Друк

ПОЕЗІЯ ТА ПРОЗА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДОРОГИ

АНТОНА МАКАРЕНКА

 

6. Дитяча трудова комуна імені Ф. Е. Дзержинського
як унікальне явище освітньої історії (1927–1935 рр.)


6.1. Стартові умови, адміністративний статус

 

З кінця 1927 р., не залишаючи колонії ім. Горького, А. С. Макаренко погоджується взяти на себе завідування створеною на гроші працівників українського НКВС зразкової дитячої комуни імені Ф. Е. Дзержинського. В історії вітчизняної освіти ця установа посідає особливе місце. Унікальне за своїми конструктивними відмінностями освітнє явище, пов’язане з кульмінацією педагогічного подвижництва А. С. Макаренка, вона являє собою безпрецедентно ефективний професійно-освітній заклад інноваційного типу. Саме тут, за висловом самого Антона Семеновича, його “безпритульній педагогіці дали висловитись до кінця”. Не зайвим буде відмітити, що комуна не зникла безслідно у сутінках минулих літ, сучасними її спадкоємцями є два потужних харківських машинобудівних підприємства – “ФЕД” і “Комунар”.

 

Будівля Дитячої трудової комуни імені Ф. Е. Дзержинського. На першому плані праве крило корпусу А (спальні комунарів); на задньому плані – центральна частина корпусу А, в якій розташовувалися “тихий” та “гучний” клуби, бібліотека, їдальня, велика зала, кабінет А. С. Макаренка тощо. Фото 1931 року (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002)

 

Головний вхід до комуни – знімок із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р. А. С. Макаренко так підписав це фото: “На знімку можна розібрати, що праворуч і ліворуч від входу йдуть квітники, а головна доріжка асфальтована. Цей асфальт зроблений 4 загоном під командою Півня. Заслуга 4 загону дуже часто згадується комунарами” (Фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Вивіска комуни – фото із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р. А. С. Макаренко так пояснив цей знімок: “Комунар причепився тут не для того, щоб показати, як комуна вміє ризикувати життям комунарів, а для того, щоб показати розміри вивіски. Ця витівка не педагогічна, а фотографічна” (Фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)


Ініціатива організації Дитячої трудової комуни НКВС УСРР імені Ф. Е. Дзержинського, що створювалася з метою “боротьби з безпритульністю і виховання соціально-запущеного молодняка”, належить особисто народному комісару внутрішніх справ і голові Державного політичного управління України В. А. Балицькому (1892–1937). З пропозицією увічнити пам’ять вождя відкриттям іменного дитячого інтернатного закладу нарком виступив на засіданні колегії НКВС УСРР 9 квітня 1927 року.

 

Ф. Е. Дзержинський (ліворуч) та В. А. Балицький, прибл. середина 1920-х років (Комуніст. – 1927. – 18 груд. – № 289 (2374))

 

Відсутність відповідного досвіду і кваліфікованих кадрів у лавах чекістів викликали низку труднощів. Оскільки комуна за своїм меморіальним статусом і належністю до органів НКВС мала стати закладом зразковим, особливо гостро постало питання відбору методів виробничої і виховної роботи як головних чинників її успішної діяльності. Певне напруження ситуація викликала, очевидно, і з огляду на невдалу долю попередніх вітчизняних зразкових установ соціального виховання – дитячих будинків імені Артема і імені ВУЦВК, які проіснували нетривалий час і не стали осередками накопичення цінного педагогічного досвіду.

Однак завдання ДПУ В. А. Балицький не обмежував самою тільки організацією комуни. Коротко роль свого відомства він визначав так: утримувати, зразково поставити, всебічно підтримувати. Для цього в центральному апараті ДПУ було засновано Раду в справах комуни і прозвучала вимога створення на демократичних засадах при місцевих органах ДПУ комісій сприяння її роботі. Головною метою Ради і комісій визначалося спрямовування діяльності комуни, всебічне вишукування коштів для її утримання, мобілізація навколо неї громадської уваги співробітників ДПУ, радянських і господарських органів.

 

Повідомлення газети “Комуніст” про очікуване відкриття комуни імені Ф. Е. Дзержинського (Комуніст. – 1927. – 18 груд. – № 289 (2374))

 

Слід підкреслити, що при організації нової установи керівництво ДПУ передбачало і розраховувало на тривалу і систематичну допомогу їй. З цією метою було проведено кампанію серед співробітників і командно-політичного складу органів та військ ДПУ про запровадження і збереження на майбутнє щомісячного півпроцентного відрахування із заробітної плати на користь комуни. Крім того, наголошувалося на необхідності інших видів матеріальної допомоги.

Урочисте відкриття комуни імені Ф. Е. Дзержинського, під час якого В. А. Балицький особисто вручив комунарам від колегії ДПУ УСРР прапор, відбулося 29 грудня 1927 року. Відповідна ж постанова Ради народних комісарів України була прийнята за поданням ДПУ лише 7 червня 1928 року. Згідно з постановою, комуна оголошувалася самостійною організацією, що діє на засадах госпрозрахунку, володіє правами юридичної особи і існує на кошти від своїх майстерень і виробництва радгоспу “Червоні зорі”. Її підприємства при цьому звільнялися від загальнодержавних, республіканських та місцевих податків. Комуна розташовувалася у дачній місцевості у 5-ти кілометрах від Харкова та була оточена із заходу й півночі лісом, з інших боків – відкритим полем, не мала, принаймні до грудня 1934 року, жодної огорожі.

 

Комуна імені Ф. Е. Дзержинського на топографічній карті 1951 р. (фрагмент аркушу М-37-61-Г; зйомка 1929–1930 рр., виправлення 1949 р.)

 

Загальний вигляд території Комуни імені Ф. Е. Дзержинського (аерофотознімок з борту німецького літака-розвідника 30 серпня 1941 р.). Позначки на знімку: 1 – Бєлгородське шосе; 2 – дорога з комуни до Бєлгородського шосе (шлях на Харків; тепер вул. Рудика); 3 – центральна частина комуни з житловими, культурно-освітніми, адміністративними та виробничими будівлями; 4 – огорожа навколо території комуни; 5 – фруктові сади (http://www.wwii-photos-maps.com/aerialkharkov/TUGX1271SKSG-300841/slides/TUGX1271SKSG-300841-029.html)

Загальний вигляд комуни імені Ф. Е. Дзержинського із Заходу. Ліворуч 4-поверховий житловий будинок ІТП і керівництва комуни (квартира А. С. Макаренка), на передньому плані спортивний майданчик, вдалині головна будівля комуни (корпус А), праворуч фрагмент дороги на Харків (Воспитание гражданина в педагогике А. С. Макаренко: В 2 ч. / Автор монографии, примечаний, редактор-составитель С. С. Невская. – М. : Академический Проект; Альма Матер, 2006)

 

Перший персонал був призначений у комуну 20 жовтня 1927 року. Окрім А. С. Макаренка, до нього увійшли: вихователь колонії імені М. Горького Т. Д. Татаринов, завідувач господарства із Охтирки Опришко і кухар. Для порівняння: на серпень 1935 року, тобто приблизно на час звільнення А. С. Макаренка з комуни, чисельність її вільнонайманого персоналу становила вже 1051 особу, серед яких налічувалося: керівного складу (від начальників відділів і вище) – 14 чол.; спеціалісти з вищою освітою і практики, що займають такі посади – 86 чол.; спеціалісти з середньою освітою і практики – 70 чол.; економісти і плановики зі спеціальною освітою – 9; робітники – 444 чол. (5 розряду – 155 чол., 3–4 розряду – 258 чол., 2 розряду і нижче – 13 чол., шоферів – 18 чол.); інших – 428 чол.

 

Учасники першого засідання педагогічної ради комуни імені Ф. Е. Дзержинського. Зліва направо, 1-й ряд: Є. Ф. Григорович, Р. Й. Коган, Л. Ф. Дроботова, О. Т. Говорецька, В. М. Татаринова; 2-й ряд: В. Дашевський (вихованець), А. С. Макаренко, Яровий, Т. Д. Татаринов, Н. С. Ледак (вихованка). 24 грудня 1927 р. (Архів полтавської родини Хорунжих)

 

Існувало декілька традиційних шляхів поповнення складу вихованців комуни. За даними, наприклад, на кінець 1930 року, із 149 членів комуни поступили з інших дитячих установ 70 чол. (47%), із колектора-розподільника – 40 чол. (26,8%), безпосередньо прийнято комуною – 26 чол. (17,4%), із комісії у справах неповнолітніх – 8 чол. (5,4%), із органів народної освіти – 5 чол. (3,4%).

Перші вихованці прибули до комуни 25 грудня 1927 року з колонії імені М. Горького кількістю, як говорить А. С. Макаренко в статті “Перегорнуті сторінки”, 50 хлопців і 10 дівчат (у інших документах гендерне співвідношення перших вихованців наводиться дещо інше – 44 хлопці і 16 дівчат).

 

Перші вихованці комуни (Комуніст. – 1927. – 18 груд. – № 289 (2374))

 

Незабаром, 11 січня 1928 року, до числа вихованців додалося 40 підлітків із харківського колектора-розподільника, щойно підібраних із вулиць. Наступне поповнення комуни відбулося упродовж першої половини вересня 1928 року – 50 нових комунарів прибули з дитячих будинків або також були підібрані з вулиць. Нижче подано динаміку зростання дитячого контингенту комуни упродовж 1927–1936 років:

 

Дата

Число вихованців

25.12.1927 р.

60

1.05.1928 р.

95

1.09.1928 р.

120

18.12.1928 р.

150

12.1930 р.

149

20.01.1932 р.

300

26.03.1932 р.

308

1.10.1932 р.

333

12.1932 р.

342

15.01.1934 р.

376

03.1934 р.

368

1.10.1934 р.

341

[12.1934 р.]

471

31.12.1934 р.

508

29.02.1936 р.

686

21.03.1936 р.

686

 

Як і в колонії імені М. Горького, соціальні характеристики комунарів виступали одним із тих чинників, врахування яких входило до переліку необхідних умов як організації їх професійної підготовки, так і всієї виховної роботи комуни в цілому. Нам пощастило знайти відповідні дані лише за кінець 1930 року. На цей момент вік комунарів розподілявся таким чином: 12 років – 1 чол. (0,7%), 13 років – 9 чол. (6%), 14 років – 26 чол. (17,4%), 15 років – 42 чол. (28,2%), 16 років – 34 чол. (22,8%), 17 років – 19 чол. (12,7%), 18 років – 10 чол. (6,7%), 19 років – 6 чол. (4%), 20 років – 2 чол. (1,4%). Як бачимо, переважав вік 14–16 років. Інформація про соціальне походження комунарів засвідчує їх спадкову схильність до фізичної праці: вихідці з сімей робітників – 71 чол. (47,6%), селян – 57 чол. (38,2%), службовців – 14 чол. (9,4%), невідомо – 7 чол. (4,7%). І дещо несподіваними виступають відомості про “сирітство” й так званий “вуличний стаж” дзержинців: переважна їх більшість – 110 чол. (73,8%) – мали родичів, а 86 чол., тобто 58%, ніколи не були безпритульними. Проте документи підтверджують: серед вихованців комуни були такі, що вже мали за плечима судимість.

Діяльність А. С. Макаренка в комуні імені Ф. Е. Дзержинського поділяється на два періоди: з 20 жовтня 1927 року по березень 1932 року – організація і перебування на чолі закладу; з квітня 1932 року по кінець червня 1935 року – керівництво лише навчально-виховною частиною комуни. Якщо спочатку, як і в Горьківській колонії, А. С. Макаренко фактично зосереджував у своїх руках важливі адміністративні, економічні та педагогічні важелі управління, то впродовж другого періоду його вплив на загальний розвиток закладу був значно обмежений і залежав від характеру взаєморозуміння та співробітництва як із Правлінням комуни, так і з низкою призначених НКВС начальників-временщиків.

Визначальні умови роботи А. С. Макаренка у комуні імені Ф. Е. Дзержинського витікали з того факту, що, вона, на відміну від колонії імені М. Горького, увесь час свого існування знаходилася під прискіпливим і цілковитим контролем із боку органів ДПУ-НКВС. Цей контроль над усіма сторонами діяльності установи фактично здійснювався за двома напрямами: завдяки безпосереднім розпорядженням голови ДПУ УСРР В. А. Балицького, окремих керівників і підрозділів Наркомату внутрішніх справ та через спеціально створений кураторський орган – Правління, що складалося із представників керівного складу українського НКВС.

Склад Правління, вперше обраного 9 січня 1928 р., періодично змінювався, як це відбулося, наприклад, 23 листопада 1929 р., 21 липня 1931 р., у березні 1932 р. тощо. У ньому в різний час працювали: начальник Економічного управління ДПУ УСРР Йосип Михайлович (Іось-Герш Міхелєвич) Блат (1896–1937; голова Правління), заступник голови ДПУ УСРР Карл Мартинович (Едуард Іванович) Карлсон (1888–1938; голова Правління), Олександр Йосипович Бронєвой (справжнє прізвище – Факторович, 1898–1940; голова Правління), майбутній начальник Головного управління міліції і заступник наркома внутрішніх справ України М. Бачинський (голова Правління), секретар колегії ДПУ УСРР Яків Вульфович Письменний (1902–1937), Михайло Маркович Букшпан (секретар Правління); сестра наркома Внутрішніх справ Наталія Аполлонівна Балицька (1899 [?] – ?), начальник управління пожежної охорони українського НКВС Е. Елькін тощо.

 

М. М. Букшпан разом з комунарами позує для ювілейного альбому комуни, присвяченого 5-й річниці її існування, 1932 р. А. С. Макаренко так підписав це фото: “Знімок, що викликає складне почуття захоплення і обурення: перше – жоден із тут присутніх, в тому числі й тов. Букшпан і Коля Братчин, ніколи не брали до рук шахів, і король і кінь для них істоти одного роду. Друге – подивіться все-таки, як вони прекрасно являють свої ролі – у Михайла Марковича написана на обличчі і шахова думка, і маленький гумор на адресу свого супротивника, глядачі зацікавлені грою і затамували подих в очікуванні геніального ходу Братчина, а сам Братчин майстерно – рукавом посуває туру. Першість явно схиляється на бік Братчина: він “обдурив” фотографа, глядачів під час гри, глядачів альбому, і найголовніше – свого супротивника” (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Навіть після переїзду всіх урядових інституцій до Києва у 1934 році Правління не послабляло своєї роботи, а його голова, Бронєвой, намагався тримати з комуною найтісніший зв’язок: “за смислом директиви В. А. я відповідаю за фотозавод до повного освоєння програми. В умовах моєї відірваності від Харкова я можу відповідати лише при умові щоденної мені інформації про хід робіт на фотозаводі і будівництві. Прошу цю інформацію налагодити і щоденно мені її направляти. <…> Періодичними листами інформуйте мене взагалі про стан комуни <…>”.

Серед інших членів Правління комуни найпослідовнішим прибічником А. С. Макаренка був Олександр Йосипович Бронєвой (1898–1940), який завжди демонстрував лояльність і повагу до нього. Про педагогічний авторитет А. С. Макаренка в очах О. Й. Бронєвого говорить той факт, що випадки крадіжок деталей фотоапаратів, які іноді траплялися на виробництві, той був схильний пов’язувати не з хибами виховання комунарського колективу, а з поганою роботою з підбору і прийому кадрів працівників та неналежним контролем у цехах.

 

Виступ О. Й. Бронєвого перед членами Правління і працівниками комуни; знімок зроблений не раніше 1931 р.
(експозиція музею історії Харківського машинобудівного заводу ФЕД)

 

Проте посада керівника комуни не захищала А. С. Макаренка від жорсткого, а іноді й досить грубого втручання з боку інших керівників ДПУ в його дії. Характерним прикладом цього є слова із резолюції Правління на його звітну доповідь за підсумками 1930 року: “заборонити т. Макаренку здійснення яких-небудь принципових питань без санкції Правління або голови Правління”. Намагалося Правління також тримати під тотальним контролем й усі сторони життя комунарів.

Наведемо декілька фактів.

Щойно була запроваджена оплата праці комунарів, як правління виступило за перегляд положення про неї, а Макаренку було запропоновано негайно приступити до організації ощадної каси при комуні для зберігання всієї вільної готівки, включаючи і комунарську зарплатню. Так само тиск Правління не зменшився і за наступників Макаренка: на початку лютого 1934 року Бронєвой обурювався тим, що не тільки прийом, звільнення, а навіть одруження і отримання квартир комунарами здійснюються без його санкції. Однак, справедливості заради, треба зазначити позитивну роль і навіть гуманний тон, що іноді демонстрували деякі члени Правління. Цікавою є резолюція Бронєвого на рапорті, написаному на його ім’я в лютому 1934 р. безпритульним Селезньовим, у якому останній скаржиться на тяжке життя на вулиці і просить прийняти його до комуни: “т. Тепер, розберись с т. Селезньовим, на вулиці залишати неможна. Треба допомогти”.

Ситуація для А. С. Макаренка суттєво змінилася в останні роки його перебування у комуні, хоча керівництво все ж намагалося апелювати до його минулих заслуг. Певний співчутливий тон з приводу зміни посади педагога в березні 1932 року ми знаходимо, наприклад, у листі до нього члена Правління М. М. Букшпана. Автор докладно пояснює адресату необхідність подібних кроків керівництва НКВС, не забуваючи при цьому демонструвати повну повагу до А. С. Макаренка. Свою згоду працювати лише завідувачем педагогічної частини комуни Макаренко пізніше пояснював сімейними обставинами, але при цьому він риторично запитував у невідправленому М. М. Букшпану листі: “Яке я маю право зневажити всю свою роботу і відмовитися від усіх висновків мого досвіду, конче необхідних для Радянського Союзу, і перетворитися на наглядача, на “помічника” випадкових людей, що змінюються, які хоча і заслужені і поважні, але не мають ніякого відношення до проблеми радянського виховання?”. Усунення Макаренка з посади створювало нову систему стосунків усередині комуни, особливості якої пов’язані з характером нового адміністративного оточення педагога, тобто, у першу чергу, керівного складу закладу. Свого часу саме цій драматичній сторінці життя педагога присвятила окреме видання марбурзька лабораторія “Мakarenko-Referat”, започаткувавши ним свою відому серію “Opuscula Makarenkiana”. У роботі, що отримала характерну назву “На педагогічних вибоїнах або “Марш” Макаренка крізь тридцять другий рік”, німецькі макаренкознавці систематизували увесь відомий на середину сімдесятих років минулого століття матеріал із зазначеного питання – твори і листи самого А. С. Макаренка, матеріали тогочасної преси та уривки із окремих досліджень.

Наступником педагога на посаді завідувача комуни став співробітник українського НКВС М. А. Максимов, який фактично почав виконувати обов’язки з 10 березня 1932 року, офіційно ж став начальником закладу лише в серпні. Максимов, як стверджував М. М. Букшпан у згаданому листі до Макаренка, погодився на цю посаду “лише із любові до комуни”. При цьому мотиви заміни Макаренка Букшпан пояснював створенням у комуні великого виробництва і значним збільшенням чисельності колективу, що вимагає, на його думку, на чолі всього поставити “старого члена партії і доброго чекіста, який би був ідейним керівником всієї цієї справи”. Педагогічну кваліфікацію Максимова Макаренко згодом оцінив так: “Тов. Максимов не сильний був у педагогічній логіці, та він нічого й не вирішував, вирішували інші, а іноді навіть і ніхто не вирішував, а вирішували обставини, що начебто не мають ніякого виховного значення. Але була надія, що він поступово навчиться розбиратися у виховних питаннях.” Оптимізм Макаренка, проте, не справдився: педагог зітхав, що за кілька місяців роботи Максимова “наслухався доволі” “затяганих міщанських “педагогічних” афоризмів”. У серпні того ж року виконуючим обов’язки начальника комуни, а потім і начальником був призначений Іван Порфирійович Судаков.

 

І. П. Судаков, знімок із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р.
(фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області, надане Н. В. Кущенко)

 

І. П. Судаков, співробітник Державного політичного управління УСРР, ще 31 січня 1928 р. рішенням Колегії увійшов до першого складу Ради у справах комуни, а також і до ревізійної комісії цієї Ради. Його керівництво комуною збіглося із святкуванням її 5-річчя, тому серед всієї плеяди завідуючих пост-макаренківського періоду він єдиний, хто залишив свій портрет на сторінках ювілейного видання – у збірнику “Друге народження”. Динаміка стосунків Макаренка з новим керівником добре відображена у його листуванні з дружиною. На початку листопада 1932 року, тобто в період активної підготовки комунарів до ювілею, Макаренко писав: “Із Судаковим починаю сваритися. Він поступово почав розходитися, і про кожну дрібницю вимагає рапорт. Справа в тому, що йому страшенно подобається писати резолюції у кутках.” Далі в листі розповідається про те, як Судаков перекреслив у наказі розпорядження, проведене Макаренком через комсомольське бюро, Раду командирів та загальні збори, написавши: “Переглянути і доповісти мені”. Такий вчинок обурив як самого Макаренка, так і лідерів комунарського самоврядування, а педагог ще й подав Судакову рапорт із протестом. Дуже швидко, наступного ж дня, Судаков запевнив Макаренка, що вся ця справа – непорозуміння і що йому “надається повна свобода”.

 

І. П. Судаков із представниками комунарського самоврядування, 1932 р. Фото має підпис, зроблений А. С. Макаренком: “Зміна чергування у начальника комуни. Складає командир 2 загону Олена Сидоренко, приймає командир бригади збиральників Глєбов. Для начальника комуни важливо, щоб рапорт не містив у собі слова “лише”. Нажаль, дуже часто буває й так: “По комуні все благополучно… лише в механічному цеху було 30 робочих годин простою…” (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Тон стосунків із Судаковим, а також професійні якості наступника останнього, І. Я. Тепера, добре характеризується і таким місцем із листів Макаренка до дружини: “Тепер гірший за Судакова, тому що розумніший, виходить, має право судити і вирішувати у тих випадках, де Судаков ніколи б не наважився і де на Судакова просто можна було б накричати”. Як бачимо, Макаренко, попри своє становище підлеглого, зберігав управлінській пріоритет – принаймні, у питаннях своєї компетенції. Загалом, залишилось не досить багато свідчень керівної діяльності Судакова в комуні.

 

Вихованці і керівництво комуни імені Ф. Е. Дзержинського перед фасадом головного корпусу, прибл. 1930–1933 рр. Зліва направо, 1-й ряд: 1 – ?; 2 – ?; 3 – Тимофій Боярчук; 4 – ?; 5 – Марія Дитюченко; 6 – А. С. Макаренко; 7 – Микола Матвєєв; 8 – І. П. Судаков; 9 – Всеволод Скребньов; 10 – Василь Коломійцев; 11 – Юрій Грушев; 12 – Костянтин Ширявський; 13 – С. Я. Дидоренко (начальник господарської частини комуни); 14 – Олександр Агєєв; 15 – Лобойко; 16 – ?; 17 – ?; 18 – ?; 19 – ?; 2-й ряд: 1 – Федір Заїка; 2 – Куликов (фото надане В. В. Морозовим, Москва)

 

Ісаак Якович Тепер до комуни працював уповноваженим у групі таборів НКВС “Ухтапечлаг”, що знаходилися на крайній Півночі європейської частини СРСР, у районі міст Ухта, Печора і Воркута. Упродовж декількох місяців 1933 року він обіймав посаду заступника Судакова, поки наприкінці літа не був офіційно призначений т. в. о. начальника комуни. Саме в цьому статусі 31 серпня 1933 р. він брав участь у засіданні педради робітфаку. Тепер офіційно керував комуною з 23 лютого 1934 р., коли у наказах, підписаних ним, зникає позначка т. в. о., до червня 1934 року, коли знов повертається на посаду заступника завідувача. 31 грудня 1934 року постановою Ради командирів йому разом з групою інших керівників і працівників комуни було присвоєне звання почесного комунара. Вичерпну і дотепну характеристику Ісаака Яковича можна знайти в тому ж листі, де Макаренко порівнює його з Судаковим: “Тепер багато наплутає в комуні й остаточно її угробить. Він розумний таким розумом, який сам себе не збере, розумний у кожному окремому випадку, а два випадки разом розумно не пов’яже, людина абсолютно без синтезу”. Подальша доля І. Я. Тепера, очевидно, склалася теж трагічно. Відомо, що колишній нарком внутрішніх справ України І. М. Леплевський після свого арешту на допиті у травні 1938 р. “зізнався” в тому, що коли у 1933 – 1934 роках створена ним у ДПУ “правотроцькістська група” увійшла у змову з усіма антирадянськими організаціями в СРСР, то саме Тепер за завданням Балицького здійснював контакт із анархістами і троцькістами.

І. Я. Тепер, імовірно, все ж таки не встиг заподіяти великої шкоди комуні, оскільки незабаром поступився своїм місцем О. І. Марусинову – начальнику комуни з 16 червня по вересень 1934 р. У зв’язку з нетривалим часом свого керівництва Марусинов залишив найменше відомостей про роботу на цій відповідальній посаді, тому ми не маємо документальних підстав для об’єктивної оцінки ані його самого, ані стосунків його із Макаренком. Останнім часом відкрилися лише головні біографічні дані цієї людини, які досі не були відомі у макаренкознавстві. Олександр Іванович Марусинов-Бернштейн народився у 1895 р. в сім’ї палітурника, закінчив приватну гімназію в Катеринославі. У роки Першої Світової війни – рядовий, з 1918 р. і до свого призначення в комуну імені Дзержинського змінив декілька посад: завідувач зброєю Невельського полку Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) на Східному фронті та політкерівник 2-го Оршанського полку, політпрацівник політуправління Туркестанського фронту, начальник обліково-розпоряджувального відділу Туркестанського політичного шляху в Ташкенті, зав. відділом розповсюдження літератури дорожньо-політичного відділу Південно-Західної залізниці, співробітник для доручень розвідувального управління штабу командуючого військами РСЧА України та Криму, оперуповноважений Київського губернського і окружного оперативного відділу ДПУ, начальник загального відділу Одеського облвідділу ДПУ, начальник відділу кадрів Донецького облвідділу ДПУ. Після звільнення із комуни Марусинов працював начальником відділу кадрів управління НКВС по Харківській області, начальником Адміністративно-господарського управління НКВС України (АГУ). Останнє місце його роботи – Тайшетський табір НКВС СРСР в Іркутській області. Оскільки подальша доля Марусинова невідома, можна припустити, що його теж спіткала доля Судакова і Тепера.

