційного типу. Саме тут, за висловом самого Антона Семеновича, його “безпритульній педагогіці дали висловитись до кінця”. Не зайвим буде відмітити, що комуна не зникла безслідно у сутінках минулих літ, сучасними її спадкоємцями є два потужних харківських машинобудівних підприємства – “ФЕД” і “Комунар”.

 

Будівля дитячої Трудової комуни імені Ф. Е. Дзержинського. На першому плані праве крило корпусу А (спальні комунарів); на задньому плані – центральна частина корпусу А, в якій розташовувалися “тихий” та “гучний” клуби, бібліотека, їдальня, велика зала, кабінет А. С. Макаренка тощо. Фото 1931 року (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002)

 

Головний вхід до комуни – знімок із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р. А. С. Макаренко так підписав це фото: “На знімку можна розібрати, що праворуч і ліворуч від входу йдуть квітники, а головна доріжка асфальтована. Цей асфальт зроблений 4 загоном під командою Півня. Заслуга 4 загону дуже часто згадується комунарами” (Фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Вивіска комуни – фото із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р. А. С. Макаренко так пояснив цей знімок: “Комунар причепився тут не для того, щоб показати, як комуна вміє ризикувати життям комунарів, а для того, щоб показати розміри вивіски. Ця витівка не педагогічна, а фотографічна” (Фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)


Ініціатива організації Дитячої трудової комуни НКВС УСРР імені Ф. Е. Дзержинського, що створювалася з метою “боротьби з безпритульністю і виховання соціально-запущеного молодняка”, належить особисто народному комісару внутрішніх справ і голові Державного політичного управління України В. А. Балицькому (1892–1937). З пропозицією увічнити пам’ять вождя відкриттям іменного дитячого інтернатного закладу нарком виступив на засіданні колегії НКВС УСРР 9 квітня 1927 року.

Відсутність відповідного досвіду і кваліфікованих кадрів у лавах чекістів викликали низку труднощів. Оскільки комуна за своїм меморіальним статусом і належністю до органів НКВС мала стати закладом зразковим, особливо гостро постало питання відбору методів виробничої і виховної роботи як головних чинників її успішної діяльності. Певне напруження ситуація викликала, очевидно, і з огляду на невдалу долю попередніх вітчизняних зразкових установ соціального виховання – дитячих будинків імені Артема і імені ВУЦВК, які проіснували нетривалий час і не стали осередками накопичення цінного педагогічного досвіду.

Однак завдання ДПУ В. А. Балицький не обмежував самою тільки організацією комуни. Коротко роль свого відомства він визначав так: утримувати, зразково поставити, всебічно підтримувати. Для цього в центральному апараті ДПУ було засновано Раду в справах комуни і прозвучала вимога створення на демократичних засадах при місцевих органах ДПУ комісій сприяння її роботі. Головною метою Ради і комісій визначалося спрямовування діяльності комуни, всебічне вишукування коштів для її утримання, мобілізація навколо неї громадської уваги співробітників ДПУ, радянських і господарських органів.

Слід підкреслити, що при організації нової установи керівництво ДПУ передбачало і розраховувало на тривалу і систематичну допомогу їй. З цією метою було проведено кампанію серед співробітників і командно-політичного складу органів та військ ДПУ про запровадження і збереження на майбутнє щомісячного півпроцентного відрахування із заробітної плати на користь комуни. Крім того, наголошувалося на необхідності інших видів матеріальної допомоги.

Урочисте відкриття комуни імені Ф. Е. Дзержинського, під час якого В. А. Балицький особисто вручив комунарам від колегії ДПУ УСРР прапор, відбулося 29 грудня 1927 року. Відповідна ж постанова Ради народних комісарів України була прийнята за поданням ДПУ лише 7 червня 1928 року. Згідно з постановою, комуна оголошувалася самостійною організацією, що діє на засадах госпрозрахунку, володіє правами юридичної особи і існує на кошти від своїх майстерень і виробництва радгоспу “Червоні зорі”. Її підприємства при цьому звільнялися від загальнодержавних, республіканських та місцевих податків. Комуна розташовувалася у дачній місцевості у 5-ти кілометрах від Харкова та була оточена із заходу й півночі лісом, з інших боків – відкритим полем, не мала, принаймні до грудня 1934 року, жодної огорожі.

 

Комуна імені Ф. Е. Дзержинського на топографічній карті 1951 р. (фрагмент аркушу М-37-61-Г; зйомка 1929–1930 рр., виправлення 1949 р.)

 

Загальний вигляд території Комуни імені Ф. Е. Дзержинського (аерофотознімок з борту німецького літака-розвідника 30 серпня 1941 р.). Позначки на знімку: 1 – Бєлгородське шосе; 2 – дорога з комуни до Бєлгородського шосе (шлях на Харків; тепер вул. Рудика); 3 – центральна частина комуни з житловими, культурно-освітніми, адміністративними та виробничими будівлями; 4 – огорожа навколо території комуни; 5 – фруктові сади (http://www.wwii-photos-maps.com/aerialkharkov/TUGX1271SKSG-300841/slides/TUGX1271SKSG-300841-029.html)

Загальний вигляд комуни імені Ф. Е. Дзержинського із Заходу. Ліворуч 4-поверховий житловий будинок ІТП і керівництва комуни (квартира А. С. Макаренка), на передньому плані спортивний майданчик, вдалині головна будівля комуни (корпус А), праворуч фрагмент дороги на Харків (Воспитание гражданина в педагогике А. С. Макаренко: В 2 ч. / Автор монографии, примечаний, редактор-составитель С. С. Невская. – М. : Академический Проект; Альма Матер, 2006)

 

Перший персонал був призначений у комуну 20 жовтня 1927 року. Окрім А. С. Макаренка, до нього увійшли: вихователь колонії імені М. Горького Т. Д. Татаринов, завідувач господарства із Охтирки Опришко і кухар. Для порівняння: на серпень 1935 року, тобто приблизно на час звільнення А. С. Макаренка з комуни, чисельність її вільнонайманого персоналу становила вже 1051 особу, серед яких налічувалося: керівного складу (від начальників відділів і вище) – 14 чол.; спеціалісти з вищою освітою і практики, що займають такі посади – 86 чол.; спеціалісти з середньою освітою і практики – 70 чол.; економісти і плановики зі спеціальною освітою – 9; робітники – 444 чол. (5 розряду – 155 чол., 3–4 розряду – 258 чол., 2 розряду і нижче – 13 чол., шоферів – 18 чол.); інших – 428 чол.

 

Учасники першого засідання педагогічної ради комуни імені Ф. Е. Дзержинського. Зліва направо, 1-й ряд: Є. Ф. Григорович, Р. Й. Коган, Л. Ф. Дроботова, О. Т. Говорецька, В. М. Татаринова; 2-й ряд: В. Дашевський (вихованець), А. С. Макаренко, Яровий, Т. Д. Татаринов, Н. С. Ледак (вихованка). 24 грудня 1927 р. (Архів полтавської родини Хорунжих)

 

Існувало декілька традиційних шляхів поповнення складу вихованців комуни. За даними, наприклад, на кінець 1930 року, із 149 членів комуни поступили з інших дитячих установ 70 чол. (47%), із колектора-розподільника – 40 чол. (26,8%), безпосередньо прийнято комуною – 26 чол. (17,4%), із комісії у справах неповнолітніх – 8 чол. (5,4%), із органів народної освіти – 5 чол. (3,4%).

Перші вихованці прибули до комуни 25 грудня 1927 року з колонії імені М. Горького кількістю, як говорить А. С. Макаренко в статті “Перегорнуті сторінки”, 50 хлопців і 10 дівчат (у інших документах гендерне співвідношення перших вихованців наводиться дещо інше – 44 хлопці і 16 дівчат). Незабаром, 11 січня 1928 року, до числа вихованців додалося 40 підлітків із харківського колектора-розподільника, щойно підібраних із вулиць. Наступне поповнення комуни відбулося упродовж першої половини вересня 1928 року – 50 нових комунарів прибули з дитячих будинків або також були підібрані з вулиць. Нижче подано динаміку зростання дитячого контингенту комуни упродовж 1927–1936 років:

 

Дата

Число вихованців

25.12.1927 р.

60

1.05.1928 р.

95

1.09.1928 р.

120

18.12.1928 р.

150

12.1930 р.

149

20.01.1932 р.

300

26.03.1932 р.

308

1.10.1932 р.

333

12.1932 р.

342

15.01.1934 р.

376

03.1934 р.

368

1.10.1934 р.

341

[12.1934 р.]

471

31.12.1934 р.

508

29.02.1936 р.

686

21.03.1936 р.

686

 

Як і в колонії імені М. Горького, соціальні характеристики комунарів виступали одним із тих чинників, врахування яких входило до переліку необхідних умов як організації їх професійної підготовки, так і всієї виховної роботи комуни в цілому. Нам пощастило знайти відповідні дані лише за кінець 1930 року. На цей момент вік комунарів розподілявся таким чином: 12 років – 1 чол. (0,7%), 13 років – 9 чол. (6%), 14 років – 26 чол. (17,4%), 15 років – 42 чол. (28,2%), 16 років – 34 чол. (22,8%), 17 років – 19 чол. (12,7%), 18 років – 10 чол. (6,7%), 19 років – 6 чол. (4%), 20 років – 2 чол. (1,4%). Як бачимо, переважав вік 14–16 років. Інформація про соціальне походження комунарів засвідчує їх спадкову схильність до фізичної праці: вихідці з сімей робітників – 71 чол. (47,6%), селян – 57 чол. (38,2%), службовців – 14 чол. (9,4%), невідомо – 7 чол. (4,7%). І дещо несподіваними виступають відомості про “сирітство” й так званий “вуличний стаж” дзержинців: переважна їх більшість – 110 чол. (73,8%) – мали родичів, а 86 чол., тобто 58%, ніколи не були безпритульними. Проте документи підтверджують: серед вихованців комуни були такі, що вже мали за плечима судимість.

Діяльність А. С. Макаренка в комуні імені Ф. Е. Дзержинського поділяється на два періоди: з 20 жовтня 1927 року по березень 1932 року – організація і перебування на чолі закладу; з квітня 1932 року по кінець червня 1935 року – керівництво лише навчально-виховною частиною комуни. Якщо спочатку, як і в Горьківській колонії, А. С. Макаренко фактично зосереджував у своїх руках важливі адміністративні, економічні та педагогічні важелі управління, то впродовж другого періоду його вплив на загальний розвиток закладу був значно обмежений і залежав від характеру взаєморозуміння та співробітництва як із Правлінням комуни, так і з низкою призначених НКВС начальників-временщиків.

Визначальні умови роботи А. С. Макаренка у комуні імені Ф. Е. Дзержинського витікали з того факту, що, вона, на відміну від колонії імені М. Горького, увесь час свого існування знаходилася під прискіпливим і цілковитим контролем із боку органів ДПУ-НКВС. Цей контроль над усіма сторонами діяльності установи фактично здійснювався за двома напрямами: завдяки безпосереднім розпорядженням голови ДПУ УСРР В. А. Балицького, окремих керівників і підрозділів Наркомату внутрішніх справ та через спеціально створений кураторський орган – Правління, що складалося із представників керівного складу українського НКВС.

Склад Правління, вперше обраного 9 січня 1928 р., періодично змінювався, як це відбулося, наприклад, 23 листопада 1929 р., 21 липня 1931 р., у березні 1932 р. тощо. У ньому в різний час працювали: начальник Економічного управління ДПУ УСРР Йосип Михайлович (Іось-Герш Міхелєвич) Блат (1896–1937; голова Правління), заступник голови ДПУ УСРР Карл Мартинович (Едуард Іванович) Карлсон (1888–1938; голова Правління), Олександр Йосипович Бронєвой (справжнє прізвище – Факторович, 1898–1940; голова Правління), майбутній начальник Головного управління міліції і заступник наркома внутрішніх справ України М. Бачинський (голова Правління), секретар колегії ДПУ УСРР Яків Вульфович Письменний (1902–1937), Михайло Маркович Букшпан (секретар Правління); сестра наркома Внутрішніх справ Наталія Аполлонівна Балицька (1899 [?] – ?), начальник управління пожежної охорони українського НКВС Е. Елькін тощо.

 

М. М. Букшпан разом з комунарами позує для ювілейного альбому комуни, присвяченого 5-й річниці її існування, 1932 р. А. С. Макаренко так підписав це фото: “Знімок, що викликає складне почуття захоплення і обурення: перше – жоден із тут присутніх, в тому числі й тов. Букшпан і Коля Братчин, ніколи не брали до рук шахів, і король і кінь для них істоти одного роду. Друге – подивіться все-таки, як вони прекрасно являють свої ролі – у Михайла Марковича написана на обличчі і шахова думка, і маленький гумор на адресу свого супротивника, глядачі зацікавлені грою і затамували подих в очікуванні геніального ходу Братчина, а сам Братчин майстерно – рукавом посуває туру. Першість явно схиляється на бік Братчина: він “обдурив” фотографа, глядачів під час гри, глядачів альбому, і найголовніше – свого супротивника” (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Навіть після переїзду всіх урядових інституцій до Києва у 1934 році Правління не послабляло своєї роботи, а його голова, Бронєвой, намагався тримати з комуною найтісніший зв’язок: “за смислом директиви В. А. я відповідаю за фотозавод до повного освоєння програми. В умовах моєї відірваності від Харкова я можу відповідати лише при умові щоденної мені інформації про хід робіт на фотозаводі і будівництві. Прошу цю інформацію налагодити і щоденно мені її направляти. <…> Періодичними листами інформуйте мене взагалі про стан комуни <…>”.

Серед інших членів Правління комуни найпослідовнішим прибічником А. С. Макаренка був Олександр Йосипович Бронєвой (1898–1940), який завжди демонстрував лояльність і повагу до нього. Про педагогічний авторитет А. С. Макаренка в очах О. Й. Бронєвого говорить той факт, що випадки крадіжок деталей фотоапаратів, які іноді траплялися на виробництві, той був схильний пов’язувати не з хибами виховання комунарського колективу, а з поганою роботою з підбору і прийому кадрів працівників та неналежним контролем у цехах.

 

Виступ О. Й. Бронєвого перед членами Правління і працівниками комуни; знімок зроблений не раніше 1931 р.
(експозиція музею історії Харківського машинобудівного заводу ФЕД)

 

Проте посада керівника комуни не захищала А. С. Макаренка від жорсткого, а іноді й досить грубого втручання з боку інших керівників ДПУ в його дії. Характерним прикладом цього є слова із резолюції Правління на його звітну доповідь за підсумками 1930 року: “заборонити т. Макаренку здійснення яких-небудь принципових питань без санкції Правління або голови Правління”. Намагалося Правління також тримати під тотальним контролем й усі сторони життя комунарів.

Наведемо декілька фактів.

Щойно була запроваджена оплата праці комунарів, як правління виступило за перегляд положення про неї, а Макаренку було запропоновано негайно приступити до організації ощадної каси при комуні для зберігання всієї вільної готівки, включаючи і комунарську зарплатню. Так само тиск Правління не зменшився і за наступників Макаренка: на початку лютого 1934 року Бронєвой обурювався тим, що не тільки прийом, звільнення, а навіть одруження і отримання квартир комунарами здійснюються без його санкції. Однак, справедливості заради, треба зазначити позитивну роль і навіть гуманний тон, що іноді демонстрували деякі члени Правління. Цікавою є резолюція Бронєвого на рапорті, написаному на його ім’я в лютому 1934 р. безпритульним Селезньовим, у якому останній скаржиться на тяжке життя на вулиці і просить прийняти його до комуни: “т. Тепер, розберись с т. Селезньовим, на вулиці залишати неможна. Треба допомогти”.

Ситуація для А. С. Макаренка суттєво змінилася в останні роки його перебування у комуні, хоча керівництво все ж намагалося апелювати до його минулих заслуг. Певний співчутливий тон з приводу зміни посади педагога в березні 1932 року ми знаходимо, наприклад, у листі до нього члена Правління М. М. Букшпана. Автор докладно пояснює адресату необхідність подібних кроків керівництва НКВС, не забуваючи при цьому демонструвати повну повагу до А. С. Макаренка. Свою згоду працювати лише завідувачем педагогічної частини комуни Макаренко пізніше пояснював сімейними обставинами, але при цьому він риторично запитував у невідправленому М. М. Букшпану листі: “Яке я маю право зневажити всю свою роботу і відмовитися від усіх висновків мого досвіду, конче необхідних для Радянського Союзу, і перетворитися на наглядача, на “помічника” випадкових людей, що змінюються, які хоча і заслужені і поважні, але не мають ніякого відношення до проблеми радянського виховання?”. Усунення Макаренка з посади створювало нову систему стосунків усередині комуни, особливості якої пов’язані з характером нового адміністративного оточення педагога, тобто, у першу чергу, керівного складу закладу. Свого часу саме цій драматичній сторінці життя педагога присвятила окреме видання марбурзька лабораторія “Мakarenko-Referat”, започаткувавши ним свою відому серію “Opuscula Makarenkiana”. У роботі, що отримала характерну назву “На педагогічних вибоїнах або “Марш” Макаренка крізь тридцять другий рік”, німецькі макаренкознавці систематизували увесь відомий на середину сімдесятих років минулого століття матеріал із зазначеного питання – твори і листи самого А. С. Макаренка, матеріали тогочасної преси та уривки із окремих досліджень.

Наступником педагога на посаді завідувача комуни став співробітник українського НКВС М. А. Максимов, який фактично почав виконувати обов’язки з 10 березня 1932 року, офіційно ж став начальником закладу лише в серпні. Максимов, як стверджував М. М. Букшпан у згаданому листі до Макаренка, погодився на цю посаду “лише із любові до комуни”. При цьому мотиви заміни Макаренка Букшпан пояснював створенням у комуні великого виробництва і значним збільшенням чисельності колективу, що вимагає, на його думку, на чолі всього поставити “старого члена партії і доброго чекіста, який би був ідейним керівником всієї цієї справи”. Педагогічну кваліфікацію Максимова Макаренко згодом оцінив так: “Тов. Максимов не сильний був у педагогічній логіці, та він нічого й не вирішував, вирішували інші, а іноді навіть і ніхто не вирішував, а вирішували обставини, що начебто не мають ніякого виховного значення. Але була надія, що він поступово навчиться розбиратися у виховних питаннях.” Оптимізм Макаренка, проте, не справдився: педагог зітхав, що за кілька місяців роботи Максимова “наслухався доволі” “затяганих міщанських “педагогічних” афоризмів”. У серпні того ж року виконуючим обов’язки начальника комуни, а потім і начальником був призначений Іван Порфирійович Судаков.

 

І. П. Судаков, знімок із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р.
(фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області, надане Н. В. Кущенко)

 

І. П. Судаков, співробітник Державного політичного управління УСРР, ще 31 січня 1928 р. рішенням Колегії увійшов до першого складу Ради у справах комуни, а також і до ревізійної комісії цієї Ради. Його керівництво комуною збіглося із святкуванням її 5-річчя, тому серед всієї плеяди завідуючих пост-макаренківського періоду він єдиний, хто залишив свій портрет на сторінках ювілейного видання – у збірнику “Друге народження”. Динаміка стосунків Макаренка з новим керівником добре відображена у його листуванні з дружиною. На початку листопада 1932 року, тобто в період активної підготовки комунарів до ювілею, Макаренко писав: “Із Судаковим починаю сваритися. Він поступово почав розходитися, і про кожну дрібницю вимагає рапорт. Справа в тому, що йому страшенно подобається писати резолюції у кутках.” Далі в листі розповідається про те, як Судаков перекреслив у наказі розпорядження, проведене Макаренком через комсомольське бюро, Раду командирів та загальні збори, написавши: “Переглянути і доповісти мені”. Такий вчинок обурив як самого Макаренка, так і лідерів комунарського самоврядування, а педагог ще й подав Судакову рапорт із протестом. Дуже швидко, наступного ж дня, Судаков запевнив Макаренка, що вся ця справа – непорозуміння і що йому “надається повна свобода”.

 

І. П. Судаков із представниками комунарського самоврядування, 1932 р. Фото має підпис, зроблений А. С. Макаренком: “Зміна чергування у начальника комуни. Складає командир 2 загону Олена Сидоренко, приймає командир бригади збиральників Глєбов. Для начальника комуни важливо, щоб рапорт не містив у собі слова “лише”. Нажаль, дуже часто буває й так: “По комуні все благополучно… лише в механічному цеху було 30 робочих годин простою…” (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Тон стосунків із Судаковим, а також професійні якості наступника останнього, І. Я. Тепера, добре характеризується і таким місцем із листів Макаренка до дружини: “Тепер гірший за Судакова, тому що розумніший, виходить, має право судити і вирішувати у тих випадках, де Судаков ніколи б не наважився і де на Судакова просто можна було б накричати”. Як бачимо, Макаренко, попри своє становище підлеглого, зберігав управлінській пріоритет – принаймні, у питаннях своєї компетенції. Загалом, залишилось не досить багато свідчень керівної діяльності Судакова в комуні.

 

Вихованці і керівництво комуни імені Ф. Е. Дзержинського перед фасадом головного корпусу, прибл. 1930–1933 рр. Зліва направо, 1-й ряд: 1 – ?; 2 – ?; 3 – Тимофій Боярчук; 4 – ?; 5 – Марія Дитюченко; 6 – А. С. Макаренко; 7 – Микола Матвєєв; 8 – І. П. Судаков; 9 – Всеволод Скребньов; 10 – Василь Коломійцев; 11 – Юрій Грушев; 12 – Костянтин Ширявський; 13 – С. Я. Дидоренко (начальник господарської частини комуни); 14 – Олександр Агєєв; 15 – Лобойко; 16 – ?; 17 – ?; 18 – ?; 19 – ?; 2-й ряд: 1 – Федір Заїка; 2 – Куликов (фото надане В. В. Морозовим, Москва)

 

Ісаак Якович Тепер до комуни працював уповноваженим у групі таборів НКВС “Ухтапечлаг”, що знаходилися на крайній Півночі європейської частини СРСР, у районі міст Ухта, Печора і Воркута. Упродовж декількох місяців 1933 року він обіймав посаду заступника Судакова, поки наприкінці літа не був офіційно призначений т. в. о. начальника комуни. Саме в цьому статусі 31 серпня 1933 р. він брав участь у засіданні педради робфаку. Тепер офіційно керував комуною з 23 лютого 1934 р., коли у наказах, підписаних ним, зникає позначка т. в. о., до червня 1934 року, коли знов повертається на посаду заступника завідувача. 31 грудня 1934 року постановою Ради командирів йому разом з групою інших керівників і працівників комуни було присвоєне звання почесного комунара. Вичерпну і дотепну характеристику Ісаака Яковича можна знайти в тому ж листі, де Макаренко порівнює його з Судаковим: “Тепер багато наплутає в комуні й остаточно її угробить. Він розумний таким розумом, який сам себе не збере, розумний у кожному окремому випадку, а два випадки разом розумно не пов’яже, людина абсолютно без синтезу”. Подальша доля І. Я. Тепера, очевидно, склалася теж трагічно. Відомо, що колишній нарком внутрішніх справ України І. М. Леплевський після свого арешту на допиті у травні 1938 р. “зізнався” в тому, що коли у 1933 – 1934 роках створена ним у ДПУ “правотроцькістська група” увійшла у змову з усіма антирадянськими організаціями в СРСР, то саме Тепер за завданням Балицького здійснював контакт із анархістами і троцькістами.

Тепер, імовірно, все ж таки не встиг заподіяти великої шкоди комуні, оскільки незабаром поступився своїм місцем О. І. Марусинову – начальнику комуни з 16 червня по вересень 1934 р. У зв’язку з нетривалим часом свого керівництва Марусинов залишив найменше відомостей про роботу на цій відповідальній посаді, тому ми не маємо документальних підстав для об’єктивної оцінки ані його самого, ані стосунків його із Макаренком. Останнім часом відкрилися лише головні біографічні дані цієї людини, які досі не були відомі у макаренкознавстві. Олександр Іванович Марусинов-Бернштейн народився у 1895 р. в сім’ї палітурника, закінчив приватну гімназію в Катеринославі. У роки Першої Світової війни – рядовий, з 1918 р. і до свого призначення в комуну імені Дзержинського змінив декілька посад: завідувач зброєю Невельського полку Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) на Східному фронті та політкерівник 2-го Оршанського полку, політпрацівник політуправління Туркестанського фронту, начальник обліково-розпоряджувального відділу Туркестанського політичного шляху в Ташкенті, зав. відділом розповсюдження літератури дорожньо-політичного відділу Південно-Західної залізниці, співробітник для доручень розвідувального управління штабу командуючого військами РСЧА України та Криму, оперуповноважений Київського губернського і окружного оперативного відділу ДПУ, начальник загального відділу Одеського облвідділу ДПУ, начальник відділу кадрів Донецького облвідділу ДПУ. Після звільнення із комуни Марусинов працював начальником відділу кадрів управління НКВС по Харківській області, начальником Адміністративно-господарського управління НКВС України (АГУ). Останнє місце його роботи – Тайшетський табір НКВС СРСР в Іркутській області. Оскільки подальша доля Марусинова невідома, можна припустити, що його теж спіткала доля Судакова і Тепера.

Останнім керівником комуни, з яким довелося тісно взаємодіяти Макаренку, був співробітник ДПУ УСРР Павло Костянтинович Тихонов, начальник комуни з 19 вересня 1934 р. по травень 1936 р. Саме з його ім’ям пов’язаний наказ від 29 вересня 1934 р. про висунення найбільш здібних комунарів на відповідальні адміністративні й технічні посади; крім того, Тихонов неодноразово був присутній на засіданнях педагогічної ради і брав активну участь у обговоренні питань подальшої освіти комунарів, організації технікуму тощо. Авторитет Павла Костянтиновича в очах вихованців був, очевидно, достатньо високим, бо він теж, як і Тепер, в останній день 1934 р. отримав від органів самоврядування звання почесного комунара. За декілька днів після цього, у відповідь, своє визнання керівників педагогічної частини Макаренка і Татаринова відзначив подякою та преміюванням. Участь Тихонова в налагодженні виробництва була високо оцінена державою – у зв’язку з успішним випуском фотоапаратів “ФЕД” 9 жовтня 1935 року він отримав разом із трьома технічними працівниками комуни від ЦВК України урядові нагороди. Не виключено, що між Тихоновим і Макаренком існували досить дружні стосунки – під час останнього свого приїзду до Харкова педагог-письменник у листі до дружини скаржився на те, що не встигає відповідати візитами на всі запрошення: “Всі вимагають, щоб я у них був: Коган, Тихонов, комунари”.

Одно із взагалі небагатьох свідчень непорозуміння між начальником комуни і керівником її педагогічної частини відображено в листі Галини Стахіївни Макаренко до сина. Мова йде про організацію літнього походу комунарів 1935 року: “Досі всі Антонові вимоги походу Тихонов називав “белетристика”. Однак при цьому автор цілком резонно припускає, що Тихонов лише озвучував думку з даного приводу головного органу, у віданні якого знаходилася комуна, – АГУ НКВС.

Свого часу, як відомо, педагогічні принципи організації комуни імені Дзержинського стали причиною найгострішої фази конфлікту А. С. Макаренка з українською офіційною педагогікою, при цьому не треба забувати про активну роль, яку відігравало у цьому конфлікті саме Правління.

Першим адміністративним завданням Правління комуни, яке воно здійснило 16 січня 1928 року, було затвердження плану і програми навчально-виховної роботи установи, а також правил прийому до неї. Незабаром, 4 лютого, ним же була затверджена і конституція комуни. Але 8 лютого голова Правління Й. М. Блат направив до Українського науково-дослідного інституту педагогіки офіційне звернення під назвою “Міркування про дитячу трудову комуну імені Ф. Е. Дзержинського”, у якому виразив сподівання на “активну участь теоретиків і практиків соціального виховання у виробленні і визначенні основних начал життя і діяльності” нового закладу. У документі зазначалося, що комуна є пам’ятником Ф. Е. Дзержинському, і тому має бути поставлена зразково. Крім того, вона має втілити у собі всі досягнення марксистської науки щодо соціального виховання. Разом з листом до інституту були подані складені А. С. Макаренком “Конституція” трудової комуни ім. Ф. Е. Дзержинського” і “Операційний план педагогічної роботи трудової комуни ім. Ф. Е. Дзержинського”, тобто головні установчі документи нового закладу, які характеризувалися автором листа як дещо оригінальне у системі соціального виховання.

Свою позицію щодо “Операційного плану” і “Конституції” працівники інституту виклали у декларації, текст якої, на жаль, поки що не знайдений. Але деяке уявлення про зміст цього досить критичного документа можна отримати із написаної А. С. Макаренком різкої й полемічно загостреної відповіді, названої ним “Контр-разпереконтр-тези”. Так само критичними по відношенню до висловлених педагогом принципів організації комуни виявилися “одинадцять питань”, підготовлених її Правлінням і також переданих інституту. Хоча вони теж досі невідомі дослідникам, але їх зміст частково відображений у тексті протоколу засідання секції соціального виховання УНДІП, яке, як зазначалося вище, було організоване 13–14 березня 1928 року з метою обговорення установчих документів комуни. Весь комплекс матеріалів, що розкривають указані події, був уперше опублікований з аутентичним поданням текстів, ґрунтовними коментарями і аналітичною вступною статтею марбурзькими макаренкознавцями у збірнику “На вершині ”Олімпу” в 1991 році.

Доповідь, виступи під час дискусії та заключне слово А. С. Макаренка на цьому диспуті 14 березня (протокол засідання 13 березня поки ще не знайдений) є найбільш цінними свідченнями сформованої на той час системи його уявлень про головні принципи організації інтернатного виховного закладу, співвідношення ролей дитячого самоврядування і педагога в ньому, а також про цілі й засоби професійного розвитку вихованців. Згодом більшість із запропонованих А. С. Макаренком системних елементів організації нового педагогічного закладу не лише себе цілком виправдали на практиці, але й, отримавши значний розвиток, дозволили говорити про комуну імені Ф. Е. Дзержинського як інноваційний виховний феномен.

Надзвичайні педагогічні успіхи комуни мимоволі створюють її образ як начебто цілковито сприятливого поля для апробації макаренківських педагогічних ініціатив. В той же час, останні архівні дослідження змальовують нам досить безрадісну картину безлічі “непедагогічних” обставин, у протидії з якими, власне, і зростала педагогічна слава цього інноваційного виховного закладу. На жаль, у творах і листах самого А. С. Макаренка ми не знаходимо повноцінних свідчень його реакції на всі ці обставини, проте детальне висвітлення останніх дасть нам змогу уявити деякі драматичні сторони його боротьби за відстоювання принципів власної педагогічної віри.

Вся кадрова політика адміністрації комуни імені Ф. Е. Дзержинського з деяким делегуванням на початковому етапі А. С. Макаренку повноважень щодо лише педагогічного персоналу, теж знаходилася в руках ДПУ, в особі його відділу кадрів і Правління комуни. Тобто, такий чинник формування професійного мікросередовища, як підбір працівників за певними критеріями, що ми спостерігали в історії Горьківської колонії, опинився майже поза впливом А. С. Макаренка.

Штати комуни комплектувалися декількома шляхами, але переважно за вільним наймом та за рекомендаціями відділу кадрів або Адміністративно-господарського управління ДПУ-НКВС. Окремий спосіб поповнення лав працівників комуни був пов’язаний із судовими вироками органів НКВС за політичні злочини. Подібним чином, до речі, потрапив у комуну на посаду головного фінансиста і друг Макаренка в останні роки його життя – засуджений у справі про так звану “Контрреволюційну шкідницьку організацію в сільському господарстві УСРР” К. С. Кононенко. Проте загальна кількість осіб, що відбували у комуні таке порівняно “м’яке” покарання, була взагалі невеликою; на листопад 1935 р., наприклад, у ній працювали лише троє засуджених: головний інженер, маляр і слюсар-водопровідник. Що стосується ув’язнених, то нам поки що невідомі факти роботи таких у комуні. Принаймні, на 10 грудня 1935 року відсутність даної категорії серед 1076 працюючих підтверджена документально.

Несподіваний поворот у кадровій справі комуни стався на початку березня 1934 року і, очевидно, значно розширив ще один канал формування штату комуни. Тоді був отриманий лист відділу кадрів ДПУ УСРР: “У триденний термін <…> подайте у ВК ДПУ УСРР список співробітників В/підприємства, що підлягають заміні як такі, що не відповідають своєму призначенню з позначенням займаної посади, а також список вакантних посад. ВК повідомляє, що кількісний і якісний комплект буде заповнюватися співробітниками апарату ДПУ УСРР, які будуть скорочуватися, у зв’язку з переїздом у Київ, з огляду на що і потрібні списки”. Таким чином, комуна виступила досить зручним місцем працевлаштування звільнених чекістів.

Роль Макаренка у кадровій справі, досить помірна і в часи його перебування на чолі комуни, з весни 1932 року, очевидно, стала зовсім незначною. Нам поки що відомі подібні рішення, пов’язані лише з тимчасовим виконанням ним обов’язків начальника комуни, як, наприклад, у травні 1934 року – наказами за підписом Макаренка за період з 3 по 28 травня звільнено 79 чоловік, прийнято 65. До фактів такого роду відноситься й адресоване Макаренку в цей час письмове прохання секретаря відділу кадрів ДПУ УСРР прийняти на роботу до комуни прибиральницю ДПУ, яка підпадала під скорочення у зв’язку з переїздом центрального апарату управління до Києва.

Характерним прикладом тотального контролю Державного політичного управління у кадрових питаннях комуни є типове розпорядження відділу кадрів ДПУ по Харківській області 1934 року: “не пізніш 5-го липня ц. р. представити у Відділ Кадрів <…> списки у 2-х екз. усіх без винятку службовців і інженерно-технічного персоналу комуни, за виключенням робітників і комунарів, станом на 1-ше липня ц. р.” Указані відомості повинні були містити 9 позицій, у тому числі й домашню адресу; надалі вимагалося представляти ці списки щомісячно.

Якщо в перші роки існування комуни особові справи на її працівників взагалі не заводилися, то в подальшому ситуація значно ускладнилася. Особливо жорсткими умови вступу до комуни стали після наказу НКВС СРСР № 0091 від 27 лютого 1935 р. про порядок прийому, проведення спецперевірки й обліку особового складу: робітників, службовців і адмінтехперсоналу підприємств, що входять до системи адміністративно-господарського управління НКВС. У зв’язку з цим відповідний наказ видало й адміністративно-господарське управління українського НКВС, за яким усі претенденти на заміщення посад поділялися на дві категорії: ті, кандидатури яких потребували обов’язкової попередньої санкції АГУ (керівний склад адмінтехперсоналу, відповідальні працівники рахункового й комерційного апарату: заступники директора підприємства, інженери, механіки, головні бухгалтери, бухгалтери, комерційні директори), і всі інші, санкція на прийом яких отримувалася постфактум (обслуговуючий склад працівників цехів харчування, медичний персонал, пожежна охорона, постійні штатні робітники). Процедура оформлення першої категорії працівників передбачала подання ними великого пакету документів, які направлялися до АГУ для отримання санкції. До заяви про прийом претендент мав докласти довідку з останнього місця роботи, автобіографію і три фотокартки, дві рекомендації членів ВКП(б), послужний список, медичну довідку, заповнити спеціальну анкету, пред’явити паспорт і обліково-військовий білет. Причому, даним наказом категорично заборонялося будь-кого допускати до роботи до отримання санкції. Крім цього АГУ зобов’язувало надсилати йому по одному екземпляру всіх наказів комуни з питань особового складу. Цілком зрозуміло, що за таких умов значно ускладнювалась проблема підбору потрібного для комуни і педагогічного, і технічного персоналу.

Незабаром до кадрових приєдналася і низка виробничих незручностей: керівництво комуни змушене було звернутися до авторів наказу з такими зауваженнями: “При прийомі номенклатурних працівників, прийом яких відбувається з попередньою санкцією АГУ, нам конче необхідно знати – через який приблизно термін ми будемо оповіщені про можливість прийому того чи іншого працівника. <…> Що стосується прийому працівників, що оформлюються подальшою санкцією АГУ, то нам здається, що було б раціонально представити Вам їх документи на перевірку лише по закінченню випробувального терміну, тобто коли вже встановлюється, що даний робітник за ознаками виробничого порядку Комуні підходить безперечно”.

Однак, незважаючи на всі запобіжні заходи НКВС, до комуни іноді потрапляли люди, що за своїми якостями далеко не відповідали педагогічним завданням закладу. Характерний приклад недоліків у формуванні кадрового складу комуни надає джерело, досить звичне для органів НКВС, – це донос, направлений у 1934 році невідомою особою з працівників комуни до її відділу кадрів. Автор листа, що підписався як “Відданий”, говорить: “Останній час Трудкомуна поповнюється новим інженерно-технічним персоналом. Більша частина цього персоналу є вже раніш пов’язаною між собою, як по службі, так і поза нею. І взагалі, як видно, тенденція, щоб були свої люди є основною при прийомі на роботу. Головна принада, це пайок. Відданості, яка має бути у чесного працівника, тут немає, оскільки колишні роботи кидалися і навіть не чекали замісників із побоювання упустити теплу посадку”.

Деякі хиби в кадровій справі комуни стосувалися не лише належного заповнення вакансій, але й оптимального використання працівників. Лютим 1934 року датований лист секретаря відділу кадрів ДПУ УСРР Куровського до Аврутіна, де можна знайти відповідні свідчення: “т. Бронєвой доручив повідомити вам, що він вкрай здивований, що при такій нестачі кадрів у комуні Вами використовується не за прямим призначенням т. Калнін, кол. інструктор ФЗУ ХЕМЗ’а”.

Об’єктивності заради слід зазначити, що чекістське керівництво комуни все ж намагалося забезпечити власні виробництва підготовленими і працездатними спеціалістами, для чого іноді доводилося навіть “відвойовувати” кваліфіковані кадри, як це, наприклад, відбувалося стосовно інженера хіміка-технолога А. Б. Гойхмана, помилково направленого по закінченню інституту до іншого підприємства. Але частіше в боротьбі за якість персоналу ми спостерігаємо егоїстичну і досить цинічну практику, що скоріше нагадує типову для даної організації “відбраковку” людського матеріалу. Характерний приклад – лист Бронєвого до Марусинова від 10 липня 1934 року: “Гроссицький як інженер-комуніст себе не виправдав і його треба якомога скоріше <…> обміняти на іншого інженера-комуніста. Нехай Гроссицький іде туди, куди він не дійшов, тобто на турбозавод <…>. Бушанський як керівник технікуму теж не годиться і його треба обміняти <…> на іншого комуніста-педагога, який керував би технікумом”. Свідчення подібних дій неодноразово зустрічаються на сторінках архівної спадщини комуни.

Попри всі зусилля, невпорядкованість кадрової політики адміністрації поступово призвела до настільки кричущих форм, що викликала навіть втручання голови Правління. У перших числах травня 1934 р. Бронєвой звертається до керівництва комуни, і в тому числі й Макаренка, з листом-закликом усунути низку недоліків, зазначених на колегії ДПУ УСРР його головою В. А. Балицьким. Серед іншого у листі є такі зауваження: “Комуна завдяки великій текучості людей на сьогодні перетворена на прохідний двір, люди, що працюють 6–8 місяців, нараховуються одиницями або десятками. Це створює безвідповідальність у роботі, заважає освоїти справу (а в комуні дуже це потрібно), створює у роботі єралаш – заважає освоїти техніку <…>, заважає перетворити комуну на злагоджений, точно і чітко працюючий механізм. <…> Взагалі у комуні не повинно бути жодної зайвої людини – скорочення, що проводиться, є цілком недостатнім – ще дуже багато людей без толку вештаються по території комуни, звідсіля знеосібка, метушня, бруд, безладдя <…>”

За місяць, на початку квітня 1934 р., Бронєвой у листі до Тепера, Бердичевського, Аврутіна і Гроссицького, так оцінює настрій серед працівників: “за точними і перевіреними даними, що є у мене, ІТП [інженерно-технічний персонал – А. Т.] оптичного цеху сидить на валізах (Парусов, Іванов, Мінаєв, Гавро, Золотов, Федотов, Александров)”. Причину цього Бронєвой пояснює низкою помилок керівництва комуни: звільнення декількох спеціалістів за порівняно короткий термін, не роз’яснення причин цього звільнення всім ІТП, порушення принципу єдиноначальності в цеху при звільненні. Тут же він пропонує, щоб усякому звільненню спеціаліста або кваліфікованого робітника передувала роз’яснювально-виховна робота серед всього ІТП, дотримувалася єдиноначальність, заслуховувалося кожне таке питання на завкомі та партійному комітеті, і наостанок закликає “спеціалістами не розкидатися”.

Однак від надмірної текучості кадрів, очевидно, комуна потерпала і в подальшому. Так, лише за період із 25 травня по 10 червня 1935 р. звільнилися 39 її працівників. При цьому звертає на себе увагу той факт, що головною причиною звільнення (64%) було власне бажання, на другому місці (31%) – примусове звільнення за прогули, невідповідність посаді, брак і недисциплінованість, відмову від роботи, надання про себе неправдивих відомостей.

Серед іншого існувала ще одна деталь, яка досить невигідно відрізняла новий заклад від попереднього місця апробації винайденої А. С. Макаренком педагогічної технології: в останні роки його роботи комуна значно потерпала від напруженості стосунків у середовищі непедагогічного персоналу. Подібна обставина також не могла не виступати руйнівним чинником виховної стратегії А. С. Макаренка даного періоду, оскільки навряд чи залишалася непомітною для тих, чиє виховання педагог опосередковував діалогом поколінь.

Перед нами два документи, які досить рельєфно демонструють типові конфлікти серед інженерно-технічних працівників. Перший – рапорт начальника оптико-зборочного цеху Парусова на ім’я начальника комуни від 4 лютого 1934 року: “З огляду нездорових і ненормальних стосунків з нач. фото-заводу, що склалися і ставлять у неможливість роботи, прошу Вашого розпорядження про звільнення мене, вказавши мого заступника, якому я протягом лютого міс. на практиці виконання лютневої програми, як і січневої з перевиконанням, здам справи”. Другий документ, текст якого ми так само наводимо повністю, являє собою датований також лютим 1934 року донос інженера Піонтека на ім’я начальника комуни: “Доношу, що 7/ІІ, коли я приступив до роботи у будівельному цеху і зустрів там тов. Бепенсона (?), то останній мені заявив: “Май на увазі – якщо будеш заїдатися, то ми тебе з’їмо”. Наступного дня тов. Бепенсон мені сказав таке: “Тобі не треба було поступати в Комуну.” На моє питання, чому він (Бепенсон) та Ушан проти того, щоб я тут працював, – я отримав відповідь: “Мені важко буде з тобою тут працювати”. Коли я почав добиватися деталізації відповіді, то мені відповіли: “Ти вже почав крутити з прийомкою опалення. Чому ти не приймаєш?” Я пояснив, що Відділ головного механіка від прийомки котельні і зовнішньої теплофікації не відмовляється, а наполягає лише, щоб в акті було указано про неготовність засипки траншей, у зв’язку з цим неминуче залиття водою, як траншей, так і котельні, ліквідацію чого у випадку аварії будівництво повинно взяти на себе”. Як виявляється, Піонтек також виступав проти непотрібної посади секретаря при начальнику будівництва, призначення знятого з посади зав. їдальнею Шапіро на постачальника цієї ж їдальні, а дружини Шапіро – на звільнену ним посаду та вважав неетичним преміювання начальника будівництва ним самим.

Друга ж суттєва обставина, яка не могла не ускладнювати загальний фон виховної роботи Макаренка в комуні, була суто кримінального характеру: якщо колонія імені Горького іноді потерпала від злочинних проявів вихованців, то в комуні імені Дзержинського головними крадіями виступали деякі її штатні працівники. Достатнім буде навести дані лише за один 1934 рік. Так, 17 лютого начальником господарської частини комуни Дидоренком був складений акт про затримання охоронником Шмигальовим комірника будівництва Шапіро, що виносив за межі комуни борошно, вершкове масло, цукор, цукерки, цибулю і хліб загальною вагою біля 7 кг 800 г. Приблизно в цей же час один із інформаторів ДПУ, за кличкою “Чердак”, доносив про грубе ставлення Шапіро до робітників, розбазарювання продуктів харчування, махінації із золотом та валютою. На роботу в комуну, мовляв, Шапіро був влаштований його родичем, начальником будівництва комуни Умановим, заступництво якого і сприяло його протиправній діяльності. Цей самий Уманов, як говорилося у доносі, незаконно списав з підзвітних Шапіро сум 10000 крб.

Подібні факти виявилися, на жаль, непоодинокими. В грудні керівництву харківського управління НКВС стало відомо, що заступник головного бухгалтера комуни Серебрянський, раніше вже засуджений за економічні злочини, за домовленістю з комірником Гладких здійснили виправлення у звітних картках і відомостях із метою приховування нестачі продуктів: 500 кг вершкового масла, 15 тонн борошна, великої кількості цукру, мануфактури тощо. У деяких випадках кримінальний хвіст тягнувся за працівниками комуни ще з попередніх місць роботи: у дні звинувачення Шапіро з’ясувалося, що голова фабзавкому Носик у свою бутність секретарем партійного осередку Чугуївського м’ясорадгоспу притягався до відповідальності у справі засудженого на 3 роки колишнього заступника директора цього радгоспу за співучасть у розкраданні. У ці ж дні газета “Высоковольтник” повідомила, що проти Носика прокуратура порушила справу за аналогічний злочин і на Харківській ГЕС.

До одного із типових аспектів негативного соціального фону виховної роботи в комуні можна віднести і проблему пияцтва частини її працівників. Макаренко описував ту категоричну вимогу, з якою підходив колектив до кожного окремого вихованця у питаннях пияцтва – безумовне вигнання. І саме тому, стверджував він, незважаючи на те, що у комуні є багато хлопців 18–19 років, що більшість із них мають кишенькові гроші, “комунари ніколи не п’ють і надзвичайно нетерпимо ставляться до пияцтва дорослих”. Про зловживання спиртним, на жаль, говорять непоодинокі факти. Як повідомляв, наприклад, начальнику комуни особливо уповноважений Харківського обласного управління НКВС Демидов, шофери комуни Костенко і Мещеряков під час поїздок із наметами й іншим обладнанням до місця майбутнього літнього табору комунарів у Святогорську неодноразово вживали спиртне у великій кількості. Аналогічний випадок засвідчує й доповідна записка на ім’я начальника комуни Тихонова про те, що 26 листопада 1934 р. мала місце пиятика під час роботи на горищі ливарного цеху,в якій брали участь інструктори штампувальної і револьверної груп та бригадир ремонтної бригади.

Якщо Горьківська колонія в своєму господарстві мала досить обмежене число дорослих робітників, то вихованцям комуни імені Дзержинського доводилося працювати поруч із великою кількістю так званих вільнонайманих слюсарів, токарів, фрезерувальників, оптиків, інженерів, економістів та інших працівників, моральні, загальнокультурні і професійні характеристики яких уже знаходилися поза зоною контролю її педагогічної частини.