Останнім керівником комуни, з яким довелося тісно взаємодіяти Макаренку, був співробітник ДПУ УСРР Павло Костянтинович Тихонов, начальник комуни з 19 вересня 1934 р. по травень 1936 р. Саме з його ім’ям пов’язаний наказ від 29 вересня 1934 р. про висунення найбільш здібних комунарів на відповідальні адміністративні й технічні посади; крім того, Тихонов неодноразово був присутній на засіданнях педагогічної ради і брав активну участь у обговоренні питань подальшої освіти комунарів, організації технікуму тощо. Авторитет Павла Костянтиновича в очах вихованців був, очевидно, достатньо високим, бо він теж, як і Тепер, в останній день 1934 р. отримав від органів самоврядування звання почесного комунара. За декілька днів після цього, у відповідь, своє визнання керівників педагогічної частини Макаренка і Татаринова відзначив подякою та преміюванням. Участь Тихонова в налагодженні виробництва була високо оцінена державою – у зв’язку з успішним випуском фотоапаратів “ФЕД” 9 жовтня 1935 року він отримав разом із трьома технічними працівниками комуни від ЦВК України урядові нагороди. Не виключено, що між Тихоновим і Макаренком існували досить дружні стосунки – під час останнього свого приїзду до Харкова педагог-письменник у листі до дружини скаржився на те, що не встигає відповідати візитами на всі запрошення: “Всі вимагають, щоб я у них був: Коган, Тихонов, комунари”.

Одно із взагалі небагатьох свідчень непорозуміння між начальником комуни і керівником її педагогічної частини відображено в листі Галини Стахіївни Макаренко до сина. Мова йде про організацію літнього походу комунарів 1935 року: “Досі всі Антонові вимоги походу Тихонов називав “белетристика”. Однак при цьому автор цілком резонно припускає, що Тихонов лише озвучував думку з даного приводу головного органу, у віданні якого знаходилася комуна, – АГУ НКВС.

Надзвичайні педагогічні успіхи комуни мимоволі створюють її образ як начебто цілковито сприятливого поля для апробації макаренківських педагогічних ініціатив. В той же час, останні архівні дослідження змальовують нам досить безрадісну картину безлічі “непедагогічних” обставин, у протидії з якими, власне, і зростала педагогічна слава цього інноваційного виховного закладу. На жаль, у творах і листах самого А. С. Макаренка ми не знаходимо повноцінних свідчень його реакції на всі ці обставини, проте детальне висвітлення останніх дасть нам змогу уявити деякі драматичні сторони його боротьби за відстоювання принципів власної педагогічної віри.

 

6.2. Педагогічний задум

У статті “Педагоги знизують плечима”, говорячи про інноваційні стартові умови нового закладу, Макаренко зауважив: “У дні початку комуни імені Дзержинського було вже багато товаришів, що знають ціну новій виховній пролетарській практиці, багато було людей, які на досвіді переконалися в можливості великого прямого досвіду, – тому комуна починала жити сміливіше, ніж її попередники. Але боротися доводилося й тоді, а більш за все довелося спостерігати недовіри і ось цього самого знизування плечима”.

Відбір А. С. Макаренком принципів організації майбутнього виховного закладу ґрунтувався передусім на досвіді виховної роботи колонії імені М. Горького, результативність якої давала йому підстави для апробації свого методу в дещо інших умовах. Головною складовою макаренківського проекту було положення про цільову установку комуни, яка саме і стала причиною найгострішої фази конфлікту Антона Семеновича з українською офіційною педагогікою.

Першим адміністративним завданням Правління комуни, яке воно здійснило 16 січня 1928 року, було затвердження плану і програми навчально-виховної роботи установи, а також правил прийому до неї. Незабаром, 4 лютого, ним же була затверджена і Конституція комуни. Але 8 лютого голова Правління Й. М. Блат направив до Українського науково-дослідного інституту педагогіки офіційне звернення під назвою “Міркування про дитячу трудову комуну імені Ф. Е. Дзержинського”, у якому виразив сподівання на “активну участь теоретиків і практиків соціального виховання у виробленні і визначенні основних начал життя і діяльності” нового закладу. У документі зазначалося, що комуна є пам’ятником Ф. Е. Дзержинському, і тому має бути поставлена зразково. Крім того, вона має втілити у собі всі досягнення марксистської науки щодо соціального виховання. Разом з листом до інституту були подані складені А. С. Макаренком “Конституція” трудової комуни ім. Ф. Е. Дзержинського” і “Операційний план педагогічної роботи трудової комуни ім. Ф. Е. Дзержинського”, тобто головні установчі документи нового закладу, які характеризувалися автором листа як дещо оригінальне у системі соціального виховання.

 

Голова Правління комуни імені Ф. Е. Дзержинського Й. М. Блат (Комуніст. – 1927. – 18 груд. – № 289 (2374))

 

Свою позицію щодо “Операційного плану” і “Конституції” працівники інституту виклали у декларації, текст якої, на жаль, поки що не знайдений. Але деяке уявлення про зміст цього досить критичного документа можна отримати із написаної А. С. Макаренком різкої й полемічно загостреної відповіді, названої ним “Контр-разпереконтр-тези”. Так само критичними по відношенню до висловлених педагогом принципів організації комуни виявилися “одинадцять питань”, підготовлених Правлінням і також переданих інституту. Хоча вони теж досі невідомі дослідникам, але їх зміст частково відображений у тексті протоколу засідання секції соціального виховання УНДІП, яке, як зазначалося вище, було організоване 13–14 березня 1928 року з метою обговорення установчих документів комуни. Весь комплекс матеріалів, що розкривають указані події, був уперше опублікований з аутентичним поданням текстів, ґрунтовними коментарями і аналітичною вступною статтею марбурзькими макаренкознавцями у збірнику “На вершині ”Олімпу” в 1991 році.

Доповідь, виступи під час дискусії та заключне слово А. С. Макаренка на цьому диспуті 14 березня (протокол засідання 13 березня поки ще не знайдений) є найбільш цінними свідченнями сформованої на той час системи його уявлень про головні принципи організації інтернатного виховного закладу, співвідношення ролей дитячого самоврядування і педагога в ньому, а також про цілі й засоби професійного розвитку вихованців. Згодом більшість із запропонованих А. С. Макаренком системних елементів організації нового педагогічного закладу не лише себе цілком виправдали на практиці, але й, отримавши значний розвиток, дозволили говорити про комуну імені Ф. Е. Дзержинського як інноваційний виховний феномен.

В операційному плані Макаренко говорить, що найближчою виховною метою закладу є повернути безпритульним властивості соціально сумісної людини, і наводить список із десяти пунктів відповідних якостей і навичок.

Пізніше він так опише цю подію: “Ми явилися перед педагогічним Олімпом зі своїм скромним ідеалом культурного радянського робітника. Нам відповіли:

– Культурного робітника?.. А як? Найголовніше: як? Ми виклали свої погляди на педагогічну техніку, яку вже нам удалося випробувати в одному із глухих закутків, далекому від великих педагогічних доріг”.

Далі Макаренко розкриває запропоновану ним модель розвитку особистості вихованця, системоутворюючим компонентом якої виступає програма професійного становлення: “Ми бажаємо виховати культурного радянського робітника. Отже, ми маємо дати йому освіту, бажано середню, ми маємо дати йому кваліфікацію, ми маємо його дисциплінувати, він повинен бути політично розвиненим і відданим членом робітничого класу, комсомольцем, більшовиком”. Макаренко також наполягає на вихованні почуття обов’язку і поняття честі, що, на його думку, має виражатися у відчутті власної і класової гідності та відчутті своїх обов’язків перед класом. Далі педагог перераховує низку суто колективістських якостей вихованця: “Він повинен уміти підкоритися товаришеві і повинен уміти наказати товаришеві. Він повинен уміти бути ввічливим, суворим, добрим і безпощадним – залежно від умов його життя і боротьби. Він має бути активним організатором. Він має бути наполегливим і загартованим, він має володіти собою і впливати на інших; якщо його покарає колектив, він повинен поважати і колектив , і покарання. Він повинен бути веселим, бадьорим, підтягнутим, здатним боротися і будувати, здатним жити і любити життя, він має бути щасливим”.

У своїй статті “Перегорнуті сторінки” Макаренко говорить, що невдовзі після описаного засідання, 11 травня 1928 року, незважаючи на розходження думок, Правління комуни підтвердило головну свою установку: виховати класово свідомого і грамотного пролетаря з середньою виробничою кваліфікацією.

Докладний зміст загальної установки комуни щодо підготовки кваліфікованих кадрів розкриває Т. Д. Татаринов у матеріалі “Командири верстатів”, що був, як і наведена стаття Макаренка, включений до складу збірника “Друге народження”. Він так конкретизує завдання кваліфікаційної стратегії закладу: дати країні свою робітничу інтелігенцію, здатну стати на чолі виробництва, підготувати спеціалістів, що вміють стежити за розвитком технічної думки, здатних не лише освоювати техніку передових індустріальних країн, але таких, що вміють застосовувати її в житті, вносячи цілу низку вдосконалень; здатних відстоювати виробничі інтереси пролетаріату і таких, що вміють самовизначитися в реконструйованому виробництві. Достатньою базою для вирішення кваліфікаційних завдань комуни Татаринов вважає її промислове обладнання, інженерно-технічні сили і робітфак. Також він упевнений, що 3 – 4 роки навчання комунарів цілком достатні для підготовки “спеціалістів середньої і вищої кваліфікації”, – токарів, фрезерувальників, револьверників, стругальників, свердлувальників, інструментальників та інших, – які підуть до вищих технічних навчальних закладів для отримання вищої технічної освіти.

На основі аналізу установчих документів, створених А. С. Макаренком у момент організації комуни, а також змісту його полеміки з представниками офіційної педагогіки ми спробуємо з’ясувати відмінності поглядів педагога щодо ролі загальноосвітніх інститутів в організації професійної перспективи вихованців.

Оцінку вихідної установки комуни в галузі освітньої діяльності дозволяє зробити комплекс документів із фондів Державного архіву Харківської області, що досі не привертали до себе належної уваги дослідників. Із окремої архівної справи комуни імені Дзержинського були опубліковані і отримали широкий науковий резонанс лише декілька вже згаданих вище матеріалів: підготовлені на початку 1928 року спеціально для отримання експертної оцінки Українського науково-дослідного інституту педагогіки, підписані головою її правління Блатом і секретарем правління Письменним “Міркування про дитячу трудову комуну імені Ф. Е. Дзержинського” та укладені А. С. Макаренком проекти “Конституція” трудової комуни ім. Ф. Е. Дзержинського” й “Операційний план педагогічної роботи трудової комуни ім. Ф. Е. Дзержинського”.

Інші установчі документи, авторство яких, очевидно, належить членам педагогічного колективу й інструкторам комуни, докладно розкривають цілі та зміст її як шкільної, так і виробничої навчальної діяльності. Цілком логічно припустити, що головні принципові положення цих документів формулювалися самим Макаренком або були підготовлені під його безпосереднім керівництвом, але, з огляду на стилістику текстів, приходимо до висновку, що завідувач комуни безпосередньої участі у їх написанні не брав.

Документи показують, що комуна в момент утворення визначала свою загальноосвітню мету як трудову підготовку підлітків, конкретизуючи її в завданні дати вихованцям формальні знання до рівня, необхідного для вступу до профшкіл та для виходу на виробництво. Відповідно до цільової установки, зміст навчальної роботи комуни передбачав дві складові: а) загальноосвітній мінімум; б) прикладні знання для виробничої праці.

Питання про тип загальноосвітнього навчального закладу в комуні органічно було пов’язане з її цільовою установкою. А. С. Макаренко підкреслив у своєму виступі в УНДІП, що педагогічна мета комуни в найзагальнішому вигляді – це виховання робітника. Але саме на цьому ґрунті в нього виникло кардинальне розходження з позицією інституту. Останній наполягав на провідній ролі в закладі школи та освітнього процесу і як варіанти пропонував школу-семирічку або фабрично-заводську семирічку (ФЗС). Полемізуючи з ученими, Макаренко говорить, що до подібної думки й колектив комуни схилявся у перші дні її організації, але нещодавно, тобто, очевидно, у березні 1928 року, він усвідомив усі наслідки такої форми освіти. Якщо, зазначає Макаренко, буде визнано, що комуна є школою фабрично-заводського учнівства або ФЗС із точною регламентацією “всіх програмних рухів у середовищі цієї установи”, то доведеться, по-перше, знизити вік вихованців до нормального шкільного віку, по-друге, проводити відбір вихованців за суто шкільними ознаками і, по-третє, певною мірою відмовитися від матеріального ефекту майстерень, а самим майстерням надати характеру навчальних. Крім того, за таких умов доведеться значною мірою відмовитися від самообслуговуючої функції, яка, забираючи до 25% дитячої сили, відволікає дітей від шкільної роботи й навчально-виробничої роботи майстерень. І, нарешті, треба буде зовсім відмовитися від роботи на 5 десятинах сільськогосподарських угідь комуни. Підсумовуючи сказане, Макаренко відмітив, що організація комуни на базі серйозної шкільної роботи – це відмова від усіх головних принципів її внутрішнього ладу і навіть від самого терміну “трудова комуна”, це зміна “всього циклу взаємовідносин у дитячому колективі, всього циклу внутрішнього побуту”. У цьому випадку місце комуни заступить ФЗУ з інтернатом або дитячий будинок з ухилом на ФЗУ чи на ФЗС.

Проте А. С. Макаренко запропонував інший, на той момент, за його словами, найдоцільніший шлях розвитку закладу – установку на трудову дитячу комуну, трудовий дитячий колектив, головною метою якого є виховання. Свою позицію він пояснив надзвичайною строкатістю у віковому й освітньому відношенні дитячого складу комуни: у 3-х шкільних групах є слюсарі, столяри і представники інших спеціальностей, і одночасно в деревообробній майстерні, наприклад, працюють учні 1, 2, 3 і 4 груп. Ці обставини не дозволяють створити точну шкільну програму. “Ми маємо 3 виробництва, 3 види робіт, – говорить Макаренко, – і налагодити шкільну програму – значило б кожну групу ділити на 3–4 частини”. До того ж, побудова фабрично-заводської семирічки для досить нечисельного контингенту комуни, всього у 100 чоловік вихованців, є надзвичайно невигідною і з фінансово-економічних міркувань. Справедливість даного аргументу Макаренка підтверджується статистичними даними: середня кількість учнів по трудових школах України у 1927–1928 навчальному році дорівнювала 368 чол.

Інший аргумент, що, на думку Макаренка, суперечить доцільності створення ФЗУ в комуні, для нас являє певну цікавість. Педагог пояснює, що діти, які вільно вступають до звичайної ФЗУ, тим самим задовольняють свій власний професійний вибір, у той час як випадковий підбір вихованців комуни позбавляє їх можливості такого вибору: “до нас приходять діти без підібраної цілеспрямованості, яких не питають про їх бажання (вони мають різні бажання і цілі), і бути впевненим, що всі діти бажатимуть бути слюсарями або столярами або деревообробниками, не можна, оскільки частина думає бути механіками, частина думає піти на робітфак тощо. <…> у нас вони мають визначити свої інтереси і уподобання, а ці інтереси настільки різноманітні, що ми їх усі задовольнити не можемо”. У цих словах, як бачимо, проявляються відголоски загальної аксіологічної спрямованості Макаренка, зокрема його ціннісного ставлення до можливості вільного професійного самовизначення особистості.

ФЗС і ФЗУ, забезпечуючи відносно якісну середню освіту, були обмеженими з точки зору можливостей для професійного самовизначення своїх вихованців. Фабрично-заводська семирічка, що почала створюватися з 1926 року в промислових центрах України як і всього СРСР, виступала не особливим типом школи соціального виховання, а лише розвитком і поглибленням індустріального ухилу в останній. Не будучі за своєю суттю професійною школою, ФЗС перед собою завдань надати виробничу кваліфікацію взагалі не ставила, а, маючи кустарні майстерні, обмежувалася лише ознайомленням учнів із деякими трудовими прийомами і процесами.

Входячи до системи професійної освіти, значно серйозніші завдання щодо виробничого навчання і опанування робітничими професіями вбачала перед собою школа фабрично-заводського учнівства. Але ФЗУ не зовсім відповідала стартовим можливостям комуни імені Ф. Е. Дзержинскього, оскільки свій навчальний процес прив’язувала до великого промислового виробництва того підприємства, на базі якого існувала. До цього треба додати, що ФЗУ вважалися тимчасовими професійними закладами і виникали у зв’язку з гострою потребою підприємств у кваліфікованих робітниках та недостатнім рівнем освіти робітничої і селянської молоді. По суті, ФЗУ вирішувала кадрові питання свого базового підприємства і цілеспрямовано не орієнтувала учнів на продовження освіти. На противагу ФЗУ, в комуні, говорить Макаренко, ставка на тверду кваліфікацію не завжди має бути витримана, але комуна надає певну свободу руху дітей, частина з яких після випуску може піти на робітфак і спеціалізуватися як господарники, службовці тощо. Він навіть виступав за встановлення і для педагогічної ради певної свободи керівництва даним рухом вихованців: “якщо у дітей буде впевненість, що вони отримають підтримку, то сміливо підуть у бік визначення своїх уподобань, у бік визначення себе”. “Ми маємо виробничі майстерні, у той же час даємо певну шкільну підготовку, щоб вихованець міг піти далі продовжувати свою освіту”.

Далі Макаренко формулює свій варіант організаційно-педагогічного устрою закладу: дитяча трудова виробнича комуна з підсиленням фінансових прав дитячого самоврядування (тобто, з наданням йому права розпоряджатися сумами на рахунках комуни), з виробничим ефектом, що виражається у певній самооплатності, та зі збільшенням заробітку майстерень. Головною метою такого закладу виступає “випуск у життя підготовлених людей, хоча без строгої шкільної установки”.

Наведена нижче таблиця дозволяє наочно представити та порівняти головні відмінності організації, цільових установок і освітньо-виховних можливостей комуни імені Дзержинського та запропонованих працівниками УНДІП альтернативних щодо макаренківського проекту типів професійно-освітніх установ.

 

Порівняльна таблиця організаційно-педагогічних параметрів комуни імені Ф. Е. Дзержинського і вітчизняних середніх професійно-освітніх установ кінця 20-х років минулого століття

Базові параметри

Комуна імені Ф. Е. Дзержинського (вихідні позиції)

Фабрично-заводська семирічка (2-й концентр)

Школа фабрично-заводського учнівства

Тип
установи

Дитяча трудова комуна (інтернатний заклад для безпритульних підлітків)

Загальноосвітня школа (у містах, робітничих селищах і фабрично-заводських районах) з розвитком і поглибленням індустріального ухилу; не належить до установ професійної освіти

Тимчасовий тип професійної школи для робітничої і селянської молоді з низьким рівнем освіти

Цільова установка

Соціальна реабілітація безпритульних; вихо-вання робітника з певним рівнем загальної освіти

Надання загальної освіти та деяке ознайомлення з трудовими прийомами і процесами

Підготовка молодих кваліфікованих робітників виключно для базового підприємства

Способи комплектування контингенту

Направлення з колекторів-розподільників та інших інтернатних за-кладів, у окремих випадках безпосередній підбір з вулиць

Вступ за власним вибором

Вступ за власним вибором

Вікові
й освітні
вимоги до вступників

Вік відповідно проекту – від 12 до 16 років.

 

Обсяг знань неоднорідний і невідповідний віку

Вік, що точно відповідає початку другого концентру (12 років).

Обсяг знань молодшого концентру школи соцвиху (за 1 – 4 класи)

Вік прибл. 14 – 18 років.

 

Обсяг знань прибл. молодшого концентру школи соцвиху (за 1 – 4 класи)

Термін перебування
в установі

3 роки

3 роки

3 – 4 роки

Особливості організації виховного процесу

Створення трудового дитячого колективу з широким самоврядуванням, задіяного у процес матеріального виробництва

У формах і обсягах, традиційних для середніх загальноосвітніх навчальних закладів

У формах і обсягах, традиційних для середніх професійних навчальних закладів

Тип
і функції виробничих майстерень

Напівкустарні майстерні промислового типу з розвитком самооплатності

Кустарні майстерні навчального типу

Підготовчі майстерні при базовому підприємстві, що давали початкову спеціальну підготовку, необхідну для продовження навчання безпосередньо на виробництві

Можливості
для професійного навчання
і тип
кваліфікації

Отримання середньої виробничої кваліфікації за спеціальностями слюсаря, столяра, чоботаря

Загальне ознайомлен-ня з трудовими прийомами і процесами

Отримання закінченої робітничої кваліфікації, відповідно до профілю і можливостей базового підприємства

Але аргументація Макаренка на згаданому засіданні секції соціального виховання УНДІП все ж не була прийнята опонентами. У своєму виступі директор інституту О. І. Попов продовжував відстоювати ідею ФЗС як “засіб остаточного сформування цієї дитячої установи”. Свою позицію він висловив так (стилістика оригіналу): “ФЗС – це не лише програма семирічки, а стержень, навколо якого мусить зосереджуватись і суто виховавча система в цій установі”. Крім того, Попов пропонував завдяки ретельному відбору вихованців у комуну та забезпечення її “висококваліфікованими педагогами”, які “мусять почувати себе в ролі професури”, довести рівень навчальної роботи до того, щоб вихованці без іспитів приймалися до технікумів і вишів. Його думка стосовно підготовки вихованців комуни в обсязі повної середньої освіти, яка прирівнювала б їх до випускників робітфаку, була підтримана і другим провідним українським ученим того часу – педагогом-дефектологом І. П. Соколянським.

Проти начебто недооцінки Макаренком шкільної роботи на засіданні також виступила і одна з головних його опонентів – інспектор інтернатних установ Упрсоцвиху НКО УСРР В. М. Дюшен. Вона звинуватила Макаренка в тому, що він нібито відмовляється дати перспективу вихованцям комуни. Дюшен звернула увагу на відсутність у комуні потрібного шкільного обладнання, крім “зачатків хімічної лабораторії” й “дечого для фізичного кабінету”. На її думку, така постановка роботи – це орієнтація на малограмотного чорнороба. “Не розумію тов. Макаренка, – вигукувала Дюшен, – який говорить, що, якщо буде нормальна школа, то це значить звести нанівець майстерні, самообслуговування, сільське господарство тощо. Не можна ставити завдання лише на той час, коли діти в установі, і не ставити питання у перспективі”. На її думку, саме закінчення семирічки відкриває перед учнем широке поле діяльності.

Звертає на себе увагу той факт, що в установчих документах комуни, а також виступах Макаренка на цьому засіданні, відсутні згадки про професійну школу як перспективу для випускників комуни. Серед інших учасників дебатів профшкола, яка на той час була обов’язковим етапом середньої освіти, згадується лише науковим співробітником УНДІП, членом Наукпедкому Упрсоцвиху НКО УСРР В. І. Яковлєвим і В. М. Дюшен. Очевидно, функцію професійної школи Макаренко повністю або частково відводив майстерням комуни, які покликані були забезпечити робітниче майбутнє вихованців. На користь цього, крім інших висловлювань, говорить уже цитований вище фрагмент його подальшого виступу, де він наводить “два прокляття” безпритульщини: матеріальну бідність в установах, що не дозволяє всіх вихованців охопити навчально-виховною роботою, і повну відсутність опіки випускників. “У нас у колонії, – продовжує він, – перше прокляття ми знищили: вихованець живе у багатій, у смислі харчування, машин і навіть естетики, обстановці. Далі треба, щоб вихованець був спокійний за своє майбутнє і природним шляхом увійшов у життя здорової робочої людини”. Під таким “природним шляхом”, без сумніву, Макаренко розумів отримання комунаром справжньої робітничої кваліфікації.

Заперечення Макаренка проти іноді досить резонних аргументів учасників засідання у питаннях навчання комунарів випливають, на нашу думку, з розбіжностей у розумінні такого важливого поняття, як перспектива вихованців. Для його опонентів забезпечення такої перспективи для випускників інтернатних закладів означало головним чином надання їм кваліфікації. Для Макаренка ж отримання виробничої професії вихованцями було лише часткою більш широкого соціального контексту їх розвитку. А завданню формування і зміцнення всього діапазону соціальних зв’язків підлітків найбільш адекватно відповідав відстоюваний ним уклад дитячої трудової комуни з міцним колективом, розвиненим самоврядуванням і виробничою працею. Саме така система виховання робить випускника закладу більш адаптованим як у соціальному, так і у вузькопрофесійному середовищі. Крім того, отримані в комуні громадські, господарські, економічні й інші навички розкривали перед її вихованцями набагато більш широку професіогенетичну перспективу, ніж перед учнями ФЗС чи навіть ФЗУ.

У заключному слові Макаренка є вислів, який може бути цікавим із огляду на подальшу історію розвитку освіти в комуні імені Ф. Е. Дзержинського. Продовжуючи відстоювати свій тип організації внутрішнього життя закладу, Макаренко публічно заперечує ту модель її розвитку, що, як ми знаємо, фактично стане реальністю всього через декілька років. Наведемо повністю його слова: “Що стосується типу школи, який установити у нас, то можна установити який завгодно. Можна встановити ФЗС із прекрасним викладанням, з обмеженим самообслуговуванням, точною програмою, майстернями – і це, звісно, буде добра установа <…>. Можна це зробити, але ув’язати не можна, розпочніть конструювання, і ви ні за що не ув’яжете <…>. Я не вважаю себе нездібним вихователем, але не ув’яжу. Тут сидить завідуючий виробничими майстернями – інженер Колеса (!), і він теж не зуміє ув’язати. Можна ув’язати з самообслуговуванням рубання дров, роботи у саду тощо з точною виробничою програмою у майстернях, але ув’язати самообслуговування, майстерні і повну шкільну програму неможливо”. Причини цього Макаренко пояснює браком коштів і тим, що ідеологічно такий заклад не буде справжнім пам’ятником Дзержинському як будинок для безпритульних. “Це буде школа, прекрасна школа з інтернатом, якій будуть заздрити інші школи, але така, що далеко стоїть від звичайного типу дитячого колективу, колонії для безпритульних. Довести це я, мабуть, не зумію, але я впевнений, оскільки маю справу з колективом”.

Хоча далі Макаренко скаржиться на те, що практика дитячих будинків настільки є не розробленою, настільки є не визначеною ніякими положеннями, що важко встановити закони, але свій песимізм дещо розвіює таким прогнозом: там, де є вдалий склад вихователів, там, де створена певна своя школа, певний свій уклад, що знайшов у своїй обстановці свої форми, “там справа рухається успішно, і я думаю, що у цій трудкомуні успіх буде в тому випадку, якщо знайдеться колектив, який зуміє створити свою школу. Дружна робота 5 – 6 людей, які зуміють знайти стосовно даної обстановки потрібні й корисні форми, дасть успіх у роботі”.

 

6.3. Кадрове питання

 

Вся кадрова політика адміністрації комуни імені Ф. Е. Дзержинського, з деяким делегуванням на початковому етапі А. С. Макаренку повноважень щодо лише педагогічного персоналу, теж знаходилася в руках ДПУ, в особі його відділу кадрів і Правління комуни. Тобто, такий чинник формування професійного мікросередовища, як підбір працівників за певними критеріями, що ми спостерігали в історії Горьківської колонії, опинився майже поза впливом А. С. Макаренка.

Штати комуни комплектувалися декількома шляхами, але переважно за вільним наймом та за рекомендаціями відділу кадрів або Адміністративно-господарського управління ДПУ-НКВС. Окремий спосіб поповнення лав працівників комуни був пов’язаний із судовими вироками органів НКВС за політичні злочини. Подібним чином, до речі, потрапив у комуну на посаду головного фінансиста і друг Макаренка в останні роки його життя – засуджений у справі про так звану “Контрреволюційну шкідницьку організацію в сільському господарстві УСРР” К. С. Кононенко. Проте загальна кількість осіб, що відбували у комуні таке порівняно “м’яке” покарання, була взагалі невеликою; на листопад 1935 р., наприклад, у ній працювали лише троє засуджених: головний інженер, маляр і слюсар-водопровідник. Що стосується ув’язнених, то нам поки що невідомі факти роботи таких у комуні. Принаймні, на 10 грудня 1935 року відсутність даної категорії серед 1076 працюючих підтверджена документально.

Несподіваний поворот у кадровій справі комуни стався на початку березня 1934 року і, очевидно, значно розширив ще один канал формування штату комуни. Тоді був отриманий лист відділу кадрів ДПУ УСРР: “У триденний термін <…> подайте у ВК ДПУ УСРР список співробітників В/підприємства, що підлягають заміні як такі, що не відповідають своєму призначенню з позначенням займаної посади, а також список вакантних посад. ВК повідомляє, що кількісний і якісний комплект буде заповнюватися співробітниками апарату ДПУ УСРР, які будуть скорочуватися, у зв’язку з переїздом у Київ, з огляду на що і потрібні списки”. Таким чином, комуна виступила досить зручним місцем працевлаштування звільнених чекістів.

Роль Макаренка у кадровій справі, досить помірна і в часи його перебування на чолі комуни, з весни 1932 року, очевидно, стала зовсім незначною. Нам поки що відомі подібні рішення, пов’язані лише з тимчасовим виконанням ним обов’язків начальника комуни, як, наприклад, у травні 1934 року – наказами за підписом Макаренка за період з 3 по 28 травня звільнено 79 чоловік, прийнято 65. До фактів такого роду відноситься й адресоване Макаренку в цей час письмове прохання секретаря відділу кадрів ДПУ УСРР прийняти на роботу до комуни прибиральницю ДПУ, яка підпадала під скорочення у зв’язку з переїздом центрального апарату управління до Києва.

Характерним прикладом тотального контролю Державного політичного управління у кадрових питаннях комуни є типове розпорядження відділу кадрів ДПУ по Харківській області 1934 року: “не пізніш 5-го липня ц. р. представити у Відділ Кадрів <…> списки у 2-х екз. усіх без винятку службовців і інженерно-технічного персоналу комуни, за виключенням робітників і комунарів, станом на 1-ше липня ц. р.” Указані відомості повинні були містити 9 позицій, у тому числі й домашню адресу; надалі вимагалося представляти ці списки щомісячно.

Якщо в перші роки існування комуни особові справи на її працівників взагалі не заводилися, то в подальшому ситуація значно ускладнилася. Особливо жорсткими умови вступу до комуни стали після наказу НКВС СРСР № 0091 від 27 лютого 1935 р. про порядок прийому, проведення спецперевірки й обліку особового складу: робітників, службовців і адмінтехперсоналу підприємств, що входять до системи адміністративно-господарського управління НКВС. У зв’язку з цим відповідний наказ видало й адміністративно-господарське управління українського НКВС, за яким усі претенденти на заміщення посад поділялися на дві категорії: ті, кандидатури яких потребували обов’язкової попередньої санкції АГУ (керівний склад адмінтехперсоналу, відповідальні працівники рахункового й комерційного апарату: заступники директора підприємства, інженери, механіки, головні бухгалтери, бухгалтери, комерційні директори), і всі інші, санкція на прийом яких отримувалася постфактум (обслуговуючий склад працівників цехів харчування, медичний персонал, пожежна охорона, постійні штатні робітники). Процедура оформлення першої категорії працівників передбачала подання ними великого пакету документів, які направлялися до АГУ для отримання санкції. До заяви про прийом претендент мав докласти довідку з останнього місця роботи, автобіографію і три фотокартки, дві рекомендації членів ВКП(б), послужний список, медичну довідку, заповнити спеціальну анкету, пред’явити паспорт і обліково-військовий білет. Причому, даним наказом категорично заборонялося будь-кого допускати до роботи до отримання санкції. Крім цього АГУ зобов’язувало надсилати йому по одному екземпляру всіх наказів комуни з питань особового складу. Цілком зрозуміло, що за таких умов значно ускладнювалась проблема підбору потрібного для комуни і педагогічного, і технічного персоналу.

Незабаром до кадрових приєдналася і низка виробничих незручностей: керівництво комуни змушене було звернутися до авторів наказу з такими зауваженнями: “При прийомі номенклатурних працівників, прийом яких відбувається з попередньою санкцією АГУ, нам конче необхідно знати – через який приблизно термін ми будемо оповіщені про можливість прийому того чи іншого працівника. <…> Що стосується прийому працівників, що оформлюються подальшою санкцією АГУ, то нам здається, що було б раціонально представити Вам їх документи на перевірку лише по закінченню випробувального терміну, тобто коли вже встановлюється, що даний робітник за ознаками виробничого порядку Комуні підходить безперечно”.

Однак, незважаючи на всі запобіжні заходи НКВС, до комуни іноді потрапляли люди, що за своїми якостями далеко не відповідали педагогічним завданням закладу. Характерний приклад недоліків у формуванні кадрового складу комуни надає джерело, досить звичне для органів НКВС, – це донос, направлений у 1934 році невідомою особою з працівників комуни до її відділу кадрів. Автор листа, що підписався як “Відданий”, говорить: “Останній час Трудкомуна поповнюється новим інженерно-технічним персоналом. Більша частина цього персоналу є вже раніш пов’язаною між собою, як по службі, так і поза нею. І взагалі, як видно, тенденція, щоб були свої люди є основною при прийомі на роботу. Головна принада, це пайок. Відданості, яка має бути у чесного працівника, тут немає, оскільки колишні роботи кидалися і навіть не чекали замісників із побоювання упустити теплу посадку”.

Деякі хиби в кадровій справі комуни стосувалися не лише належного заповнення вакансій, але й оптимального використання працівників. Лютим 1934 року датований лист секретаря відділу кадрів ДПУ УСРР Куровського до Аврутіна, де можна знайти відповідні свідчення: “т. Бронєвой доручив повідомити вам, що він вкрай здивований, що при такій нестачі кадрів у комуні Вами використовується не за прямим призначенням т. Калнін, кол. інструктор ФЗУ ХЕМЗ’а”.

Об’єктивності заради слід зазначити, що чекістське керівництво комуни все ж намагалося забезпечити власні виробництва підготовленими і працездатними спеціалістами, для чого іноді доводилося навіть “відвойовувати” кваліфіковані кадри, як це, наприклад, відбувалося стосовно інженера хіміка-технолога А. Б. Гойхмана, помилково направленого по закінченню інституту до іншого підприємства. Але частіше в боротьбі за якість персоналу ми спостерігаємо егоїстичну і досить цинічну практику, що скоріше нагадує типову для даної організації “відбраковку” людського матеріалу. Характерний приклад – лист Бронєвого до Марусинова від 10 липня 1934 року: “Гроссицький як інженер-комуніст себе не виправдав і його треба якомога скоріше <…> обміняти на іншого інженера-комуніста. Нехай Гроссицький іде туди, куди він не дійшов, тобто на турбозавод <…>. Бушанський як керівник технікуму теж не годиться і його треба обміняти <…> на іншого комуніста-педагога, який керував би технікумом”. Свідчення подібних дій неодноразово зустрічаються на сторінках архівної спадщини комуни.

Попри всі зусилля, невпорядкованість кадрової політики адміністрації поступово призвела до настільки кричущих форм, що викликала навіть втручання голови Правління. У перших числах травня 1934 р. Бронєвой звертається до керівництва комуни, і в тому числі й Макаренка, з листом-закликом усунути низку недоліків, зазначених на колегії ДПУ УСРР його головою В. А. Балицьким. Серед іншого у листі є такі зауваження: “Комуна завдяки великій текучості людей на сьогодні перетворена на прохідний двір, люди, що працюють 6–8 місяців, нараховуються одиницями або десятками. Це створює безвідповідальність у роботі, заважає освоїти справу (а в комуні дуже це потрібно), створює у роботі єралаш – заважає освоїти техніку <…>, заважає перетворити комуну на злагоджений, точно і чітко працюючий механізм. <…> Взагалі у комуні не повинно бути жодної зайвої людини – скорочення, що проводиться, є цілком недостатнім – ще дуже багато людей без толку вештаються по території комуни, звідсіля знеосібка, метушня, бруд, безладдя <…>”

За місяць, на початку квітня 1934 р., Бронєвой у листі до Тепера, Бердичевського, Аврутіна і Гроссицького, так оцінює настрій серед працівників: “за точними і перевіреними даними, що є у мене, ІТП [інженерно-технічний персонал – А. Т.] оптичного цеху сидить на валізах (Парусов, Іванов, Мінаєв, Гавро, Золотов, Федотов, Александров)”. Причину цього Бронєвой пояснює низкою помилок керівництва комуни: звільнення декількох спеціалістів за порівняно короткий термін, не роз’яснення причин цього звільнення всім ІТП, порушення принципу єдиноначальності в цеху при звільненні. Тут же він пропонує, щоб усякому звільненню спеціаліста або кваліфікованого робітника передувала роз’яснювально-виховна робота серед всього ІТП, дотримувалася єдиноначальність, заслуховувалося кожне таке питання на завкомі та партійному комітеті, і наостанок закликає “спеціалістами не розкидатися”.

Однак від надмірної текучості кадрів, очевидно, комуна потерпала і в подальшому. Так, лише за період із 25 травня по 10 червня 1935 р. звільнилися 39 її працівників. При цьому звертає на себе увагу той факт, що головною причиною звільнення (64%) було власне бажання, на другому місці (31%) – примусове звільнення за прогули, невідповідність посаді, брак і недисциплінованість, відмову від роботи, надання про себе неправдивих відомостей.

Серед іншого існувала ще одна деталь, яка досить невигідно відрізняла новий заклад від попереднього місця апробації винайденої А. С. Макаренком педагогічної технології: в останні роки його роботи комуна значно потерпала від напруженості стосунків у середовищі непедагогічного персоналу. Подібна обставина також не могла не виступати руйнівним чинником виховної стратегії А. С. Макаренка даного періоду, оскільки навряд чи залишалася непомітною для тих, чиє виховання педагог опосередковував діалогом поколінь.

Перед нами два документи, які досить рельєфно демонструють типові конфлікти серед інженерно-технічних працівників. Перший – рапорт начальника оптико-зборочного цеху Парусова на ім’я начальника комуни від 4 лютого 1934 року: “З огляду нездорових і ненормальних стосунків з нач. фото-заводу, що склалися і ставлять у неможливість роботи, прошу Вашого розпорядження про звільнення мене, вказавши мого заступника, якому я протягом лютого міс. на практиці виконання лютневої програми, як і січневої з перевиконанням, здам справи”. Другий документ, текст якого ми так само наводимо повністю, являє собою датований також лютим 1934 року донос інженера Піонтека на ім’я начальника комуни: “Доношу, що 7/ІІ, коли я приступив до роботи у будівельному цеху і зустрів там тов. Бепенсона (?), то останній мені заявив: “Май на увазі – якщо будеш заїдатися, то ми тебе з’їмо”. Наступного дня тов. Бепенсон мені сказав таке: “Тобі не треба було поступати в Комуну.” На моє питання, чому він (Бепенсон) та Ушан проти того, щоб я тут працював, – я отримав відповідь: “Мені важко буде з тобою тут працювати”. Коли я почав добиватися деталізації відповіді, то мені відповіли: “Ти вже почав крутити з прийомкою опалення. Чому ти не приймаєш?” Я пояснив, що Відділ головного механіка від прийомки котельні і зовнішньої теплофікації не відмовляється, а наполягає лише, щоб в акті було указано про неготовність засипки траншей, у зв’язку з цим неминуче залиття водою, як траншей, так і котельні, ліквідацію чого у випадку аварії будівництво повинно взяти на себе”. Як виявляється, Піонтек також виступав проти непотрібної посади секретаря при начальнику будівництва, призначення знятого з посади зав. їдальнею Шапіро на постачальника цієї ж їдальні, а дружини Шапіро – на звільнену ним посаду та вважав неетичним преміювання начальника будівництва ним самим.

Друга ж суттєва обставина, яка не могла не ускладнювати загальний фон виховної роботи Макаренка в комуні, була суто кримінального характеру: якщо колонія імені Горького іноді потерпала від злочинних проявів вихованців, то в комуні імені Дзержинського головними крадіями виступали деякі її штатні працівники. Достатнім буде навести дані лише за один 1934 рік. Так, 17 лютого начальником господарської частини комуни Дидоренком був складений акт про затримання охоронником Шмигальовим комірника будівництва Шапіро, що виносив за межі комуни борошно, вершкове масло, цукор, цукерки, цибулю і хліб загальною вагою біля 7 кг 800 г. Приблизно в цей же час один із інформаторів ДПУ, за кличкою “Чердак”, доносив про грубе ставлення Шапіро до робітників, розбазарювання продуктів харчування, махінації із золотом та валютою. На роботу в комуну, мовляв, Шапіро був влаштований його родичем, начальником будівництва комуни Умановим, заступництво якого і сприяло його протиправній діяльності. Цей самий Уманов, як говорилося у доносі, незаконно списав з підзвітних Шапіро сум 10000 крб.

Подібні факти виявилися, на жаль, непоодинокими. В грудні керівництву харківського управління НКВС стало відомо, що заступник головного бухгалтера комуни Серебрянський, раніше вже засуджений за економічні злочини, за домовленістю з комірником Гладких здійснили виправлення у звітних картках і відомостях із метою приховування нестачі продуктів: 500 кг вершкового масла, 15 тонн борошна, великої кількості цукру, мануфактури тощо. У деяких випадках кримінальний хвіст тягнувся за працівниками комуни ще з попередніх місць роботи: у дні звинувачення Шапіро з’ясувалося, що голова фабзавкому Носик у свою бутність секретарем партійного осередку Чугуївського м’ясорадгоспу притягався до відповідальності у справі засудженого на 3 роки колишнього заступника директора цього радгоспу за співучасть у розкраданні. У ці ж дні газета “Высоковольтник” повідомила, що проти Носика прокуратура порушила справу за аналогічний злочин і на Харківській ГЕС.

До одного із типових аспектів негативного соціального фону виховної роботи в комуні можна віднести і проблему пияцтва частини її працівників. Макаренко описував ту категоричну вимогу, з якою підходив колектив до кожного окремого вихованця у питаннях пияцтва – безумовне вигнання. І саме тому, стверджував він, незважаючи на те, що у комуні є багато хлопців 18–19 років, що більшість із них мають кишенькові гроші, “комунари ніколи не п’ють і надзвичайно нетерпимо ставляться до пияцтва дорослих”. Про зловживання спиртним, на жаль, говорять непоодинокі факти. Як повідомляв, наприклад, начальнику комуни особливо уповноважений Харківського обласного управління НКВС Демидов, шофери комуни Костенко і Мещеряков під час поїздок із наметами й іншим обладнанням до місця майбутнього літнього табору комунарів у Святогорську неодноразово вживали спиртне у великій кількості. Аналогічний випадок засвідчує й доповідна записка на ім’я начальника комуни Тихонова про те, що 26 листопада 1934 р. мала місце пиятика під час роботи на горищі ливарного цеху,в якій брали участь інструктори штампувальної і револьверної груп та бригадир ремонтної бригади.

Якщо Горьківська колонія в своєму господарстві мала досить обмежене число дорослих робітників, то вихованцям комуни імені Дзержинського доводилося працювати поруч із великою кількістю так званих вільнонайманих слюсарів, токарів, фрезерувальників, оптиків, інженерів, економістів та інших працівників, моральні, загальнокультурні і професійні характеристики яких уже знаходилися поза зоною контролю її педагогічної частини.

Одними з перших, як засвідчують документи, в такій ситуації постраждали естетичні принципи макаренківської педагогіки. Емоційний лист Бронєвого від 2 листопада 1933 року до начальника виробництва комуни красномовно говорить сам за себе: “Ви маєте врахувати, що ми не просто завод – а завод-школа, та до того ж ще ДПУ, – і повинні бути зразком дисципліни і порядку, а зараз наші цехи справляють вигляд базару, а не школи-заводу ДПУ. <…> Треба скоріше впровадити культуру і чистоту у наші цехи <…>. Треба виділити відповідальну людину за чистоту й культуру на виробництві, причому, цю людину відправити на новий Краматорський завод – хай подивиться як поставлена культура на заводі, на якому працюють десятки тисяч робітників, а не сотні, як у нас – і хай перейме добре для нас”. За півроку в іншому листі Бронєвой не менш завзято продовжує підняту тему: “Хіба це нормально, що в кімнаті, де сидять комуністи (Аврутін, Чернобильська і ін.), під диваном гори сміття, за шафою павутиння <…>. Хіба це нормально, що забороняють працювати у оптичному цеху без білих халатів, а білі халати схожі на ганчірку для підлоги <…>”. Бронєвой тоді пропонував розробити план обмундирування спецодягом усього кадрового складу підприємств комуни, додавши: цей захід так має бути використаний, “щоб він підняв ще на більшу висоту дисципліну і чистоту у комуні”.

У цьому ж листі Бронєвой дав розгорнуту характеристику й інших негативних явищ у виробничій сфері комуни. Він зупинився на декількох аспектах: “Немає однаково діючого і працюючого колективу, всі у Вас рівні: і ентузіаст ударник, і чесний робітник, і ледар-п’яниця і рвач. А треба ентузіастів ударників, чесних робітників виділити, на них опертися, їх знати і за допомогою них вдарити по ледарях <…>. Не може бути положення, щоб пролетар, що розклався, Ковьярин, п’яниця Золотов та інші верховодили у оптичному цеху”. Далі голова Правління пропонував припинити поспіх і штурмівщину на одних ділянках поряд з простоями на інших та вимагав “битися за рівний хід виробничого процесу” на підприємствах комуни, весь технологічний процес “пронизати надійним планом”, поставити належно облік і звітність, “припинити планування “з гори” (так, як це робить Аврутін)”. До речі, для виконання поставлених завдань Бронєвой винайшов радикальний метод: “<…> вигнати із “кабінетів” у цехи бухгалтерів, плановиків, економістів тощо, щоб вони раніше це налагодили в цехах – план, облік і звітність, а потім уже на основі первинних правильних даних цехів, повернувшись до “кабінетів”, склали би план уцілому”.

Усі перераховані вище реалії зразкового закладу, з яким Макаренко пов’язав майже вісім років свого життя, хоча й ускладнювали загальний фон його педагогічних пошуків, проте в цілому не завадили комуні імені Дзержинського потрапити на сторінки історії освіти як кульмінаційному етапу розвитку винайденої педагогом-реформатором інноваційної виховної системи. І провідна роль у реалізації поставленої ним великої мети відводилася передусім педагогічному й інструкторському персоналу закладу.

Питання формування педагогічного кадрового потенціалу комуни імені Дзержинського ще не зустріло належного наукового висвітлення. Досить обмежені джерела дають лише фрагментарні відомості про характер цього процесу. На згаданому засіданні секції соціального виховання УНДІП 14 березня 1928 року І. П. Соколянський пропонував забезпечити комуну висококваліфікованим персоналом, “який треба вивести за межі тої оплати, яка існує у наших установах”. Він сподівався, що, отримуючи підвищену платню, педагоги “відмітять усі недоліки, як чіткий барометр, і, відмічаючи, будуть негайно їх виправляти”. Але професор припускав, що такі фінансові умови роботи педагогів комуни можуть бути опротестовані “певними органами” як порушення радянських законів і пропонував укласти колективний договір “не за Наркомосвітою, а по колонії”, або зовсім обійтися без договору. До речі, присутній на цьому ж засіданні член правління комуни, співробітник НКВС Я. В. Письменний ідею “без договору” підтримав. Відома реакція А. С. Макаренка не цей виступ Соколянського звучить досить критично – у листі до дружини, написаному наступного після засідання дня, він зазначає: “Соколянський безсоромно молов нісенітницю про те, що треба запросити “висококваліфікованих педагогів”.

Надзвичайно важлива роль професійного середовища, яке, безумовно, виступало одним із найпотужніших виховних факторів у комуні імені Дзержинського і цілеспрямоване формування якого можна розглядати в низці педагогічних завдань Макаренка на початковому етапі розбудови нового закладу, зумовили необхідність пошуку і узагальнення інформації про склад, характер освіти та професійні якості всіх осіб, що виконували ті чи інші педагогічні обов’язки в комуні протягом усієї історії її існування. Нам удалося встановити більше сотні прізвищ педагогічних працівників комуни, до числа яких входять учителі-вихователі школи і викладачі робітфаку та технікуму, начальники навчально-виховної частини, інструктори фізкультури, військкерівники, керівники гуртків, “клубники”, завідувачі робітфаку і технікуму, педагоги-стажисти та практиканти, що працювали в комуні в інтервалі часу з кінця 1927 по 1939 рік. Брак джерел не дозволив, на жаль, установити точні біографічні дані всіх осіб та створити їх повні професійно-педагогічні характеристики, однак зібраний матеріал дає можливість сформувати загальне уявлення про кадровий потенціал навчально-виховної роботи комуни.

Серед цієї плеяди людей нас у першу чергу цікавлять учителі-вихователі, оскільки саме їх діяльність визначала головні риси виховної практики комуни. Аналіз численних документів дозволив виокремити декілька негативних факторів, що суттєвим чином позначалися на кадровій політиці Макаренка як у час перебування на чолі комуни, так і в період керівництва її навчально-виховною частиною.

Як уже говорилося, на відміну від Горьківської колонії, в комуні імені Дзержинського Макаренко не був настільки вільний у пошуках, відборі та зарахуванні штатних одиниць педагогічного складу, що не могло не вносити свої корективи у його загальну стратегію формування професійного середовища закладу. Ознаки такої “несвободи” ми знаходимо навіть у моменти народження нової установи. Іронічна і недосить позитивна характеристика Макаренком у листі до дружини однієї з членів педагогічної ради комуни першого складу, Л. Ф. Дроботової – “друг Панченко з Наркомосвіти, голова всіх дамських комітетів і керівниця якщо не пліток (для цього вона все-таки порівняно порядна), то розмов про живих людей <…>. Вона, коли виросте, буде трохи схожа на Дюшен” – ясно про це говорить. При цьому слід зазначити, що Дроботова продовжувала працювати в комуні принаймні аж до травня 1929 року.

Головними ускладненнями в кадровій політиці Макаренка в цей час виступали дві об’єктивні обставини: суворий політичний контроль НКВС і географічна незручність розташування комуни. Органи НКВС, як ініціатори створення комуни, її головні організатори і фінансисти, очевидно, значно обмежували кадрову ініціативу першого завідувача. Завдяки їх пильній увазі до політичної благонадійності, “дискредитуючих” фактів минулого, соціального походження, навіть досконалі професійно-педагогічні якості претендентів набували статусу другорядності. Показовою в цьому відношенні є доля одного з найпрофесіональніших соратників Макаренка по колонії імені Горького – В. О. Весіча.

Аналогічна ситуація склалася у 1936 році й навколо педагога комуни з вищою освітою та 12-річним стажем Марти Іванівни Коваленко (1904 – ?). Про неї у кадровому реєстрі написано: “Підлягає зняттю з роботи згідно вимоги <…> НКВС за приховування свого соцпоходження. Рідні її є учасниками банд. У цей час знаходиться у відпустці по вагітності”.

Однак справедливості заради треба зауважити, що колишня належність деяких осіб до інших (окрім ВКП(б) та КП(б)У) революційних партій, хоча й ретельно фіксувалася відповідними кадровими службами НКВС, все ж іноді не заважала обіймати педагогічну посаду в комуні. Так, колишній оперуповноважений ДПУ, викладач І. Б. Браун працював у комуні з вересня (за іншими даними – квітня) 1934 року до, принаймні, квітня 1936 року, отримавши при цьому таку характеристику: маючи невелике лекційне навантаження, у громадському житті комуни бере недостатню участь, політично розвинений слабо, виключений із ВКП(б) за ненадання документів, що підтверджують правильність прийому в партію, виходець із партії анархістів. Свою політичну лояльність Браун все ж намагався доводити у позашкільній роботі: 5 січня 1936 року газета “Дзержинець” хвалила політичну бесіду про Англію, яку він провів під час обідньої перерви. І. Б. Браун зумів зацікавити аудиторію, дав багатий фактичний матеріал, викладав тему так, “що вона добре засвоюється слухачами”, чому особливо сприяло використання географічної карти. При цьому автор газетного матеріалу висловив побажання, щоб подібні бесіди проводилися регулярно. У тому ж номері “Дзержинця” вміщена стаття одного з комунарів “Три причини”, у якій автор, скаржачись на відірваність більшості педагогів від життя комунарів, називає імена лише двох викладачів, які бувають вечорами в комуні і цікавляться життям окремих комунарів – Є. С. Магури та І. Б. Брауна.