Одними з перших, як засвідчують документи, в такій ситуації постраждали естетичні принципи макаренківської педагогіки. Емоційний лист Бронєвого від 2 листопада 1933 року до начальника виробництва комуни красномовно говорить сам за себе: “Ви маєте врахувати, що ми не просто завод – а завод-школа, та до того ж ще ДПУ, – і повинні бути зразком дисципліни і порядку, а зараз наші цехи справляють вигляд базару, а не школи-заводу ДПУ. <…> Треба скоріше впровадити культуру і чистоту у наші цехи <…>. Треба виділити відповідальну людину за чистоту й культуру на виробництві, причому, цю людину відправити на новий Краматорський завод – хай подивиться як поставлена культура на заводі, на якому працюють десятки тисяч робітників, а не сотні, як у нас – і хай перейме добре для нас”. За півроку в іншому листі Бронєвой не менш завзято продовжує підняту тему: “Хіба це нормально, що в кімнаті, де сидять комуністи (Аврутін, Чернобильська і ін.), під диваном гори сміття, за шафою павутиння <…>. Хіба це нормально, що забороняють працювати у оптичному цеху без білих халатів, а білі халати схожі на ганчірку для підлоги <…>”. Бронєвой тоді пропонував розробити план обмундирування спецодягом усього кадрового складу підприємств комуни, додавши: цей захід так має бути використаний, “щоб він підняв ще на більшу висоту дисципліну і чистоту у комуні”.

У цьому ж листі Бронєвой дав розгорнуту характеристику й інших негативних явищ у виробничій сфері комуни. Він зупинився на декількох аспектах: “Немає однаково діючого і працюючого колективу, всі у Вас рівні: і ентузіаст ударник, і чесний робітник, і ледар-п’яниця і рвач. А треба ентузіастів ударників, чесних робітників виділити, на них опертися, їх знати і за допомогою них вдарити по ледарях <…>. Не може бути положення, щоб пролетар, що розклався, Ковьярин, п’яниця Золотов та інші верховодили у оптичному цеху”. Далі голова Правління пропонував припинити поспіх і штурмівщину на одних ділянках поряд з простоями на інших та вимагав “битися за рівний хід виробничого процесу” на підприємствах комуни, весь технологічний процес “пронизати надійним планом”, поставити належно облік і звітність, “припинити планування “з гори” (так, як це робить Аврутін)”. До речі, для виконання поставлених завдань Бронєвой винайшов радикальний метод: “<…> вигнати із “кабінетів” у цехи бухгалтерів, плановиків, економістів тощо, щоб вони раніше це налагодили в цехах – план, облік і звітність, а потім уже на основі первинних правильних даних цехів, повернувшись до “кабінетів”, склали би план уцілому”.

Усі перераховані вище реалії зразкового закладу, з яким Макаренко пов’язав майже вісім років свого життя, хоча й ускладнювали загальний фон його педагогічних пошуків, проте в цілому не завадили комуні імені Дзержинського потрапити на сторінки історії освіти як кульмінаційному етапу розвитку винайденої педагогом-реформатором інноваційної виховної системи.

Треба наголосити, що керівництво українського НКВС незмінно пишалося досягненнями комуни, всіляко сприяло її популяризації і в цілому визнавало виховні методи, які практикував Макаренко. Ще в ювілейному збірнику “Друге народження” голова Правління комуни О. Бронєвой її помітні промислові досягнення називав заслугою громадських і самодіяльних організацій, органів самоврядування, чисельних різноманітних гуртків, окремо при цьому підкреслюючи “зовсім по новому поставлені методи виховної роботи”, які “мобілізували весь колектив на виконання виробничих і навчальних програм”.

Також характерним прикладом визнання педагогічних досягнень створеного Макаренком закладу є вище згаданий наказ № 897, виданий Народним комісаріатом внутрішніх справ України 20 листопада 1935 року, “Про результати обслідування Трудколоній НКВС Харківської області ім. Горького і Андріївської”, який, констатуючи жахливий стан Горьківської колонії, підкреслює: “Для Харківської області це тим паче неприпустимо, що у місті є стара комуна НКВС, у якій працівники колонії могли би повчитися багато чому. Тим часом, досі немає ніякого зв’язку між колоніями і комуною, а педагогічні керівники колоній за 4 місяці не були в комуні жодного разу”. Тут же наказувалося начальнику комуни імені Дзержинського Тихонову виділити на роботу до Горьківської колонії одного з педагогів і 5 кращих комсомольців-комунарів із тих, що закінчили навчання.

Завдяки конструктивній позиції керівництва, впровадженню прогресивних форм господарювання, ентузіазму та згуртованості співробітників і вихованців на початок 1934 року комуна імені Дзержинського об’єднувала три високотехнологічних промислових підприємства – інструментальний, електроінструментальний і фото заводи, мала навчальний комбінат із низкою оснащених кабінетів, інтернат, багатоквартирні житлові будинки, дитячі ясла, їдальню, гараж, склади, пральню, оранжерею і ферму на 500 голів племінних свиней. Заводи, які на кінець 1934 року виробляли продукції на 15 млн. карбованців, були обладнані дорогими імпортними верстатами кількістю 61 шт., загальна чисельність персоналу на них – робітників, педагогів, інженерно-технічних працівників – досягала в цей час 1400 чол.

 

Центральна частина Комуни імені Ф. Е. Дзержинського (аерофотознімок з борту німецького літака-розвідника 30 серпня 1941 р.). Позначки на знімку: 1 – дорога до Бєлгородського шосе – шлях на Харків (тепер вул. Рудика); 2 – гуртожиток комунарів (корпус Б); 3 – 4-х поверховий житловий будинок інженерно-технічних працівників та співробітників комуни (з квартирою А. С. Макаренка); 4 – праве крило корпусу А (спальні комунарів); 5 – центральна частина корпусу А з “прапорами на баштах” (навчальні класи, “гучний” і “тихий” клуби, бібліотека, кабінет А. С. Макаренка, кабінет секретаря Ради командирів (ССК), кімната Ради командирів, спортзал, їдальня, кухня); 6 – ліве крило корпусу А (механічний цех заводу електроінструментів); 7 – ливарний цех заводу електроінструментів; 8 – добудоване пізніше, очевидно, після 1937 року, продовження виробничого цеху заводу електроінструментів; 9 – гараж; 10 – можливо, медпункт (“больничка”); 11 – можливо, столярна майстерня; 12 – фруктовий сад; 13 – заводоуправління; 14 – виробничий корпус інструментального заводу; 15 – навчальні цехи – оптичний і механічний; 16 – парк; 17 – виробничі корпуси фотозаводу; 18 – очевидно, будівля школи і робітфаку; 19 – Механічний цех фотозаводу (http://www.wwii-photos-maps.com/aerialkharkov/TUGX1271SKSG-300841/slides/TUGX1271SKSG-300841-029.html)

 

Сучасний супутниковий знімок колишньої центральної частини Комуни імені Ф. Е. Дзержинського (тепер територія Державного науково-виробничого підприємства “Об’єднання Комунар”; знімок ). Позначки на знімку: 1 – 4-х поверховий житловий будинок (вул. Рудика, 13) – колишні квартири А. С. Макаренка, інженерно-технічних працівників та співробітників комуни; 2 – колишнє праве крило корпусу А (спальні комунарів); 3 – залишки центральної частини корпусу А; 4 – колишнє ліве крило корпусу А (механічний цех заводу електроінструментів); 5 – колишнє приміщення ливарного цеху заводу електроінструментів; 6 – колишнє продовження виробничого цеху заводу електроінструментів; 7 – залишки будівлі механічного цеху фотозаводу (Google Earth)

 

Комунари на вході до заводоуправління комуни; на задньому плані центральна частина корпусу А з “прапорами на баштах” (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Але цим індустріальним успіхам передував надзвичайно напружений процес накопичення виробничого, економічного і комерційного досвіду, пов’язаний із напівкустарним виробництвом.

Завдяки старанням Адміністративно-господарського управління НКВС до моменту відкриття комуни в ній були обладнані слюсарно-механічна, деревообробна, шевська і швейна напівкустарні майстерні, які, за словами самих організаторів, мали лише декілька “зношених верстатів старої конструкції”. Причому, як свідчать документи, Правління комуни вважало такий перелік достатньою підставою для зразкової постановки свого виховного закладу, оскільки середньостатистична дитяча установа того часу була обладнана значно гірше.

 

Деревообробна майстерня комуни (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А.Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Початкові завдання майстерень були спрямовані поки що на задоволення внутрішніх потреб комуни, але тут помітною вже була досить висока продуктивність праці: лише упродовж січня–березня 1928 року 12 дівчат-комунарок, що працювали у швейній майстерні, практично забезпечили всю комуну найнеобхіднішим: пошили 168 предметів верхнього одягу, 462 штуки білизни і 168 різних дрібних речей. Але майже з перших місяців існування комуни майстерні намагалися брати підряди й на виготовлення ліквідної продукції. Так, А. С. Макаренко згадує, що вже у травні 1928 року слюсарна майстерня виконувала комерційне замовлення на виготовлення чарунок для квитків міської залізничної станції. Однак брак обладнання і низька комерційна культура керівників промислової частини комуни вже в лютому 1929 року призвели до фінансової кризи. Деревообробна майстерня виготовляла вручну шафи, що приносило лише збитки,слюсарня, яка на той час мала тільки лещата, фрезерний і револьверний верстати, залишалася без замовлень. Занепад виробництва почав негативно впливати на вихованців, “комунарський колектив почав уже нудьгувати,” – писав А. С. Макаренко. Траплялися крадіжки. Але незабаром ситуація дещо змінилася. Педагог так описує події травня–липня 1929 року: “У нас було замовлення на театральні меблі для нового клубу будівельників у Харкові. Ці меблі – тисячу з гаком місць – ми робили напружено і пристрасно. У майстерні деревообробній працювали усі: столяри, слюсарі, дівчата і педагоги, працювали по 8 годин на день”. 16 липня замовлення було здано, що принесло комуні декілька тисяч прибутку, з яких навіть вдалося виділити 4000 крб. на московський похід.

 

У швейній майстерні комуни (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Влітку 1929 року новим завідувачем виробництва комуни був призначений Кропачов, людина, за словами А. С. Макаренка, ледача. Його виробнича ініціатива теж не пішла далі збиткового виготовлення клубних меблів: “Матеріалів немає, майстрів добрих немає, договори невигідні, а спитати нема з кого <…> нас заїдала кропачовщина. Кропачова крили на кожних загальних зборах, крило бюро, а він твердив лише єдине: почекайте, все буде чудово”. Організація пошивного і розширення деревообробного цеху, датовані24 грудня 1929 року, не могли кардинально змінити економічний стан закладу, тому кінець поточного і початок наступного року А. С. Макаренко позначає як час найбільшої бідності – “збитків ставало все більше й більше, часто-густо в Комуні не можна було дістати карбованця”. Таким чином, до 1930 року в цілому виробництво комуни працювало з фінансовим дефіцитом, що покривався відрахуваннями із зарплатні працівників НКВС.

 

А.С. Макаренко – завідувач Дитячої трудової комуни імені Ф.Е. Дзержинського, 1930 р. (архів науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Початок весни 1930 року став часом дуже важкого операційного повороту, пов’язаного з появою в комуні “справжніх виробничих установок”. 13 березня комуна придбала старе обладнання (3 токарних верстати, ливарний барабан) і налагодила випуск металевих деталей для ліжок та маслянок Штауфера. В цей же час вихованці активно виробляли стандартні меблі й “тисячами шили трусики”. Зміцнення виробничих потужностей комуни призвело до того, що менше ніж за місяць, вже 10 квітня, була запроваджена заробітна платня для комунарів. Такий крок керівництва сприяв підвищенню відповідальності вихованців за свою роботу, і разом з тим привів до росту продуктивності праці. Документи ілюструють ріст фонду заробітної плати комунарів у цей період: травень – 2246 крб. 15 коп., червень – 3476 крб. 60 коп., липень – 4067 крб. 85 коп., вересень (у серпні комунари перебували у відпустці) – 4820 крб. 22 коп., жовтень – 5185 крб. 97 коп., листопад – 4470 крб. 17 коп. Загалом за 1929–1930 роки середня місячна заробітна платня комунара складала 26 крб. 70 коп., але наприкінці 1930 року було запроектовано її підвищення на 25% (до 33 крб. 25 коп.).

 

Продукти ранніх етапів виробництва комуни імені Ф. Е. Дзержинського: залізничний компостер і маслянки Штауфера (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Пізніше інженер комуни П. Ю. Силаков, спостерігаючи за роботою в напівкустарних майстернях, висловив своє захоплення комунарами, які проявляли чудеса енергії, спритності, швидкості і величезної продуктивності. Саме ці їхні якості виступили згодом головною гарантією успіху для групи інженерів, що розробляла проект реконструкції виробництва комуни.

Збитковість майстерень комуни, яку пізніше Правління пояснювало відсутністю плановості в роботі, призвело до повної їх реорганізації в травні 1930 року. Завдяки цьому 1 червня стало ключовою подією у виробничій історії комуни – саме цього дня вона перейшла на повну самооплатність. Однак ця обставина, ймовірно, не передбачала автоматичного припинення фінансування з боку ДПУ, оскільки, згідно з доповіддю Правління, припинення дотацій Колегії і відрахувань із зарплатні співробітників ДПУ УСРР на користь комуни відбулося лише 1 листопада. Таким чином, затверджена в розмірі 10 000 крб. прибуткова частина кошторису закладу вже на перший квартал 1931 року складалася з таких статей: відрахування із зарплатні комунарів – 3500 крб., прибуток від радгоспу імені В. А. Балицького – 4000 крб., прибутки майстерень і підприємств комуни – 2500 крб.

Вказана зміна економічного статусу комуни створювала підвалини для її вільного промислового розвитку, оскільки забезпечувала виробництво обіговим капіталом. У ці ж дні розпочинається будівництво збирального цеху деревообробної майстерні, який “був збудований із усілякої нісенітниці – дикту, обрізків, ганчірок і землі, але мав колосальні розміри. <…> цей цех все ж дав можливість випускати масову продукцію. Комуна почала викидати на ринок тисячі столів, стільців, креслярських столів та інше”. Щоденний випуск продукції, за словами А. С. Макаренка, досяг суми 3000 карбованців.

Поліпшення матеріальної бази та нові методи організації виробництва призвели до того, що лише за п’ять місяців, із травня до 31 жовтня 1930 року, комунари випустили продукції на 151 776 крб. 03 коп. Найбільший внесок у це зробило металічно-арматурне виробництво, продукція якого сягнула 80 215 крб. 76 коп. Результат роботи деревообробників становив 46 367 крб. 27 коп., ниткарів – 15 417 крб.; найменше виробили швейники – лише 9776 крб. Загальний прибуток виробництв комуни за названий період склав 84 409 крб., що створило фінансову базу для значного збільшення капіталовкладень. Розподіл витрачених тоді на виробничі й інші потреби 97 101 крб. 56 коп. мав такий вигляд: будівництво нових приміщень для кузні, збирального цеху та житлового будинку – 42 071 крб. 51 коп., на ремонт і переобладнання виробничих приміщень – 8121 крб. 24 коп., на закупівлю обладнання – 23 688 крб. 35 коп., на закупівлю матеріалів – 13 720 крб. 46 коп., на оплату боргів – 9500 крб.

На кінець 1930 року промисловий потенціал комуни складався з трьох головних виробництв: швейного, металічно-арматурного з мідно-ливарним, токарно-слюсарним, нікелювальним цехами та кузнею; деревообробного з машинним і збиральним цехами. На цей же час верстатний парк виробництва значно зріс і складався з 14 токарних верстатів, 4 шліфувальних, 2 ексгаустерів, вагранки, 3 пресів, 1 револьверного верстата і 30 пар опок.

Ниткова майстерня, що діяла до 25 грудня, була зачинена у зв’язку з її невідповідністю загальній виробничій установці комуни. Розподіл комунарів по цехах і виробництвах на цей час був таким: збиральний цех деревообробної майстерні – 39 чол., токарно-слюсарний цех та кузня – 34 чол., швейне виробництво – 30 чол., ливарний цех – 19 чол., машинний цех деревообробної майстерні – 14 чол., нікелювальний цех – 9 чол. Поза майстернями працювали ще 4 комунари.

 

Молодші комунари у “вільній” майстерні (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Упродовж 1930–1933 років активно формувався автопарк комуни, коли за рахунок виробничих сум безпосередньо на заводах-виробниках були придбані вантажні й легкові автомобілі. Дана обставина дещо розширювала професійно-освітні можливості комуни, оскільки наявність автотранспорту дозволила ввести до навчальних планів робітфаку курс автосправи. Документи підтвердили, що дана дисципліна дійсно викладалася на робітфаці комуни до початку 1933–1934 навчального року.

 

Гараж комуни – знімок із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р. А. С. Макаренко так підписав це фото: “Гараж комуни. В комуні є сім машин – дві легкових і п’ять вантажних”
(фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Досить стислі терміни укомплектування автомобільного парку та показники пробігу окремих авто є ілюстрацією темпів зростання матеріально-виробничої бази та ділової активності комуни в цей час. У 1930 р. на баланс закладу поступив легковий 4-місний відкритий автомобіль Ford Model A, ймовірно, ще американського виробництва, хоча в документах комуни зазначено, що він був отриманий на московському заводі АМО. Вже на кінець 1934 р. пробіг легковика становив 200 000 км.

Рік потому, як зазначено в реєстраційній картці, до комуни прибув з Горьківського автозаводу 17-місний автобус. Оскільки автобуси на Горьківському автозаводі почали виробляти лише в 1933 р., можна припустити, що або рік прибуття у документі вказаний неправильно, або на автобус пізніше була переобладнана отримана тоді ж 1,5-тонна вантажівка ГАЗ-АА. Останнє підтверджується тим, що в березні 1934 р. даний транспортний засіб у документах значиться саме як вантажівка. Показники пробігу автобуса, які досягли 30 000 км, засвідчують, що його експлуатація була теж досить інтенсивною, хоча функцією цього транспортного засобу було головним чином перевезення комунарів і співробітників між комуною і Харковом.

Особливо помітним поповненням рухомого складу комуни було отримання в 1932 р. з Москви чотирьох вантажних автомобілів АМО-3 вантажопідйомністю 2,5 т, які вже на грудень 1934 р. мали пробіг 220, 185, 190, 150 тисяч км. (за іншими даними, на березень 1934 р. автопарк комуни складався з п’яти вантажних АМО-3. Про характер і рівень постачання комуни говорить такий факт: судячи із заводських номерів двигуна, дві вантажівки входили до першої виробленої тисячі цієї моделі, яка випускалася з 1931 по 1934 р., а одна з них навіть належала до першої серійної партії – двигун № 124. Того ж 1932 р. з Горьківського автозаводу отримана і 1,5-тонна вантажівка ГАЗ-АА, яка на кінець 1934 р. встигла пройти вже 200 000 км. У 1933 р. для потреб комуни був придбаний ще один легковик, ГАЗ-А, що відомий як радянський аналог американського Ford Model A і випускався Горьківським заводом з 1932 р. На кінець 1934 року, тобто менше, ніж за два роки, його пробіг досяг уже 75 000 км.

 

Автопарк комуни (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Автомобілі комуни на фоні виробничого корпусу заводу електроінструментів, прибл. 1931 р. (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Перетворення напівкустарних майстерень комуни з обов’язкових атрибутів офіційної системи трудового перевиховання неповнолітніх на економічно самостійні об’єкти господарювання, а також безпосередня і активна участь колективу вихованців у розширенні матеріальної бази закладу кардинально збагачували його педагогічний контекст. Але саме в цей час А. С. Макаренко зіткнувся з певним педагогічним конфліктом, підставою для якого стало протиріччя між економічним розвитком комуни і її виховними завданнями. Безпосереднім предметом конфлікту виступив характер кваліфікаційного розвитку комунарів.

Виробнича доцільність вимагала введення у цехах дрібного розподілу праці, коли кожен комунар виконував одну досить обмежену функцію виготовлення, обробки або збирання окремих деталей. Певною мірою, писав А. С. Макаренко, можна було побоюватися педагогічних збитків роботи на одній деталі, оскільки надмірно вузька кваліфікація комунара аж ніяк не могла входити до програми комуни. Навіть самі комунари звернули увагу на низький навчальний ефект поточного виробництва. Однак пізніше А. С. Макаренко все ж переконався в педагогічному ефекті такого способу організації виробництва. В циклі лекцій “Проблеми шкільного радянського виховання” він говорив, що розподіл праці на окремі найдрібніші процеси треба розглядати у часовій перспективі: “Кожний окремий хлопчик чи дівчинка в кожний окремий момент виконує лише одну операцію, яка, здавалося б, не дає ніякої кваліфікації, але впродовж декількох років, які комунар проводить у комуні, він проходить через таку велику кількість різних операцій, переходячи зрештою до найскладніших операцій – збирання тощо, що він дійсно стає дуже кваліфікованим працівником, необхідним для широкого суспільного виробництва, але не для кустарного”.

Наступний етап розбудови матеріальної бази комуни був пов’язаний із реалізацією проектів декількох підприємств, що виробляли досить потрібну для промисловості і оборони країни продукцію – електродрилі та фотоапарати.

Напівкустарне виробництво, яке до того було основою промисловості комуни імені Ф. Е. Дзержинського, уже ні психологічно, ні економічно не задовольняло вихованців, хоча вони на ньому й продовжували добросовісно працювати. Поворотним пунктом у розбудові індустріального потенціалу закладу було відвідування комунарами в липні 1929 року під час московського походу всесвітньо відомої своїми промисловими і педагогічними досягненнями Болшевської трудової комуни. “З того дня почали наші комунари мріяти про завод, але як до нього було далеко!”.

Лютий 1931 року А. С. Макаренко називає початком епохи реалізації мрії про новий завод. За його словами, в комуні з’явилася група інженерів, і на засіданнях Правління та ради командирів почалось активне обговорення спеціалізації та технічних деталей майбутнього підприємства, а також внутрішніх матеріальних і кадрових можливостей для його створення. 13 березня стало днем затвердження проекту будівництва заводу електроінструментів, а також гуртожитку, клубу і гаража.

П. Ю. Силаков же стверджує, що лише наприкінці травня 1931 року правління комуни запропонувало невеликій групі інженерів ознайомитися з її виробничою частиною й намітити шляхи її реконструкції. При цьому головними критеріями для вибору нового виробництва Правління висунуло: цікавість для комунарів з точки зору технології, користь для країни, показовість для інших подібних установ та забезпечення самостійного господарського існування і розвитку комуни. Остання вимога викликала в інженерів найбільші сумніви, оскільки на той час, як запевняє П. Ю. Силаков, у СРСР не існувало жодного прикладу, коли б майстерні при школі фабзавуча покривали всі витрати на утримання такої.

Група проектантів для себе конкретизувала поставлене завдання у вигляді таких положень: 1) при проектуванні виробництва комуни необхідно мати на увазі підготовку найдефіцитнішої професії кваліфікованих робітників у сучасній машинобудівній промисловості, якими є професії установників, колодників і інструкторів, що обслуговують масове виробництво і верстати зі складними настроюванням і пристроями. Це положення вимагає від виробництва, що проектується, масового характеру і обладнання найсучаснішими верстатами і знаряддями; 2) особлива увага має бути приділена інструментальному відділу, що готує весь спеціальний інструмент, пристрої, штампи тощо; 3) оскільки раціональна експлуатація сучасного обладнання залежить, головним чином, від уміння настроювати складні верстати, то робота з наладки має отримати центр ваги у виробничому навчанні; 4) для задоволення педагогічних цілей виробництво повинне охопити широкі технологічні процеси, має бути трудомістким і не замикатися обмеженим числом вузькоспеціальних автоматів; 5) характер, виробництво і масштаб обраного об’єкта мають забезпечити можливість відтворення поточності і роботи за граничними калібрами високого класу точності; 6) продукція, що виготовлятиметься, повинна являти собою цілісний закінчений механізм щодо повної фіксації уваги і охоплення широких технологічних і професійних навичок як у процесі виробництва, так і в процесі випробування і контролю якості; 7) необхідно передбачити досить змістовну роботу з випробування виготовленого механізму на лабораторних принципах, для чого бажано мати як об’єкт виробництва машину, тобто комбінацію двигуна і знаряддя; 8) перераховані умови роблять доцільним вибір об’єкта виробництва значної якості, дефіцитного для радянського ринку і такого, що, по можливості, звільнить країну від іноземної залежності, тобто продукту імпортного класу.

У наведеному документі привертають до себе увагу декілька суто педагогічних аспектів: забезпечення широти можливостей для професійного самовизначення і самовияву комунарів, максимальне розширення діапазону професійних навичок, створення можливостей для отримання досить високої кваліфікації.

Лише проаналізувавши довгий перелік можливих продуктів виробництва, що задовольняли б усім наведеним вимогам, проектанти зупинилися на пересувній електричній свердлувальній машині (за сучасною термінологією електричний дриль) із власним невеликим електромотором, потужністю 1/6 – 1/8 кінської сили, який здатний працювати від мережі напругою 110 або 220 вольт. Технічна перевага такої машини полягала в тому, що вона завдяки двигуну, пристосованому як для постійного, так і перемінного струму, могла експлуатуватися в будь-якому місці, де є струм потрібної напруги.

Обравши за зразок електродриль австрійської фірми “Petravić”, вагою лише 5 кг, проектанти, однак, розширили експлуатаційні можливості майбутнього виробу. Завдяки розробленому спеціальному штативу з’явилася можливість використання машини як стаціонарного пристрою. Крім чисто технічної переваги, штатив, що складався з литих чавунних деталей, становив великий навчально-виробничий інтерес, оскільки в своєму виробництві передбачав застосування сучасних фрезерувальних, свердлувальних, токарних, револьверних і шліфувальних верстатів.

 

Будова штативу для електросвердлувальної машини марки ФД (Александров С.В. Сверловщик по дереву. – М. : Оборонгиз, 1946.)

 

Загальний вигляд штативу для електросвердлувальної машини ФД-1 (інструкція з експлуатації із фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Комунар працює на електросвердлувальній машині типу ФД-1 або ФД-5 зі штативом (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А.Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Таким чином, ручний електричний інструмент, випуск якого було обрано як головний напрямок промислового розвитку комуни, відносився до тієї категорії засобів виробництва, відсутність якої в Радянській державі ставив її в економічну й технологічну залежність від промислово розвинених країн. В умовах тогочасної політичної конфронтації між “соціалістичним” Сходом і “імперіалістичним” Заходом будь-які кроки в напрямку збільшення економічної самодостатності СРСР розглядалися як пріоритетні стратегічні завдання національного розвитку. Цілком зрозуміло, що усвідомлення цього факту комунарами не могло не виступати потужним чинником у виховному контексті діяльності комуни імені Ф. Е. Дзержинського.

Не чекаючи проробки кінцевого проекту, правлінням комуни було ухвалено рішення приступити до будівництва нового заводу, з метою закінчити його в поточному будівельному сезоні.

13 травня 1931 року в присутності всієї комуни, при прапорі й оркестрі відбулося урочисте закладання першого каменя в фундамент заводу електроінструментів і корпусу нових спалень. Одночасно з будівельними роботами тривала розробка і уточнення проекту та технологічного процесу. Вибір і замовлення обладнання кількістю біля 50 одиниць, серед якого більше половини було імпортного виробництва, здійснювалося упродовж одного місяця в Москві.

17 вересня 1931 року був затверджений проект будинку інженерно-технічних працівників комуни і призначений термін випуску першого електричного дриля – 1 квітня 1932 року. Наступного дня був оголошений перший комунарський “штурм” із метою прискорення будівництва й закінчення його до 7 листопада. Завдяки безпрецедентно напруженій праці комунарів встановлені терміни реконструкції були витримані, й 7 листопада на урочистому засіданні комуна рапортує про успішне закінчення будівництва заводу і спалень, монтажу верстатів та реконструкції навчального корпусу.

 

Головна будівля комуни (корпус А); праворуч прибудований виробничий корпус заводу електроінструменту, 1931 р. (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Корпус заводу електроінструментів комуни (фото із експозицій музею історії Харківського машинобудівного заводу ФЕД та Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Інтер’єр механічного цеху елкроінструментального заводу комуни. На задній стіні заретушований портрет В. А. Балицького (ретуш з’явилася майже на всіх екземплярах фото після арешту Балицького і оголошення його “ворогом народу”) (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Інтер’єр механічного цеху елкроінструментального заводу комуни: вигляд з протилежного боку (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002; http://makarenko-sokolovy.ru/)

 

Другий ярус механічного цеху елкроінструментального заводу комуни, 1932 р. Від А. С. Макаренка фото отримало такий коментар: “Балкон заводського корпусу. Тут міститься збірний цех, звідси саме виходять готові елекстросвердлувалки. На жаль знято досить погано, електросвердлувалок не видно і присутність комунарів можна тільки припускати.” (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)


Кінець 1931 року в комуні позначений надзвичайно важкою ситуацією, в основі якої лежав збіг у часі двох важливих завдань – технічної підготовки виробництва і навчання кадрів. Друге завдання передбачало залучення в найкоротший термін до виробничої праці прийнятих до комуни 150 нових членів, навчання комунарів роботі на верстатах, підготовку інструкторів тощо. 7 січня 1932 року відбувається урочистий пуск головою Всеукраїнського ЦВК Г. І. Петровським першого в країні заводу електродрилів. Чотири дні потому був вироблений перший екземпляр ручного електричного дриля, що отримав марку ФД-1.

 

Загальний вигляд, будова і способи застосування електросвердлувальної машини ФД-1 (інструкція з експлуатації із фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Проте випуск перших екземплярів продукції ще не означав повної готовності виробничих потужностей. На заводі бракувало найнеобхідніших інструментів, пристроїв і контрольно-вимірювальних приборів, що позначалося на якості деталей. Крім того, були ще фактично не розробленими електротехнічна сторона виробництва і процес збирання готового виробу. Значні труднощі призвели до того, що 18 січня 1932 року був оголошений новий комунарський штурм із приводу незадовільного випуску продукції, завдяки якому з другої половини лютого стало помітним стабільне покращення ситуації. 2 лютого була затверджена річна програма випуску електродрилів обсягом 7000 штук, інженерами був ретельно і поетапно проаналізований процес збирання, складені технічні умови на прийомку деталей, розроблена і втілена у виробництво низка збиральних робочих пристроїв. Паралельно з цим тривала велика робота з покращення якості й удосконалення конструкції таких важливих складових електродриля, як колектор і якір. Поліпшувалася якість обмотки, ізоляції, з’єднання обмотки з колектором тощо. Сотні технологічних операцій потребували детального вивчення, підготовки відповідних інструкторів і навчання комунарів. Поступове зростання темпів виробництва призвело до того, що вже 28 травня денний випуск дрилів уперше сягнув 50 штук.

 

Майстер Б. Цапкін навчає комунарів роботі на металообробному верстаті (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А.Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Оскільки виробнича програма на червень 1932 року передбачала випуск 750 штук дрилів, у цьому місяці зафіксоване надзвичайно швидке збільшення темпів виробництва: упродовж 8–9 днів відбувається зростання випуску готової продукції з 13–14 до 56 штук за 8-годинну зміну. В таких умовах на липень приймається підвищена програма виробництва у 1000 дрилів. Про напруження ситуації у зв’язку з цим говорить той факт, що ще на 17 липня на заводському складі знаходилося лише 300 готових дрилів, до того ж, був поламаний штамп і погіршало постачання.

Для досягнення мети ті комунари, що не брали участь у заняттях робітфаку, збільшують свій робочий день до 6–8 годин проти 4 годин звичайних. П. Ю. Силаков так описує “героїчний липень” 1932 року: “Весь місяць з першого до останнього дня роботи був суцільний штурм. Ніяких днів відпочинку. Ніякого нормального робочого дня. Зміна не йде з заводу до тих пір, доки не виконає плану на цей день, навіть якщо затримки у минулому були не з її вини. Окремі ентузіасти працювали цілі ночі. Треба було бачити завод у ці дні, щоб уявити і зрозуміти це натхнення і героїзм дітей та юнаків. Доводилося силою виводити із заводу деяких комунарів, які працювали далеко за північ, буквально засинаючи біля верстатів, але не бажаючи піти від них, не виконавши плану. Завдяки такому ентузіазму комунарів завод виконав місячну програму 29 липня, коли о 15-й годині комунар А. Ф. Гапєєв зібрав 1002-й готовий електродриль.

Не зважаючи на перестановку у вересні 1932 року більшості комунарів на нові робочі місця, здобута кваліфікація та спокійний темп роботи дозволили щомісячно нарощувати обсяги випуску електричних дрилів: якщо у вересні ця цифра складала лише 649 шт., то у жовтні вона зросла до 1058 шт., а у листопаді – до 1280 шт. У цей час великий резерв готових деталей дозволив комунарам узяти зобов’язання до дня п’ятирічного ювілею комуни, тобто 29 грудня, довести грудневий випуск продукції до 2200 штук і тим самим виконати річну програму кількістю 7000 штук.

Отже, інженерно-технічний персонал спільно з комунарським колективом успішно і у відносно короткий термін здійснили цикл робіт особливої складності з проектування і освоєння виробництва ручного електричного дриля. Перший рік роботи заводу електроінструментів комуни, за словами голови Правління О. Й. Бронєвого, дозволив заощадити для держави півтора мільйона карбованців золотом. Інженер П. Ю. Силаков наводить цифри, що ілюструють незвичайно швидкі темпи пуску електроінструментального заводу: будівництво заводу – 4 місяці (липень–листопад 1931 року); монтаж обладнання і пуск верстатів – 2 місяці (листопад–грудень 1931 року); налагодження виробництва – 3 місяці (січень–квітень 1932 року); досягнення проектної цифри випуску продукції – 3 місяці (червень–вересень 1932 року); виконання річного плану обсягом 7000 електродрилів – 9 місяців. У червні–липні 1932 року економічні успіхи комуни дозволили перевести як весь електроінструментальний завод, так і окремі його цехи на госпрозрахунок.

21 червня 1932 року, тобто за півроку після випуску першого дриля, Правління ухвалило рішення про початок проектування ручної електросупортної шліфувальної машинки ФД-2 і більш потужного електродриля типу американської “Black & Decker”, що отримав назву ФД-3. У липні вже були виготовлені два пробних екземпляри електрошліфувалки, а упродовж року конструкції обох моделей були остаточно доопрацьовані і запущені у виробництво. Для цього були розроблені потрібні креслення, технологічний процес, виготовлена велика кількість інструменту, пристроїв і штампів.

 

Рекламні плакати американської компанії “Black & Decker” 1928 року із моделлю електричного дриля – прототипу моделі ФД-3 (http://rem-5.ru/1st_drill)

 

Один із небагатьох екземплярів електричного дриля “пістолетного типу” перших випусків компанії “Black & Decker”, що зберігся до наших днів (http://rem-5.ru/1st_drill)

 

Оригінальний діючий екземпляр електричного дриля компанії “Black & Decker”, що послужив прототипом електросвердлувальної машини ФД-3 (https://www.youtube.com/watch?v=Usb6gsgT5Kc)

 

Таким чином, головною продукцією заводу електроінструментів у перші роки його роботи були електричні дрилі: з діаметром свердління до 23 мм по залізу, з колекторним двигуном для перемінного і постійного струму напругою 220 вольт; з діаметром свердління до 13 мм по м’якому металу, з колекторним двигуном, здатним до роботи на постійному і перемінному струмі напругою 110 і 220 вольт, 3500 обертів на хвилину. Паралельно був освоєний випуск штативів до електродрилів. Подібна продукція на той час у країні, як традиційно стверджується в макаренкознавстві, дійсно вироблялася лише в комуні імені Ф. Е. Дзержинського, об’єктивним підтвердженням чого є довідка, видана Народним комісаріатом зовнішньої торгівлі СРСР у листопаді 1933 року.

Швидкі темпи освоєння нової продукції дозволили значно збільшити виробничу програму заводу – на 1933 рік нею передбачався випуск: електродрилів ФД-1 – 7000 шт., електрошліфувалок ФД-2 – 1500 шт., електродрилів ФД-3 – 1000 шт., штативів ФД-1 – 1750 шт., штативів ФД-3 – 250 шт. Загальний річний план випуску електроінструменту, таким чином, складав 9500 шт. Але вже на 1934 рік цей показник виріс до 11 тисяч штук.

У 1935 році моделі ФД-1 і ФД-3 заводом уже не випускалися, натомість розпочалось виробництво нової модифікації електродриля – ФД-5 двох різновидів, на 110 і 220 вольт. По суті, ФД-5 був удосконаленим варіантом свого попередника ФД-1, на якому замість латунних втулок застосовувалися шарикопідшипники. Крім того, на 1936 рік планувався випуск нових модифікацій електродриля – ФД-7 та ФД-8.

 

Зразки продукції електроінструментального заводу комуни: електросвердлувальні машини ФД-1 (ліворуч) та ФД-3 (вгорі), електрошліфувальна машина ФД-2 (праворуч) (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Загальний вигляд електрошліфувальної машини ФД-2 (інструкція з експлуатації електросвердлувальної машини ФД-1 із фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Пакування готової продукції електроінструментального заводу комуни: електросвердлувальних машини типів ФД-1, ФД-3 та електрошліфувальних машин типу ФД-2 (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Партія готових електросвердлувальних машин однієї із модифікацій моделі ФД-3 (http://antmakarenko.narod.ru)

 

Принципова будова електросвердлувальної машини типу ФД-3 (http://mash-xxl.info/page/250231060043111134187094244135189098057118150086/)

 

Будова електросвердлувальної машини ФД-5 (Александров С. В. Сверловщик по дереву. – М. : Оборонгиз, 1946.)

 

 

Будова електросвердлувальної машини ФД-7 (Александров С.В. Сверловщик по дереву. – М. : Оборонгиз, 1946.)

 

Робота комунара на електросвердлувальній машині ФД-7, оснащеній розробленим для неї штативом (Макаренко А. С. Педагогическая поэма. – К. : Рад. шк., 1988)

 

Екземпляри, що збереглися, моделі ФД-8 більш пізньої модифікації. Технічні характеристики моделі: найбільший діаметр свердління – 8 мм; кількість оборотів у хвилину шпинделя на холостому ходу – 2200-2400; вага – 3 кг; № конуса Морзе – 1; двигун в одних модифікаціях – трьохфазного струму 127/220 в., в інших – універсальний 120 в; особливість конструкції – задня стінка редуктора, в якій закріплені підшипники ротора і шпинделя, з карболіту, товщиною біля 10 мм. (http://www.mastercity.ru/forums/instrumenty-i-silovoe-oborudovanie/elektroinstrumenty/t91445-retro-instrument/?p=2956201#post2956201; http://www.mastercity.ru/forums/instrumenty-i-silovoe-oborudovanie/elektroinstrumenty/t91445-retro-instrument/?page=75)

 

Паспортна табличка моделі ФД-8 (http://www.mastercity.ru/forums/instrumenty-i-silovoe-oborudovanie/elektroinstrumenty/t91445-retro-instrument/?page=75)


Зразки більш пізніх моделей електроінструментального заводу комуни (http://antmakarenko.narod.ru)

 

Разом з тим як продукція заводу електроінструменту комуни широко розповсюдилася в радянській промисловості, починає все активніше проявлятися попит на електродрилі з більшим діаметром свердління. Такі параметри інструменту особливо були необхідні для виробництва озброєння, тому головними їх замовниками виступали Головний штаб Червоної Армії, відділ озброєнь Державного управління прикордонної охорони і військ Об’єднаного політичного управління СРСР, Управління головного військового порту Чорноморського флоту. З огляду на це, на другий квартал 1936 року був запланований початок випуску нової серії електродрилів, що дозволяли здійснювати свердління діаметром до 25 мм. У той же час вимога військових збільшити робочу напругу електроінструмента до 380 вольт поки що залишалася нереалізованою.

Як відомо, другим потужним і ще більш кваліфікованим, ніж електроінструментальне підприємство, виробництвом комуни імені Ф. Е. Дзержинського, що відкривало найширші можливості для професійного розвитку комунарів, став завод плівкових фотографічних апаратів. Для вивчення обставин розбудови цього виробництва як своєрідного індустріального фону і засобу професійного розвитку вихованців ми здійснили аналіз чисельних архівних матеріалів, значна частина яких ще донедавна знаходилась у засекречених фондах НКВС і майже не потрапляла до наукового обігу.

Моментом початку проектування виробництва фотоапаратів на підприємствах комуни А. С. Макаренко називає 2 червня 1932 року. Головним організатором усього комплексу пов’язаних із цим робіт виступив О. Й. Бронєвой – з вересня 1932 року голова Правління комуни. Вже 21 червня Правління ухвалило організацію спеціального експериментального бюро з розробки плівкового фотоапарату, що являвся копією німецької марки “Leica”. У цей же час підприємства комуни власними силами приступили до випуску новітніх оптичних верстатів для розпочатого будівництвом заводу фотоапаратури. Проектна потужність заводу, пуск якого планувався на 1 червня 1933 року, мала становити 100 одиниць продукції на день.

 

Прототип фотоапарату ФЕД малоформатна далекомірна камера марки “Leica ІІ” німецької фірми “Ernst Leitz GmbH” (https://ru.wikipedia.org/wiki/Leica_II)

 

Перша пробна партія фотоапаратів, що отримали марку ФЕД (Фелікс Едмундович Дзержинський), кількістю 3 штуки, була випущена 26 жовтня 1932 року. В результаті експертизи, проведеної невдовзі спеціалістами Державного оптичного інституту, ФЕД був визнаний “добрим, таким, що не поступається закордонному зразку, з деякою перевагою в оптичній частині”.

 

Фотоапарат ФЕД – перша серійна модель фотовиробництва комуни (в ужитку – ФЕД-1) (https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%AD%D0%94_(%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B0%D0%BF%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%82))

 

Один із перших екземплярів ФЕД серійної партії (http://www.photohistory.ru/index.php?pid=1211830320838208)

 

Окрилена такою оцінкою, комуна незабаром ініціює комплекс заходів зі створення всієї інфраструктури фотовиробництва. Вже 9 листопада було організовано управління будівництвом заводу фотоапаратури, яке свою роботу почало із зведення житлового будинку для співробітників заводу. Декілька днів потому стартувало виготовлення технічного проекту заводу, продуктивністю 30 000 апаратів на рік, і було створено спеціальне організаційне бюро з його будівництва. Але технічні можливості і промислова потужність комуни дозволили налагодити виробництво нової продукції, не чекаючи завершення будівельних робіт. Завод електроінструментів, наприклад, взяв на себе виготовлення штампів, інструментів, пристроїв і окремих деталей, завдяки чому 28 грудня була випущена перша в СРСР серія плівкових фотоапаратів.

 

Житловий будинок інженерно-технічних працівників та співробітників комуни, фото А. Ганзена, 1957 р. На другому поверсі три вікна праворуч – квартира А. С. Мвакаренка (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Сучасний вигляд колишнього житлового будинку інженерно-технічних працівників та співробітників комуни, тепер вул. Рудика, 13 (Google Earth)

 

Закладка фундаменту фотозаводу комуни (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Вид з другого поверху центральної частини корпусу А на внутрішній двір комуни в період будівництва фотозаводу; на задньому плані зліва направо: будівництво виробничих корпусів фотозаводу, виробничий корпус інструментального заводу, заводоуправління (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Зовнішній вигляд заводу фотоапаратів комуни (Медынский Е. Н. Антон Семенович Макаренко: Жизнь и педагогическое творчество [2-е расшир. и перераб. изд.]. – М.-Л. : Изд-во АПН РСФСР, 1949)

 

Механічний цех фотозаводу комуни (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002)

 

Будівля заводоуправління комуни; на задньому плані корпус інструментального заводу

 

Подолання значних труднощів із налагодженням надзвичайно складного та високотехнологічного виробництва спричинило дію такого потужного фактора, як адміністративне оточення комуни. Показовою в цьому відношенні є боротьба за якість продукції. Процедура визначення відповідності виробів стандартам детально описана у записці О. Й. Бронєвого від 16 лютого 1934 року до начальника комуни І. Я. Тепера: вся продукція фотоапаратів має йти на строге випробування упродовж одного тижня; після випробувань складається акт про придатність апарату (якщо він насправді без дефектів), що підписується особами, які роблять випробування; акт запечатується в конверт і разом з апаратом здається начальнику комуни, де й зберігається; одночасно в конверт запечатуються знімки, зроблені цим апаратом під час випробування.

Логічним наслідком зростання досконалості продукції фотозаводу і її конкурентоздатності стало підняття питань патентування, про деталі якого в макаренкознавстві досі немає однозначної думки. Як удалося з’ясувати, через півтора року після випуску першої серії фотоапаратів дійсно постало питання про відповідні патентні документи. 11 липня 1934 року господарський відділ НКВС СРСР, якому була передана справа реалізації фотоапаратів, вироблених комуною, звернувся до аналогічного відділу НКВС України з листом: “У зв’язку з тим, що Ваш апарат абсолютно нічим не відрізняється від фотоапарата, що випускається німецькою фірмою “Лейка”, просимо негайно представити нам такі дані: а) чи є запатентованим фотоапарат “ФЕД”, б) номери патентної реєстрації, в) всі матеріали, що є у Вас із порушеного питання. Висилку нам означеного просимо не затримувати, оскільки у протилежному випадку реалізацію ми здійснювати не зможемо”. 28 липня заступник начальника адміністративно-господарського управління НКВС України Ю. Елькін звернувся до начальника комуни О. І. Марусинова з вимогою негайно скласти відповідь по суті московського запиту. Три дні потому Марусинов поінформував господарський відділ НКВС УСРР, що “наш апарат “ФЕД” дійсно є копією німецької “Лейки” за виключенням деяких деталей. Патентом є не весь апарат “Лейка”, а одна із частин, деталей конструктивних особливостей. Що саме запатентовано, нам невідомо. У випадку повідомлення нам, що саме є запатентованим, ми зможемо відповісти по суті порушеного Вами питання. Наш “ФЕД” ні в СРСР, ні закордоном не запатентований”.

Для термінового вирішення цих питань комуна відрядила до державного комітету з винахідництва свого співробітника з запитом, чи є запатентованими в СРСР фотоапарати типу “Лейка” німецької фірми “Leitz”. Бюро новизни цього комітету, розташованого в Ленінграді, вже 5 серпня відповіло, що заявки від “Leitz” на вказаний апарат до неї не поступало і патенту на нього в СРСР не видано, “а тому перешкод з патентно-правового боку щодо копіювання їх у СРСР немає”. Як бачимо, підозри деяких дослідників у начебто незаконному копіюванні комуною закордонних виробів виявилися безпідставними, принаймні, стосовно фотоапаратів та з точки зору радянського права.