Другим негативним фактором формування педагогічного колективу комуни було її незручне розташування на значній відстані від Харкова, на узліссі в досить безлюдній місцевості. Від відсутності твердого дорожнього покриття на великій ділянці траси до Харкова, а також рейсового транспорту потерпав як весь колектив комуни, так і сам Макаренко, на що він неодноразово скаржився в листах до дружини. Завдяки названим і, можливо, іншим причинам, педагогічний склад комуни ніколи не був достатньо стабільним, і це невигідно відрізняло його від колективу горьківських педагогів. Відомий випадок, коли лише за період з 10 червня по 1 липня 1935 р. із комуни за власним бажанням звільнилося 4 педагоги. Хоча безпосередній привід до такого масового звільнення, ймовірно, пов’язаний із закінченням навчального року, але причина його мала бути достатньо серйозною, оскільки завдяки їй педагогічний колектив комуни відразу скоротився не менше, ніж на 12 відсотків.

Незважаючи на всі перешкоди, з часом головні питання щодо заповнення педагогічних вакансій комуни були в цілому вирішені. Для зміцнення першого складу педагогічної ради, як відомо, Макаренко ще наприкінці 1927 року запросив декілька вихователів колонії імені М. Горького. 18 квітня 1928 р. в листі до Н. Ф. Остроменцької педагог наводить їх список: Т. Д. Татаринов, його дружина Варвара Миколаївна, О. Т. Говорецька, Р. Й. Коган, Крикун. Цей перелік дещо суперечить іншим даним, уміщеним у рукописі статті Т. Д. Татаринова і Г. С. Макаренко, що знаходиться у фондах РДАЛМ. Вони доповнюють список Макаренка В. М. Терським і Є. Ф. Григорович, але не згадують Коган і Крикуна.

Макаренко не згадує в числі перших педагогів комуни свою найвідданішу соратницю по колонії імені Горького – Є. Ф. Григорович (1880 – 1973), хоча, за його ж словами з листа до М. М. Букшпана від 29 грудня 1930 року, вона є однією з чотирьох працівників Горьківської колонії, що були переведені до нової установи з самого її заснування. Крім того, в “Типах і прототипах” до “Педагогічної поеми” Макаренко так говорить про персонажа Катерину Григорівну, образ якої він списував із Григорович: “Переходить до комуни. Останній етап її роботи повинен супроводжуватися відчуттям невеликої втоми, більш сумним поглядом, але тим яскравіше повинен бути підкреслений її радісний, упевнений рух уперед. Вона повинна відчуватися як добра сила в новому колективі”. Ця характеристика літературного героя, очевидно, витікає з реального стану речей – у тому ж листі до Букшпана педагог-письменник підтверджує: “Григорович потріпана до крайньої міри і вже закінчує свій педагогічний шлях”. Оцінка Макаренка підтверджується й тим фактом, що документи майже не фіксують проявів помітної педагогічної або громадської активності Григорович у новому закладі, її ім’я згадується лише у зв’язку з чергуванням по комуні (27 грудня 1929 року), комісією з підготовки до святкування 1-го травня (березень 1930 року) або участю в засіданні педради комуни (21 грудня 1932 р., 15 лютого 1933 р.) і виступом з аналізом успішності за перший семестр учнів молодшої підготовчої групи (15 лютого 1933 р.). Остання знайдена нами згадка про присутність Григорович серед викладачів робітфаку комуни датована 31 серпня 1933 року.

Також серед перелічених Макаренком у листі до Остроменцької осіб відсутній вихователь Свировський, про якого йдеться у висновках РСІ по обслідуванню Горьківської колонії як про колишнього її працівника, а тепер, тобто у квітні 1928 р., співробітника комуни.

Деяку ясність до проблеми початкового складу педагогічної ради комуни вносить фото її першого засідання, на якому, окрім Макаренка та двох вихованців, присутні подружжя Татаринових, Григорович, Говорецька, Яровий, Коган і Дроботова. Однак треба зазначити, що останніх трьох із цього списку, Т. Д. Татаринова і Г. С. Макаренко у наведених спогадах не включають у число переведених із Горьківської колонії, а відносять до іншої категорії педагогів першого складу – “молодь, яка щойно закінчила виші” та починає свою педагогічну діяльність “разом із життям комуни”.

Відомо, що дещо пізніше, ніж інші педагоги-горьківці, аналогічний шлях обрав і В. М. Терський, однак точна дата його переходу до комуни залишається поки що не з’ясованою. В коментарях до восьмитомного зібрання педагогічних творів А. С. Макаренка говориться або що Терський працював у комуні “з її заснування”, або “всі роки її існування”, тобто принаймні з 1928 року. Макаренко, вже будучи начальником комуни, після самогубства “клубника” комуни Крикуна 26 березня 1928 року довго не міг знайти спеціаліста на цю посаду. Про це він повідомляє в листі, датованому 18 квітня того ж року, тобто принаймні до цього часу Терський у комуні не працював. За даними ж партійної організації комуни, що зберігаються в розсекречених фондах НКВС Державного архіву Харківської області, він перейшов із колонії імені М. Горького лише в 1929 р. Якщо прийняти на віру цю дату, залишається незрозумілим, чому він так довго зволікав із такою важливою зміною в своєму житті, в той час, як Макаренко протягом довгих місяців потерпав від кадрового дефіциту. Більш реальну, на наш погляд, дату початку роботи Терського в комуні ми знайшли у Російському архіві літератури і мистецтва – 20 липня 1928 року.

Таким самим представником кадрового резерву Горьківської колонії був і С. О. Калабалін. Але подальше “витягання” працівників із колонії імені Горького Макаренко був змушений припинити, як сам він згадував у наведеному вище листі до Букшпана, оскільки Наросвітою була порушена проти нього справа у РСІ.

У подальшому головним “постачальником” педагогічних кадрів для комуни була вітчизняна освітня мережа, представлена як середніми, так і вищими навчальними закладами, культурно-освітніми установами тощо. В 1934 році, наприклад, перейшла до комуни із харківської школи № 14 український філолог М. Г. Вігунська, в тому ж році з робітфаку шкіряників – викладач географії неповної середньої школи комуни А. Ф. Спічкіна, у 1935 році з 46-ї середньої школи Харкова – педолог семирічки комуни Н. І. Слєпцова, у жовтні 1935 року з школи села Тернове Чугуївського району – груповод ІІІ класу П. Г. Безсалова, у грудні 1935 року з харківської школи № 100 – вчитель ІІІ-х класів М. М. Горохова.

Треба зазначити, що географія пошуку комуною претендентів на педагогічні посади була досить широкою і виходила поза межі Харкова та харківського регіону. Т. В. Дергачова, викладач семирічки, до того, як на початку 1936 року потрапила до комуни, працювала у школі міста Суми, а викладач із 10 жовтня 1935 року природознавства Л. П. Стрільбицька раніш викладала у Козятинській середній школі, що на Вінничині. Принаймні двоє з педагогів представляли Полтавщину – груповод молодших класів О. З. Юрченко, що прибула із Крюківської залізничної школи і колишній викладач Гадяцького педтехнікуму Н. Ю. Білецька, яка з 1933 року працювала в комуні учителем російської й німецької мов.

З огляду на характер попередньої педагогічної діяльності педагогів можна припустити, що перспектива викладання у комуні імені Дзержинського мала свої безперечні переваги. Часто заради цього претенденти навіть залишали і кафедри вишів, і керівні посади. Так, Г. Є. Березняк, маючи досвід викладацької роботи в Харківському гідрометеорологічному інституті, з 1932 року працював учителем на комунарському робітфаку. Харківський електротехнічний інститут залишив заради комуни М. С. Омельченко – викладач історії й географії, викладач фізики Й. В. Рубан раніше працював у Харківському геодезичному інституті. Що ж до роботи в комуні завідувача робітфаку та його навчальної частини, викладача української мови й літератури Є. С. Магури, то її взагалі можна вважати у певному розумінні перервою (проте досить тривалою) у викладацькій діяльності на кафедрах харківських вишів – прибув він 3 вересня 1932 року з Харківського електротехнічного інституту (за іншими даними – з Харківського інституту організації території), а після закриття комуни багато років працював на філологічному факультеті Харківського державного педагогічного інституту імені Г. С. Сковороди.

Поряд з інститутами, у переліку місць попередньої педагогічної роботи вчителів комуни неодноразово зустрічаються і технікуми. Майже одночасно з Білецькою, про роботу якої в Гадяцькому педтехнікумі ми згадували вище, на початку вересня 1933 року був прийнятий на посаду викладача історії О. Г. Білоус, попереднім місцем роботи якого був Харківській технікум молочно-масляної промисловості. 1935 року перейшла з Харківського медтехнікуму імені Крупської викладач природознавства О. М. Губер. Звільнилася з роботи в Наркомосі й перейшла у 1935 року до комуни на посаду вчителя К. Г. Черепахівна, а директор навчального комбінату І. Й. Борок до комуни очолював Борисоглєбський автодорожний навчальний комбінат.

Крім стажу роботи в закладах освіти, іноді педагоги комуни мали за плечима досвід діяльності в культурно-освітніх та спортивних установах. В уманському Будинку Червоної Армії працювала до комуни Н. І. Раківненко, яка з 1935 року обіймала посаду груповода ІІ класу семирічки комуни. З харківського стадіону “Динамо” прибув до комуни 1934 року інструктор фізкультури В. П. Фортунатов.

Одним із шляхів формування кадрового складу комуни були прямі відрядження органів НКВС УСРР. Подібним чином, наприклад, був переведений до комуни з Керченського металургійного заводу інструктор військової справи Г. І. Добродицький. Теж, вочевидь, з іншої комуни НКВС прийшов і згаданий вище І. Б. Браун. Що ж стосується політико-виховного персоналу комуни, то його призначення, скоріш за все, цілком контролювали партійні органи. Саме за відрядженням партійного комітету звільнилася з однієї з обласних організацій, назву якої, на жаль, встановити не вдалося, та перейшла до комуни у 1933 році М. В. Тютькало.

Необхідно підкреслити, що підтримувати рівень своєї фахової кваліфікації багато хто з викладачів робітфаку мав змогу завдяки співпраці з харківськими вишами. Головними сумісниками комуни були: Г. Є. Березняк (Харківський гідрометеорологічний інститут і університет), О. Г. Білоус (Харківський електротехнічний інститут і університет), О. М. Губер (Харківський медтехнікум), викладач математики Є. Г. Пантелеймонова (Український бібліотечний інститут), викладач російської мови і літератури С. П. Пушніков (робітфак Харківського електротехнічного інституту), викладач хімії і фізики М. М. Шварц (Харківський авіаційний інститут). Однак сумісництво дещо обмежувало активність викладачів у навчальній і, особливо, позашкільній роботі, на що справедливо нарікало керівництво навчально-виховної частини комуни. Цей факт також був зафіксований і у висновках бюро Дзержинського райпарткому Харкова “Про стан виховної роботи серед комунарського колективу комуни НКВС УСРР імені Ф. Е. Дзержинського” від 13 березня 1935 року. Із 30 педагогів – говорилося в документі – лише 14 працюють без сумісництва, інші 16 чоловік “одночасно перебувають в інших вишах і технікумах”.

Проаналізувати віковий і гендерний склад викладачів шкільного комбінату комуни за обмеженістю джерел ми теж змогли лише на основі даних за квітень 1936 року. Співвідношення чоловіків і жінок у педагогічному колективі, що складався, як ми вказували вище, з 34 осіб, на цей час було майже рівноцінним і становило 16 до 18, тобто 47,06% і 52,94%. Середній же вік педагогів на цей момент дорівнював приблизно 37 років 10 місяців. При цьому ми спостерігаємо досить широкий віковий діапазон – від 20 (Т. В. Дергачова) до 58 (О. З. Юрченко) років. До старшого покоління, окрім Юрченко, належать такі досвідчені педагоги комуни, як Н. Ю. Білецька, Є. С. Магура і С. П. Пушніков (1883 року народження), Є. Г. Пантелеймонова (1986 р. н.), О. Б. Губер і М. М. Шварц (1887 р. н.). Молоде покоління педагогічного колективу представлено численною групою 1905–1908 років народження: О. Г. Білоус, І. О. Борок, М. Г. Вігунська, Г. І. Добродицький, К. В. Іванов, І. В. Мартиненко, М. С. Омельченко, Н. І. Слєпцова, Л. П. Стрільбицька і В. П. Фортунатов. Аналіз особливостей педагогічного складу комуни засвідчує, що А. С. Макаренко, не зважаючи на всі несприятливі суб’єктивні й об’єктивні фактори, у своїй кадровій стратегії дотримувався власних принципів формування педагогічного колективу, про які він говорив 16 жовтня 1938 року, виступаючи перед педагогами в Ленінградському обласному Будинку вчителя.

Освітній рівень педагогів комуни імені Дзержинського, як свідчать документи, був доволі неоднорідний. Але ця вада була характерною не лише для її навчального комбінату. Неоднорідна і не досить висока освіченість учителів середніх навчальних закладів наприкінці 20-х – на початку 30-х років була типовою навіть у столичному Харкові. Аналіз списків педагогічних працівників, станом на 1930/1931 навчальний рік, харківських трудових шкіл №№ 1, 3, 28, 30, 31, 33 виявив: осіб із незакінченою середньою освітою – 4,4 %, із середньою освітою – 32,35%, незакінченою вищою освітою – 12,5%, вищою освітою – 50,36%. З метою розрахунку уніфікованого показника освіченості педагогів ми кожному рівню освіти присвоїли умовний індекс: незакінчена середня освіта – 0,5, середня – 1, незакінчена вища – 1,5, вища – 2. Таким чином, середній показник формального рівня освіти вчителів харківських трудових шкіл становить 1,55.

Що ж стосується педагогічного колективу комуни імені Дзержинського, то, на жаль, об’єктивні дані про рівень їхньої формальної освіти датовані лише 1935–1936 роками. Так, на червень 1935 року, тобто в останній місяць роботи А. С. Макаренка в комуні, серед тих 23 представників її педагогічного складу, анкетні дані яких збереглися в архіві, середню освіту мали 7 (30,44%); незакінчену вищу – 3 (13,04%); вищу – 13 (56,52%). Відповідно до наведеної вище схеми розрахунків, приблизний середній коефіцієнт рівня освіти педагогів комуни на момент звільнення Макаренка складав 1,63. Охопити ж весь педагогічний склад комуни подібними обчисленнями ми можемо лише на основі даних станом на квітень 1936 року. На цей час у комуні працювало 34 викладачі; з них із середньою освітою – 10 (29,41%); з незакінченою вищою освітою – 3 (8,82%); з вищою освітою – 21 (61,77%). Середній коефіцієнт рівня освіти педагогів на цю пору виявився навіть дещо більшим, ніж попередній, і дорівнював 1,66.

Не менш важливим професійним показником педагогічного колективу комуни виступає величина стажу практичної педагогічної діяльності. На жаль, у анкетах за квітень 1936 року дані про педагогічний стаж точно зазначені лише для 11 педагогів, але можна приблизно оцінити тривалість роботи в школі комуни Т. В. Дергачової – 1 рік. Також довжину педагогічного шляху О. З. Юрченко ми маємо змогу оцінити за її спогадами, а тривалість педагогічної діяльності В. М. Терського розкрита в біографічних дослідженнях про нього. Таким чином, середній стаж 14 викладачів із числа педагогічного колективу навчального комбінату комуни імені Дзержинського в указаний період досягав 12 років 3 місяців. Найбільший професійний стаж мала старша група педагогів – О. З. Юрченко (36 років), Є. С. Магура (26 років), О. М. Губер (22 роки), Г. Є. Березняк і В. М. Терський (по 18 років). Також у анкетах йдеться про великий професійний досвід Н. Ю. Білецької та С. П. Пушнікова. Порівняно невеликий педагогічний стаж мали: М. І. Коваленко (12 років), Т. Д. Татаринов (11 років), В. П. Фортунатов (10 років), К. В. Іванов (6 років), І. В. Мартиненко (5 років) і І. О. Борок (4 роки), а такі викладачі, як Т. В. Дергачова, Г. Є. Іванов і В. І. Магура, лише розпочали свою педагогічну кар’єру. Причому остання, попри зрілий вік, лише наприкінці 1935 року почала викладати у неповній середній школі комуни, до тих пір знаходячись на утриманні чоловіка.

Для вивчення характеру професійного середовища комуни імені Дзержинського, яке виступало провідним фактором виховання комунарів як потенційних професійних діячів, ми здійснили широкий і цілеспрямований пошук будь-яких відомостей про життєвий шлях, індивідуальні особливості, неповторний стиль діяльності членів її педагогічного колективу. Джерелами для дослідження професійних характеристик педагогів комуни виступили архівні документи, мемуари і макаренкознавчі розвідки.

Найяскравішими постатями серед плеяди педагогів комуни є, безперечно, такі визнані професіонали, як Т. Д. Татаринов, В. М. Терський, С. О. Калабалін, Є. С. Магура і С. П. Пушніков.

Документи містять більш або менш докладну інформацію також щодо інших викладачів школи, робітфаку й технікуму комуни. Хоча згадки про цих людей ми лише іноді знаходимо у творах Макаренка, накопичені дані дозволяють сформувати загальну оцінку їх професійного рівня.

Цілком природно, що виробничий профіль комуни покладав особливо важливі завдання на викладачів предметів фізико-математичного циклу, однак у перші роки кадрові проблеми, очевидно, не дозволяли наблизитись до їх реалізації. Одним із перших учителів математики школи комуни був Є. В. Бершетін, ім’я якого вперше з’являється у зв’язку з деяким непорозумінням. 15 квітня 1930 року в номері газети “Дзержинець” був надрукований лист-відповідь Макаренка на замітку комунара Скребнєва, поміщену в тому ж номері, у якій ідеться про те, що викладач комуни Бершетін, помітивши відсутність запобіжника на циркулярній пилці в комунарській майстерні, сказав про це завідувачу, але той, нібито, поставився до цього факту байдуже. Макаренко заперечував як відсутність запобіжника, так і свою розмову з цього приводу з Бершетіним. Можна припустити, що Бершетін сам спровокував конфліктну ситуацію, неправдиво інформувавши вихованця про свою розмову з Макаренком, оскільки не входив до числа людей, особливо шанованих останнім. Оцінку педагогічної кваліфікації Бершетіна і відповідне ставлення до нього Макаренко розкриває в листі до Букшпана, написаному 29 грудня 1930 року. Нарікаючи на дефіцит по всіх робітфаках Харкова викладачів математики, педагог констатує: “Я ось уже 2 роки задовольняюся таким барахлом, як Бершетін <…>, а це означає, що може бути дуже поганим становище наших студентів з математикою у виші”. Наведений уривок дозволяє припустити, що Бершетін працював у комуні, очевидно, приблизно з кінця 1928 року. Звільнився з комуни Бершетін, відповідно до наказу, 7 лютого 1931 року, а на його місце викладача математики і фізики з місячним випробувальним терміном 4 лютого був призначений І. В. Мартиненко.

Професійні здібності Івана Володимировича Мартиненка (1907 – ?), що перейшов до комуни з Ленінського цукрового заводу, попри його молодий вік і середню освіту, отримали зовсім інші відгуки: “<…> предмет свій знає. До обов’язків ставиться добросовісно. Бере участь у громадській роботі як у школі, так і серед комунарів. Користується авторитетом серед комунарів і викладацького колективу. Має подяку за добру постановку роботи”. Він був прикріплений до першого курсу робітфаку комуни, виступав із характеристикою вивчення комунарами математики на засіданнях педагогічної ради, а на початку 1934 року виконував обов’язки її секретаря. Той факт, що 10 листопада 1934 року на засіданні педагогічної ради комуни Мартиненко робив доповідь про стан успішності 7-річки комуни за жовтень, дає підстави припустити, що приблизно з цього часу він був завідувачем навчальної частини цього структурного підрозділу навчального комбінату. Його перу як керівника навчальної частини школи належить, очевидно, і стаття, підписана лише одним ініціалом М, у “Дзержинці” від 5 січня 1936 року, яка інформує читачів про проведену виробничу нараду педагогічного колективу комуни. Відомо також, що до комуни він перейшов з Ленінського цукрового заводу. Мартиненко згадується А. С. Макаренком лише одного разу – в листі до дружини під час “кримського” походу комуни 1931 року: “Вчора до Харкова виїхав Мартиненко з листом до Мазо, у якому ми умовляємо його дозволити нам похід на Одесу <…>. Мартиненко повинен 28 дати нам блискавку про згоду Мазо на наш похід до Одеси”.

Одним із найстарших (1893 р. н.) і найдосвідченіших педагогів комуни з вищою освітою був Григорій Євдокимович Березняк, викладач математики робітфаку з 10 вересня 1932 року. Про його роботу, на жаль, відомо, як уже згадувалося, лише те, що з початку 1933–1934 навчального року він був прикріплений до курсу IV А робітфаку комуни, а з утворенням технікуму відповідав за І Б курс його електромеханічного відділення. Проте архіви зберегли характеристику Березняка, складену керівництвом: “Як викладач дуже цінний працівник, що має високу кваліфікацію і великий досвід як методист. Керує математичним циклом дисциплін. Серед учнів користується великим авторитетом. Дуже вдумливий педагог, що часто дає цінні пропозиції з питань виховання. Багато віддає часу додатковим заняттям з відстаючими, бере багато участі у громадському житті педагогічного колективу і комунарів”. На своїй посаді Григорій Євдокимович залишався принаймні до квітня 1936 року.

Ще старшою за віком, але таким же високим професіоналом, як і Березняк, була Євгенія Георгіївна Пантелеймонова. Вона мала вищу освіту і почала викладати математику на робітфаці комуни в 1933 році, а пізніше була призначена відповідальною за ІІІ курс електромеханічного відділення технікуму. Цікаву характеристику Пантелеймонова отримала від свого керівництва: “Як викладачка високо кваліфікована і добросовісно ставиться до своїх обов’язків. Багато уваги приділяє роботі з відстаючими, організуючи додаткові заняття. Вона дуже жива, енергійна і з особливою чуйністю реагує на всі явища громадського життя комуни. Авторитетна серед комунарів”.

Пізніше, 5 лютого 1934 року, на посаду вчителя математики у неповній середній школі прийшла Ксенія Олексіївна Волочаєва (1896 – ?), яка раніше працювала в Кривому Розі на руднику імені Шварца. Хоча вона, як і Мартиненко, не мала вищої освіти, проте працювала бездоганно, відповідала за 5-й клас школи комуни, була премійована за добросовісну роботу місячним окладом і на квітень 1936 року зуміла зарекомендувати себе як добрий професіонал: “Сповна кваліфікована, у роботі чітка і старанна. Віддає багато уваги своєму класу як керівничка. Веде додаткові заняття з невстигаючими. У громадській роботі участь бере”.

Певні нарікання з боку керівництва викликав викладач фізики у 7 класі неповної середньої школи і на робітфаку Йосип Васильович Рубан (1903 – ?), який працював у комуні з 10 жовтня 1932 року: “До роботи ставиться добросовісно, але не може сповна забезпечити інтересів учнів і тому бажана заміна. У громадському житті комуни бере недостатню участь”. Відповідно він був охарактеризований і партійними органами комуни як працівник посередній, у громадському і політичному житті малоактивний, у якого, до того ж, спостерігаються “схильності до єврейського націоналізму”. Не зважаючи на це, а також на те, що мав лише неповну вищу освіту, Рубан продовжував працювати в комуні ще у 1936 році, а можливо, і далі. Як відомо, в червні 1933 року він командирувався у числі інших педагогів для супроводження комунарів під час літнього походу, з початку 1933–1934 навчального року був прикріплений до курсу IV Б робітфаку комуни, а через рік став відповідальним за І В курс електромеханічного відділення технікуму.

Останній, хто, за нашими даними, уособлював фізичну кафедру шкільного комбінату, був Михайло Максович Шварц. Із 1934 року, крім фізики у неповній середній школі комуни, він викладав хімію для студентів її робітфаку. Характеристика Шварца цілком відповідає рівню його досвідченості та освіти: “сповна кваліфікований працівник. Він точний і акуратний у своїй роботі”. Відмічається також його добросовісне ставлення до обов’язків класного керівника, авторитет і громадська робота серед комунарів, яка полягала в систематичному відвідуванні гуртожитку, влаштуванні екскурсій тощо.

Цикл природничих дисциплін представляла викладач природознавства на робітфаці Ольга Миколаївна Губер. Вона, почавши працювати в комуні з 11 серпня 1935 року, вже на весну наступного року встигла створити біологічний кабінет і здобути добру репутацію як людина, що “має великий досвід, з любов’ю ставиться до роботи”. При цьому статус сумісника, який вимагав основний робочий час проводити у навчальних закладах міста, не дозволяв Губер брати участь у громадському житті комуни. Для викладання природознавства у неповній середній школі комуни за два місяці після Губер було прийнято Людмилу Павлівну Стрільбицьку (1907 – ?). Судячи з характеристики, датованої квітнем 1936 року, вона досить швидко завоювала славу одного з найкращих педагогів комуни: “сповна кваліфікована. Добросовісно готується до занять і вміє викликати цікавість до свого предмету. У громадському житті шкільного комбінату відіграє керівну роль як профуповноважений. Достатньо уваги приділяє роботі з комунарами у побуті. Енергійна, жива, користується авторитетом серед педагогів і учнів”.