 

Відповідь Комітету з винахідництва на запит комуни імені Ф. Е. Дзержинського від 5 серпня 1934 р.
(ДАХО, ф. Р-4511, оп. 1, спр. 2, арк. 20)

 

Важливим виховним моментом розвитку виробництва комуни виступало також формування її зовнішнього іміджу. Цікавим прикладом популяризації продукції фотозаводу є листування з редакцією головного друкованого органу країни газети “Правда”. Свідченням цього є звернення до редакції, підписане О. Й. Бронєвим: “Дитяча Трудова Комуна ДПУ-УСРР ім. Ф. Е. Дзержинського повідомляє, що відгук і знімки нами отримані. Просимо в подальшому присилати нам найоригінальніші із зроблених нашим апаратом “ФЕД”. Ваші зауваження стосовно роботи і оздоблення нашого фотоапарата приймаємо до керівництва і в подальшій роботі вказані недоліки будуть нами виправлені. Одночасно повідомляємо, що нам дуже бажано, щоб над знімками, які поміщуються у Вашій газеті, був би надпис “Знімок зроблений “ФЕД”. Доводимо до Вашого відома, що ми згодні взяти на себе постачання нашими фотоапаратами Вашої кореспондентської мережі, для чого треба Вам прислати свого представника для укладення угоди”.

 

Звернення Правління комуни імені Ф.Е. Дзержинського до редакції газети “Правда” від 4 червня 1934 р.
(ДАХО, ф. Р-4511, оп. 1, спр. 1, арк. 19)

 

Цілком природно, що виробничі умови комуни сприяли постійному зростанню кваліфікації комунарів. Яскравою ілюстрацією їх професійного розвитку є лист від 8 січня 1934 року Українського науково-дослідного інституту метрології і стандартизації, текст якого можна залишити без коментарів: “При випробуванні 4-х об’єктивів до фотоапарату “ФЕД”, виготовлених у Комуні, і порівнянні їх з аналогічними об’єктивами Ленінградськими, установлено, що дифракційна картина (випробування методом Фуко) у об’єктивах, виготовлених у Комуні, значно краща, ніж у ленінградських. / Виключно добре у них центрування. Враховуючі ці переваги, Інститут метрології і стандартизації просить відпустити один об’єктив для відповідальної установки по випробуванню оптичних систем і їх деталей”.

 

Лист Українського інституту метрології і стандартизації до начальника комуни імені Ф. Е. Дзержинського від 8 січня 1934 р.
(ДАХО, ф. Р-4511, оп. 1, спр. 2, арк. 1)

 

Широкий попит на продукцію унікального підприємства автоматично вводив виробничу діяльність комунарів до певного загальнодержавного контексту, формував відчуття власної причетності до індустріального і культурного розвитку суспільства. Дійсно, серед замовників фотоапаратів часто виступали організації і установи найвищого рангу. Наведемо один із найпоказовіших прикладів.

У 1932 р. урядом СРСР була ухвалена важлива постанова про будівництво Байкало-Амурської залізничної магістралі. Для пошуків найраціональнішого напрямку магістралі Народний комісаріат шляхів сполучення створив спеціальну Східно-Сибірську експедицію технічних пошуків – “Востизжелдор”. Декілька експедицій, що провели дослідження головної дільниці траси улітку 1932 і 1933 рр., потребували великої кількості спеціального обладнання, у тому числі фотографічного. У зв’язку з цим Востизжелдор, отримавши на той час, очевидно, інформацію про будівництво фотозаводу, звернулася до комуни з заявкою на 90 плівкових фотокамер. Комуна відповіла, що випуск планується лише на початку 1934 р., тому вже наприкінці квітня того ж року Головне управління таборами ОДПУ, до відання якого тоді була віднесена “Востизжелдор”, підтвердило замовлення. Таким чином комуна долучилася до одного з наймасштабніших будівництв ХХ століття, про що досі не було відомо макаренкознавству.

 

Лист Головного управління таборами ОДПУ СРСР до комуни імені Ф. Е. Дзержинського від 25 квітня 1934 р.
(ДАХО, ф. Р-4511, оп. 1, спр. 2, арк. 16)

 

Про роботу інструментального або механічного заводу комуни відомо набагато менше, ніж про інші її підприємства, що прославили комунарський заклад на теренах всього Радянського Союзу. Очевидно, ця ланка промислової інфраструктури виконувала допоміжну роль у налагодженні та інструментальному забезпеченні головних підприємств закладу. Проте інструментальний завод, окрім допоміжної функції, мав достатньо технічних можливостей для конструювання і випуску власної ліквідної продукції. Документи свідчать, наприклад, про підготовку до випуску навесні 1935 року нового виду виробів цього заводу – арифмометра.

Промислову історію комуни імені Ф. Е. Дзержинського ілюструють вражаючі економічні показники зростання продуктивності її підприємств. Найкращою характеристикою економічного зміцнення комуни є дев’ятирічна динаміка обсягів випуску продукції:

 

Рік

Вартість продукції

Рік

Вартість продукції

1928

24.000

1933

5.430.000

1929

34.000

1934

11.284.000

1930

167.000

1935

16.160.000

1931

1.038.000

1936

22.000.000

1932

3.038.000

 

Зрозуміло, що така розвинена і швидко зростаюча промислова база об’єктивно створювала широкі кваліфікаційні можливості для комунарів. Тут ми спостерігаємо одну із найсуттєвіших відмінностей макаренківської педагогічної практики, що полягає в особливостях розбудови господарства та промислової бази установи як важливих інститутів професіогенезу. Створені виробничі потужності мали реалізувати такі педагогічні функції, як забезпечення широти можливостей для професійного самовизначення і самовияву вихованців, максимальне розширення діапазону їхніх загальнопрофесійних навичок, надання можливостей для отримання високої кваліфікації у певному виді праці.

Однією з характерних тенденцій розвитку комуни з 1932 року, тобто після обмеження керівних функцій А. С. Макаренка, для якої відтепер не виникало жодних перешкод, було намагання керівництва НКВС перетворити унікальний виховний заклад на звичайне промислове підприємство. Своєрідним нереалізованим маніфестом проти даної тенденції у розвитку комуни є незакінчений лист педагога до члена Правління М. М. Букшпана, написаний приблизно в серпні 1932 року. Тут ми знаходимо характерну тезу А. С. Макаренка: “Твердження, що жодного виховання не потрібно, що виховує лише робота на виробництві, – одна з безглуздих ідей, якими так сповнена педагогічна кустарщина.” На думку педагога, саме завдяки “нескінченному штурму” комуна за зиму і весну 1932 року мала дуже незначні виховні успіхи. “Скажіть, – запитує він, – кому потрібна була саме 1000 свердлилок, якщо для цього потрібно ввести 12-ти годинний робочий день, руйнувати всю комунарську організацію, покінчити з книжкою і всякою іншою культурною роботою, перемішати день з ніччю? <…> Ажитація, хоча б і виробнича, хіба це здорові умови для виховання?” Природний результат еволюції комуни завдяки такій політиці адміністрації А. С. Макаренко прогнозує лише як “завод для неповнолітніх з гуртожитком і їдальнею для робітників та з сякою-такою навчальною установкою”.

Виступаючи проти звичної для його опонентів абсолютизації відокремленого педагогічного засобу, А. С. Макаренко намагається довести керівництву, що завод – лише частина загальної роботи над колективом, що “лише робота цього колективу над собою, лише школа і книга можуть визначити наш рух уперед”.

У подальшому, з перетворенням комуни імені Ф. Е. Дзержинського на комплекс потужних і складних промислових підприємств, з нарощуванням обсягів випуску продукції для задоволення зростаючого попиту, трансформація її як виховної установи лише поглиблюється. Головний зміст діяльності закладу в цей час починають визначати не педагогічні, а суто виробничі чинники, паралельно з чим Правління та керівні органи НКВС усе частіше оцінюють ефективність діяльності комуни з точки зору не стільки виховних, скільки її промислових функцій. Всі ці явища на той момент виступили одними з головних несприятливих чинників реалізації виховної системи А. С. Макаренка, оскільки перетворення комуни на звичайне промислове підприємство не могло не позначитися негативним чином на багатьох її педагогічних завданнях, і в тому числі – на якості загальнопрофесійного розвитку комунарів. Проте потужний виховний потенціал комуни ім. Дзержинського, що не мав аналогів, стрункість і блиск колективу дітей роблять її відомою навіть далеко за межами СРСР. Крім М. Горького, що відвідав комуну ще у липні 1928 р., її гостями були екс-прем’єр Франції Е. Ерріо, відомий французький політик П. Ж. Кот, чехословацький письменник і журналіст Ю. Фучик та багато інших видатних людей.

 

Максим Грький серед вихованців комуни, липень 1928 р. (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринас и др. – Х. : Майдан, 2002)

 

Візит до комуни видатного громадсько-політичного і державного діяча, екс-прем’єр-міністра Франції Едуара Ерріо, 28 серпня 1933 р. Ліворуч від нього голова Правління комуни О. Й. Бронєвой (кадр кінохроніки)

 

Е. Ерріо в комуні; праворуч від нього О. Й. Бронєвой, ліворуч, очевидно, П. Ж. Кот (А. С. Макаренко : сб. статей. Кн. 2 / Ред. кол. : В. Т. Дмитрук, Е. К. Лазаренко, Г. С. Макаренко, Ф. И. Науменко (отв. ред.), Г. А. Паперная; Львовский гос. ун-т имени Ивана Франко. – Львов : Изд-во Львовского ун-та, 1954. – С. 140).

 

Е. Ерріо (праворуч) серед молодших комунарів перед головним входом до корпусу А; високий іноземець ліворуч тримає в раках подарунок дзержинців – ювілейний збірник комуни “Друге народження” (кадри кінохроніки)

 

Фактологічний аналіз не залишає сумнівів, що загальна стратегія формування мотиваційного підґрунтя особистісного професіогенезу вихованців керованих А. С. Макаренком інтернатних закладів була продиктована пошуком оптимального балансу між такими визначальними стимулами людської активності, як інтерес і обов’язок. Категорична вимога важливого принципу узгодження індивідуальних і соціальних цілей висувала перед педагогічним колективом дві взаємопов’язані групи завдань: з одного боку, надати можливість кожному вихованцю максимально реалізувати власне право професійного вибору, з іншого – збагатити мотивацію їх професійного саморозвитку орієнтацією на суспільні цінності. Ще в операційному плані педагогічної роботи комуни А. С. Макаренко чітко окреслив пріоритет даного принципу як орієнтиру в управлінні професійними стимулами вихованців: “Лише виховуючи емоції обов’язку, привчаючи дитину йти не за своїм інтересом, не за цікавістю даної хвилини, а за ідеєю створення колективної цінності, явно корисної і для неї, – ми виховуємо міцних, вольових людей, здатних перенести втрати з бадьорим самопочуттям”. Своє розуміння морального змісту даного принципу А. С. Макаренко виклав у нотатках до “Педагогічної поеми”. Полемізуючи з В. М. Шульгіним, педагог зазначає: “Саме знання і вміння в наших умовах має зробитися основним стрижнем моралі такою мірою, якою це знання і вміння має зробитися головним підґрунтям для становища людини у виробничому процесі. Необхідно лише це знання і вміння поставити в таке положення, щоб усі зусилля особистості були частиною загальних людських зусиль <…>”.

У статті “Перегорнуті сторінки”, включеній до ювілейного збірника “Друге народження”, А. С. Макаренко, розповідаючи про долю колишнього секретаря бюро комсомольського осередку Олексієнка, що був обраний на цю посаду 15 лютого 1930 року, але не впорався з обов’язками і залишив комуну, наводить таку характеристику цієї людини: “Комуна дала йому кваліфікацію, але справжньої культури робітника він, звісно, не отримав”. Цей вислів педагога є ключовим для визначення його загальної позиції щодо проблеми професійного розвитку особистості, характерною ознакою якої виступає розуміння змісту професіоналізації як широкого соціально-педагогічного явища. Аналіз багатогранної практичної спадщини А. С. Макаренка дозволяє констатувати, що отримання певної кваліфікації вихованцем він розглядав лише як частку набагато більш об’ємної і складної системи підготовки майбутнього працівника.

Загальна характеристика ситуації з організацією професійного розвитку вихованців у інтернатних закладах 20–30-х років докладно розкрита А. С. Макаренком в написаній у травні–червні 1934 року пояснювальній записці до проекту організації Трудового дитячого корпусу. Головна хиба, за його словами, тут криється у тому, що у дитячі будинки діти йдуть не за власним вибором, а за випадковими обставинами і, незважаючи на це, всім вихованцям конкретного закладу пропонується одна і та сама робота.

Для розуміння логіки всієї великої роботи, спрямованої на забезпечення професійного майбутнього вихованців, яку проводив А. С. Макаренко у керованих ним закладах, слід звернутися до тих його висловлювань, що найточніше розкривають позицію педагога. Так, у цій же пояснювальній записці А. С. Макаренко вихід із кризи, у якій опинилися у зв’язку з невпорядкованістю профорієнтаційних завдань дитячі будинки і колонії, вбачає у тому, щоб “поставити перед дитячими закладами серйозне питання про підготовку кадрів, а не чоботарів, про виховання потрібних для країни людей”. Це питання він пропонує запланувати, так само як запланувати питання про випуски та про призначення випусків, “зовсім же очевидно, що по закінченню дитячого будинку вихованець має куди-небудь відряджатися на роботу і йому мають бути надані всі умови, щоб він це відрядження міг виконати”.

А. С. Макаренко, спираючись на накопичений досвід, пропонує низку вимог до організації інтернатних закладів. Передусім, дитячі колонії мають бути настільки крупними, щоб у них можна було організувати серйозне виробництво, що обставлене верстатами, має строгий технологічний процес, дає підготовку “по різних розрізах і спеціальностях, кероване інженерами і технічним персоналом, достатньо кваліфікованим”. Маленька колонія не в змозі задовольнити всі нахили і смаки випадково зібраних дітей, що, в свою чергу, тягне за собою втечі, конфлікти, розчарування, загибель характерів, пригніченість, підозрілість, приховані і відкриті протести, крадіжки, пияцтво і хуліганство.

Тут же А. С. Макаренко зупиняється і на питанні, що виступало на той час одним із неупорядкованих у практиці дитячих інтернатів – напрямку професійної підготовки вихованців. Підготовка кадрів в колоніях, на його думку, повинна рівнятися не на кустарну кваліфікацію для кустарної майстерні, але на кваліфікацію “сучасного робітника на великому виробництві з розподілом праці і з стандартною продукцією”. Лише подібна організація дитячої установи здатна подолати протиріччя між забезпеченням вихованців масовими професіями і прагненням отримати вузьку спеціалізацію, оскільки у більш крупному виробництві “завжди знайдуться відділи, де буде отримуватися не стандартна кваліфікація.” Лише велике виробництво, стверджує А. С. Макаренко, здатне підготувати, “з одного боку, і токаря і револьверника масової продукції, але, з іншого боку, і високої кваліфікації слюсаря-інструментальника, або лекальника, або модельника.”

Паралельною умовою кваліфікації вихованців дитячих установ виступає освіта, що має забезпечуватися школою “на різні смаки і здібності”. Оскільки безпритульні, говорить педагог, являють собою дуже різноманітний “букет особистих якостей”, багатьом із них потрібно буде дати “в надбавку до кваліфікації лише звичайну грамотність – не більше, як за чотири групи, іншим грамотність семирічки або фабзавучу, третім знання спеціального технікуму, четвертим загальну середню освіту, може бути, навіть без усілякої кваліфікації, з установкою на ВНЗ”. Однак, саме по собі прагнення до кваліфікації і навчання, на думку А. С. Макаренка, не завжди визначає “рух колоніста уперед”, він наполягає на необхідності застосування для “слабких характерів” більш простих стимулів – дисципліни і матеріальної зацікавленості.

У строгому сенсі слова весь період педагогічної діяльності А. С. Макаренка до приблизно початку 30-х років у професіогенетичному відношенні майже не виходив за межі функції так званої допрофесійної підготовки. Все, що здійснював педагог ще у Крюківському об’єднаному залізничному училищі, а також у колонії імені М. Горького, і в комуні імені Ф. Е. Дзержинського у перші роки її існування скоріше створювало відповідну мотиваційну і операціональну базу для подальшого професійного розвитку його вихованців.

Головною умовою, яка забезпечувала єдність і результативність цілеспрямованого професіогенезу комунарів, виступав широкий процес професійного виховання, який передбачав специфічну систему методів і форм організації їх життєдіяльності, задоволення широкого кола соціальних, пізнавальних і культурних потреб. При цьому слід пам’ятати, що А. С. Макаренко, послідовно відстоюючи пріоритет гуманістичних цінностей у вихованні, ніколи не забував підкреслювати вторинність потреб промислового розвитку закладу на тлі загальної мети формування соціально повноцінної особистості, сповідуючи принцип “не людина для виробництва, а виробництво для людини”.

 

Марш комунарів по вулицях Харкова, прибл. початок 1930-х років (приватний архів проф. О.І. Цебржинського)

 

Характерною рисою методологічної позиції педагога, яку неодноразово підкреслюють російські макаренкознавці А. А. Фролов та О. Ю. Ілалтдинова, є розмежування освіти (навчання) і власне виховання як взаємодетермінованих, але дещо різних за змістом та методами процесів. Хоча сам А. С. Макаренко таке розмежування відстоював стосовно політичної освіти і виховання, ми схильні, слідом за вказаними дослідниками, поширювати даний принцип і на інші аспекти його виховної практики. Цілком коректно, на нашу думку, екстраполювати макаренківську методологію на процеси загального професіогенезу комунарів та виокремити специфічний зміст і методи професійного виховання як його системотвірного компонента.

Мету професійного виховання комунарів А. С. Макаренко, по суті, задекларував ще на організаційному етапі. Треба особливо підкреслити, що вона тотожна із загальною метою комуни імені Ф. Е. Дзержинського – вихованням “культурного радянського робітника”. Хоча уявлення про бажаний продукт діяльності комуни в подальшому пережили певну еволюцію і у другій половині 1930 року вже недвозначно пов’язувалися з підготовкою майбутніх інженерів, методологічне наповнення цільової установки закладу залишилося майже без змін.

Незважаючи на те, що сам педагог, конкретизуючи мету виховання у низці відповідних завдань, спеціально не виокремлював проблематики суто професійно-виховного характеру, ми можемо спробувати виділити її із загального масиву фактів його практичної діяльності. Головною, як нам здається, проблемою професійного виховання колоністів і комунарів, його своєрідним надзавданням, виступає формування у вихованців позиції суб'єкта професійного розвитку, тобто здатності активно, свідомо, цілеспрямовано і творчо взаємодіяти із системою професіогенетичних факторів. Саме усвідомлення власної суб’єктності щодо процесу оволодіння певним видом людської діяльності, власні “активні рухи, вправи і переживання” ставали відправною точкою професійного саморозвитку підлітків.

Вивчивши документальні свідчення педагогічної діяльності А. С. Макаренка, мемуарні джерела, а також відповідні зауваження у працях педагога, ми можемо виокремити три умовні стратегічні напрями, у межах яких протікав процес формування особистості як суб’єкта нинішньої і майбутньої професійної діяльності:

1. Формування мотиваційно-ціннісного контексту професійного саморозвитку вихованців, що передбачав організацію системи відповідних стимулів та трансформацію їх у внутрішні переконання.

2. Виховання професійної самосвідомості.

3. Організація практики професійної діяльності через самоврядування, співучасть в управлінні виробництвом, економічний практикум тощо.

Педагогічна складність процесів трудового виховання комунарів диктувала необхідність створення відповідного морально-психологічного підґрунтя, головним компонентом якого виступала аксіологізація професійної діяльності і професійного розвитку. Подібні завдання передусім забезпечувалися можливістю вільного вибору спеціальності із тих, що пропонувало виробництво комуни, та формуванням ціннісного ставлення до обраної професії. Один із кількох вихованців А. С. Макаренка, які дожили до наших днів, Іван Дем’янович Токарєв, згадував, що кожен комунар цінував і поважав свою професію, бо сам обирав її на час перебування в комуні

Слід відмітити, що педагогічні зусилля А. С. Макаренка і його колег у вирішенні даних проблем були підтримані низкою сприятливих обставин. Як відомо, однією з головних підстав професіоналізації вихованців, про яку неодноразово писав педагог, було відверте прагнення багатьох із них “учитися і стати людиною”. Питання про мотиваційні передумови професійного розвитку колишніх безпритульних так і не були ґрунтовно опрацьовані макаренкознавцями, хоча така позитивна вихідна умова уявляється надзвичайно важливою обставиною організаційної роботи А. С. Макаренка. У “Педагогічній поемі” є відповідний фрагмент: “Маючи деяке поняття про доцільність, безпритульні в глибині душі вважали, що вони йдуть по прямій дорозі до кар'єри металіста або шофера, що для цього потрібно лише дві речі: міцніше триматися на поверхні земної кулі, хоч би для цього і доводилося хапатися за дамські сумки і чоловічі портфелі, і ближче влаштуватися до якого-небудь гаража або механічної майстерні”.

У притаманній педагогу-письменнику іронічній манері далі він наводить своєрідну класифікацію типів безпритульних. “Перший сорт”, на його погляд, це ті, “які найдіяльнішим чином беруть участь у складанні власних гороскопів, не зупиняючись ні перед якими неприємностями; які в гонитві за ідеалом металіста готові приклеїтися до будь-якої частини пасажирського вагону <…>. Їх цікавлять головним чином дніпропетровські, донецькі і запорізькі гіганти, одеські і миколаївські пароплави, харківські і московські підприємства”. У характеристиці “другого сорту” безпритульних ми теж знаходимо відповідні підстави для оптимізму щодо їх професійного майбутнього. Такий безпритульний, “відрізняючись багатьма достоїнствами, все ж не володіє повним букетом благородних етичних якостей, якими володіє “перший”. Ці теж шукають, але їх погляди не відвертаються з презирством від текстильних фабрик і шкіряних заводів, вони готові змиритися навіть на деревообробній майстерні, гірше – вони здатні зайнятися картонажною справою, нарешті, вони не соромляться збирати лікарські рослини”. Наведемо лише один підтверджуючий приклад.

20 лютого 1934 року до голови Правління комуни імені Ф. Е. Дзержинського О. Й. Бронєвого звернувся безпритульний В. К. Селезньов, направлений свого часу Бронєвим до Полтавської комуни, де працював агентом з постачання, але 2 місяці тому звільнився. “Тов. Бронєвой, – пише колишній вихованець, – я Вас прошу, щоб Ви мене послали назад в комуну, я зараз живу дуже погано, не маючи квартири, валяюся де попало, по парадних, на вокзалі, голодаю. Олександр Осипович, хочу учитися, стати людиною, набридло мені вже це кляте життя”. Кінець листа не менш хвилюючий: “Дорогий Олександр Осипович, я іще звертаюся до Вас з великим проханням, щоб Ви послали мене в комуну працювати, я буду працювати добре, чесно, добросовісно буду виконувати всі ті завдання, які будуть на мене покладати”. Як бачимо, соціальна захищеність та сприятливі перспективи були вигідною альтернативою голоду, холоду, хворобам і іншим атрибутам жебрацтва.

Спираючись на документи, можемо в загальних рисах описати ту систему стимулів професійного розвитку, що поступово складалася у керованих А. С. Макаренком виховних закладах.

Ще в колонії імені М. Горького в Куряжі, завдяки об’єктивній неможливості уникнути розподілу вихованців по менш або більш кваліфікованих видах праці, очевидно, утворився своєрідний культ щодо деяких представлених у її господарстві професій. Підліток Мітін в автобіографії, вміщеній у подарованому О. М. Горькому альбомі “Наші життя – Горькому – горьківці”, скаржився на те, що нових вихованців колонії не одразу пускають працювати у майстернях. Але при цьому він гаряче запевняє письменника, що, попрацювавши у зведених загонах, все ж таки досягне бажаної мети.

Певну аналогію ми спостерігаємо й у комуні імені Ф. Е. Дзержинського. Як відомо, за її конституцією кожний новоприбулий до особливої постанови ради командирів не мав звання комунара і вважався вихованцем комуни, статус якого значно обмежував свободу пересування, деякі економічні та громадські права. До кожного нового вихованця був прикріплений один із старших членів комуни, який контролював його поведінку, спостерігав за розвитком і суспільним ростом у колективі до отримання звання комунара. Спілкування зі своїм наставником, а також закономірне прагнення новачка якомога скоріше потрапити до престижної категорії “комунарів”, однією з атрибутивних характеристик якої виступав високий професіоналізм у певному виді праці, створювали потужні вихідні стимули формування емоційно-ціннісної складової професійного розвитку.