У роботах Макаренка згадуються імена ще двох людей, які, очевидно, викладали біологічні дисципліни в комуні у перші роки її існування. У листі до дружини від 4 вересня 1931 року як одна із учасників кримського походу комуни названа дехто Коркішко. Про те, що Коркішко дійсно представляла біологічний цикл предметів, можна зробити висновок із її участі в засіданні педради комуни 21 грудня 1932 р., де вона виступала з підсумками вивчення комунарами біології у першому триместрі. Остання знайдена нами згадка про неї як педагога комуни припадає на липень 1933 р. Крім неї, як викладач біології зазначений А. С. Макаренком у фінансовому звіті педагог Платонов. Згадки про нього ми знаходимо в протоколах засідання педагогічної ради робітфаку – перша датована 26 серпня 1933 року, остання – 29 червня 1934 р.

Патронат над комуною імені Дзержинського органів ДПУ-НКВС висував особливі вимоги до загальної політичної ситуації в ній, що передбачали ретельність і обачливість у питаннях підбору викладачів політичних дисциплін. Предметами даного циклу в комуні були історія класової боротьби, поточна політика, політична економія, суспільствознавство тощо. Документи зберегли імена трьох представників кафедри політичних дисциплін комуни: О. Г. Білоуса, М. С. Омельченка і М. В. Тютькало.

Найпершим в документах навчальної частини комуни зустрічається Михайло Семенович Омельченко (1908 – ?), який був прийнятий у 1932 році, очевидно, з початку нового навчального року, на посаду викладача історії та географії неповної середньої школи і робітфаку комуни, а також керівника політзанять для студентів робітфаку. Вже 21 грудня 1932 р. він виступав на засіданні педради комуни з підсумками вивчення комунарами соціально-економічних дисциплін у першому триместрі. Дещо пізніше, восени 1934 року, Омельченко згадується як відповідальний за 7 А клас 7-річної школи комуни. Про нього йдеться у листі Макаренка до дружини 8 вересня 1933 р.: “Між іншим, ми соцека на твоє місце і Омельченка, так і не знайшли партійця <…>”. Відсутність його на роботі наприкінці літа і восени 1933 р. пояснюється військовою службою; ця обставина змусила педагогічну раду прикріпити Омельченка до групи першого курсу робітфаку, яка ще мала формуватися з новоприйнятих до комуни членів. На своїй посаді Омельченко залишався і після звільнення Макаренка з комуни. У цей час керівництво констатувало, що Омельченко “як педагог і громадський діяч (рос. – общественник) є цінним працівником для комуни. Маючи добру кваліфікацію, він уперто працює над підвищенням її, чим і створює собі авторитет серед комунарів. Він близько знає комунарів у побуті, де часто веде політбесіди”. Тут примітною виступає одна обставина – для Макаренка висока кваліфікація значила набагато більше, ніж безпартійний статус керівника політзанять, що залишався незмінним принаймні до весни 1936 року.

З початком нового 1933 – 1934 навчального року школа і робітфак комуни поповнилися відразу двома істориками. Олексій Григорович Білоус (1906 – ?), який паралельно викладав ленінізм і історичний матеріалізм у Харківському університеті, не лише читав історію і був прикріплений до курсу ІІІ Б робітфаку, але й нетривалий час, у березні 1934 року, керував ним. Сумісництво Білоуса все ж дозволяло йому достатньо часу і енергії приділяти урочній і позаурочній роботі з комунарами, що і знайшло своє відображення у ставленні до нього керівництва: “Має високу кваліфікацію і вперто працює над собою, він пропонує навчальний матеріал живо, змістовно, чим підвищує цікавість учнів до історії. <…> Бере велику участь у житті колективу комунарів і педагогів. Керує марксо-ленінським гуртком серед педагогів. Він заслужено користується великим авторитетом у комуні”.

Марта Василівна Тютькало (1903 – ?) – єдина з викладачів політичних дисциплін, хто належав до лав КП(б)У. Вона посіла посаду вчителя історії і суспільствознавства в неповній середній школі, а також керівника політзаняттями на робітфаку. Статус кандидата в члени партії дозволив Тютькало керувати школою вивчення історії ВКП(б) при партійному комітеті комуни. Відомо, що вона “вищою мірою добросовісно” ставилася до своїх педагогічних обов’язків і постійно працювала над підвищенням своєї кваліфікації; крім того, брала активну участь у громадському житті комуни, “дорожила комуною” і користувалася заслуженим авторитетом серед її колективу. За сумлінність Тютькало була навіть премійована путівкою до санаторію.

На відміну від Омельченка, вузьким спеціалістом-географом із вищою освітою була Анастасія Федорівна Спічкіна (1895 – ?), яка працювала в комуні з 1934 року і за цей час була визнана сповна кваліфікованим і дуже добросовісним працівником, що “бере участь у громадській роботі серед комунарів”.

Філологічні дисципліни, які достойно були представлені особами Є. С. Магури і С. П. Пушнікова в комуні викладали ще декілька педагогів. Найпомітнішою з них була викладач української мови і літератури семирічки з листопада 1935 р. – Катерина Гаврилівна Черепахівна (1898 – ?). Судячи з характеристики, рівень її кваліфікації і робота цілком задовольняли керівництво, підкреслювалося її добросовісне ставлення до своїх обов’язків класного керівника та викладача, авторитет серед комунарів. Разом із тим, за п’ять місяців перебування в комуні Черепахівна не проявила себе як громадський працівник. Запрошення Черепахівни до комуни було, вочевидь, викликано не лише наявністю вакансії, але й браком професіоналізму її молодої і менш освіченої колеги – учителя української мови неповної середньої школи Марії Григорівни Вігунської (1908 – ?), яка прийшла до комуни у 1934 році, маючи за плечима лише один курс мовно-літературного відділення вишу і майже без жодного педагогічного стажу. Відповідну оцінку Вігунської ми знаходимо і в її характеристиці: “Недостатньо кваліфікована, для роботи у школі комуни непідходяща і підлягає заміні”. Окрім названих педагогів, із 1 вересня 1932 р. по 15 вересня 1933 р., будучи студенткою, під час педагогічної практики викладала російську і українську мови на робітфаці комуни і одночасно була “педагогом з обліку” Євгенія Треньова. Про це свідчать видані їй Макаренком 7 травня 1933 р. і 2 лютого 1934 р. довідки.

Російську, а одночасно й німецьку мови з 25 серпня 1933 року на робітфаці комуни викладала Наталія Юліанівна Білецька. Попри саму лише середню освіту, вона мала великий досвід, і керівництво визнавало її як висококваліфікованого педагога. Білецька віддавала дуже багато часу педагогічній роботі в комуні у позашкільні години – працювала з відстаючими, проводила виховну роботу в побуті, активно виявляла себе на громадській роботі, як у педагогічному колективі, так і в колективі комунарів.

У перших числах 1936 року до складу педагогічного колективу комуни ввійшла Сусанна Яківна Блох (Орлова) (1896 – ?). Її призначення було викликане необхідністю викладання російської мови у 4, 5 і 6 кл. неповної середньої школи. Прийняття педагога з середньою освітою і без відповідних рекомендацій, напевно, іноді викликалося гострим кадровим дефіцитом, що, звісно, позначалося на якості викладання. Про Блох у документах зберігся запис: “Як педагог недостатньо кваліфікована і підлягає заміні. Не вміє організувати клас до роботи і в умовах комуни не виявляє достатніх виховательських якостей. Серед учнів не користується авторитетом”. Зовсім інше враження про свою роботу змогла створити дружина Є. С. Магури Віра Іванівна (1894 – ?), хоча почала викладати російську мову в неповній середній школі комуни лише з 2 листопада 1935 року, а до того була на утриманні чоловіка. В її характеристиці є такі слова: “За короткий термін роботи показала себе досвідченим добросовісним педагогом, що вміє організувати клас. Бере активну участь у громадському житті комуни”.

Ми також встановили декілька імен представників “іноземної” частини філологічної кафедри шкільного комбінату комуни. До їх числа, окрім Білецької, відносяться І. Б. Браун, Т. В. Дергачова і, за деякими даними, О. Г. Черняєва.

Ісай Борисович Браун, про якого вже говорилося вище зайняв вакансію викладача англійської мови на робітфаці комуни 15 вересня 1934 року. Характеристика, складена на Брауна у квітні 1936 року, свідчить, що політична незаангажованість не завадила йому досить непогано виконувати свої викладацькі обов’язки: працівник задовільний, предмет свій знає, до роботи ставиться добросовісно.

Викладач англійської мови семирічки Тамара В’ячеславівна Дергачова (1916 – ?) свою громадську активність теж не проявила, але з іншої причини – за короткий термін перебування в комуні просто не встигла цього зробити. В той же час, її професійні характеристики не залишилися непоміченими з боку керівництва: “Незважаючи на труднощі викладання англійської мови, результати роботи позитивні. До роботи ставиться добросовісно і прагне до підвищення своєї кваліфікації, як педагога”. Такі успіхи тим більш варті уваги з огляду на її невеликий педагогічний стаж і відсутність вищої освіти.

Є підстави припустити, що іноземну мову викладала в комуні й Олена Григорівна Черняєва, оскільки саме вона на засіданні педради 21 грудня 1932 р. виступала з підсумками вивчення комунарами німецької мови в першому триместрі. Про Черняєву загалом відомо всього декілька фактів: як вихователь комуни вона вперше зазначена у березні 1930 року, у ці ж дні увійшла до складу комісії з підготовки до святкування 1-го Травня. На початку квітня 1930 р. Черняєва знаходилася в президії звітно-виборних зборів колективу комуни, у грудні 1932 року виконувала обов’язки секретаря педагогічної ради, остання ж знайдена нами згадка про неї датована липнем 1933 р.

Досить чисельну кафедру педагогів комуни імені Дзержинського складали вчителі-груповоди, що працювали переважно з молодшими комунарами. Найдосвідченішою з учителів початкових класів вважалася землячка Макаренка Олена Захарівна Юрченко (1878 – ?). Перед тим, як у 1933 році потрапити до комуни, вона 33 роки працювала в одній із крюківських шкіл. Крюківське міське приходське народне училище, в якому О. З. Юрченко (в дівоцтві – Герасимова) розпочала свій педагогічний шлях, спочатку містилося в будинку, що належав купцю І. П. Герасимову, в подальшому – попечителю даного училища. Пізніше, приблизно в 1907 – 1909 роках, вона вийшла заміж за нещодавно призначеного завідувачем цього закладу (який було перейменоване на 5-те міське початкове училище) Д. П. Юрченка. Її чоловік, за словами молодшого брата А. С. Макаренка Віталія, був на той час одним із небагатьох представників крюківської інтелігенції, а пізніше навіть увійшов до літературно-музичного гуртка, що утворився навколо Антона Семеновича та його подруги Є. Ф. Григорович. Всі ці обставини роблять майже очевидним знайомство О. З. Юрченко з А. С. Макаренком задовго до приходу її в комуну, проте із невідомих причин у своїх спогадах вона цей факт приховала. Олена Захарівна мала добре знати також і згаданого вище Віталія Семеновича Макаренка – одного з її учнів у міському початковому училищі в 1903 – 1906 роках.

У комуні, як свідчать документи, Юрченко неодноразово була премійована за добру роботу і отримала відмінну характеристику від керівництва: вчителька з великим досвідом, уміло підходить до комунарів, добросовісний, старанний працівник, що бере активну участь у громадській роботі і побуті вихованців. Відома записка А. С. Макаренка до О. З. Юрченко приблизно грудня 1934 року, в якій він просить її взяти на себе турботу про костюми для гуртка імені Балицького в процесі, очевидно, підготовки новорічного свята. Також вона зазначена у категорії “Педагоги” у “Типах і прототипах” до “Педагогічної поеми”.

Інші вчителі початкових груп семирічки, відомості про яких нам вдалося знайти, на жаль, не демонстрували рівня майстерності, подібного до Юрченко. Пізніше були прийняті до комуни, наприклад, такі груповоди, як Пелагея Гаврилівна Безсалова (1903 – ?) і Наталія Іванівна Раківненко (1890 – ?). Перша, почавши працювати з 17 жовтня 1935 року, вже незабаром була визнана недостатньо теоретично підготовленою, недосвідченою в роботі серед безпритульних і пасивною в громадській діяльності, але наявність організаційних здібностей усе ж вселяла в керівництво надію, що Безсалова “справу цю зможе освоїти”. Педагогічна ж кар’єра в комуні Н. І. Раківненко, навпаки, оптимізму в керівництва не викликала: “Працює груповодом ІІ класу, дуже важкого за складом. З роботою своєю не зовсім справляється. Не вміє створити у класі трудову дисципліну, у наслідок чого багато що випадає із її поля зору як педагога. У громадському житті комуни участі не бере. Підлягає заміні”.

У 1935 році склад груповодів поповнила Марія Михайлівна Горохова (1890 – ?). “Як викладач вона сповна кваліфікована, з достатнім досвідом, – зазначалося у складеній на неї характеристиці, – але в умовах роботи в комуні, де приходиться мати справу з дітьми, що проявляють різноманітні інтереси, підвищену темпераментність, в’яла”. Пасивність у громадському житті комуни Горохової керівництво пояснювало частково тим, що вона мешкала за межами Харкова. Останнім для роботи в першому класі школи був прийнятий на випробувальний термін у березні 1936 р. Геннадій Євгенович Іванов (1896 – ?), який мав вищу освіту, але, незважаючи на 40-річний вік, лише два роки педагогічного стажу. Інші дані про його діяльність у комуні поки що невідомі.

Окрім С. О. Калабаліна, історія розвитку фізичної культури комуни імені Дзержинського пов’язана з іменами ще декількох педагогів. Очевидно, на місце звільненого Калабаліна наказом по комуні з 5 березня 1931 року інструктором фізкультури призначений дехто Фомін, про діяльність якого інших відомостей нам поки що знайти не вдалося. Другим педагогом, достовірної інформації про якого теж бракує, був Я. М. Гердель, зазначений інструктором фізкультури комуни в документах лише за листопад 1935 р. І, нарешті, третім, хто лише епізодично зустрічається в документах комуни у статусі інструктора фізкультури, є людина на прізвище Смола. Він 21 грудня 1932 р. брав участь у засіданні педагогічної ради комуни, а 28 лютого 1933 року в засіданні ради командирів, командирувався, відповідно до наказу від 28 червня 1933 року, в числі інших педагогів як інструктор фізкультури для супроводження комунарів під час літнього походу, 17 жовтня 1933 р. був присутній на засіданні комісії з питання про перегляд навчальної системи комуни. Останній раз Смола зустрічається в документах 14 листопада 1933 року.

У 1934 р., комуна отримала працівника, що не лише залишався на цій посаді декілька років, але й зумів викликати до себе велику повагу – В’ячеслава Петровича Фортунатова (1905 – ?). Він прийшов, очевидно, з початком нового навчального року, оскільки ще на кінець березня – початок квітня в комуні існувала вакансія інструктора фізкультури. Новим педагогом керівництво було задоволене: “Працівник добросовісний. Справу свою добре знає. Дисциплінований. Користується авторитетом серед комунарів. Бере участь у громадській роботі комуни. Має подяку за добру роботу. Займаній посаді відповідає”.

Однак найстаршим серед інструкторів фізкультури членом педагогічної ради комуни 1935–1936 рр. був Костянтин Васильович Іванов (1908 – ?). Свою діяльність у комуні він розпочав ще у 1930 році, являючись, очевидно, одним із тих педагогів, які були запрошені у зв’язку з відкриттям робітфаку. До весни 1936 року, тобто часу, коли НКВС зажадало від керівництва комуни підготувати характеристики на всіх педагогічних працівників, Іванов заслужив славу людини, що цілком відповідає своїй посаді, до роботи ставиться добросовісно, користується авторитетом, віддана комунарському колективу і добре проводить громадську роботу серед комунарів. За добру роботу К. В. Іванов був премійований.

Військовим керівником комуни з 4 грудня 1932 року працював Георгій Іванович Добродицький (1906 – ?). Він мав незакінчену вищу освіту і за плечима службу в лавах Робітничо-селянської червоної армії на посаді командира взводу запасу. Добродицький не мав стягнень, неодноразово був премійований і характеризувався керівництвом як працівник, який до роботи ставиться добросовісно і добрий організатор. Особливо підкреслювалося, що він користується “великим заслуженим авторитетом серед комунарів”. Георгій Іванович теж у червні 1933 року, як військкерівник, наказом по комуні був відряджений для супроводження комунарів під час літнього походу. Восени 1934 року він виконував обов’язки секретаря педагогічної ради і саме в цьому статусі 17 жовтня брав участь у засіданні комісії з питання про перегляд навчальної системи комуни. Макаренко згадує його лише раз: комунару Шварцу в листі від 10 вересня 1933 р. радить звернутися до Добродицького, очевидно, саме як до секретаря, щодо відновлення документів для вступу до університету.

Не варто забувати, що в умовах 30-х років досить помітну роль у вирішенні педагогічних завдань комуни відігравали її політвихователі. Абстрагуючись від суто ідеологічної складової їх діяльності, ми маємо визнати той великий внесок у дисциплінування і згуртування комунарського колективу, налагодження самоврядування, стимулювання навчальної й виробничої діяльності, який вони забезпечували. Найпершим, очевидно, політвихователем комуни був Юрченко, який також планувався послужити прототипом персонажа “Педагогічної поеми” С. І. Юрського і у “Типах і прототипах” отримав таку характеристику: “Політвихователь у комуні імені Дзержинського, організатор комсомолу. Фактично молодий і сам іде за комсомолом”. Юрченко не залишив по собі великого сліду в історії комуни, ми знайшли лише декілька фактів його діяльності: 27 травня 1929 року наказом по комуні він був призначений у склад робочого чергування разом із Коган, Дроботовою й Терським, а у липні-серпні того ж року був присутній на деяких засіданнях ради командирів комуни. Звільнений Юрченко був наказом по комуні з 25 травня 1930 року, що підтверджується і дописом у стінгазеті “Дзержинець”: “Знятий Юрченко, на його місце – Петро Йосипович Барбаров”.

П. Й. Барбаров, згідно наказу, почав виконувати свої обов’язки вже з 15 травня 1930 року. Одночасно з посадою політкерівника, він по січень 1932 року був і заступником завідувача комуни. Макаренко, як відомо, зобразив свого заступника в образі Варварова у “Марші 30 року”. Барбаров як політкерівник часто бере участь у засіданнях ради командирів комуни, а 26 лютого 1931 року призначений командиром воєнізованого загону комунарів і службовців комуни, сформованого для участі у маневрах. Вже в похилому віці він опублікував невеликі мемуари про комуну та свого видатного наставника.

До категорії політвихователів певною мірою можна віднести й піонервожатих комуни, але їх роль у налагодженні педагогічної роботи поки що залишається нерозкритою. Відомо тільки, що 22 лютого 1936 року перейшов до комуни з харківського кінотеатру “Ударник-масовик” піонервожатим на випробувальний термін дехто Леонід Іванович Дубровін – чоловік 1911 року народження, член ЛКСМУ з середньою освітою і лише з одним роком навчально-педагогічного стажу. До квітня того ж року Дубровін ще не встиг проявити своїх здібностей, а тому певної характеристики не отримав.

В історії комуни зустрічається декілька педагогів, чия роль у навчальній частині головним чином асоціюється з виконанням певних керівних функцій. 31 березня 1934 року наказом по комуні призначений на посаду завідувача робітфаку І. Г. Бушанський, що замінив на цьому посту О. Г. Білоуса. Він перебував на зазначеній посаді протягом квітня (виступав на засіданні педагогічної ради з доповіддю про загальні підсумки успішності комунарів за березень місяць), травня і останній раз зустрічається як керівник робітфаку 29 червня 1934 року. Саме цього дня на засіданні педради Бушанський робив доповідь про організацію технікуму.

Значне ускладнення навчальної системи комуни, пов’язане з організацією восени 1934 року технікуму, призвело до небхідності утворення на місці робітфаку і підготовчих груп нового комплексного освітнього закладу – шкільного комбінату. Посаду завідувача цього комбінату обіймав, очевидно, з моменту його утворення, Ісак Йосипович Борок (1908 – ?), датою приходу якого до комуни зазначено 19 лютого 1934 року. Борок мав вищу освіту, чотирирічний “навчально-виховний педагогічний стаж” і зберігав свою посаду щонайменше до квітня 1936 року (хоча на 27 листопада 1935 р. в документах зазначений як тимчасово виконуючий обов’язки директора шкільного комбінату). На весну 1936 року він здобув репутацію “добросовісного доброго працівника” та “великого громадського діяча” (рос. – общественника), який знає доручену справу, користується авторитетом серед викладацького складу та комунарів. Керівництвом комуни Борок навіть був премійований двотижневим заробітком. Однак значним ускладненням його діяльності, що відображалося на дорученій справі, виступав незадовільний стан здоров’я – захворювання на туберкульоз. На засіданнях педагогічної ради Ісак Йосипович брав активну участь в обговоренні нагальних питань навчальної роботи, виступав у комунарській пресі – 5 січня 1936 року, наприклад, у “Дзержинці” підвів підсумки роботи шкільного комбінату комуни над підвищенням якості навчання за останні півроку. А 13 березня 1936 року в 11 номері “Дзержинця” підтримав опублікований цією ж газетою двома тижнями раніше під назвою (рос.) “Крепче драться за дисциплину” виступ Макаренка. В статті “Кріпить дисципліну” він нагадав тему виступу Макаренка, навів конкретні факти дисциплінарних порушень учнями шкільного комбінату комуни та описав ті заходи, що вживаються самоврядуванням і адміністрацією для вирішення вказаних проблем.

Педагог на прізвище Вахрамеєв майже не залишив по собі достовірної інформації, хоча відомо, що він 2 червня 1934 року наказом по комуні був призначений помічником (із передачею в його розпорядження типографії) начальника педагогічної частини комуни, тобто Макаренка. Неофіційно Вахрамеєв виконував подібні обов’язки й раніше, оскільки 10 травня, очевидно, у відсутність Макаренка, підписав наказ по комуні як начальник її педагогічної частини.

Як стало відомо, вкрай негативне ставлення Макаренка до педологів не врятувало його дітище від представників цієї науки – вже після переведення педагога-письменника у Відділ трудових колоній НКВС України до комуни у вересні 1935 року була прийнята педолог з вищою освітою Ніна Іллівна Слєпцова (1905 – ?). Те, що вона на початок квітня 1936 р. “проявила себе кваліфікованим працівником” і “зуміла знайти довіру” серед дітей, “особливо тих, що потребують індивідуального підходу”, ймовірно, три місяці потому не врятувало її посаду в комуні від відомої постанови ЦК ВКП(б) “Про педологічні перекручення в системі наркомосів”, що вийшла 4 липня. В роботах Макаренка ми не знайшли згадок про наявність штатного педолога в комуні, тому обставини цього нововведення “педологічно невразливих чекістів”, щойно він залишив установу, залишаються незрозумілими. Те, що в дитячих колоніях системи НКВС у ті часи працювали педологи, доводять слова самого Макаренка про короткочасне, з жовтня 1936 по січень 1937 року, завідування Броварською колонією: “Мені самому довелося прийняти таку колонію, яка була цілком під владою педологів”. Таким чином, саме в той час, як Макаренко розпочав боротьбу з педологією в Броварах, у його рідній комуні імені Дзержинського була започаткована педологічна служба.

Нам не вдалося, на жаль, встановити предмет, який викладав у школі й на робітфаці комуни педагог на прізвище Багмут. Його ім’я зустрічається в діапазоні часу між липнем 1933 р. і листопадом 1934 р. Відомо лише, що Багмут на вересень 1933 року був прикріплений до курсу ІІ А робітфаку, а рік потому, у жовтні 1934 року, відповідав за 6 клас 7-річної школи. Так само епізодично в історії школи комуни зустрічається Цирульников, який на 21 вересня 1933 року зазначений як заступник начальника навчальної частини робітфаку, але вже у жовтні проходить по документах як секретар осередку ЛКСМ. Лише одну згадку ми знаходимо і про такого педагога, як Чарахчьян, який 10 листопада 1934 року виступив із пропозиціями на засіданні педагогічної ради, на цьому ж засіданні обов’язки секретаря педради комуни виконувала така собі Шурова.

Зовсім мало відомостей залишилося про нетривалу педагогічну роботу на робітфаці комуни дружини Макаренка Галини Стахіївни Салько, яка, ми вже про це згадували, викладала соціально-економічні дисципліни. 5 січня 1935 року Салько писала синові Леву: “Мене особливо вразив комунар Зайцев, він з 1932 року в комуні, я його чогось не пам’ятаю. Антон говорить, що цей Зайцев у мене вчився”.

Цілком можливо, що певні викладацькі обов’язки покладалися й на такого освіченого спеціаліста з сільського господарства та економіки, як начальник фінансової частини комуни з квітня 1932 року Костянтин Семенович Кононенко (1889–1963). Упродовж своєї роботи в закладі Кононенко обіймав посади помічника головного інженера, начальника комерційно-фінансової частини, начальника комерційно-фінансового сектору Управління об’єднаними підприємствами комуни тощо. Наявність у комуні людини настільки глибоко освіченої в різних галузях знань навряд чи змогла пройти повз постійне прагнення Макаренка якомога вище підняти професійний рівень педагогічного колективу. Опосередкованим свідченням причетності Кононенка до викладацької роботи є його присутність 26 серпня 1933 року на засіданні педради робітфаку та 17 жовтня того ж року на засіданні комісії з питання про перегляд навчальної системи комуни. Кононенко, про якого Макаренко у вересні 1933 року написав “тепер мій перший друг”, окрім того став, по суті, першим поціновувачем “Педагогічної поеми”, прочитавши її ще в рукопису і не будучи в змозі стримати свій захват. Варто підкреслити: навіть такий знавець літератури як Макаренко був досить високої думки про обізнаність і смак К. С. Кононенка в літературній галузі.