Іншим впливовим фактором формування трудової, а разом з нею і професійної мотивації у макаренківських закладах виступав неодмінно високий авторитет серед вихованців кваліфікованих видів праці, причому однаково привабливими для них були прояви професіоналізму як у виробничій, так і в позавиробничій сферах. Така привабливість була настільки вагомим мотивом поведінки комунарів, що навіть часто експлуатувалася органами самоврядування та адміністрацією як психологічна основа деяких методів впливу на порушників дисципліни – обмеження для підлітка можливостей реалізувати власну кваліфікацію у певній справі зайняла не останнє місце у низці типових видів покарань. У січні 1930 року, наприклад, комунари Ряполов і Грушев за погану поведінку при охороні комуни були позбавлені права перебувати в образотворчому гуртку.

А. С. Макаренко, очевидно, розраховував, на те, що ускладнення технологічних процесів, зменшення обсягу суто ручної праці, збагачення виробничих відносин матиме не лише економічний, але великий психологічний ефект. На відчутний виховний потенціал механізації виробництва педагог звернув увагу ще в перші місяці роботи комуни. У доповідній записці, складеній приблизно на початку 1928 року, він вказував на те, що шевська майстерня у порівнянні з іншими майстернями комуни виявилася занадто непривабливою для вихованців, надто кустарною на фоні електрифікованих деревообробної і слюсарно-механічної майстерень. Завдяки нескладному інструменту, одноманітній і простій роботі “комплекс виховуючих і організуючих впливів у шевській майстерні надто бідний серед інших впливів комуни”.

Подібний ефект відзначає і секретар комсомольського осередку комуни, один із найпопулярніших організаторів колективу О. Н. Швед. За його спостереженнями, з налагодженням першого масового напівмеханізованого виробництва – випуску маслянок у 1930 році – значно підвищилася виробнича активність членів комуни. Саме у цей час об’єктами їх постійного обговорення стають простої, брак, неполадки на виробництві тощо.

Надзвичайно велику роль для формування професійних інтересів комунарів відігравала стінна преса. Про впливовість цього своєрідного дзеркала комунарського життя говорять, принаймні, його обсяги: лише за п’ять перших років існування закладу побачило світ 298 номерів стінгазет, не рахуючи окремих бюлетенів. З осені 1931 року починає виходити спеціальний орган комсомольського осередку комуни, стінна газета “Штурмовка”, завданням якої була боротьба з “розхлябаністю на виробництві”. Окремі випуски газет виходили навіть під час літніх подорожей комунарів; так, під час бердянського походу комуни 1932 року було випущено 5 номерів газети “Дзержинець у поході”. Стан справ на робітфаці комуни висвітлювала стінна газета “За навчання”. Редактором більшості стінної преси комуни являвся В. М. Терський.

 

Засідання редколегії комунарських газет (архів музею історії Полтавського педуніверситету)

 

Але найавторитетнішим друкованим органом комуни імені Ф. Е. Дзержинського, який продовжував виходити і після ліквідації її як власно виховного закладу, безперечно, є газета комсомольського осередку і ради командирів “Дзержинець”. Виникнувши як стінна рукописна газета, “Дзержинець” із часом перетворився на солідний друкований орган. На його шпальтах знаходили місце як офіційна хроніка, так і злободенні відгуки комунарів, педагогів та адміністрації на ті чи інші події комунарського життя. Але для нас важливим є те, що вона була джерелом різноманітної й актуальної інформації про розвиток промисловості країни, нові сучасні підприємства, цікаві технічні досягнення. Так, у номері за 15 квітня 1930 року були вміщені ілюстрації, вирізки з періодики та фото, що розповідали про Дніпробуд, Іваново-Вознесенську ткацьку фабрику, нафтопровід Баку–Батумі тощо. У той же час, на її сторінках регулярно висвітлювалася динаміка, технічні та економічні показники власного виробництва, з’являлися численні критичні статті-запити щодо негараздів на підприємствах комуни та інші актуальні матеріали.

 

Стінна преса комуни – знімок із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р. Коментар А. С. Макаренка до знімків: 1) “Картина дуже складна: стінгазета, виставка деталей дриля, діаграми комерційної частини і комунари. Стінгазета справляє чудове враження, виставка трохи обмежена, в діаграмах комерційної частини є граматичні помилки. А загалом це дуже хороший куточок комунарського тихого клубу.” 2) “Стінгазета в збільшеному вигляді і комунарськы потилиці. Читач, поспівчувайте власникам цих потилиць, яким фотограф заборонив дивитися в об'єктив: що вони зараз відчувають. Чи можуть вони в даний момент цікавитися газетою?” (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Через газету комунари також отримували можливість спостерігати подальшу професійну долю своїх випускників. 22 квітня 1930 року “Дзержинець” публікує листа колишнього комунара, а тепер студента одного з московських робітфаків П. О. Дроздюка, який повідомляв про створення у столиці групи молодих письменників-українців “Не журись” та запрошував до співробітництва в літературному альманасі.

На жаль, повні комплекти номерів цієї газети, які збереглися до наших часів, починаються 1936 роком, а більш ранній період представлений лише декількома окремими її випусками, збереженими у фондах РДАЛМ.

У історичних нарисах про комуну поки що не знайшлося місця такій важливій категорії її працівників, як редактори “Дзержинця”. Більш докладні дані ми маємо лише про одного з них, що очолив цей друкований орган у жовтні 1934 року, Абрама Марковича Іскіна, який перейшов до комуни з редакції харківської газети “Економічне життя”. А. М. Іскін отримав таку характеристику партійного осередку комуни: “Працівник добрий і ініціативний, справу свою знає, політичних відхилень не спостерігається.” Цікавий момент – А. М. Іскін редагував друкований орган трудової комуни НКВС, автоматично покинувши, з прибуттям до нового місця роботи, лави ВКП(б).

Взимку 1930 року як альтернатива “Дзержинцю” з’явилася стінна газета “Шарошка”, що свою назву отримала від особливого різця, призначеного для обробки грубо виготовлених виробів. Вона була задумана – про це вже йшлося вище – як більш оперативний та менш офіційний, а тому й цікавіший для комунарів орган, призначений для подолання нагальних поточних проблем на виробництві.

 

Замітки із стінгазети “Шарошка” (експозиція Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

До нашого часу дійшло мало інформації про такі важливі елементи стінної преси комуни, як орган навчально-виховної частини, комсомольської і піонерської організацій щомісячна газета “Юний дзержинець”, орган піонерської організації “Піонер-дзержинець”, орган культкомісії сатирична газета “Різець”. У різний час також виходили газети “Комунарка”, “Дзержинець-блискава”, сатирична газета “Голка” тощо.

 

Фрагмент першотравневого номеру “Юного дзержинця”, прибл. 1936¬–1938 рр. (експозиція Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Фрагмент січневого 1938 р. номеру газети“Різець” (експозиція Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Внутрішня преса комуни, принаймні до моменту звільнення А. С. Макаренка, відігравала реальну роль у налагодженні виробництва, матеріал її статей іноді стимулював навіть активність правління. Так, наприкінці березня 1934 року секретар відділу кадрів ДПУ УСРР Куровський звернувся із службовою запискою до І. Я. Тепера, у якій повідомляв про реакцію О. Й. Бронєвого на один із дописів – “В обіймах знеосібки”.

Формування ціннісного ставлення юнаків і дівчат до майбутньої професійної діяльності не могло не передбачати розширення їхнього політехнічного кругозору. Особливо помітним поштовхом до збудження професійних прагнень комунарів було відвідування 28 липня 1929 року під час літнього московського походу Болшевської трудової комуни. Вихованців, як писав А. С. Макаренко, вразило справжнє виробництво, справжнє промислове багатство. “Болшево – це старший брат – хлопці там старші і справа у них серйозніша. У них безліч машин, будується нова п’ятиповерхова фабрика. При самому вигляді цієї благодаті принишкнули комунари і… позаздрили”.

Роль прикладу Болшевської комуни для становлення промислового потенціалу комуни імені Ф. Е. Дзержинського радянським макаренкознавством замовчувалася, очевидно, з ідеологічних причин, аж до виходу у 80-х роках минулого століття Педагогічних творів А. С. Макаренка. Цей зразковий заклад, створений у серпні 1924 року за 27 км від Москви біля станції Болшево Північної залізниці як Перша трудкомуна ОДПУ, з 1933 року носив ім’я тодішнього голови цього відомства, а пізніше наркома внутрішніх справ СРСР Г. Г. Ягоди. Комуна була призначена для перевиховання юнаків, а пізніше й дівчат, засуджених за кримінальні злочини, більшість із яких мала вік 16–21 рік. З часом Болшевська комуна, що створювалася як педагогічний заклад, перетворилася на виробниче підприємство з гуртожитком для малосімейних. Досвід цього унікального дітища ОДПУ став широко відомим після публікації книг одного з його фундаторів М. С. Погребінського – “Трудова комуна ОДПУ” та “Фабрика людей”. Своє ж художнє відображення комуна знайшла в надзвичайно популярному фільмі 1931 року “Путівка в життя”. За те, що досягнення московських колег дійсно привернули пильну увагу А. С. Макаренка, говорять численні фрагменти у його працях та листах, але при цьому стає помітним доволі суперечливе ставлення педагога до педагогічних здобутків болшевців.

 

Взуттєва фабрика Болшевської трудової комуни (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Кооперативний магазин Болшевської трудової комуни (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Почавши, як і дзержинці, з сільського господарства та кустарних майстерень, Болшевська комуна поступово стала потужним виробничим комплексом, у складі якого виділялися трикотажна та взуттєва фабрики. Саме успішна робота цих підприємств, майже цілком укомплектованих молоддю, і змусила колектив вихованців А. С. Макаренка збагатити власне буття новою перспективною лінією.

Окрім знайомства з Болшевською комуною, важливу роль у формуванні професійної мотивації, а також самосвідомості та професійної позиції комунарів відігравали численні контакти з відомими діячами науки і культури, кращими представниками робітників, інженерно-технічних працівників відомих підприємств України та СРСР, робітничим активом інших держав світу. Ось лише деякі з них: 21 травня 1928 року комуну відвідали шахтарі Брянських і Первомайських рудників, 1 жовтня того ж року в гостях у комунарів була естонська робітнича делегація, а 23 січня бакинські робітники, 12 липня 1930 року приїздили робітники Чехословаччини, а 22 березня 1931 року – ударники харківських підприємств. Особливо резонансною подією останніх років існування комуни був візит у 1938 році легендарного дослідника Арктики І. Д. Папаніна. Показовий факт: виступаючи на мітингу, Папанін високо оцінив якість фотоапаратів “ФЕД”, які, за його словами, в умовах низьких температур на Північному Льодовитому океані працювали надійно і давали якісні знімки.

 

І. Д. Папанін виступає на мітингу в комуні імені Ф. Е. Дзержинського. Поряд із ним начальник комуни В. С. Берман, 1938 р. (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринас и др. – Х. : Майдан, 2002)

 

i

Комунари і працівники промкомбінату комуни слухають І. Д. Папаніна, 1938 р. На задньому плані: в центрі – будівля заводоуправління; праворуч – праве крило корпусу А (спальні комунарів) (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Взагалі, масштаби популярності комуни не можуть не вражати. Незважаючи на те, що кількість офіційних гостей і в колонії імені М. Горького, як ми бачили, була високою, комуна імені Ф. Е. Дзержинського за показником відвідуваності зуміла залишити її далеко позаду. Ювілейний збірник “Друге народження” наводить національну статистику 214 делегацій, що відвідали комуну упродовж тільки перших п’яти років її існування: СРСР – 87, Німеччина – 37, Англія – 17, Франція – 16, Південна Америка (Перу, Чилі, Мексика, Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай) – 11, США – 8, Іспанія – 7, Чехословаччина – 4, Бельгія і Польща – по 3, Західна Україна, Швеція, Данія, Швейцарія – по дві, а також по одній – Угорщина, Китай, Індокитай, Голландія, Норвегія, Австралія, Філіппіни, Єгипет, Естонія, есперантисти.

 

Іноземці та моряки крейсеру “Червона Україна” перед головною будівлею комуни, 1932 р. А. С. Макаренко так прокоментував друге фото: “Іноземна делегація в комуні. Ох... Щиро кажучи, дипломатична діяльність дорого нам дістається. Робітничі делегації добре, але крім робітничих буває багато інших. Цікаво: ці «інші» зовсім не такі акуратисти, як описують наші мандрівники. Часто після їх виходу комуну потрібно прибирати наново, вони не жаліють нашої чистоти, кидають недопалки, слідять і інше” (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Значно розширювала загальнопрофесійний кругозір комунарів та давала можливість спостерігати кращі зразки професійної відданості справі кожна їх літня подорож, оскільки вона неодмінно була пов’язана з великою екскурсійною програмою. Ось неповний перелік міст Радянського Союзу, де встигли побувати комунари впродовж декількох років: Баку, Батумі, Бердянськ, Горький, Дербент, Куйбишев, Москва, Новоросійськ, Одеса, Орджонікідзе, Саратов, Святогорськ, Севастополь, Сизрань, Симеїз, Сочі, Сталінград, Тбілісі, Ульяновськ, Чебоксари, Ялта тощо. Так, кримський похід 1930 року збагатив вихованців враженнями від відвідування вітрильника “Товариш”, міноносця “Петровський” та кінофабрики, у липні 1931 року під час свого кавказького походу вони тісно познайомилися з роботою і персоналом бакинського нафтового промислу Бібі-Ейбат. Наказ про похід 1933 року за маршрутом Харків – Горький – Сталінград – Новоросійськ – Сочі – Севастополь – Харків прямо ставив завдання вивчення низки індустріальних гігантів: “Увага всього складу комуни має бути прикована до кращих досягнень передових підприємств, до вивчення їх досвіду в галузі освоєння виробництва, техніки”. Такий насичений маршрут давав можливість відвідати Горьківський автозавод, Балахнінську паперову фабрику, Сталінградський тракторний завод, цементні заводи у Новоросійську тощо. Комунарка О. С. Піхоцька писала, що на Горьківському автозаводі екскурсанти познайомилися з усіма процесами виготовлення деталей, зборки та випуску автомобілів з конвеєра; працівники їм розповіли про історію заводу та про стан розвитку автомобільної справи в країні.

З шахтами Донбасу і військовими частинами комунари познайомилися в 1934 році під час перебування у Святогорському таборі. Серед власне харківських підприємств особливо тісні стосунки встановилися із заводом ВЭК. Стосовно останнього А. С. Макаренко в “Марші 30 року” писав: “Найближче ми стали до клубу металістів, особливо до робітників ВЭК. Металісти кілька разів бували в комуні, ми завжди з особливою урочистістю і піднесенням вирушали до них у клуб. / Наші екскурсії на завод були справжнім святом для комунарів. Швидко робітники заводу перезнайомилися і подружилися зі всіма. Ця дружба особливо зміцнилася після того, як шість товаришів із комуни поступили працювати на ВЭК. З цих пір комунари стали розглядати ВЭК як “свій” завод. Якщо веківці що-небудь організовують, вони обов'язково запросять і комуну. Якщо на заводі що-небудь станеться, про це в комуні не припиняються розмови”.

Контакти ж із Харківським тракторним заводом, на відкритті якого побували комунари і клуб якого неодноразово в подальшому відвідували, педагог-письменник у тому ж “Марші 30 року” описав досить експресивно: “Коли ж засвітився Тракторобуд, коли нам було доручено виготовлення дверей для Тракторобуду із зобов'язанням випускати щоденно сто штук – нашому захвату не було кінця”. Також розкрила двері перед комунарами відома фабрика спортивних виробів “Динамо”, похід на яку відбувся у січні 1930 року.

Поряд із масовими, іноді мали місце й індивідуальні екскурсії – у 1930 році групи по двоє комунарів вивчали роботу заповідника Асканія-Нова і Дніпробуду. Іноді й участь у гуртковій роботі давала підстави для екскурсійних поїздок, як у випадку з активним членом арктичного гуртка комунаром Пеккером, що йому рада командирів у березні 1935 року санкціонувала поїздку до Миколаєва.

Набагато більшим, ніж зовнішнє спостереження, впливом на формування професійної мотивації комунарів мали виробничі зв’язки з багатьма прославленими своїми індустріальними досягненнями підприємствами країни. Як з’ясувалося, постачальником хромонікелевої сталі для виробництв комуни був відомий сталінградський завод “Красный Октябрь”. Єдиний на той час металургійний гігант Півдня РСФРР, завод виступав найважливішою базою виробництва високоякісної сталі для підприємств автомобільної, тракторної промисловості і сільськогосподарського машинобудування, наприкінці 1930 років він постачав 9% всієї сталі для оборонної промисловості СРСР.

Сумський завод імені М. В. Фрунзе, якому у вересні 1935 року інструментальне виробництво комуни за угодою зобов’язалося постачати міряльний інструмент, увійшов в історію як підприємство-новатор. Ще 1929 року першим в Україні він освоїв електродугове зварювання, чотири роки потому виготовив перший поршневий компресор продуктивністю 10 000 куб. метрів на годину, а 1935 року звів перший спеціалізований цех з випуску центрифуг.

При аналізі всіх чинників, що різним чином і з різною мірою ефективності впливали на формування виробничої мотивації комунарів, не можна не відмітити потужну дію матеріальної зацікавленості. Отримання вихованцем певної виробничої спеціальності та поступове просування кваліфікаційними щаблями в умовах комуни було неодмінно пов’язане із збільшенням матеріальної винагороди. Отже, вводячи в систему виховних засобів такий ризикований з педагогічної точки зору важіль, як матеріальне заохочення, А. С. Макаренко одночасно отримував можливість контролювати і процеси професійного розвитку.

Хоча сама ідея оплати праці комунарів у 1933 році викликала гостру критику з боку народного комісара освіти М. О. Скрипника, цей засіб, як відомо, активно виявляв себе в одній із найефективніших форм покарання у комуні – переведення комунара на менш кваліфіковану роботу. У вересні 1933 року подібні методи впливу навіть були внесені до “Положення про дисциплінарні стягнення і заохочення комунарів на виробництві” – серед інших видів покарань там зазначено: “переведення на нижчу роботу”, зниження розряду та видалення з виробництва. І, відповідно, формами заохочення комунарів встановлювалися підвищення у розряді, подання на посаду помічника інструктора та інструктора.

Проте в даній ситуації можна угледіти не лише матеріальний мотив – на нашу думку, тимчасове примусове зниження рівня кваліфікації виконуваної роботи боляче відбивалося не лише на матеріальних, але й на моральних інтересах вихованця, оскільки суспільна престижність роботи, як відомо, завжди прямо пропорційна її кваліфікованості. Цьому підтвердженням є та бурхлива реакція комунарів, яка спостерігалася в березні 1933 року у зв’язку із пропозицією керівництва поставити їх на всі можливі виробничі дільниці, в тому числі найменш кваліфіковані, звільнивши від роботи на них найманих робітників. Комунар Гетте з цього приводу навіть заявив, що некваліфіковані операції обрізування і обпилювання деталей перетворюють комунарів на чорноробів.

Настільки ж потужна, як і матеріальний чинник, група мотиваційних стимулів професійного саморозвитку вихованців пов’язана з добре організованими і широко розповсюдженими в комуні формами виробничого змагання. Даний метод підвищення ефективності праці, а разом з ним і зростання виробничої кваліфікації, А. С. Макаренко, як ми бачили, активно та досить успішно апробовував ще в перші роки розбудови господарства Горьківської колонії. Практика ж комуни імені Ф. Е. Дзержинського завдяки більш масштабному і набагато технологічно складнішому виробництву надавала незрівнянно ширші можливості для застосування змагання та урізноманітнення його форм. Сприятливою обставиною для цього тепер виступала загальнодержавна політика стимулювання соціалістичного змагання в різних галузях суспільного виробництва.

Виробничо-економічними підставами успішного запровадження змагання на підприємствах комуни ставали перехід до масового випуску продукції, поточний спосіб виробництва, поопераційний розподіл праці, введення госпрозрахункових відносин, розцінок, обліку вартості продукції і зарплати для комунарів. Макаренкознавці датують виникнення змагання між загонами комуни осінню 1929 року і пов’язують його з реформаторською діяльністю А. С. Макаренка у цей час. Цікавим документом, що демонструє ігрові форми змагання, є “Положення про засоби пересування по діаграмі міжзагонового змагання”, підготовлене, очевидно, за участі А. С. Макаренка.

Поруч із формуванням мотиваційно-ціннісної складової професійного саморозвитку комунарів А. С. Макаренко ставив виховання такої важливої системної якості особистості, як професійна самосвідомість. Самоототожнення вихованця з певною галуззю професійної структури суспільства через усвідомлення і засвоєння конкретних професійних цінностей та формування стійкої професійної позиції мало забезпечувати створення відповідного психологічного підґрунтя, однаково необхідного як для опанування вузького фаху в умовах комуни, так і для майбутньої загальної професійної самореалізації.

Можливість особливо гостро відчути свою причетність до проблем виробництва, усвідомити себе суб’єктом щодо процесів промислового розвитку комуни надавав широко організований на її підприємствах раціоналізаторський рух. Керівництво всіляко заохочувало і комунарів, і найманих працівників брати в ньому участь, зверталося до них із закликом вносити побільше раціоналізаторських пропозицій, “спрямованих на покращення якості, полегшення роботи і здешевлення собівартості продукції”.

Принциповим методологічним кроком А. С. Макаренка щодо створення умов ефективного професійного виховання комунарів, попередню апробацію якого ми спостерігали ще в історії колонії імені М. Горького, стала організація культурного оточення дорослих. Саме специфіка комуни дозволила сформувати навколо вихованців особливе високопрофесійне середовище, яке об’єднувало досвідчених педагогів навчальної частини, фахівців своєї справи – інженерно-технічних працівників, різнобічно обдарованих керівників художньої самодіяльності тощо. Авторитетні носії високої кваліфікації, безкомпромісної трудової моралі та широкої професійної культури створювали для комунарів відчутні й переконливі орієнтири на шляху реалізації професійних перспектив.

Безпосереднє та тривале спілкування з носіями фахової майстерності, спостереження кращих зразків професійного ставлення до справи міг забезпечити лише повноцінний інтергенераційний діалог. Сторінки історії комуни сповнені яскравими і різноманітними формами подібної міжвікової солідарності. Особливо великий внесок у дослідження даної проблеми, розгляд педагогіки А. С. Макаренка як “науки про взаємодію поколінь” пов’язаний з ім’ям провідного російського макаренкознавця А. А. Фролова. На думку вченого, важливим чинником такого діалогу поколінь у комуні стало викликане розширенням виробництва значне збільшення чисельності адміністративно-управлінського складу, майстрів виробництва, кваліфікованих робітників.

Питання необхідності використання впливу дорослого середовища особливо активно обговорювалося в жовтні 1933 року на засіданні комісії з перегляду навчальної системи комуни. Тоді А. С. Макаренко, виступаючи з головною доповіддю, окрім іншого запропонував організувати висококультурне оточення дорослих, “де комунари набували б загального розвитку”, та “запровадити інститут вихователів, але дати їм назву не вихователів, а якусь іншу, наприклад асистентів”.

Подальше обговорення пішло по шляху розвитку ідеї А. С. Макаренка щодо культурного середовища для комунарів. О. Й. Бронєвой у своєму виступі спочатку зосередився на загальних зауваженнях (ми в своєму виборі нічим не обмежені й можемо застосовувати ті або інші методи і системи виховання; наші комунари відірвані від боротьби і, коли стикаються з життям, постають перед потребою боротися, вони пасують, а тому потрібно так побудувати їхнє життя, щоб вони більше брали участі в самообслуговуванні), проте у завершенні додав: “Треба, щоб комунари були оточені кращими культурними силами: письменниками, драматургами, художниками, що давало б їм можливість культурно зростати”. Подібні пропозиції висунув й І. Я. Тепер: “потрібно скласти кадр дорослих, міцний культурний колектив, що допомагав би комунарам набирати досвіду в роботі, передавав їм досвід революційної боротьби і культурного життя”.

Нарешті, знов узявши слово, А. С. Макаренко зауважив: “Треба в комунарів викликати культурні потреби, організацією культурного оточення зробити їх культурними людьми”. Він також запропонував і конкретні практичні кроки: переглянути робочий день педагогів і інженерів, щоб розвантажити їх від тих другорядних турбот, які забирають багато часу і не дають можливості приділяти достатньо уваги вихованню комунарів; “скласти умови для боротьби комунарів за культуру, за першість у навчанні і на виробництві”. У контексті обговорюваної проблеми дещо суперечливим виглядав лише виступ В. М. Терського, який нагадав, що комунари не всі ще дорослі, а вимоги до них висуваються як до дорослих і пропонуються їм “турботи дорослого”.

П. Ю. Силаков як своєрідний виховний резерв запропонував використати інструкторів виробництва, які взагалі не виявляли зацікавленості у подібній роботі. Потрібно підібрати такий склад висококультурних інструкторів, – говорив інженер, – який би впорався з завданням виховання комунара. Досить несподіваним виступ Силакова робить те, що він, інженер-виробничник, один із проектантів і творців заводу електроінструментів, підкреслює пріоритет виховних завдань комуни над суто промисловими: “Наші виробничі плани занадто великі, і через це в нас завжди складається перевантаження технічного персоналу і комунарів, що відбивається на роботі комунарів над своїм розвитком”.

Запропонований А. С. Макаренком план реформування освітньої роботи передбачав низку пунктів: збільшити склад педагогів, щоб розвантажити їх, зобов’язавши брати участь у громадському житті комуни і вихованні комунарів; увести чергування педагогів вечорами; залучити до роботи гуртків (драматичний, художній, літературний тощо) дорослих членів; увести інститут кращих комунарів, що будуть допомагати в роботі й організації комунарської маси.

Становлення професійної позиції вихованців у макаренківських закладах тісно пов’язувалося з такими важливими особливостями особистісного розвитку підлітків, як здатність пишатися своєю працею, усвідомлювати її соціальну значущість і цінність. Ще в статті “Педагоги знизують плечима” серед переліку якостей і навичок, за допомогою яких А. С. Макаренко намагався конкретизувати мету виховання комунара, зазначено: “Ми повинні виховати у нього почуття обов'язку і поняття честі, інакше кажучи – він повинен відчувати гідність свою і свого класу і пишатися нею”.

Саме навколо цієї частини макаренківських педагогічних ініціатив розгорнулася чи не найзапекліша боротьба на відомому засіданні секції соціального виховання УНДІП у березні 1928 року. В листі до О. М. Горького, описуючи головні епізоди протистояння з офіційною педагогікою, А. С. Макаренко виявляє своє обурення несприйнятливістю опонентів, які не побачили очевидних, на його думку, педагогічних закономірностей. Якщо вихованець ототожнює себе з певною соціальною категорією (в даному контексті – робітничим класом), у самій сутності існування якої закладена суспільно-виробнича ідея, і якщо цю свою належність вихованець розцінює як привід для гордості, то він закономірно стає носієм певного комплексу добре засвоєних професійно-ціннісних норм поведінки.

Показовий статус комуни як ніщо інше стимулював прояви гордості комунарів за своє виробництво і за свою працю, він дозволяв пов’язані із цим переживання зробити своєрідним емоційним фоном їх життєдіяльності. “Зразковість” упродовж майже всього часу існування комуни покладала на плечі її керівництва цілий комплекс додаткових завдань організаційного, виховного і естетичного змісту. Наведемо приклад характерного розпорядження. На початку квітня 1934 року керівник комуни І. Я. Тепер направив листа А. С. Макаренку, як своєму заступнику із навчально-виховної частини, а також керівникам інших підрозділів (в. о. головного інженера, начальникам заводів і виробництв, головному механіку, нач. госп. частини, секретарю партосередку і голові завкому): “Комуна з її підприємствами є показовою організацією, що привертає до себе увагу не лише трудящих Радянського Союзу, але й пролетаріат капіталістичних країн – представники якого <…> дуже часто нас відвідують. <…> Зобов’язую Вас, особливо зараз, із приходом весни, питанням чистоти, культурності і організованості на всіх дільницях комуни приділяти не меншу увагу, ніж Ви приділяєте боротьбі за промфінплан, за навчання комунарів. Довожу до вашої уваги, що вже починаючи з найближчих днів комуну почнуть відвідувати цілий ряд делегацій іноземних робітників, і тому Ви повинні бути відповідним чином підготовлені”.

Очевидно, в аналогічну позицію людини, гордої за свою працю і своє підприємство, ставила вихованців система різного роду зовнішньої активності комуни. Якщо колонія імені М. Горького потребувала систематичної шефської допомоги, пов’язаної з помітною фінансовою підтримкою, то комуна імені Ф. Е. Дзержинського з певного часу сама вже почала виступати у шефській ролі. Об’єктом цієї діяльності, у зв’язку з десятиріччям шефства комсомолу над морським флотом, комунари обрали крейсер “Червона Україна”, до якого була послана делегація з електродрилем власного виробництва в подарунок. Пізніше зав’язалося листування з моряками, і їхня делегація теж відвідала комуну. А вже після переходу А. С. Макаренка до центрального апарату НКВС України комунари взяли участь ще в одній шефський акції, про яку в лютому 1936 року заступник начальника комуни С. Я. Дидоренко повідомив Відділ трудових колоній. 23 лютого на адресу ВТК комунари відправили в подарунок дітям київського міського району імені Л. М. Кагановича різний ручний інструмент: молотки, кліщі, зубила, сокирки, стамески, рубанки тощо.

 

Делегація крейсеру “Червона Україна” в комуні, 1932 р. А. С. Макаренко залишив під цим знімком такий підпис: “Смичка моряків з комунарами. Сева Шмигальов, крайній зліва, не може бачити моряка без глибокого хвилювання. У нього в кошику давно лежить кльош, Сева вже встиг з нього вирости. Комунари до його майбутньої кар'єри відносяться з посмішкою недовіри, бо Сева раніше прагнув до слави футболіста, але після того, як поламав кілька власних ключиць і гомілок, залишив мрію стати другим "Миколою Фоміним” (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Один із моряків “Червоної України” з комунарками, 1932 р. А. С. Макаренко так прокоментував знімок: “Ми шефствуємо над крейсером "Червона Україна". У 1931 році вся комуна відвідала крейсер, були на крейсері і наші окремі делегації. Приїжджають і до нас військмори. Ми їх приймаємо дуже привітно. Багато хто з комунарів і самі мріють бути моряками. Тут зображений момент, коли один з делегатів снідає за столом дівчаток і розповідає їм про морське життя” (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Підпис А. С. Макаренка під знімком: “Знімок, словесні пояснення до якого можуть тільки зіпсувати враження”. 1932 р. (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)


Ще одним проявом зовнішньої активності комунарів була їх участь у низці політичних акцій і мистецьких заходів. Наведемо лише декілька найхарактерніших прикладів. 4 квітня 1936 року делегація комунарів, до якої входили Костюк, Шапошніков, Федоренко, Сачкова та Чудная, взяла участь у привітанні від імені комуни учасників Х з’їзду комсомолу України. Місяць потому комунари надзвичайно успішно виступили на Всеукраїнській олімпіаді художньої самодіяльності трудових колоній і комун, про яку йшлося вище. Не зайвим буде підкреслити, що разом із ними за перемогу боролися потужні творчі колективи багатьох інших установ і військових частин: 2-ї об’єднаної прикордонної школи НКВС імені Ф. Е. Дзержинського, 12-го кавалерійського полку НКВС, 228-го конвойного полку, 164-го залізничного полку, 53-го полку НКВС, школи Відділу місць позбавлення волі, школи міліції, Трудової колонії імені М. Горького, Фельдзв’язку, автодорожнього інституту тощо. Найпомітнішою ж сторінкою культурної хроніки комуни, про яку вже говорилося, була участь 140 її представників на Всесоюзному огляді художньої самодіяльності трудових комун і колоній НКВС СРСР у червні 1936 року.

Характерно, що саме в цей час А. С. Макаренко працює над п’єсою “Мажор”, центральною темою якої виступає життєдіяльність дитячо-юнацького колективу в широкому оточенні дорослих, досвідчених спеціалістів, представників “старої культури”.

Неодноразово ставала об’єктом не лише прискіпливого наукового аналізу, але й досить гострої полеміки така важлива складова діяльності керованих Антоном Семеновичем виховних закладів, як освітня робота. Деякі з критиків А. С. Макаренка угледіли в його педагогічній системі недооцінку ролі школи і навчання за рахунок гіперболізації виробничої праці й самоврядування. Але якщо історія Горьківської колонії дійсно дає деякі підстави для подібних висновків опонентів, то загальноосвітній компонент Дитячої трудової комуни імені Ф. Е. Дзержинського постає перед нами як досить складне й розвинене педагогічне явище.

Добре організована і кваліфікована загальноосвітня робота була однією з особливостей виховної системи комуни імені Ф. Е. Дзержинського, що кардинально відрізняла її від інших закладів інтернатного типу того часу. Характерною оцінкою цього аспекту діяльності є вираз А. С. Макаренка, що комуна не знає прірви між розумовою і фізичною працею.

Комуна в момент утворення визначала свою загальноосвітню мету як трудову підготовку підлітків, конкретизуючи її в завданні дати вихованцям формальні знання до рівня, необхідного для вступу до профшкіл та для виходу на виробництво. Відповідно до цільової установки, зміст навчальної роботи передбачав дві складові: а) загальноосвітній мінімум; б) прикладні знання для виробничої праці.

Упродовж свого існування навчальна частина комуни пережила доволі складну еволюцію. Маючи у 1927–1928 навчальному році лише 5 груп (класів), школа комуни в перспективі передбачала за рахунок прийняття нових вихованців із рівнем лише початкової підготовки (перших двох класів) додатково відкрити класи VI і VII. В цей час до навчальних планів комунарської школи входили такі дисципліни: суспільствознавство (I–V класи), українська мова (II–V класи), російська мова (I–V класи), арифметика (I, III–V класи), геометрія (V клас), алгебра (V клас), природознавство (I, III–V класи), фізика (V клас), географія (I, III–V класи).

1 вересня 1929 року в комуні була відкрита замість трудової кустарно-промислова школа. “Це була пробна затія, – писав пізніше А. С. Макаренко. – Вона не принесла добрих результатів і свідчила лише про нашу розгубленість. Виходило так: виробництво кустарне, нехай уже й школа буде кустарна. Навчатися почали все ж із завидним завзяттям – усяке знання корисне”. Як свідчать документи, кустпромшкола, що мала 4 курси, проіснувала лише рік, тобто до початку 1930–1931 навчального року. Вона не відповідала загальній цільовій установці закладу, оскільки не давала систематичних і закінчених знань комунарам, а головне, як записано в тексті доповіді Правління, “не визначала перспективу комунару, що випускається”.

При відносній вивченості різноманітних виробничо-економічних форм професіоналізації комунарів залишається майже нерозкритим місце у цьому складному процесі такого важливого чинника, як навчання на робітничому факультеті. Будучи наступником неповної середньої школи і кустпромшколи, робітфак Харківського механіко-машинобудівного інституту виконував надзвичайно складну і відповідальну освітню функцію в процесі професійного розвитку комунарів. Датою урочистого відкриття при комуні робітничого факультету Харківського машинобудівного інституту стало 15 вересня 1930 року. Ця подія, словами А. С. Макаренка, була надзвичайно важливим кроком уперед, оскільки надавала комуні характеру серйозного політехнічно-гармонізованого навчально-виробничого комбінату і відкривала великі перспективи у пошуках нового, більш досконалого виробництва.

Робітфак, упровадження якого було узгоджено з Вищою радою народного господарства України, номінально вважався прикріпленим до вечірнього відділення щойно відкритого Харківського механіко-машинобудівного інституту. У першій рік же свого існування робітфак мав лише два курси, і з огляду на те, що загальноосвітня підготовка не всіх комунарів відповідала робітфаківському рівню, були створені дві підготовчі групи, які, по суті, замінили собою школу. Таким чином, на кінець 1930 року розподіл учнів комуни мав такий вигляд: молодша підготовча група – 38 чол., старша підготовча група – 39 чол., 1-й курс робітфаку – 39 чол., 2-й курс робітфаку – 26 чол.

Пізніше головні завдання і вимоги до робітфаку були тісно ув’язані з навчально-виробничою функцією заводу електроінструментів. Восени 1932 року вже на трьох його курсах навчалися 207 комунарів. Машинобудівна профільність робітфаку, часто зумовлювала й подальший вибір комунарами вищого навчального закладу. Так, серед 18 випускників, що вступили 1932 року до ВНЗ, 13 стали студентами саме Харківського машинобудівного інституту.

 

Урок фізики у комуні (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А.Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Для керівництва роботою робітфаку комуни була створена система відповідних демократичних органів. Головним із них була педагогічна рада, що збиралася в середньому двічі на місяць під головуванням завідувача робітфаку. Для координації всієї методичної роботи обиралась методична комісія, до складу якої входили голови математичної й соціально-економічної предметних комісій. Формою учнівського самоврядування на робітничому факультеті виступала Рада старост, інструкції для якої обговорювалися і затверджувалися педрадою. Всією ж організаційною й технічною роботою цього закладу керувала навчальна частина: планувала і контролювала роботу циклових та методичної комісій, перевіряла робочі плани викладачів, забезпечувала проведення екзаменів тощо.

У 1933 році почалось активне обговорення питання реорганізації освітньої роботи комуни і зміни типу її навчального закладу, поштовхом до якого стала спроба педагогічної ради усунути дисбаланс у завантаженості комунарів упродовж дня. Пропозиція П. Ю. Силакова полягала у створенні при комуні технікуму, що готував би кваліфікований технічний персонал для власного швидко зростаючого виробництва. Два тижні потому відбулося засідання комісії, на яке були запрошені представники керівництва комуни та начальник педагогічної частини А. С. Макаренко, що виступив головним доповідачем. У запропонованому ним плані реформування освітньої роботи комуни виділяються такі пункти: 1. Навчальній частині проробити новий навчальний план, врахувавши додатковий рік навчання на робітфаці. 2. Переглянути списки всіх комунарів і встановити той шлях навчання, який був би доцільний для кожного окремого комунара. 3. Негайно приступити до складання проекту організації технікуму.

Технікум комуни імені Ф. Е. Дзержинського відкрився з початку 1934–1935 навчального року в складі двох відділень – оптико-механічного, що мало лише ІІ і ІІІ курси, та електромеханічного з трьома курсами. Але історія цього нововведення виявилася досить нетривалою; вже восени 1934 року, тобто через два місяці після початку занять, постало питання його докорінної реорганізації. Педагогічна рада визнала допущену нею поспішність у механічному переведенні учнів колишнього робітфаку на ІІІ курс технікуму. Доповідь про ці хиби робив на засіданні 9 грудня сам А. С. Макаренко. У промові він особливо наголосив на своїй підтримці реорганізації як можливості врахувати професійні нахили і бажання комунарів. “Надання комунарам можливості вибору відповідно до їх можливостей і бажань, – зазначив А. С. Макаренко, – буде сприяти підвищенню якості навчання, а також дасть можливість підвищити вимоги до студентів”.

 

Роздавальна кімната в бібліотеці – знімок із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р. (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Молодші вихованці в читальному залі комуни (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Передбачалося створити на базі існуючих у комуні семирічки і технікуму досить складний навчальний комплекс: повну середню школу, курси з підготовки до ВНЗ і однорічні курси типу ФЗУ “з підвищення кваліфікації і технічних знань”. Сам А. С. Макаренко, хоча і виступив спочатку прибічником ідеї відкриття на базі робітфаку комуни машинобудівного технікуму, пізніше, ймовірно, зрозумів матеріальну, кадрову й методичну передчасність цього проекту. Робітфак у комуні було відновлено майже в первинному вигляді та функціях приблизно у вересні 1935 року.

Не можна забувати, що значним освітнім чинником комуни імені Ф. Е. Дзержинського виступала бібліотека, яка на осінь 1932 року налічувала біля 8000 томів. Показником ефективності її роботи є активність читачів: середня кількість виданих щодня книг коливалася у межах 60–80 примірників. Пізніше педагогічна рада прийняла рішення про створення окремої навчальної бібліотеки, з двома відділеннями – для педагогів, очевидно, науково-методичного характеру, і навчально-технічним – для студентів.

Цілком зрозуміло, що поряд із загальноосвітньою комуна цілеспрямовано реалізувала й іншу надзвичайно важливу функцію – освітньо-професійну, оскільки з приходом у її стіни кожний новий вихованець автоматично ставав потенційним учасником потужної виробничої частини.

Треба підкреслити, що вільний вибір фаху при вступі до комуни,  свідчення чого ми знаходимо вже в документах 1930 року, служив головним відправним моментом для забезпечення майбутньої професійної адаптації комунара на виробництві.

Початкову виробничу освіту комунари отримували в так званій школі ЦІП, що існувала при заводі електроінструменту комуни. Такі школи на початок 1930-х років виконували ті ж функції, що й школи ФЗУ, але програми і практичні форми своєї роботи будували за системою Центрального інституту праці (ЦІП).

Але згодом суттєвих змін набули як масштаби, так і організаційні основи виробничого навчання,результатом якого ставало масове присвоєння комунарам 4-го, 5-го і навіть 6-го кваліфікаційних розрядів. Найвищим же професійним рівнем, доступним для вихованця до часу випуску з комуни, була посада помічника інструктора на виробництві. Відомо, що на кінець 1932 року, наприклад, таких помічників налічувалося вже 14 чоловік – 12 хлопців і 2 дівчини.

Одним із опосередкованих показників зростання кваліфікації комунарів у виробничих професіях є їх здатність до значного перевищення планових завдань. Подібні приклади містяться у доповіді Правління комуни про її стан за 1930 рік. Якщо у травні й червні виконання планових завдань дорівнювало лише, відповідно, 56% і 90%, то вже у липні цей показник зріс до 111 %, а у жовтні сягнув 125 %.Завдяки технологічно складному виробництву, цілком обладнаному для вирішення широкого діапазону технічних завдань, і добре розвиненій культурній інфраструктурі, в комуні існували всі передумови для отримання кожним комунаром навіть декількох виробничих спеціальностей.

 

Комунари за роботою (архів науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)


Однак куди важливішою, ніж кваліфіковане виконання виробничих завдань, умовою становлення особистості майбутнього професійного діяча А. С. Макаренко вважав систему адміністративної діяльності вихованців. Він писав, що, даючи комунару високу кваліфікацію, пов’язану з середньою освітою, ми водночас надаємо йому численних і різноманітних якостей господаря і організатора. “Питання промфінплану, технологічного процесу, постачання, роботи окремих деталей, пристроїв, раціоналізації та контролю, норм і розцінок, штатів і якості персоналу щодня проходять перед комунарами не як перед глядачами, а як перед розпорядниками, які не можуть відмахнутися від жодного питання, бо інакше їхня справа наступного ж дня почне давати перебої”. При цьому педагог підкреслював універсальний характер управлінської компетентності свого комунара, “здатного бути командиром у будь-якій галузі нашої роботи”. Головною ж організаційною формою, що уможливлювала реалізацію адміністративних прагнень вихованців А. С. Макаренка, виступала виведена експериментальним шляхом система самоврядування. Оригінальна, складна і досить потужна система дитячого самоврядування, що знайшла безліч аналітичних оцінок у численних наукових працях, є однією з технологічних ланок макаренківського виховання. Саме в ній приховані принципові моменти його майже безпрецедентної педагогічної результативності.

Педагог мав прийти до пошуків оптимальних форм самоврядування не лише в контексті вимог доктрини соціального виховання, а ще й тому, що його підопічні були особливою категорією підлітків, досить обізнаною в багатьох життєвих явищах. Кримінальне, військове, жебрацьке минуле вихованців, провівши їх крізь різні демократичні й псевдодемократичні інституції, давало деякі уявлення про силу, можливості і багатоликість такої форми організації людського співіснування, як самоврядування. Причому, важливість самоврядування була тим паче усвідомлюваною підлітками, що іноді принципи його побудови і ступінь міцності були не чим іншим, як головним чинником виживання у вуличному, злочинному або фронтовому середовищі. А. С. Макаренко, як ми знаємо зі сторінок його творів і особливо “Педагогічної поеми”, був вимушений не лише враховувати досвід вихованців, але й реально, а не декларативно апелювати до нього. Починаючи формувати новий цивілізований і конструктивний життєвий досвід, педагог повинен був відштовхуватися від багатьох звичок, уявлень, установок і цінностей, принесених вихованцями із свого доколоністського життя. При цьому А. С. Макаренко намагався, наскільки це можливо, уникати будь-яких правових компромісів.

Але авторитетне демократичне самоврядування було унікальним за зручністю інструментом виховання лише настільки, наскільки поєднувало в собі досвід, вікові особливості вихованців із широкими педагогічними можливостями. Самоврядування, засноване на виробничому загоні як первинному колективі, з найпершого моменту перебування вихованця в установі задіювало його в цілу систему професійно-виробничих відносин як усередині цього колективу, так і в стосунках з іншими колективами та установою в цілому. Крім того, виробничі відносини в даних умовах, домінуючи над іншими сферами відносин – побутовою і навчальною – потужно впливали на останні, кардинально змінюючи їхній тон і характер. Макаренківський тип самоврядування, до того ж, мав велику перевагу, що докорінно відрізняла його від аналогічних типових форм у тогочасних інтернатних закладах: самоврядування в створених ним колективах виступало не формальним придатком управління дорослих, а істинним керівником колонії. Виходячи із цього, кожен суб’єкт самоврядування, побудованого за виробничим принципом, незалежно від віку, часу перебування в комуні і, що особливо важливо, ступеня сформованості уявлень про власне професійне майбутнє, опинявся в становищі повноправного суб’єкта організації складного високотехнологічного виробництва.

Протоколи засідань ради командирів комуни, частими учасниками яких, крім педагогів, були інженери, шефи й інші дорослі люди, являють собою надзвичайно цікавий педагогічний документ – своєрідну ілюстрацію професійно-індустріальної і професійно-управлінської компетентності комунарів.

 

Засідання ради командирів комуни. А. С. Макаренко 5-й зліва (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Рапорт командирів загонів черговому по комуні. Здає рапорт Коля Розумовський, приймає Старчукова

 

Особливо потужним інструментом, що стимулював появу важливих загальнопрофесійних новоутворень, виступив успішно використаний А. С. Макаренком метод повноважень і доручень як головний механізм виконавчої функції самоврядування. Саме в процесі реалізації та переживання повноважень, делегованих колективом, особливо активно відбувалося засвоєння загальнопрофесійних комплексів. Якщо традиційні форми залучення вихованців до управління закладом спиралися на романтичну мотивацію “гри в дорослість”, то самоврядування, що de facto брало на себе відповідальність за успіх високотехнологічного промислового виробництва, остаточно долало межу між грою і реальним життям. Цей факт не міг не вносити принципові корективи у педагогічну диспозицію керівників виховного закладу.