Другою надзвичайно освіченою людиною із непедагогічних працівників комуни, що також неодноразово брав участь у засіданнях педагогічної ради, був інженер, один із проектантів і організаторів виробництва електроінструментів комуни з березня 1931 р. – Петро Юхимович Силаков. Відомо, що він разом з іншими інженерами комуни – Сахаровим і Горбуновим – проходив по відомій “шахтинській справі” і, працюючи в комуні, відбував покарання. Силаков був обізнаний практично у всіх питаннях технічного розвитку комуни, оскільки займав низку ключових постів в управлінні її виробництвом: із серпня 1933 року обіймав посаду начальника відділу технічного планування Управління об’єднаними підприємствами комуни, а на 17 грудня вже зазначений як заступник головного інженера комуни, по тому до 4 березня 1934 року був начальником електроінструментального заводу. Наказом від 25 травня 1934 року цей високоосвічений інженер звільнявся від роботи в комуні з відрядженням у розпорядження відділу кадрів уповноваженого Наркомтяжпрому. В роботах Макаренка ім’я Силакова не зустрічається, але тісна співпраця цих людей не викликає сумнівів: вони є сусідами у ювілейній збірці комуни “Друге народження”, що вийшла в Москві 1932 року, також відомий випадок полеміки між ними на засіданні ради командирів комуни 22 лютого 1933 року з приводу затримки заробітної плати комунарів. Присутність Силакова на засіданнях педагогічної ради восени 1933 року неодноразово зафіксована у протоколах – 26 і 31 серпня, 21 вересня, 3 і 17 жовтня. Його безпосередня причетність до реалізації виховних завдань комуни і педагогічна позиція можуть бути проілюстровані статтею “Народження марки “ФД”, де Петро Юхимович виявляє себе не меншою мірою педагогом, ніж інженером – розкриває взаємодетермінованість особистісного розвитку комунарів та їх професійного розвитку. Силаков також активно обговорював шляхи реформування навчальної системи комуни восени 1933 року і був одним із прибічників створення технікуму. Саме він, очевидно, був викладачем циклу технічних дисциплін, уведених до навчального плану на робітфаці в 1933 році.

 

П. Ю. Силаков (праворуч) у кабінеті М. О. Горбунова, знімок із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р. А. С. Макаренко залишив таку анотацію до цього фото: “Головний інженер тов. Горбунов, головний механік тов. Силаков слухають доповідь майстра ливарного цеху тов. Чурилова. На столі звичайний виробничий безлад та електросвердлувальна машина. На столі також можна розгледіти окуляри, очевидно, рожеві, найкращий доказ, що Чурилов не страждає оптимізмом з питання щодо браку у ливарні”

У документах комуни фігурують також декілька педагогів, жодної інформації про яких нам досі не вдалося віднайти. Так, упродовж 1932–1934 років у протоколах педагогічної ради робітфаку комуни ми знаходимо імена людей, присутність яких на подібних зібраннях опосередковано засвідчує їх педагогічний статус: 21 грудня 1932 р. брала участь у засіданні людина на прізвище Денисенко, ім’я якої ще раз з’являється у липні 1933 р.; у вересні того ж 1933 року в складі ради присутній чоловік на прізвище Кулагін, а 14 листопада – Левицький; 29 червня 1934 у протоколі зазначено Малаканова, на грудневому ж засіданні ради виконувала обов’язки секретаря Мішурова. У липні 1933 р. в тарифну відпустку пішов педагог комуни Массон, на квітень 1934 року вчителем числився такий собі Гринвальд, 28 липня того ж року звільнені наказом з посади педагога Панаканов, Сивохін і Аврутіна, очевидно, дружина начальника планового відділу комуни Г. Н. Аврутіна, а 14 жовтня серед педагогів зазначені Бессонова, Бродський, Герасименко, Любомирська (Любомирова) та Н. І. Давидов, останній згадується ще й 3 червня 1935 р. Про Лідію Михайлівну Бессонову відомо, що вона вийшла заміж за завгоспа комуни, колишнього комунара І. М. Семенцова, а в подальшому активно займалася пропагандою спадщини А. С. Макаренка.

У часовому інтервалі між жовтнем-листопадом 1934 р. та липнем 1935 р. в документах зустрічаються педагоги В. І. Бородаєвська, С. І. Гівенталь, Єфіменко, Майборода, Ткачинський та Н. А. Чумак. У даному випадку велика кількість імен говорить про активну ротацію кадрів, що відображала загальну стратегію Макаренка в поліпшенні професійних якостей керованого ним педагогічного колективу.

Відкритим поки що залишається питання про роботу в комуні педагога Горьківської колонії Ярового. Він зустрічається на фото першого засідання педагогічної ради комуни 24 грудня 1927 р., що дає підстави вважати його у числі перших педагогів комуни. Але вже 29 квітня наступного року Яровий названий поряд із Весічем і Ковалем, які, як відомо, не полишали Горьківської колонії. Цього дня Макаренко у листі до дружини пише: “Яровий хотів оженитися на Шурі Сторчак, але вона отримала двійку з географії, він передумав (Яровий викладає географію)”. У листі від 25 травня Макаренко знову згадує Ярового, але тепер уже в контексті подій комуни імені Дзержинського: “Вчора мене напоїли з приводу кохання між Яровим і Ривою”. Пізніше Макаренко з Яровим здійснив поїздку до Криму, що також є опосередкованим свідченням роботи Ярового в комуні, оскільки ця поїздка відбулася, очевидно, в інтервалі між початком червня і першою половиною вересня 1928 року, а весь останній період роботи Макаренка в колонії був заповнений підготовкою до візиту Горького і навряд чи давав йому можливість далеко відлучатися з Харкова. У Горьківській колонії Яровий, як видно з відомого листа до М. І. Бухаріна, був головою комісії з прийому Горького. Яровий також унесений Макаренком у списку прототипів до “Педагогічної поеми” до категорії “педагоги”.

У роботах Макаренка ми знаходимо не так багато відверто негативних оцінок членів педагогічних колективів керованих ним закладів. На адресу одного з таких, педагога на ймення Строкань, він висловлюється 29 грудня 1930 року в листі до Букшпана: “Ви вже бачили, що роблять із дисципліною такі вчителі, як Строкань, а це ще не найгірші”. Подібні приклади вказують на неоднозначність і складність процесу формування педагогічного колективу комуни.

Макаренко, як відомо, здійснював загальне керівництво всією навчально-виховною діяльністю закладу до кінця червня 1935 року, тобто до моменту свого звільнення та переведення на посаду помічника начальника Відділу трудових колоній НКВС України. З 25 червня 1935 року наказом по комуні був призначений тимчасово виконуючим обов’язки начальника навчально-виховної частини Степан Якимович Дидоренко – завгосп комуни з початку січня 1931 року.

Дидоренко вже мав досвід подібної роботи, оскільки Макаренко перекладав виконання своїх обов’язків на його плечі й раніше, як це трапилося, наприклад, 15 вересня 1934 року в зв’язку з візитом до Москви. Треба зауважити, що одночасно з новою посадою Дидоренко продовжував залишатися завідувачем навчальної частини шкільного комбінату комуни, а іноді, як, наприклад, у вересні й жовтні 1935 року, тимчасово виконував обов’язки начальника комуни.

Про докомунарський відрізок життя Дидоренка відомо небагато. Він був 1898 року народження, членом КП(б)У, залишаючись кадровим працівником ДПУ УСРР, до комуни перейшов 25 грудня 1929 року.

Хоча Степан Якимович являвся не лише формальним, але й ідейним наступником Макаренка в комуні, рівень виконання ним обов’язків начальника навчально-виховної частини все ж поступався попереднику. У листі Галини Стахіївни Макаренко сину Льву Салько від 7 березня 1936 року ми знаходимо такі рядки: “Антон наш 27/ІІ поїхав до Харкова, щось там із комунарами не зовсім гаразд. Що таке, я не знаю, але у всякому разі Степан не впорався і Антону довелося екстрено виїхати, щоб навести порядок. Повинен був Антон приїхати третього числа, але його досі немає”. Як вважають С. Невська і Г. Хілліг, причиною цієї поїздки Макаренка до комуни було грубе поводження комунара Носкова з викладачем під час уроку.

У ґрунтовному дослідженні київського періоду діяльності А. С. Макаренка, монографії “Випробування владою”, Г. Хілліг і О. Абарінов розкривають головні риси тієї боротьби, що призвела до усунення Дидоренка та фактичної ліквідації комуни і як “макаренківського” закладу, і взагалі як педагогічної одиниці. 31 липня 1936 року вийшов підписаний наркомом внутрішніх справ УСРР В. Балицьким наказ “Про неприпустимий вчинок групи вихованців комуни ім. Ф. Е. Дзержинського”, зміст якого віддзеркалює значні зміни педагогічної ситуації в дітищі Макаренка. Як виявилося, група вихованців, обурившись непрофесіоналізмом нового, призначеного 7 травня того ж року, начальника комуни В. С. Бермана, намагалася дискредитувати його. Суть, а також причину цієї провини комунарів можна зрозуміти з деяких місць у записних книжках Макаренка: “Обструкція. П’яний Б. або не п’яний, але у нього хлопці витягли партійний квиток”. Наслідки цієї форми протесту були визначені наказом Балицького: шість вихованців комуни виключалися з неї й направлялися до інших виховних установ, начальника ж педагогічної частини С. А. Дидоренка було вирішено “із займаної посади зняти”. Що ж стосується Веніаміна Соломоновича Бермана, то він продовжував працювати в комуні набагато довше, ніж усі його попередники: з 1938 року він посів місце завідувача промкомбінату, а 1941 року став директором оборонного заводу № 296, на який було перепрофільовано підприємства комуни.

 

Веніамін Соломонович Берман, начальник комуни з 1936 р., з 1938 р. – завідуючий промкомбінатом імені Ф. Е. Дзержинського, з 1941 директор заводу № 296, у повоєнний час до 1950 р. – директор заводу ФЕД (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002)

 

Наступником Дидоренка стала людина, яку Берман уже не міг запідозрити в прихильності до “макаренківських” традицій виховання, – С. Г. Адамович. Після звільнення з комуни Степан Акимович був призначений управляючим колонії імені М. Горького. У “Типах і прототипах” до “Педагогічної поеми” Макаренко мав намір зобразити Дидоренка в образі І. А. Дубовика, давши йому таку характеристику: “Такий який є. Він педагог у душі, але малокультурний. Зате він чудовий і відданий працівник”. Характерний штрих: у списку прототипів “Педагогічної поеми” прізвище Дидоренка зустрічається у категорії “Свої”.

Характер стосунків А. С. Макаренка з педагогічним колективом комуни є однією з тем, дослідження яких значно ускладнюється обмеженістю достовірних джерел. Той факт, що, на відміну від керівництва Горьківською колонією, в комуні кадрові питання вже не були виключною прерогативою Макаренка, дає підстави для пошуків якщо не опозиції, то, принаймні, відсутності повної одностайності серед педагогів у ставленні до його педагогічних інновацій. Можливо, одним із відголосків подібних процесів є фрагмент протоколу педагогічної ради робітфаку комуни за червень 1934 року: перераховуючи перешкоди, що заважали працювати педагогічному колективу протягом навчального року, була відзначена невідповідність дитячому вікові “нагромадження позашкільної роботи”.

Із характером кадрового складу педагогів комуни тісно пов’язані питання методів і загальної продуктивності навчальної роботи. Серед відповідних свідчень цікавими є спогади І. Д. Токарєва стосовно роботи вчителів-філологів – викладача С. П. Пушнікова (російська мова і література) і Є. С. Магури (українська мова і література).

Однак якщо оцінювати загальні показники якості роботи педагогів, то треба визнати, що в цілому на робітфаку комуни вони були досить високими. І. Д. Токарєв, який вчився спочатку (1934 р.) в школі, а потім (1935–1937 рр.) на робітфаку, підтверджує, що, наприклад, такі дисципліни, як хімія, історія й географія були не гіршими за рівнем викладання, ніж у Харківському архітектурно-будівельному технікумі, до якого він вступив по випуску з Комуни у 1937 році. Крім того, за його твердженням, педагоги в комуні користувалися пошаною, що, відповідно, підтримувало дисципліну на уроках у школі. Отримана в навчальному комбінаті комуни теоретична підготовка дозволила І. Д. Токарєву, як і багатьом іншим комунарам, витримати конкурс при вступі до технікуму.

Інструктори виробництва виступали ще однією достатньо чисельною категорією працівників комуни, педагогічна функція якої, очевидно, виходила за межі суто навчальних завдань, граючи важливу роль у системі професійного виховання комунарів. Інструктор був саме тою людиною, яка не лише прищеплювала вихованцям базові професійні навички безпосередньо на робочому місці, але й виявляла вищі зразки фахової майстерності, виступала живим носієм професійного ставлення до конкретної справи. Документи, на жаль, не зберегли для нас достатньо інформації про повний склад, фаховий рівень і педагогічну діяльність інструкторів. Відносно повні поіменні списки інструкторів відносяться до 27 травня і 9 серпня 1935 року. В цей час на заводі електроінструменту комуни на вказаних посадах перебували: у механічному цеху – Ф. Д. Кушнирь, Н. Т. Лашко, В. М. Луций, П. Г. Остапенко, І. Н. Червенко; у складальному цеху – В. І. Єфіменко, Г. Д. Ковшар, Є. М. Шейдін. Але на початок серпня в аналогічному списку серед інших уже не зустрічаються імена Кушниря й Остапенка, проте з’явилося нове прізвище – Пономаренка.

Що стосується фотозаводу, то в травні 1935 року серед його працівників інструкторські обов’язки виконували: по механічному цеху – М. Я. Авва, В. М. Китвенко, Н. А. Разуваєв, С. А. Сериця; по оптичному – А. І. Байков, л. Л. Бобрик, Є. І. Дмитрієв, О. Ф. Нечай, Є. П. Паточкіна, Д. Н. Стариков, Д. Д. Тарарака; по складальному – Г. С. Грибков, В. А. Попов. Із них Китвенко і Разуваєв протягом літа, ймовірно, комуну залишили.

У цей же період інструкторами інструментального виробництва комуни працювали: А. В. Земелькіна, Е. Ф. Степченко, В. І. Філатов, А. С. Шутенко. У списку, датованому 9 серпня, з’являються два нових інструктори – Педаш і Приходченко, але більше не згадуються Земелькіна і Філатов.

Уривчасті відомості про професіоналізм інструкторів іноді знаходимо в управлінській документації та багатотиражній пресі. Так, наказом по комуні за жовтень 1934 року майстру експериментальної майстерні фотозаводу інструктору Богдану оголошувалася подяка і була видана премія за те, що він сконструював пристрій для прискореної рубки пруткового матеріалу, а 22 квітня в статті “Кропачівщина”, надрукованій у газеті “Дзержинець”, сам Макаренко звертає увагу комунарів на майстерність одного з майстрів-інструкторів мідноливарного виробництва комуни Поляченка і закликає повчитися у нього. Як добрі працівники, охарактеризовані інструктори Михайло Іванович Шарий, який прийшов у комуну з заводу ріжучих інструментів, Григорій Данилович Ковшар, що прибув у липні 1932 р. з Конотопського механічного заводу, й Ананій Степанович Шутенко, котрий перейшов 2 грудня 1933 з Харківського паровозобудівного заводу. Але все ж стосовно двох останніх керівництво не забуло зазначити, що вони в політичному житті себе не виявляють.

Ще менше можна знайти фактів про спроби і форми реагування інструкторів на незадовільну роботу підопічних комунарів, але можна побачити, що в арсеналі їхніх заходів впливу не бракувало такого потужного методу, як апелювання до органів самоврядування комуни. Так, 1 жовтня 1932 року рада командирів розглядала заяву інструктора заготівельного цеху заводу електроінструменту Базилевича про те, що вихованець Яновський робить багато браку на свердлувальному верстаті.

Опис виховних можливостей інструкторів буде неповним, якщо не згадати й про деякі прикрі недоліки. Інструктор Шевченко у квітні 1930 року наказом по комуні отримав догану за порушення розпорядження заввиробництвом і виконання приватних робіт у майстерні комуни. Інший його колега, інструктор складального цеху Федір Романович Бороздін, що прийшов до комуни у квітні 1934 р. із радгоспу “Індустріальний” Чугуївського району Харківської області, партійним керівництвом характеризувався як посередній працівник, політично невитриманий, за яким помічено “прагнення збільшити свій заробіток на рвацьких началах”. Уже згаданий вище Ф. Д. Кушнирь, виявляється, був звільнений із Харківського електромеханічного заводу-школи за п'янку та відмову від роботи.

Окрім педагогів і інструкторів, вагомою і впливовою часткою дорослого оточення комунарів виступали представники адміністрації, інженерно-технічні фахівці, робітники й інші, переважно вільнонаймані, працівники комуни.

Особливо цікаві дані можна знайти про двох співробітників комуни, високий професіоналізм яких органічно поєднувався з їх природною самобутністю та здатністю творчо вирішувати виробничі завдання, – начальника виробничої частини з 1 жовтня 1927 р. по 15 квітня 1929 р. П. А. Колессу і завідуючого комунарським виробництвом з 15 березня 1930 року С. Б. Когана.

Згадка про Павла Адольфовича Колессу є у статті А. С. Макаренка “Перегорнуті сторінки”: “Зав. виробництвом Колеса (!), той, що так невдало і часто не з своєї вини виробляє шафки і туалетні столики”. Він також пише, що на звільнене місце Колесси нікого не прислали. 21 вересня 1935 року заступник начальника педагогічної частини комуни Т. Д. Татаринов на вимогу Харківського обласного управління НКВС дав таку характеристику Колесси: “у вересні 1927 р. Комісією з увічнення пам’яті Ф. Е. Дзержинського було запропоновано організувати при ДТК навчальні майстерні для вихованців. З покладеним на нього завданням т. Колесса прекрасно впорався, обладнавши слюсарно-механічну і деревообробну майстерні, забезпечивши їх інструктажем, планами і першими замовленнями. Інженер Колесса був залишений на роботі в комуні на посаді завідуючого виробництвом. За час своєї роботи в комуні проявив себе знаючим свою справу, відданим комуні, великим ентузіастом. Безкорисний, з робочим часом ніколи не рахувався. У колективі добрий товариш, добросердечний, що особливо проявлялося у надзвичайно чуйному ставленні до товаришів, хоча зовнішній вигляд т. Колесси завжди носив відбиток гордовитої вищості. Але разом з цим слабою стороною його роботи була канцелярська безгосподарність з усіма її наслідками: уміння звичайно обіцяти більше, ніж міг зробити, звідсіля приходилося йому всякими правдами і неправдами вивертатися, навіть скандалити, що наприкінці своєї роботи призвело до втрати авторитету як серед комунарів, так і осіб, що мають замовлення у комуні. У 1929 р. т. Колесса змушений був залишити роботу у комуні”.

Надзвичайно колоритною фігурою був Соломон Борисович Коган, якому Макаренко присвятив багато уваги у своїх художніх творах. С. Б. Коган за декілька років перебування у комуні змінив декілька важливих для розвитку промисловості закладу посад: заввиробництвом комуни, завідуючий комерційною частиною комуни, начальник матеріально-технічної служби Управління об’єднаними підприємствами комуни, помічник начальника комерційного відділу комуни, начальник відділу постачання, помічник начальника відділу постачзбуту комуни. Саме в статусі помічника начальника комерційного відділу він на початку серпня 1934 року отримав подяку разом з іншими керівниками комуни.

Крім своєї надпродуктивної організаційної діяльності, С. Б. Коган активно полемізує з комунарами на сторінках багатотиражної преси. Лише протягом квітня 1930 року він опублікував одну статтю в “Шарошці” і три у “Дзержинці”: “Всім буде робота” (відповідь на запити комунарів про стан виробництва, розвиток та плани), “Не треба паніки!” і “Бруд”. До речі, в номері “Дзержинця” за 22 квітня, у якому вийшли два останніх матеріали Когана, Макаренко у статті “Кропачівщина”, описуючи ліквідацію наслідків браку в ливарному цеху, не забуває в черговий раз підкреслити авторитет Соломона Борисовича: “Як тільки установили, що глина не годиться, товариш Коган і всі майстри вжили найрішучіші заходи до виправлення помилки. Я прямо говорю: проявлена ними енергія і винахідливість можуть послужити чудовим прикладом передусім для комунарів”.

У підготовчих матеріалах до “Педагогічної поеми”, де Соломон Борисович потрапив до категорії “Свої”, Макаренко так пише про змальованого з нього персонажа Бориса Самойловича Клямера: “Такий, який він є. У комуні імені Дзержинського він починає відразу зі стандарту і приводить її до грошей”. У “Марші 30 року” і “ФД-1” Коган виведений під ім’ям Соломона Борисовича Левенсона, у п’єсі “Мажор” – Соломона Марковича Блюма, у “Прапорах на баштах” – Соломона Давидовича Блюма, у плані роману “Людина” – Соломона Давидовича Купермана. Але найяскравішу характеристику Соломон Борисович отримує від Макаренка на сторінках глави “Нагороди” “Педагогічної поеми”: “<…> у цієї людини всередині сидить демон діяльності, і Соломон Борисович нічого з цим демоном поробити не може. Соломон Борисович не приніс із собою ні капіталів, ні матеріалів, ні винахідливості, але в його рихлому тілі без втоми носяться і клекочуть сили, які йому не вдалося витратити при старому режимі: дух заповзятливості, оптимізму і натиску, знання людей і маленька, простима безпринципність, що дивним чином уживалася із зворушеністю відчуттів і відданістю ідеї”.

Наступником Когана у справі організації комунарського виробництва з березня 1932 року став Кочубієвський, посада якого з 27 липня наступного року стала іменуватися, як помічник начальника комуни з виробничо-технічної частини. Дані про організаторську діяльність Кочубієвського не залишають сумнівів у його професіоналізмі, проте з підприємницькою ініціативою саме цієї людини Макаренко пов’язує депедагогізацію комуни. У серпні 1932 року в згаданому листі до М. М. Букшпана педагог з болем говорить про головне своє досягнення, плід величезної “філігранної роботи” – колектив, до якого поставились так “марнотратно і легковажно, просто стали його вживати із жадібністю і не озираючись, як прийшлося по апетиту Кочубієвському”. За образним виразом Макаренка, Кочубієвському захотілося використати дисципліну, міць і культуру унікального комунарського колективу “для виробничого марафету”. За нашими даними, останній раз ім’я Кочубієвського зустрічається в документах комуни 19 листопада 1933 р., коли за його поданням комунарку Мельникову включили до списку кращих працівників конструкторського бюро. Кочубієвській, імовірно, став прототипом Г. В. Дмитриєвського у п’єсі “Мажор”, який охарактеризований Макаренком так: “Високий, сухий, дуже ввічливий і завжди серйозний”.

Серед інженерно-технічних працівників, професіоналізм і відданість справі яких лягли в основу індустріальних досягнень комуни, на особливу увагу заслуговує Микола Олексійович Горбунов. У комуні він працював з 1 лютого 1932 року і спочатку обіймав посаду головного інженера заводу електроінструментів. У цьому статусі, наприклад, Горбунов у березні 1933 року доповідав Раді командирів про становище на заводі. Коли 27 липня 1933 р. наказом Балицького “з метою прискорення освоєння нового заводу фотоапаратури і формування єдиного виробничого апарату комуни” створювалася єдина виробнича частина, саме він очолив її електроінструментальний відділ, а незабаром був призначений тимчасово виконуючим посаду головного інженера і помічника начальника виробничо-технічної частини Управління об’єднаними підприємствами комуни. У подальшому Микола Олексійович стає головним інженером підприємств комуни й іноді навіть здійснює тимчасове керівництво нею, фактично вважається провідним спеціалістом фотовиробництва, а у серпні 1934 р. отримує подяку та премію за “ударну роботу в конструюванні, подальше освоєння ФЕДів і впровадження конрольних приладів”. У грудні 1934 року, як і інші керівники комуни, він удостоюється звання почесного комунара. Є відомості, що Горбунов розділив долю Кононенка, Сахарова та Силакова і до комуни імені Дзержинського потрапив не із власної волі – 10 лютого 1931 року Колегією ОДПУ він був засуджений на 10 років ув’язнення у концентраційному таборі, який, очевидно, й було замінено роботою по спеціальності на підпорядкованих ДПУ підприємствах. Зрештою, слід згадати, що Макаренко знайшов місце й Горбунову серед персонажів п’єси “Ньютонові кільця”; Микола Олексійович послужив прототипом для створення образу П. П. Воргунова.

 

Микола Олексійович Горбунов (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002)

 

Тим же липневим 1933 р. наказом В. А. Балицького начальником оптичного відділу Управління об’єднаними підприємствами комуни призначався Л. П. Перфильєв. Висококваліфікований спеціаліст, він на грудень 1933 року обіймав уже дві ключові посади – помічника головного інженера та начальника дослідного заводу фотоапаратів. Правомірним є припущення, що Перфильєв також брав участь і в проведенні занять технічного мінімуму для комунарів, оскільки, коли 9 травня 1934 року наказом по комуні організовувалися ці заняття, присутність на них керівників виробництва, у тому числі й Перфильєва, вважалася обов’язковою. З поки що невідомих причин у подальшому Перфильєв був дещо понижений на посаді і упродовж 1935 року працював лише начальником оптичного цеху фотозаводу. Оскільки Перфильєв відігравав помітну роль у розбудові фотовиробництва комуни, Макаренко не міг не обрати цього досвідченого інженера, як і його колегу та керівника М. О. Горбунова, прототипом одного з персонажів п’єси “Ньютонові кільця”.

Коли 4 березня 1934 року П. Ю. Силаков залишив посаду начальника електроінструментального заводу, на його місце був призначений інший, не менш досвідчений спеціаліст – А. С. Петров. Успіхи Петрова у керівництві складним підприємством не залишилися без уваги, 3 серпня 1934 р. він був премійований за, як зазначалося в наказі, “виконання програми по ФД-3 і своєчасну підготовку технологічного процесу по ФД-5”. Нашу увагу постать Петрова привертає з огляду на одну вагому обставину: він був прибічником і, очевидно, активним втілювачем унікального за своїм професійно-виховним значенням проекту – зміни статусу заводу електроінструментів, перетворення його на “комунарський завод”. Останнє підтверджує виступ Петрова 20 листопаду 1934 року на засіданні Ради командирів. Свою посаду начальника електровиробництва комуни Петров займав до 1940 року і разом з іншими отримав звання почесного комунара.

 

А. С. Петров (експозиція музею історії Харківського машинобудівного заводу ФЕД)

 

Можна назвати ще декілька імен спеціалістів, чия здатність вирішувати найскладніші технологічні завдання, практичний досвід і самовіддана праця стали провідним фактором у формуванні професійного середовища комуни. Це І. В. Болотін – начальник відділу технічного контролю, роль якого “в боротьбі за якість, упровадження контрольно-вимірювальних приладів” у серпні 1934 р. була відмічена керівництвом; С. С. Шейнгауз – начальник центрально-інструментального відділу Управління об’єднаними підприємствами комуни, пізніше керівник технологічної групи технічного відділу, так само нагороджений “за організацію виробництва оптичних верстатів і підготовку ФД-5”; П. А. Ярошенко – в 1935 – 1936 рр. начальник фотовиробництва комуни. Останній 5 січня 1936 року виступив у “Дзержинці” з великою статтею “За стаханівський фото-завод”, у якій підняв питання оптимізації використання обладнання, налагодження безперебійного постачання, усунення порушень трудової дисципліни серед комунарів.

Тривалий час керував планово-економічним відділом Управління об’єднаними підприємствами комуни Г. Н. Аврутін, який пізніше, у 1938–1942 роках очолював створений при комуні завод № 3 – спеціальне оборонне підприємство – і у важких умовах евакуації налагодив випуск конче потрібної для фронту оптичної продукції. Крім того, не остання роль у технологічних успіхах комуни належала керівникам підрозділів фотовиробництва – начальникам збирального цеху Зарецькому і Д. Б. Чечельницькому, начальнику механічного цеху А. Є. Лапкові, керівникам збирального і ливарного цехів електровиробництва М. Ф. Рютіну і Я. К. Чурилову, начальнику інструментального виробництва Д. М. Шарикову та багатьом іншим.

 

Начальник планово-економічного відділу Управління об’єднаними підприємствами комуни Г. Н. Аврутін
(На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002)

 

Але, як зазначалося, незважаючи на виховний профіль комуни, її керівництво не виявляло особливої обережності в питаннях добору вільнонайманих працівників власних підприємств, завдяки чому досить часто серед останніх траплялися люди, за своїми морально-психологічними і фаховими характеристиками здатні утворити певну альтернативу тим професійним ідеалам, до яких намагався долучити своїх вихованців Макаренко. Показовим у даному відношенні є лист О. С. Бронєвого до Тепера, датований 4 лютого 1934 р.: “Судячи з наказів, у нас в прийнятті на роботу робиться із Комуни прохідний двір. Треба встановити порядок, щоб ми службовців приймали б з рекомендацією і з характеристикою або атестацією попередньої служби. Не забувай, що ми підприємство ДПУ і всіляка сволота хоче до нас пролізти. <…> треба встановити порядок визначення категорій або переводу з однієї категорії в іншу, такий, щоб спецкомісія техніків та кращих майстрів визначала ці категорії після екзамену у неробочій час, причому, до екзамену мають бути включені й теоретичні знання, а саме визначення або перевід у вищу категорію мають бути подією на заводі і всі повинні знати про це, а не механічно наказом переводити. <…>” До речі, наостанок Бронєвой висловив свої претензії й до практики формування контингенту вихованців: “Чому грубо порушуються мої вказівки, приймаються і звільняються комунари без моєї санкції?”.

На виконання вимоги Бронєвого в середині лютого секретний відділ почав надсилати запити до попередніх місць роботи працівників комуни щодо їх професійних, ділових, громадсько-політичних якостей, а також можливих компрометуючих фактів. Ці дані створюють не зовсім позитивну загальну картину кадрового складу її робітників. Наведемо документальні дані, що збереглися в архіві. Слюсар К. С. Рябцев до приходу в комуну був звільнений із харківського заводу “Світло шахтаря” за прогул. М. Й. Шапошников, працюючи на Харківському турбогенераторному заводі, як фрезерувальник “був робітником низької якості”, але обов’язки планувальника виконував “не погано”. О. О. Долотов за час перебування в “Укровочтрактороцентрі” – організації, розшифровку назви якої нам, на жаль, знайти не вдалося, – спочатку як технік-механізатор, а потім референт бюро раціоналізації і винахідництва, з роботою “справлявся слабо, зважаючи на недостатню технічну підготовленість і непристосованість до роботи в апараті”; також мали місце окремі упущення в роботі, за що він і був звільнений. М. А. Іванов, здійснюючи технічний контроль інструментального цеху на Харківському металопрокатному і штампувальному заводі, “до роботи ставився не з належною увагою, мав прогули без поважних причин”. З цього ж заводу був звільнений “за халатне ставлення до своєї роботи, що виражалося у бездіяльності до виконання своїх обов’язків по боротьбі з браком і поліпшенню якості продукції” і завідувач Відділу технічного контролю І. Л. Згурський. “Як той, що не відповідає своєму призначенню” позбувся посади рахівника Харківського районного робітничого кооперативу В. Д. Андріанов. Г. Є. Розенберг лише за півроку роботи у збройних майстернях отримав таку характеристику: “слюсар був поганий, не виходив на роботу по 2 – 3 тижні”. З Харківського електромеханічного заводу-школи були звільнені, за прогул – С. С. Гурін та за неявку на роботу – В. Н. Козополянський. П. І. Покровський, як головний бухгалтер авіазаводу, “на роботі себе не проявив, слабий адміністратор і організатор”.

Серед відгуків у цілому небагато відносно позитивних характеристик. Так, В. В. Лицкіндорф, працюючи на харківському авіазаводі, “себе нічим не проявив, зі своєю роботою справлявся задовільно. У громадській, політичній роботі був пасивним”. Аналогічну характеристику отримав і інший працівник авіазаводу – бухгалтер Гордієнко. До роботи в МТС ставилася задовільно С. Двоскіна, працівником “рядовим і безініціативним” була на турбогенераторному заводі виконувач столу особового складу В. А. Храско.

Цілком схвальні відгуки отримали лише декілька працівників. Н. І. Кравцов, працюючи помічником бухгалтера на авіазаводі, зарекомендував себе як “усидливий” і такий, що “акуратно ставився до своїх обов’язків”. Студент 3-го курсу Харківського авіаційного інституту В. Д. Загребаєв, що навчався без відриву від роботи в комуні, охарактеризований своїм ВНЗ як “здібний хлопець, розвинений достатньо, активно працює у планерній справі” <580, арк. 13>. М. Т. Завгородній як технік у проектному відділі Українського науково-дослідного авіадизельного інституту “був працівником акуратним, старанним і виконував доручену роботу досить успішно”.

При цьому стали відомі й свідчення високих професійних якостей інженерного складу. К. Піонтек, працюючи помічником виконроба на будівництві Харківського турбогенераторного заводу, не лише добре виконував свої посадові обов’язки, але вносив раціоналізаторські пропозиції, за що неодноразово преміювався; колишній працівник “Гіпросталі” Криворотченко отримав відгук як добрий конструктор теплової частини електропідстанцій, ініціативний, добросовісний виконувач дорученої роботи <580, арк. 26>. Свого колишнього працівника Л. П. Гавра Ленінградський державний оптичний інститут охарактеризував як добросовісного, акуратного й дисциплінованого, що не мав жодного порушення трудової дисципліни.

Загалом, серед отриманих спеціальною частиною комуни протягом 1934 р. 32-х характеристик і відгуків на працівників, цілком схвальними можуть вважатися лише 8 (25%) і нейтральними – 7 (21,9%), у той час як негативними – 17 (53,1%).

 

6.4. Розвиток промислового потенціалу

 

Завдяки конструктивній позиції керівництва, впровадженню прогресивних форм господарювання, ентузіазму та згуртованості співробітників і вихованців на початок 1934 року комуна імені Дзержинського об’єднувала три високотехнологічних промислових підприємства – інструментальний, електроінструментальний і фото заводи, мала навчальний комбінат із низкою оснащених кабінетів, інтернат, багатоквартирні житлові будинки, дитячі ясла, їдальню, гараж, склади, пральню, оранжерею і ферму на 500 голів племінних свиней. Заводи, які на кінець 1934 року виробляли продукції на 15 млн. карбованців, були обладнані дорогими імпортними верстатами кількістю 61 шт., загальна чисельність персоналу на них – робітників, педагогів, інженерно-технічних працівників – досягала в цей час 1400 чол.

 

Центральна частина Комуни імені Ф. Е. Дзержинського (аерофотознімок з борту німецького літака-розвідника 30 серпня 1941 р.). Позначки на знімку: 1 – дорога до Бєлгородського шосе – шлях на Харків (тепер вул. Рудика); 2 – гуртожиток комунарів (корпус Б); 3 – 4-х поверховий житловий будинок інженерно-технічних працівників та співробітників комуни (з квартирою А. С. Макаренка); 4 – праве крило корпусу А (спальні комунарів); 5 – центральна частина корпусу А з “прапорами на баштах” (навчальні класи, “гучний” і “тихий” клуби, бібліотека, кабінет А. С. Макаренка, кабінет секретаря Ради командирів (ССК), кімната Ради командирів, спортзал, їдальня, кухня); 6 – ліве крило корпусу А (механічний цех заводу електроінструментів); 7 – ливарний цех заводу електроінструментів; 8 – добудоване пізніше, очевидно, після 1937 року, продовження виробничого цеху заводу електроінструментів; 9 – гараж; 10 – можливо, медпункт (“больничка”); 11 – можливо, столярна майстерня; 12 – фруктовий сад; 13 – заводоуправління; 14 – виробничий корпус інструментального заводу; 15 – навчальні цехи – оптичний і механічний; 16 – парк; 17 – виробничі корпуси фотозаводу; 18 – очевидно, будівля школи і робітфаку; 19 – Механічний цех фотозаводу (http://www.wwii-photos-maps.com/aerialkharkov/TUGX1271SKSG-300841/slides/TUGX1271SKSG-300841-029.html)

 

Сучасний супутниковий знімок колишньої центральної частини Комуни імені Ф. Е. Дзержинського (тепер територія Державного науково-виробничого підприємства “Об’єднання Комунар”; знімок ). Позначки на знімку: 1 – 4-х поверховий житловий будинок (вул. Рудика, 13) – колишні квартири А. С. Макаренка, інженерно-технічних працівників та співробітників комуни; 2 – колишнє праве крило корпусу А (спальні комунарів); 3 – залишки центральної частини корпусу А; 4 – колишнє ліве крило корпусу А (механічний цех заводу електроінструментів); 5 – колишнє приміщення ливарного цеху заводу електроінструментів; 6 – колишнє продовження виробничого цеху заводу електроінструментів; 7 – залишки будівлі механічного цеху фотозаводу (Google Earth)

 

Комунари на вході до заводоуправління комуни; на задньому плані центральна частина корпусу А з “прапорами на баштах” (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Але цим індустріальним успіхам передував надзвичайно напружений процес накопичення виробничого, економічного і комерційного досвіду, пов’язаний із напівкустарним виробництвом.

Завдяки старанням Адміністративно-господарського управління НКВС до моменту відкриття комуни в ній були обладнані слюсарно-механічна, деревообробна, шевська і швейна напівкустарні майстерні, які, за словами самих організаторів, мали лише декілька “зношених верстатів старої конструкції”. Причому, як свідчать документи, Правління комуни вважало такий перелік достатньою підставою для зразкової постановки свого виховного закладу, оскільки середньостатистична дитяча установа того часу була обладнана значно гірше.

 

Деревообробна майстерня комуни (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А.Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Початкові завдання майстерень були спрямовані поки що на задоволення внутрішніх потреб комуни, але тут помітною вже була досить висока продуктивність праці: лише упродовж січня–березня 1928 року 12 дівчат-комунарок, що працювали у швейній майстерні, практично забезпечили всю комуну найнеобхіднішим: пошили 168 предметів верхнього одягу, 462 штуки білизни і 168 різних дрібних речей. Але майже з перших місяців існування комуни майстерні намагалися брати підряди й на виготовлення ліквідної продукції. Так, А. С. Макаренко згадує, що вже у травні 1928 року слюсарна майстерня виконувала комерційне замовлення на виготовлення чарунок для квитків міської залізничної станції. Однак брак обладнання і низька комерційна культура керівників промислової частини комуни вже в лютому 1929 року призвели до фінансової кризи. Деревообробна майстерня виготовляла вручну шафи, що приносило лише збитки,слюсарня, яка на той час мала тільки лещата, фрезерний і револьверний верстати, залишалася без замовлень. Занепад виробництва почав негативно впливати на вихованців, “комунарський колектив почав уже нудьгувати,” – писав А. С. Макаренко. Траплялися крадіжки. Але незабаром ситуація дещо змінилася. Педагог так описує події травня–липня 1929 року: “У нас було замовлення на театральні меблі для нового клубу будівельників у Харкові. Ці меблі – тисячу з гаком місць – ми робили напружено і пристрасно. У майстерні деревообробній працювали усі: столяри, слюсарі, дівчата і педагоги, працювали по 8 годин на день”. 16 липня замовлення було здано, що принесло комуні декілька тисяч прибутку, з яких навіть вдалося виділити 4000 крб. на московський похід.

 

У швейній майстерні комуни (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Влітку 1929 року новим завідувачем виробництва комуни був призначений Кропачов, людина, за словами А. С. Макаренка, ледача. Його виробнича ініціатива теж не пішла далі збиткового виготовлення клубних меблів: “Матеріалів немає, майстрів добрих немає, договори невигідні, а спитати нема з кого <…> нас заїдала кропачовщина. Кропачова крили на кожних загальних зборах, крило бюро, а він твердив лише єдине: почекайте, все буде чудово”. Організація пошивного і розширення деревообробного цеху, датовані24 грудня 1929 року, не могли кардинально змінити економічний стан закладу, тому кінець поточного і початок наступного року А. С. Макаренко позначає як час найбільшої бідності – “збитків ставало все більше й більше, часто-густо в Комуні не можна було дістати карбованця”. Таким чином, до 1930 року в цілому виробництво комуни працювало з фінансовим дефіцитом, що покривався відрахуваннями із зарплатні працівників НКВС.

 

А.С. Макаренко – завідувач Дитячої трудової комуни імені Ф.Е. Дзержинського, 1930 р. (архів науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Початок весни 1930 року став часом дуже важкого операційного повороту, пов’язаного з появою в комуні “справжніх виробничих установок”. 13 березня комуна придбала старе обладнання (3 токарних верстати, ливарний барабан) і налагодила випуск металевих деталей для ліжок та маслянок Штауфера. В цей же час вихованці активно виробляли стандартні меблі й “тисячами шили трусики”. Зміцнення виробничих потужностей комуни призвело до того, що менше ніж за місяць, вже 10 квітня, була запроваджена заробітна платня для комунарів. Такий крок керівництва сприяв підвищенню відповідальності вихованців за свою роботу, і разом з тим привів до росту продуктивності праці. Документи ілюструють ріст фонду заробітної плати комунарів у цей період: травень – 2246 крб. 15 коп., червень – 3476 крб. 60 коп., липень – 4067 крб. 85 коп., вересень (у серпні комунари перебували у відпустці) – 4820 крб. 22 коп., жовтень – 5185 крб. 97 коп., листопад – 4470 крб. 17 коп. Загалом за 1929–1930 роки середня місячна заробітна платня комунара складала 26 крб. 70 коп., але наприкінці 1930 року було запроектовано її підвищення на 25% (до 33 крб. 25 коп.).

 

Продукти ранніх етапів виробництва комуни імені Ф. Е. Дзержинського: залізничний компостер і маслянки Штауфера (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Пізніше інженер комуни П. Ю. Силаков, спостерігаючи за роботою в напівкустарних майстернях, висловив своє захоплення комунарами, які проявляли чудеса енергії, спритності, швидкості і величезної продуктивності. Саме ці їхні якості виступили згодом головною гарантією успіху для групи інженерів, що розробляла проект реконструкції виробництва комуни.

Збитковість майстерень комуни, яку пізніше Правління пояснювало відсутністю плановості в роботі, призвело до повної їх реорганізації в травні 1930 року. Завдяки цьому 1 червня стало ключовою подією у виробничій історії комуни – саме цього дня вона перейшла на повну самооплатність. Однак ця обставина, ймовірно, не передбачала автоматичного припинення фінансування з боку ДПУ, оскільки, згідно з доповіддю Правління, припинення дотацій Колегії і відрахувань із зарплатні співробітників ДПУ УСРР на користь комуни відбулося лише 1 листопада. Таким чином, затверджена в розмірі 10 000 крб. прибуткова частина кошторису закладу вже на перший квартал 1931 року складалася з таких статей: відрахування із зарплатні комунарів – 3500 крб., прибуток від радгоспу імені В. А. Балицького – 4000 крб., прибутки майстерень і підприємств комуни – 2500 крб.

Вказана зміна економічного статусу комуни створювала підвалини для її вільного промислового розвитку, оскільки забезпечувала виробництво обіговим капіталом. У ці ж дні розпочинається будівництво збирального цеху деревообробної майстерні, який “був збудований із усілякої нісенітниці – дикту, обрізків, ганчірок і землі, але мав колосальні розміри. <…> цей цех все ж дав можливість випускати масову продукцію. Комуна почала викидати на ринок тисячі столів, стільців, креслярських столів та інше”. Щоденний випуск продукції, за словами А. С. Макаренка, досяг суми 3000 карбованців.

Поліпшення матеріальної бази та нові методи організації виробництва призвели до того, що лише за п’ять місяців, із травня до 31 жовтня 1930 року, комунари випустили продукції на 151 776 крб. 03 коп. Найбільший внесок у це зробило металічно-арматурне виробництво, продукція якого сягнула 80 215 крб. 76 коп. Результат роботи деревообробників становив 46 367 крб. 27 коп., ниткарів – 15 417 крб.; найменше виробили швейники – лише 9776 крб. Загальний прибуток виробництв комуни за названий період склав 84 409 крб., що створило фінансову базу для значного збільшення капіталовкладень. Розподіл витрачених тоді на виробничі й інші потреби 97 101 крб. 56 коп. мав такий вигляд: будівництво нових приміщень для кузні, збирального цеху та житлового будинку – 42 071 крб. 51 коп., на ремонт і переобладнання виробничих приміщень – 8121 крб. 24 коп., на закупівлю обладнання – 23 688 крб. 35 коп., на закупівлю матеріалів – 13 720 крб. 46 коп., на оплату боргів – 9500 крб.

На кінець 1930 року промисловий потенціал комуни складався з трьох головних виробництв: швейного, металічно-арматурного з мідно-ливарним, токарно-слюсарним, нікелювальним цехами та кузнею; деревообробного з машинним і збиральним цехами. На цей же час верстатний парк виробництва значно зріс і складався з 14 токарних верстатів, 4 шліфувальних, 2 ексгаустерів, вагранки, 3 пресів, 1 револьверного верстата і 30 пар опок.

Ниткова майстерня, що діяла до 25 грудня, була зачинена у зв’язку з її невідповідністю загальній виробничій установці комуни. Розподіл комунарів по цехах і виробництвах на цей час був таким: збиральний цех деревообробної майстерні – 39 чол., токарно-слюсарний цех та кузня – 34 чол., швейне виробництво – 30 чол., ливарний цех – 19 чол., машинний цех деревообробної майстерні – 14 чол., нікелювальний цех – 9 чол. Поза майстернями працювали ще 4 комунари.

 

Молодші комунари у “вільній” майстерні (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Упродовж 1930–1933 років активно формувався автопарк комуни, коли за рахунок виробничих сум безпосередньо на заводах-виробниках були придбані вантажні й легкові автомобілі. Дана обставина дещо розширювала професійно-освітні можливості комуни, оскільки наявність автотранспорту дозволила ввести до навчальних планів робітфаку курс автосправи. Документи підтвердили, що дана дисципліна дійсно викладалася на робітфаці комуни до початку 1933–1934 навчального року.

 

Гараж комуни – знімок із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р. А. С. Макаренко так підписав це фото: “Гараж комуни. В комуні є сім машин – дві легкових і п’ять вантажних”
(фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Досить стислі терміни укомплектування автомобільного парку та показники пробігу окремих авто є ілюстрацією темпів зростання матеріально-виробничої бази та ділової активності комуни в цей час. У 1930 р. на баланс закладу поступив легковий 4-місний відкритий автомобіль Ford Model A, ймовірно, ще американського виробництва, хоча в документах комуни зазначено, що він був отриманий на московському заводі АМО. Вже на кінець 1934 р. пробіг легковика становив 200 000 км.

Рік потому, як зазначено в реєстраційній картці, до комуни прибув з Горьківського автозаводу 17-місний автобус. Оскільки автобуси на Горьківському автозаводі почали виробляти лише в 1933 р., можна припустити, що або рік прибуття у документі вказаний неправильно, або на автобус пізніше була переобладнана отримана тоді ж 1,5-тонна вантажівка ГАЗ-АА. Останнє підтверджується тим, що в березні 1934 р. даний транспортний засіб у документах значиться саме як вантажівка. Показники пробігу автобуса, які досягли 30 000 км, засвідчують, що його експлуатація була теж досить інтенсивною, хоча функцією цього транспортного засобу було головним чином перевезення комунарів і співробітників між комуною і Харковом.

Особливо помітним поповненням рухомого складу комуни було отримання в 1932 р. з Москви чотирьох вантажних автомобілів АМО-3 вантажопідйомністю 2,5 т, які вже на грудень 1934 р. мали пробіг 220, 185, 190, 150 тисяч км. (за іншими даними, на березень 1934 р. автопарк комуни складався з п’яти вантажних АМО-3. Про характер і рівень постачання комуни говорить такий факт: судячи із заводських номерів двигуна, дві вантажівки входили до першої виробленої тисячі цієї моделі, яка випускалася з 1931 по 1934 р., а одна з них навіть належала до першої серійної партії – двигун № 124. Того ж 1932 р. з Горьківського автозаводу отримана і 1,5-тонна вантажівка ГАЗ-АА, яка на кінець 1934 р. встигла пройти вже 200 000 км. У 1933 р. для потреб комуни був придбаний ще один легковик, ГАЗ-А, що відомий як радянський аналог американського Ford Model A і випускався Горьківським заводом з 1932 р. На кінець 1934 року, тобто менше, ніж за два роки, його пробіг досяг уже 75 000 км.

 

Автопарк комуни (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Автомобілі комуни на фоні виробничого корпусу заводу електроінструментів, прибл. 1931 р. (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Перетворення напівкустарних майстерень комуни з обов’язкових атрибутів офіційної системи трудового перевиховання неповнолітніх на економічно самостійні об’єкти господарювання, а також безпосередня і активна участь колективу вихованців у розширенні матеріальної бази закладу кардинально збагачували його педагогічний контекст. Але саме в цей час А. С. Макаренко зіткнувся з певним педагогічним конфліктом, підставою для якого стало протиріччя між економічним розвитком комуни і її виховними завданнями. Безпосереднім предметом конфлікту виступив характер кваліфікаційного розвитку комунарів.

Виробнича доцільність вимагала введення у цехах дрібного розподілу праці, коли кожен комунар виконував одну досить обмежену функцію виготовлення, обробки або збирання окремих деталей. Певною мірою, писав А. С. Макаренко, можна було побоюватися педагогічних збитків роботи на одній деталі, оскільки надмірно вузька кваліфікація комунара аж ніяк не могла входити до програми комуни. Навіть самі комунари звернули увагу на низький навчальний ефект поточного виробництва. Однак пізніше А. С. Макаренко все ж переконався в педагогічному ефекті такого способу організації виробництва. В циклі лекцій “Проблеми шкільного радянського виховання” він говорив, що розподіл праці на окремі найдрібніші процеси треба розглядати у часовій перспективі: “Кожний окремий хлопчик чи дівчинка в кожний окремий момент виконує лише одну операцію, яка, здавалося б, не дає ніякої кваліфікації, але впродовж декількох років, які комунар проводить у комуні, він проходить через таку велику кількість різних операцій, переходячи зрештою до найскладніших операцій – збирання тощо, що він дійсно стає дуже кваліфікованим працівником, необхідним для широкого суспільного виробництва, але не для кустарного”.

Наступний етап розбудови матеріальної бази комуни був пов’язаний із реалізацією проектів декількох підприємств, що виробляли досить потрібну для промисловості і оборони країни продукцію – електродрилі та фотоапарати.

Напівкустарне виробництво, яке до того було основою промисловості комуни імені Ф. Е. Дзержинського, уже ні психологічно, ні економічно не задовольняло вихованців, хоча вони на ньому й продовжували добросовісно працювати. Поворотним пунктом у розбудові індустріального потенціалу закладу було відвідування комунарами в липні 1929 року під час московського походу всесвітньо відомої своїми промисловими і педагогічними досягненнями Болшевської трудової комуни. “З того дня почали наші комунари мріяти про завод, але як до нього було далеко!”.

Лютий 1931 року А. С. Макаренко називає початком епохи реалізації мрії про новий завод. За його словами, в комуні з’явилася група інженерів, і на засіданнях Правління та ради командирів почалось активне обговорення спеціалізації та технічних деталей майбутнього підприємства, а також внутрішніх матеріальних і кадрових можливостей для його створення. 13 березня стало днем затвердження проекту будівництва заводу електроінструментів, а також гуртожитку, клубу і гаража.

П. Ю. Силаков же стверджує, що лише наприкінці травня 1931 року правління комуни запропонувало невеликій групі інженерів ознайомитися з її виробничою частиною й намітити шляхи її реконструкції. При цьому головними критеріями для вибору нового виробництва Правління висунуло: цікавість для комунарів з точки зору технології, користь для країни, показовість для інших подібних установ та забезпечення самостійного господарського існування і розвитку комуни. Остання вимога викликала в інженерів найбільші сумніви, оскільки на той час, як запевняє П. Ю. Силаков, у СРСР не існувало жодного прикладу, коли б майстерні при школі фабзавуча покривали всі витрати на утримання такої.