 

Чергування по комуні (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Підпис А. С. Макаренка під фото: “Ранкова перевірка. Вона відбувається негайно після кінця збирання. Перевірку складають СРК [секретар ради командирів], ЧК [черговий командир] і ЧЧРК [черговий член ради командирів]. На знімку зображений момент, коли перевірка входить в спальню. Командир командує: «Загін струнко!». Салют.”1932 р. (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

А. С. Макаренко так пояснив це фото: “ЧЧРК [черговий член ради командирів] Попова приймає прибирання від комунара Петриги. Один з найтрагічніших моментів в житті комуни. Бувають випадки, коли ЧЧРК відмовляється прийняти прибирання і вимагає переробки. Іноді прибиральник після цього замислюється хвилин на п'ять: чи зробити прибирання вдруге, чи забузити і оголосити протест – чіпляється. Вирішення цієї дилеми залежить найбільше від характеру чергового командира.” (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Днювальна комунарка Клава Борискіна на посту біля меморіальної дошки у входу в комуну

 

Пояснення знімку, надані А. С. Макаренком: “Пост № 2. Між будівлею робітфаку (будівля Б) і корпусом спалень (будівля А) є місток, який на мові комунарів називається містком АБ. Пост № 2 поміщається на цьому містку і є постом, що засновується радою командирів тільки в ті часи, коли в комуні багато новеньких, і вхід в спальні протягом дня закритий. Зображений на знімку озброєний «чоловік» є Колька Братчин, пристосування абсолютно достатнє, щоб припинити вхід у спальні. Він має право стріляти, але гвинтівка в цій страшній справі сприяння Кольку надати не в змозі. У ній немає патрона, зіпсований затвор.” (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Найвищою формою організації адміністративної практики комунарів можна вважати залучення їх до безпосереднього виконання функцій управління виробництвом. Перші подібні спроби датовані 1929–1930 роками, коли комунари, за виразом самого А. С. Макаренка, були “господарями свого виробництва”. У цей час вихованці активно залучаються до керівних посад, як, наприклад, комунар І. М. Семенцов, призначений наказом по комуні у травні 1930 року помічником завідувача машинного цеху деревообробної майстерні. Рада командирів, окрім того, прагнучи посилити свій вплив безпосередньо на виробництві, іноді спрямовувала своїх уповноважених у цехи, як це відбулося, наприклад, у січні 1933 року стосовно комунара В. Р. Камардінова.

Проте наймасштабнішою інновацією, що майже зрівнювала вихованців комуни і керівників виробництва у адміністративних повноваженнях, була спроба виокремлення заводу електроінструментів як власне “комунарського виробництва” з висуненням найбільш здібних і кваліфікованих комунарів на посади керівників цехів. Початок даної роботи, очевидно, треба віднести до січня 1933 року, бо саме тоді у протоколах ради командирів з’являються про це перші відомості. У контексті зазначеної адміністративної реформи керівництва комуни слід розглядати також підписаний 16 вересня 1933 року наказ, який прямо вимагав взяти рішучий курс на висунення комунарів на керівну роботу, укомплектовуючи ними вакантні посади середньотехнічного і адміністративно-господарського складу.

Окреме місце в практиці формування комплексу загальнопрофесійних умінь вихованців А. С. Макаренка належить питанням економічного виховання. Завдання виховання економічної компетентності підлітків природним чином витікали з принципових особливостей педагогічно-індустріальної організації комуни імені Ф. Е. Дзержинського. Завдяки цьому економічний елемент посідав таке ж ключове і необхідне місце у виховній системі закладу, яке він завжди має у складних процесах виробничої праці. Слід додати, що значення даного елемента постійно збільшувалося пропорційно ускладненню форм і змісту праці, до якої були залучені комунари.

Іншим не менш дієвим інструментом виховання економічної культури юнаків і дівчат, боротьба навколо якого неодноразово загострювала стосунки А. С. Макаренка з керівними органами, можна вважати заробітну платню. Педагог зазначав, що питання про зарплатню має набагато більш широке значення, ніж лише матеріальна зацікавленість. Представлена ним у цьому випадку аргументація являє собою розгорнутий перелік саме тих якостей, сукупність яких можна вважати змістом економічної компетентності вихованця: “На отримуваній зарплатні колоніст виховується координувати особисті й колективні інтереси, привчається до особистого бюджету, потрапляє у найскладніше море радянського промфінплану, госпрозрахунку і рентабельності, вивчає всю систему радянського заводського господарства і принципово входить у клас пролетаріату, стаючи на зовсім спільні позиції з усяким іншим робітником. Нарешті, привчається просто цінувати заробіток і вже не виходить із дитячого будинку в образі своєрідної безпритульної інститутки, що не вміє жити, а має лише “ідеали”.

Проте освіта вихованців комуни імені Ф. Е. Дзержинського далеко не обмежувалася шкільним і виробничим навчанням, що переконливо доводить велике розмаїття розвинених у ній позааудиторних форм діяльності. Позакласні заняття в практиці А. С. Макаренка, згадував один із найталановитіших його соратників – В. М. Терський, були надто складною й цікавою системою, що охоплювала дітей гуртками, секціями та іншими організаційними формами постійного й тимчасового характеру. Організація клубних занять, яку розробив і постійно удосконалював В. М. Терський, дозволяла всім комунарам знайти справу за своїми нахилами, розвинути індивідуальні здібності, знайти своє покликання і, як наслідок, правильно вибрати професію. Пропонувалися три головні лінії клубної роботи: клубно-виробнича; спортивна; відпочинку і загального розвитку. Мережа гуртків, що передбачалася для реалізації першого з указаних напрямів, охоплювала практично всі галузі виробництва: гурток комунарського верстата, матеріальний гурток, гурток раціоналізації, гурток організаторів та гурток економіки виробництва.

 

Комунари на заняттях фотогуртка(архів науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Для різних видів позашкільних занять комуна мала окремі технічно обладнані приміщення, так звані “тихий” і “гучний” клуби, великий актовий зал із балконом. У “тихому” клубі, пристосованому головним чином для інтелектуальних занять, грали у шахи й шашки, у різні винайдені самими ігри, як, наприклад, “Подорож навколо світу” тощо. На осінь 1932 року система об’єднань за інтересами комуни була представлена десятьма окремими гуртками і творчими колективами, кількість учасників яких налічувала 371 чол., тобто охоплювала практично всіх комунарів.

 

“Тихий” клуб комуни імені Ф.Е. Дзержинського (прибл. 1928 р.; архів полтавської родини Хорунжих)

 

Старші комунари у “тихому” клубі, 1932 р. (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Наймасовішим творчим об’єднанням комуни був оркестр, до якого входило 60 музикантів. Другим за кількістю учасників виступав український літературний гурток – 56 чол.; найчисельніший із технічних, радіогурток, об’єднував 50 комунарів, 28 вихованців були учасниками так званої “Живої газети”, в драматичному колективі брали участь 23 юнака і дівчини. Російській літературний гурток, на відміну від українського, привабив лише 18 комунарів, теж не надто чисельними були гуртки натуралістичний – 13 чол., фотографічний – 9 чол., бібліотечний – 8 чол. Найменша кількість аматорів, всього 6, на той час займалася в гуртку образотворчого мистецтва. В подальші роки активно діяли також авіамоторний (біля 12 чол.), автомоторний (біля 133 чол.) та планерний (біля 16 чол.) гуртки.

 

Заняття літературного гуртку комуни. Читає Леонід Конісевич (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Сам В. М. Терський безпосередньо керував у комуні ізогуртком, що мав два підрозділи: гурток малювання для комунарів молодшого віку і гурток винахідників, члени якого вчилися майструвати, залучалися до технічної творчості й виконували різні поточні практичні завдання для всього колективу.

 

Учасник художнього гуртка комуни (архів науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Помітний слід в історії комуни залишили і її мистецькі колективи. Професіоналізм комунарського хору, наприклад, здобув високу оцінку в 1936 році на Всесоюзній олімпіаді художньої самодіяльності трудових комун і колоній НКВС СРСР, у резолюції журі якої можна прочитати: “Виступ вирізнявся м’якістю загального звучання хору і умінням учасників його тепло і виразно співати ансамблем. В цьому співі відчувалося, що, у порівнянні з іншими хорами на Олімпіаді, він володів кращими голосами і багатим природним музичним почуттям виконавця. Особливо добре хор виконав пісню “Ой, хмелю, мій хмелю”. У цій пісні хор показав не лише добре почуття ритму виконавців, глибоку відчутність співу, але й добру дикцію, чітке фразування і злагодженість звучання голосів, особливо двох жіночих груп <…>”.

Не поступалося хору і друге аматорське об’єднання комуни – драматичний гурток, для керівництва яким А. С. Макаренко запросив найпрофесійніших театральних діячів Харкова того часу: майбутнього народного артиста РРФСР, режисера Н. В. Петрова (1890–1964) і майбутнього народного артиста СРСР, актора і режисера О. Г. Крамова (1885–1951).З драматичного гуртка комуни вийшли талановиті театральні актори: К. Т. Борискіна (Харків), І. К. Ткачук (Севастополь), Д. П. Терентюк (Свердловськ), О. В. Сиром’ятникова (Єреван).

 

Драматичний гурток і його художній керівник А. С. Макаренко. Гуртківці в костюмах дійових осіб політичного ревю “Подорож комунарів по Європі”. 1934 р. (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Великі внутрішні можливості комуни для надання вихованцям невиробничих професій пов’язувалися також з організацією оркестру, історія якого бере свій початок 15 січня 1928 року. Його багаторічним керівником став надзвичайно обдарований музикант, автор музичного символу комуни, маршу “Дзержинець” – В. Т. Левшаков. Поступово рівень кваліфікації учасників колективу дозволив включати до репертуару досить складні для виконання музичні твори. Відомо, що на початок жовтня 1932 року оркестр виконував “Фантазії з революційних пісень Заходу” С. Н. Василенка, попурі з “Риголетто” Дж. Верді, “По зорі” К. Є. Богуславського. Найвищу ж оцінку комунарський оркестр отримав під час Всеукраїнської олімпіади художньої самодіяльності трудових колоній і комун. До проведення цього заходу був залучений німецький професійний диригент Г. Адлер, який провів з оркестром декілька репетицій. Ось його слова: “Незважаючи на те, що більшість виконавців ще не так давно взяли в руки свої інструменти, ще дуже молоді своїм музичним стажем, – гра оркестрів заслуговує на відзначення. Щодо почуття й розуміння стилю творів, вольової напористості, чуйності, спритності у виконанні і, особливо, щодо гарячого старання – в них можуть повчитися іноді чимало з професіоналів <…>. Молоді виконавці, очевидно, так багато бачили, мають таку велику підготовку, такий широкий художній горизонт і такий серйозний смак, що їх критику і самокритику, їх вибагливість і строгість можуть, повторюю, перейняти і деякі професіонали”.

 

Комунари – солісти духового оркестру: П.Т. Стреляний, В.В. Жмудський, І.І. Вовченко, В.М. Козир, кінець 1932 р. (архів науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Збір оркестру перед маршем (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Учасники оркестру комуни на майданчику перед корпусом А (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Оркестр у парадній формі на естраді (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Один із учасників комунарського оркестру, 1932 р. Фото має зроблений А. С. Макаренком підпис: “Це теж соліст Могилін, чомусь в комуні іменований "Булька". Він старий барабанщик армії комунарів і пройшов на чолі нашого строю не один кілометр. Іноді він вступає в суперечку з маестро, здебільшого з приводу правильного підрахунку пауз і іноді навіть виражається так: говорити легко, спробуйте зробити. Левшаков після такого удару замовкає зніяковіло, бо є речі, з якими сперечатися не можна” (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Комунар-скрипаль (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Марш “Дзержинець”, музика В. Т. Левшакова (Второе рождение. Трудовая коммуна им. Ф. Э. Дзержинского, Харьков / сост.: И. Бачелис, С. Шаховский, Л. Гольдфарб. – Х., 1932)

 

Незважаючи на всеосяжність педагогічної роботи комуни, надзвичайно важкою завжди вважав А. С. Макаренко проблему виходу вихованців у самостійне життя. Аналіз фактів говорить про те, що його насамперед бентежили питання педагогічної наступності виховного середовища, тобто те, наскільки приймаюча інституція забезпечувала продовження трудових, моральних та професійних традицій, винайдених і апробованих у створеній ним установі. Адже якщо загальні умови розвитку вихованців усередині комуни були до певної міри ним і його педагогічним колективом контрольованими, а результативність цього процесу такою ж мірою прогнозованою, то їх “післякомунарське” майбутнє залежало від багатьох випадкових і стихійних чинників.

Особливої ваги надавав А. С. Макаренко фінансовій підтримці випускників, що неабияк сприяло забезпеченню їх економічного добробуту і фінансової самостійності. Він вживав три форми такої допомоги: всіляке сприяння накопиченню у кожного потенційного випускника заощаджень; одноразову допомогу із фонду самоврядування в момент випуску; допомогу колишнім випускникам. Тож більш адаптованим до самостійного життя робила комунара, перш за все, чверть його заробітної плати, що заощаджувалася для майбутнього випуску щомісяця. Подібній меті сприяла і “підйомна” сума від ради командирів, яка диференціювалася залежно від заслуг кожного. А. С. Макаренко говорив, що розмір цієї суми може коливатися в діапазоні від 100 до 300 крб., а в більш “заможних” установах доходити і до 500 крб. Але, що набагато більше, ніж матеріальні чинники, дозволяло Макаренку контролювати результати власної виховної системи, так це формування уявлень комунара щодо свого подальшого професійного шляху. Відомо, що Антон Семенович, добре розуміючи фахову обмеженість кваліфікаційних можливостей комуни, все ж намагався створити якомога сприятливіші умови для вільного професійного пошуку своїх вихованців.

Хоча проблема професійної орієнтації в комуні імені Ф. Е. Дзержинського донині не привертала особливо прискіпливої уваги макаренкознавців, численні факти дозволяють стверджувати, що педагогічне керівництво закладу ніколи не залишало поза увагою впорядкування питань професійного вибору випускників. Ці питання ставали у центрі обговорення на засіданнях педагогічної ради і ради командирів, відбирали багато часу індивідуальної роботи педагогів, а також часто стимулювали адміністративну активність керівництва. Більше того, є всі підстави стверджувати, що оптимізація професійного самовизначення комунарів розглядалася А. С. Макаренком як одне із стратегічних педагогічних завдань інноваційного закладу, своєрідний системний принцип, якому цілком були підпорядковані виробнича і навчальна сфера, вся позашкільна робота та діяльність органів самоврядування.

А.С. Макаренко зазначав, що, з огляду на високу виробничу кваліфікацію комунарів, вступ до вищого технічного навчального закладу може бути для них і не обов’язковим. Такий рівень підготовки дозволяє багатьом випускникам знайти місце навіть на підприємствах комуни на посадах інструкторів. Проте комуна аж ніяк не перешкоджала досить масовій практиці переходу колишніх комунарів на інші підприємства. Але цілком зрозуміло, що предметом особливої гордості А. С. Макаренка були показники по іншій категорії “працевлаштованих” – студентам. Вже на осінь 1932 року, у вищих навчальних закладах Харкова навчалися 24 комунари: 11 – у машинобудівному інституті, 1 – у інституті народної освіти, 3 – у інституті народного господарства, 2 – у електротехнічному інституті, 1 – у військово-інженерній академії, 4 – у авіаційній школі, 2 – у медичному інституті.

Важливий матеріал для аналізу ефективності формування ціннісних орієнтацій юнаків і дівчат в педагогічних умовах комуни імені Ф. Е. Дзержинського містять документально зафіксовані результати їх попереднього професійного вибору. Це матеріали анкетування студентів технікуму комуни, проведеного у листопаді 1934 року з профорієнтаційною метою. Комунарам було запропоновано вказати бажаний шлях їхньої подальшої освіти. Опис свого професійного майбутнього респонденти подавали у декількох формах: як отримання освіти у певному типі професійного навчального закладу, певну галузь професійної діяльності, конкретну професію або рід занять.

У статистично оброблених результатах анкетування передусім привертає увагу такий показник, як питома вага та міра популярності серед комунарів окремих вищих і середніх навчальних закладів:

 

Рейтингове місце

Тип навчального закладу

Кількість виборів

Частка від загальної кількості указаних навчальних закладів (%)

1

Інститут іноземних мов

13

19,7

2

Театральна студія; університет

5

7,57

3

Історико-філософський інститут

4

6,06

4

Авіаційний інститут; інститут інженерів водного транспорту; інститут радянського будівництва і права; кораблебудівний інститут; оптико-механічний інститут

3

4,54

5

Авіашкола; геологорозвідувальний інститут; інститут фізичної культури; консерваторія; медичний інститут; механіко-машинобудівний інститут

2

3,03

6

Авіатехнікум; автодорожній інститут; вище військово-морське училище; вище військово-морське інженерне училище; вищі планерні курси; електромеханічний інститут; електротехнічний інститут; інститут інженерів залізничного транспорту; медичний технікум; музично-театральний технікум; педагогічний інститут; художній інститут

1

1,51

 

Але ще більш цікаві дані можна отримати, порівнявши дані анкет із подальшими біографіями респондентів. Це дає унікальну можливість діагностувати рівень сформованості таких важливих показників професійного самовизначення комунарів, як прагматизм і стійкість:

 

№ п/п

Параметри

Кількість біографій респондентів

Частка від загального числа біографій респондентів (%)

Частка від загального числа біографій респондентів даної категорії

1

Кількість знайдених біографій респондентів

45

 

100

 

100

2

Біографій респондентів, що визначили рівень бажаної освіти (категорія 1)

45

 

4

 

41

 

 

2.1. Із них обрали як бажану:

 

 

 

 

2.1.1. Середню освіту

30

2

13

 

2.1.2. Вищу освіту

100

8,89

91,11

 

2.2. Із них реалізували:

 

 

 

 

2.2.1. Обраний рівень освіти

66,67

4,44

28,89

 

2.2.2. Вищій рівень освіти

100

8,89

91,11

 

2.2.3. Нижчий рівень освіти

66,67

4,44

28,89

3.

 

Біографій респондентів, що визначили профіль майбутньої освіти і тип професії (категорія 2)

 

 

 

 

3.1. Із них обрали профіль:

 

 

 

 

3.1.1. Технічний

40

88,89

100

 

3.1.2. Суспільно-гуманітарний

14

31,11

35

 

3.1.3. Літературно-мистецький

11

24,44

27,5

 

3.1.4. Природничо-географічний

5

11,11

12,5

 

3.1.5. Військовий

4

8,89

10

 

3.1.6. Педагогічний

3

6,67

7,5

 

3.1.7. Медичний

1

2,22

2,5

 

3.1.8. Фізико-математичний або природничо-географічний

1

2,22

2,5

 

3.2. Із них реалізували:

1

2,22

2,5

 

3.2.1. Обраний профіль освіти

23

51,11

57,5

 

3.2.2. Споріднений з обраним профіль освіти

6

13,33

15

 

3.2.3. Інший профіль освіти

11

24,44

27,5

 

3.3. Із них реалізували тип майбутньої професії:

14

31.11

35

 

Наведені дані свідчать, що більшість комунарів (66,67%) зуміли отримати той рівень освіти, на який розраховували, а деякі з них (4,44%) досягли навіть вищого рівня, ніж прогнозували в юності. 72,5% ж респондентів, незважаючи на політичні, економічні й соціальні катаклізми подальших років змогли реалізувати вибраний або споріднений із вибраним профіль освіти. При цьому 35% комунарів реалізували навіть тип майбутньої професії.

 

Випускники комуни – льотчики (архів науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Огляд періоду життєдіяльності А. С. Макаренка, пов’язаного з комуною, буде не повним, якщо не згадати про початок його літературної та науково-публіцистичної творчості, що припадає саме на цей час. Упродовж 1932–1935 років Макаренко заявляє про себе як досить зрілий письменник. За підтримки Горького видаються низка його творів, які засобами художнього слова передають драматичну історію педагогічних пошуків, узагальнюють безцінний досвід.

1930 року педагог систематизував і літературно обробив враження М. Е. Фере від експедиції до донських степів для вивчення досвіду роботи перших великих механізованих зернорадгоспів. Результатом співпраці двох соратників по колонії імені Горького, педагога і аграрія, стало науково-популярне видання “На велетенському фронті”, підписане лише ініціалами його авторів. Таким чином, першою великою літературною роботою всесвітньо відомого педагога-письменника стала книга досить далекої від виховних проблем тематики.

Але вже у 1931 році Державне медичне видавництво України випустило брошуру “Безпритульність та боротьба з нею”, авторство якої традиційно викликало суперечки серед макаренкознавців. Хоча дана робота вийшла під іменем Г. С. Салько, співробітники марбурзької лабораторії “Makarenko-Referat”, а також вітчизняний учений Ф. І. Науменко, наполягали на тому, що вона належить перу А. С. Макаренка. Певну ясність у цю справу вніс професор Харківського педагогічного інституту імені Г. С. Сковороди А. І. Зільберштейн, свідчення якого наводить М. М. Окса. За його словами, А. С. Макаренко підготував для журналу “Радянська школа”, редактором у якому на той час працював Зільберштейн, дві статті: “Причини безпритульності в Україні” та “Форми і методи боротьби з безпритульністю,” але народний комісар освіти УСРР М. Скрипник після ознайомлення з цими матеріалами заборонив друкувати їх. Очевидно, публікація цих матеріалів у іншому видавництві і під чужим прізвищем стало вимушеним кроком Макаренка. Це припущення А. І. Зільберштейн підтверджував, демонструючи примірник книги із надписом “від автора”, подарований йому особисто Макаренком.

У плані інтерв’ю, проведеного нами упродовж січня – лютого 2011 року з останнім у Росії випускником комуни, що проживав в Нижньому Новгороді, Іваном Дем’яновичем Токарєвим, стояло окреме питання про зміни у внутрішньому житті комуни після звільнення А. С. Макаренка. За його спогадами, радикальних змін не спостерігалося – працювали заводи, школа, зберігався розпорядок дня. У той же час, на думку Токарєва, дещо іншим стало ставлення керівництва до юнаків і дівчат, які виходили з комуни: випуск комунарів уже не був урочистим, були скасовані стипендії студентам ВНЗ і технікумів.

Іван Дем’янович також стверджує, що комунари і педагогічний колектив шкодували за Макаренком, при цьому він згадує про часті візити колишнього завідувача, який інколи з’являвся на загальних зборах, вів бесіди із старшими вихованцями (див. додаток А). Контакти Макаренка з його дітищем дійсно відновилися після піврічної перерви 10 січня 1936 року, коли був підписаний наказ НКВС № 17, що покладав “керівництво і відповідальність” за навчально-виховну роботу в трудових комунах імені Дзержинського та імені Балицького на плечі ВТК НКВС УСРР.

Рік потому в центральному Державному видавництві художньої літератури при діяльній допомозі О. М. Горького А. С. Макаренко публікує нарис про комуну імені Ф. Е. Дзержинського “Марш тридцятого року” – свою першу спробу надати художньої форми власному педагогічному досвіду. Літературним же тріумфом завідувача навчально-виховної частини комуни імені Дзержинського стала його знаменита “Педагогічна поема”, видана у редагованому О. М. Горьким альманаху “Рік XVII”, “Рік XVIІI”: перша частина у лютому 1934 року, друга – на початку 1935 року і третя – наприкінці березня 1936 року. Свідченням офіційного визнання Антона Семеновича як літератора є прийняття його 1934 року до Спілки письменників СРСР.

 

Сторінка рукопису глави “Не пищати” другого розділу “Педагогічної поеми” (фотокопія із архіву науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

А. В. Ткаченко,

доктор педагогічних наук, професор кафедри педагогічної майстерності та менеджменту імені І. А. Зязюна
Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.