Група проектантів для себе конкретизувала поставлене завдання у вигляді таких положень: 1) при проектуванні виробництва комуни необхідно мати на увазі підготовку найдефіцитнішої професії кваліфікованих робітників у сучасній машинобудівній промисловості, якими є професії установників, колодників і інструкторів, що обслуговують масове виробництво і верстати зі складними настроюванням і пристроями. Це положення вимагає від виробництва, що проектується, масового характеру і обладнання найсучаснішими верстатами і знаряддями; 2) особлива увага має бути приділена інструментальному відділу, що готує весь спеціальний інструмент, пристрої, штампи тощо; 3) оскільки раціональна експлуатація сучасного обладнання залежить, головним чином, від уміння настроювати складні верстати, то робота з наладки має отримати центр ваги у виробничому навчанні; 4) для задоволення педагогічних цілей виробництво повинне охопити широкі технологічні процеси, має бути трудомістким і не замикатися обмеженим числом вузькоспеціальних автоматів; 5) характер, виробництво і масштаб обраного об’єкта мають забезпечити можливість відтворення поточності і роботи за граничними калібрами високого класу точності; 6) продукція, що виготовлятиметься, повинна являти собою цілісний закінчений механізм щодо повної фіксації уваги і охоплення широких технологічних і професійних навичок як у процесі виробництва, так і в процесі випробування і контролю якості; 7) необхідно передбачити досить змістовну роботу з випробування виготовленого механізму на лабораторних принципах, для чого бажано мати як об’єкт виробництва машину, тобто комбінацію двигуна і знаряддя; 8) перераховані умови роблять доцільним вибір об’єкта виробництва значної якості, дефіцитного для радянського ринку і такого, що, по можливості, звільнить країну від іноземної залежності, тобто продукту імпортного класу.

У наведеному документі привертають до себе увагу декілька суто педагогічних аспектів: забезпечення широти можливостей для професійного самовизначення і самовияву комунарів, максимальне розширення діапазону професійних навичок, створення можливостей для отримання досить високої кваліфікації.

Лише проаналізувавши довгий перелік можливих продуктів виробництва, що задовольняли б усім наведеним вимогам, проектанти зупинилися на пересувній електричній свердлувальній машині (за сучасною термінологією електричний дриль) із власним невеликим електромотором, потужністю 1/6 – 1/8 кінської сили, який здатний працювати від мережі напругою 110 або 220 вольт. Технічна перевага такої машини полягала в тому, що вона завдяки двигуну, пристосованому як для постійного, так і перемінного струму, могла експлуатуватися в будь-якому місці, де є струм потрібної напруги.

Обравши за зразок електродриль австрійської фірми “Petravić”, вагою лише 5 кг, проектанти, однак, розширили експлуатаційні можливості майбутнього виробу. Завдяки розробленому спеціальному штативу з’явилася можливість використання машини як стаціонарного пристрою. Крім чисто технічної переваги, штатив, що складався з литих чавунних деталей, становив великий навчально-виробничий інтерес, оскільки в своєму виробництві передбачав застосування сучасних фрезерувальних, свердлувальних, токарних, револьверних і шліфувальних верстатів.

 

Будова штативу для електросвердлувальної машини марки ФД (Александров С.В. Сверловщик по дереву. – М. : Оборонгиз, 1946.)

 

Загальний вигляд штативу для електросвердлувальної машини ФД-1 (інструкція з експлуатації із фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Комунар працює на електросвердлувальній машині типу ФД-1 або ФД-5 зі штативом (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А.Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Таким чином, ручний електричний інструмент, випуск якого було обрано як головний напрямок промислового розвитку комуни, відносився до тієї категорії засобів виробництва, відсутність якої в Радянській державі ставив її в економічну й технологічну залежність від промислово розвинених країн. В умовах тогочасної політичної конфронтації між “соціалістичним” Сходом і “імперіалістичним” Заходом будь-які кроки в напрямку збільшення економічної самодостатності СРСР розглядалися як пріоритетні стратегічні завдання національного розвитку. Цілком зрозуміло, що усвідомлення цього факту комунарами не могло не виступати потужним чинником у виховному контексті діяльності комуни імені Ф. Е. Дзержинського.

Не чекаючи проробки кінцевого проекту, правлінням комуни було ухвалено рішення приступити до будівництва нового заводу, з метою закінчити його в поточному будівельному сезоні.

13 травня 1931 року в присутності всієї комуни, при прапорі й оркестрі відбулося урочисте закладання першого каменя в фундамент заводу електроінструментів і корпусу нових спалень. Одночасно з будівельними роботами тривала розробка і уточнення проекту та технологічного процесу. Вибір і замовлення обладнання кількістю біля 50 одиниць, серед якого більше половини було імпортного виробництва, здійснювалося упродовж одного місяця в Москві.

17 вересня 1931 року був затверджений проект будинку інженерно-технічних працівників комуни і призначений термін випуску першого електричного дриля – 1 квітня 1932 року. Наступного дня був оголошений перший комунарський “штурм” із метою прискорення будівництва й закінчення його до 7 листопада. Завдяки безпрецедентно напруженій праці комунарів встановлені терміни реконструкції були витримані, й 7 листопада на урочистому засіданні комуна рапортує про успішне закінчення будівництва заводу і спалень, монтажу верстатів та реконструкції навчального корпусу.

 

Головна будівля комуни (корпус А); праворуч прибудований виробничий корпус заводу електроінструменту, 1931 р. (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Корпус заводу електроінструментів комуни (фото із експозицій музею історії Харківського машинобудівного заводу ФЕД та Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Інтер’єр механічного цеху елкроінструментального заводу комуни. На задній стіні заретушований портрет В. А. Балицького (ретуш з’явилася майже на всіх екземплярах фото після арешту Балицького і оголошення його “ворогом народу”) (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Інтер’єр механічного цеху елкроінструментального заводу комуни: вигляд з протилежного боку (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002; http://makarenko-sokolovy.ru/)

 

Другий ярус механічного цеху елкроінструментального заводу комуни, 1932 р. Від А. С. Макаренка фото отримало такий коментар: “Балкон заводського корпусу. Тут міститься збірний цех, звідси саме виходять готові елекстросвердлувалки. На жаль знято досить погано, електросвердлувалок не видно і присутність комунарів можна тільки припускати.” (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)


Кінець 1931 року в комуні позначений надзвичайно важкою ситуацією, в основі якої лежав збіг у часі двох важливих завдань – технічної підготовки виробництва і навчання кадрів. Друге завдання передбачало залучення в найкоротший термін до виробничої праці прийнятих до комуни 150 нових членів, навчання комунарів роботі на верстатах, підготовку інструкторів тощо. 7 січня 1932 року відбувається урочистий пуск головою Всеукраїнського ЦВК Г. І. Петровським першого в країні заводу електродрилів. Чотири дні потому був вироблений перший екземпляр ручного електричного дриля, що отримав марку ФД-1.

 

Загальний вигляд, будова і способи застосування електросвердлувальної машини ФД-1 (інструкція з експлуатації із фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Проте випуск перших екземплярів продукції ще не означав повної готовності виробничих потужностей. На заводі бракувало найнеобхідніших інструментів, пристроїв і контрольно-вимірювальних приборів, що позначалося на якості деталей. Крім того, були ще фактично не розробленими електротехнічна сторона виробництва і процес збирання готового виробу. Значні труднощі призвели до того, що 18 січня 1932 року був оголошений новий комунарський штурм із приводу незадовільного випуску продукції, завдяки якому з другої половини лютого стало помітним стабільне покращення ситуації. 2 лютого була затверджена річна програма випуску електродрилів обсягом 7000 штук, інженерами був ретельно і поетапно проаналізований процес збирання, складені технічні умови на прийомку деталей, розроблена і втілена у виробництво низка збиральних робочих пристроїв. Паралельно з цим тривала велика робота з покращення якості й удосконалення конструкції таких важливих складових електродриля, як колектор і якір. Поліпшувалася якість обмотки, ізоляції, з’єднання обмотки з колектором тощо. Сотні технологічних операцій потребували детального вивчення, підготовки відповідних інструкторів і навчання комунарів. Поступове зростання темпів виробництва призвело до того, що вже 28 травня денний випуск дрилів уперше сягнув 50 штук.

 

Майстер Б. Цапкін навчає комунарів роботі на металообробному верстаті (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А.Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Оскільки виробнича програма на червень 1932 року передбачала випуск 750 штук дрилів, у цьому місяці зафіксоване надзвичайно швидке збільшення темпів виробництва: упродовж 8–9 днів відбувається зростання випуску готової продукції з 13–14 до 56 штук за 8-годинну зміну. В таких умовах на липень приймається підвищена програма виробництва у 1000 дрилів. Про напруження ситуації у зв’язку з цим говорить той факт, що ще на 17 липня на заводському складі знаходилося лише 300 готових дрилів, до того ж, був поламаний штамп і погіршало постачання.

Для досягнення мети ті комунари, що не брали участь у заняттях робітфаку, збільшують свій робочий день до 6–8 годин проти 4 годин звичайних. П. Ю. Силаков так описує “героїчний липень” 1932 року: “Весь місяць з першого до останнього дня роботи був суцільний штурм. Ніяких днів відпочинку. Ніякого нормального робочого дня. Зміна не йде з заводу до тих пір, доки не виконає плану на цей день, навіть якщо затримки у минулому були не з її вини. Окремі ентузіасти працювали цілі ночі. Треба було бачити завод у ці дні, щоб уявити і зрозуміти це натхнення і героїзм дітей та юнаків. Доводилося силою виводити із заводу деяких комунарів, які працювали далеко за північ, буквально засинаючи біля верстатів, але не бажаючи піти від них, не виконавши плану. Завдяки такому ентузіазму комунарів завод виконав місячну програму 29 липня, коли о 15-й годині комунар А. Ф. Гапєєв зібрав 1002-й готовий електродриль.

Не зважаючи на перестановку у вересні 1932 року більшості комунарів на нові робочі місця, здобута кваліфікація та спокійний темп роботи дозволили щомісячно нарощувати обсяги випуску електричних дрилів: якщо у вересні ця цифра складала лише 649 шт., то у жовтні вона зросла до 1058 шт., а у листопаді – до 1280 шт. У цей час великий резерв готових деталей дозволив комунарам узяти зобов’язання до дня п’ятирічного ювілею комуни, тобто 29 грудня, довести грудневий випуск продукції до 2200 штук і тим самим виконати річну програму кількістю 7000 штук.

Отже, інженерно-технічний персонал спільно з комунарським колективом успішно і у відносно короткий термін здійснили цикл робіт особливої складності з проектування і освоєння виробництва ручного електричного дриля. Перший рік роботи заводу електроінструментів комуни, за словами голови Правління О. Й. Бронєвого, дозволив заощадити для держави півтора мільйона карбованців золотом. Інженер П. Ю. Силаков наводить цифри, що ілюструють незвичайно швидкі темпи пуску електроінструментального заводу: будівництво заводу – 4 місяці (липень–листопад 1931 року); монтаж обладнання і пуск верстатів – 2 місяці (листопад–грудень 1931 року); налагодження виробництва – 3 місяці (січень–квітень 1932 року); досягнення проектної цифри випуску продукції – 3 місяці (червень–вересень 1932 року); виконання річного плану обсягом 7000 електродрилів – 9 місяців. У червні–липні 1932 року економічні успіхи комуни дозволили перевести як весь електроінструментальний завод, так і окремі його цехи на госпрозрахунок.

21 червня 1932 року, тобто за півроку після випуску першого дриля, Правління ухвалило рішення про початок проектування ручної електросупортної шліфувальної машинки ФД-2 і більш потужного електродриля типу американської “Black & Decker”, що отримав назву ФД-3. У липні вже були виготовлені два пробних екземпляри електрошліфувалки, а упродовж року конструкції обох моделей були остаточно доопрацьовані і запущені у виробництво. Для цього були розроблені потрібні креслення, технологічний процес, виготовлена велика кількість інструменту, пристроїв і штампів.

 

Рекламні плакати американської компанії “Black & Decker” 1928 року із моделлю електричного дриля – прототипу моделі ФД-3 (http://rem-5.ru/1st_drill)

 

Один із небагатьох екземплярів електричного дриля “пістолетного типу” перших випусків компанії “Black & Decker”, що зберігся до наших днів (http://rem-5.ru/1st_drill)

 

Оригінальний діючий екземпляр електричного дриля компанії “Black & Decker”, що послужив прототипом електросвердлувальної машини ФД-3 (https://www.youtube.com/watch?v=Usb6gsgT5Kc)

 

Таким чином, головною продукцією заводу електроінструментів у перші роки його роботи були електричні дрилі: з діаметром свердління до 23 мм по залізу, з колекторним двигуном для перемінного і постійного струму напругою 220 вольт; з діаметром свердління до 13 мм по м’якому металу, з колекторним двигуном, здатним до роботи на постійному і перемінному струмі напругою 110 і 220 вольт, 3500 обертів на хвилину. Паралельно був освоєний випуск штативів до електродрилів. Подібна продукція на той час у країні, як традиційно стверджується в макаренкознавстві, дійсно вироблялася лише в комуні імені Ф. Е. Дзержинського, об’єктивним підтвердженням чого є довідка, видана Народним комісаріатом зовнішньої торгівлі СРСР у листопаді 1933 року.

Швидкі темпи освоєння нової продукції дозволили значно збільшити виробничу програму заводу – на 1933 рік нею передбачався випуск: електродрилів ФД-1 – 7000 шт., електрошліфувалок ФД-2 – 1500 шт., електродрилів ФД-3 – 1000 шт., штативів ФД-1 – 1750 шт., штативів ФД-3 – 250 шт. Загальний річний план випуску електроінструменту, таким чином, складав 9500 шт. Але вже на 1934 рік цей показник виріс до 11 тисяч штук.

У 1935 році моделі ФД-1 і ФД-3 заводом уже не випускалися, натомість розпочалось виробництво нової модифікації електродриля – ФД-5 двох різновидів, на 110 і 220 вольт. По суті, ФД-5 був удосконаленим варіантом свого попередника ФД-1, на якому замість латунних втулок застосовувалися шарикопідшипники. Крім того, на 1936 рік планувався випуск нових модифікацій електродриля – ФД-7 та ФД-8.

 

Зразки продукції електроінструментального заводу комуни: електросвердлувальні машини ФД-1 (ліворуч) та ФД-3 (вгорі), електрошліфувальна машина ФД-2 (праворуч) (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Загальний вигляд електрошліфувальної машини ФД-2 (інструкція з експлуатації електросвердлувальної машини ФД-1 із фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Пакування готової продукції електроінструментального заводу комуни: електросвердлувальних машини типів ФД-1, ФД-3 та електрошліфувальних машин типу ФД-2 (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Партія готових електросвердлувальних машин однієї із модифікацій моделі ФД-3 (http://antmakarenko.narod.ru)

 

Принципова будова електросвердлувальної машини типу ФД-3 (http://mash-xxl.info/page/250231060043111134187094244135189098057118150086/)

 

Будова електросвердлувальної машини ФД-5 (Александров С. В. Сверловщик по дереву. – М. : Оборонгиз, 1946.)

 

 

Будова електросвердлувальної машини ФД-7 (Александров С.В. Сверловщик по дереву. – М. : Оборонгиз, 1946.)

 

Робота комунара на електросвердлувальній машині ФД-7, оснащеній розробленим для неї штативом (Макаренко А. С. Педагогическая поэма. – К. : Рад. шк., 1988)

 

Екземпляри, що збереглися, моделі ФД-8 більш пізньої модифікації. Технічні характеристики моделі: найбільший діаметр свердління – 8 мм; кількість оборотів у хвилину шпинделя на холостому ходу – 2200-2400; вага – 3 кг; № конуса Морзе – 1; двигун в одних модифікаціях – трьохфазного струму 127/220 в., в інших – універсальний 120 в; особливість конструкції – задня стінка редуктора, в якій закріплені підшипники ротора і шпинделя, з карболіту, товщиною біля 10 мм. (http://www.mastercity.ru/forums/instrumenty-i-silovoe-oborudovanie/elektroinstrumenty/t91445-retro-instrument/?p=2956201#post2956201; http://www.mastercity.ru/forums/instrumenty-i-silovoe-oborudovanie/elektroinstrumenty/t91445-retro-instrument/?page=75)

 

Паспортна табличка моделі ФД-8 (http://www.mastercity.ru/forums/instrumenty-i-silovoe-oborudovanie/elektroinstrumenty/t91445-retro-instrument/?page=75)


Зразки більш пізніх моделей електроінструментального заводу комуни (http://antmakarenko.narod.ru)

 

Разом з тим як продукція заводу електроінструменту комуни широко розповсюдилася в радянській промисловості, починає все активніше проявлятися попит на електродрилі з більшим діаметром свердління. Такі параметри інструменту особливо були необхідні для виробництва озброєння, тому головними їх замовниками виступали Головний штаб Червоної Армії, відділ озброєнь Державного управління прикордонної охорони і військ Об’єднаного політичного управління СРСР, Управління головного військового порту Чорноморського флоту. З огляду на це, на другий квартал 1936 року був запланований початок випуску нової серії електродрилів, що дозволяли здійснювати свердління діаметром до 25 мм. У той же час вимога військових збільшити робочу напругу електроінструмента до 380 вольт поки що залишалася нереалізованою.

Як відомо, другим потужним і ще більш кваліфікованим, ніж електроінструментальне підприємство, виробництвом комуни імені Ф. Е. Дзержинського, що відкривало найширші можливості для професійного розвитку комунарів, став завод плівкових фотографічних апаратів. Для вивчення обставин розбудови цього виробництва як своєрідного індустріального фону і засобу професійного розвитку вихованців ми здійснили аналіз чисельних архівних матеріалів, значна частина яких ще донедавна знаходилась у засекречених фондах НКВС і майже не потрапляла до наукового обігу.

Моментом початку проектування виробництва фотоапаратів на підприємствах комуни А. С. Макаренко називає 2 червня 1932 року. Головним організатором усього комплексу пов’язаних із цим робіт виступив О. Й. Бронєвой – з вересня 1932 року голова Правління комуни. Вже 21 червня Правління ухвалило організацію спеціального експериментального бюро з розробки плівкового фотоапарату, що являвся копією німецької марки “Leica”. У цей же час підприємства комуни власними силами приступили до випуску новітніх оптичних верстатів для розпочатого будівництвом заводу фотоапаратури. Проектна потужність заводу, пуск якого планувався на 1 червня 1933 року, мала становити 100 одиниць продукції на день.

 

Прототип фотоапарату ФЕД малоформатна далекомірна камера марки “Leica ІІ” німецької фірми “Ernst Leitz GmbH” (https://ru.wikipedia.org/wiki/Leica_II)

 

Перша пробна партія фотоапаратів, що отримали марку ФЕД (Фелікс Едмундович Дзержинський), кількістю 3 штуки, була випущена 26 жовтня 1932 року. В результаті експертизи, проведеної невдовзі спеціалістами Державного оптичного інституту, ФЕД був визнаний “добрим, таким, що не поступається закордонному зразку, з деякою перевагою в оптичній частині”.

 

Фотоапарат ФЕД – перша серійна модель фотовиробництва комуни (в ужитку – ФЕД-1) (https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%AD%D0%94_(%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B0%D0%BF%D0%BF%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%82))

 

Один із перших екземплярів ФЕД серійної партії (http://www.photohistory.ru/index.php?pid=1211830320838208)

 

Окрилена такою оцінкою, комуна незабаром ініціює комплекс заходів зі створення всієї інфраструктури фотовиробництва. Вже 9 листопада було організовано управління будівництвом заводу фотоапаратури, яке свою роботу почало із зведення житлового будинку для співробітників заводу. Декілька днів потому стартувало виготовлення технічного проекту заводу, продуктивністю 30 000 апаратів на рік, і було створено спеціальне організаційне бюро з його будівництва. Але технічні можливості і промислова потужність комуни дозволили налагодити виробництво нової продукції, не чекаючи завершення будівельних робіт. Завод електроінструментів, наприклад, взяв на себе виготовлення штампів, інструментів, пристроїв і окремих деталей, завдяки чому 28 грудня була випущена перша в СРСР серія плівкових фотоапаратів.

 

Житловий будинок інженерно-технічних працівників та співробітників комуни, фото А. Ганзена, 1957 р. На другому поверсі три вікна праворуч – квартира А. С. Макаренка (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Сучасний вигляд колишнього житлового будинку інженерно-технічних працівників та співробітників комуни, тепер вул. Рудика, 13 (Google Earth)

 

Закладка фундаменту фотозаводу комуни (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Вид з другого поверху центральної частини корпусу А на внутрішній двір комуни в період будівництва фотозаводу; на задньому плані зліва направо: будівництво виробничих корпусів фотозаводу, виробничий корпус інструментального заводу, заводоуправління (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Зовнішній вигляд заводу фотоапаратів комуни (Медынский Е. Н. Антон Семенович Макаренко: Жизнь и педагогическое творчество [2-е расшир. и перераб. изд.]. – М.-Л. : Изд-во АПН РСФСР, 1949)

 

Механічний цех фотозаводу комуни (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002)

 

Будівля заводоуправління комуни; на задньому плані корпус інструментального заводу

 

Подолання значних труднощів із налагодженням надзвичайно складного та високотехнологічного виробництва спричинило дію такого потужного фактора, як адміністративне оточення комуни. Показовою в цьому відношенні є боротьба за якість продукції. Процедура визначення відповідності виробів стандартам детально описана у записці О. Й. Бронєвого від 16 лютого 1934 року до начальника комуни І. Я. Тепера: вся продукція фотоапаратів має йти на строге випробування упродовж одного тижня; після випробувань складається акт про придатність апарату (якщо він насправді без дефектів), що підписується особами, які роблять випробування; акт запечатується в конверт і разом з апаратом здається начальнику комуни, де й зберігається; одночасно в конверт запечатуються знімки, зроблені цим апаратом під час випробування.

Логічним наслідком зростання досконалості продукції фотозаводу і її конкурентоздатності стало підняття питань патентування, про деталі якого в макаренкознавстві досі немає однозначної думки. Як удалося з’ясувати, через півтора року після випуску першої серії фотоапаратів дійсно постало питання про відповідні патентні документи. 11 липня 1934 року господарський відділ НКВС СРСР, якому була передана справа реалізації фотоапаратів, вироблених комуною, звернувся до аналогічного відділу НКВС України з листом: “У зв’язку з тим, що Ваш апарат абсолютно нічим не відрізняється від фотоапарата, що випускається німецькою фірмою “Лейка”, просимо негайно представити нам такі дані: а) чи є запатентованим фотоапарат “ФЕД”, б) номери патентної реєстрації, в) всі матеріали, що є у Вас із порушеного питання. Висилку нам означеного просимо не затримувати, оскільки у протилежному випадку реалізацію ми здійснювати не зможемо”. 28 липня заступник начальника адміністративно-господарського управління НКВС України Ю. Елькін звернувся до начальника комуни О. І. Марусинова з вимогою негайно скласти відповідь по суті московського запиту. Три дні потому Марусинов поінформував господарський відділ НКВС УСРР, що “наш апарат “ФЕД” дійсно є копією німецької “Лейки” за виключенням деяких деталей. Патентом є не весь апарат “Лейка”, а одна із частин, деталей конструктивних особливостей. Що саме запатентовано, нам невідомо. У випадку повідомлення нам, що є запатентованим, ми зможемо відповісти по суті порушеного Вами питання. Наш “ФЕД” ні в СРСР, ні закордоном не запатентований”.

Для термінового вирішення цих питань комуна відрядила до державного комітету з винахідництва свого співробітника з запитом, чи є запатентованими в СРСР фотоапарати типу “Лейка” німецької фірми “Leitz”. Бюро новизни цього комітету, розташованого в Ленінграді, вже 5 серпня відповіло, що заявки від “Leitz” на вказаний апарат до неї не поступало і патенту на нього в СРСР не видано, “а тому перешкод з патентно-правового боку щодо копіювання їх у СРСР немає”. Як бачимо, підозри деяких дослідників у начебто незаконному копіюванні комуною закордонних виробів виявилися безпідставними, принаймні, стосовно фотоапаратів та з точки зору радянського права.

 

Відповідь Комітету з винахідництва на запит комуни імені Ф. Е. Дзержинського від 5 серпня 1934 р.
(ДАХО, ф. Р-4511, оп. 1, спр. 2, арк. 20)

 

Важливим виховним моментом розвитку виробництва комуни виступало також формування її зовнішнього іміджу. Цікавим прикладом популяризації продукції фотозаводу є листування з редакцією головного друкованого органу країни газети “Правда”. Свідченням цього є звернення до редакції, підписане О. Й. Бронєвим: “Дитяча Трудова Комуна ДПУ-УСРР ім. Ф. Е. Дзержинського повідомляє, що відгук і знімки нами отримані. Просимо в подальшому присилати нам найоригінальніші із зроблених нашим апаратом “ФЕД”. Ваші зауваження стосовно роботи і оздоблення нашого фотоапарата приймаємо до керівництва і в подальшій роботі вказані недоліки будуть нами виправлені. Одночасно повідомляємо, що нам дуже бажано, щоб над знімками, які поміщуються у Вашій газеті, був би надпис “Знімок зроблений “ФЕД”. Доводимо до Вашого відома, що ми згодні взяти на себе постачання нашими фотоапаратами Вашої кореспондентської мережі, для чого треба Вам прислати свого представника для укладення угоди”.

 

Звернення Правління комуни імені Ф.Е. Дзержинського до редакції газети “Правда” від 4 червня 1934 р.
(ДАХО, ф. Р-4511, оп. 1, спр. 1, арк. 19)

 

Цілком природно, що виробничі умови комуни сприяли постійному зростанню кваліфікації комунарів. Яскравою ілюстрацією їх професійного розвитку є лист від 8 січня 1934 року Українського науково-дослідного інституту метрології і стандартизації, текст якого можна залишити без коментарів: “При випробуванні 4-х об’єктивів до фотоапарату “ФЕД”, виготовлених у Комуні, і порівнянні їх з аналогічними об’єктивами Ленінградськими, установлено, що дифракційна картина (випробування методом Фуко) у об’єктивах, виготовлених у Комуні, значно краща, ніж у ленінградських. / Виключно добре у них центрування. Враховуючі ці переваги, Інститут метрології і стандартизації просить відпустити один об’єктив для відповідальної установки по випробуванню оптичних систем і їх деталей”.

 

Лист Українського інституту метрології і стандартизації до начальника комуни імені Ф. Е. Дзержинського від 8 січня 1934 р.
(ДАХО, ф. Р-4511, оп. 1, спр. 2, арк. 1)

 

Широкий попит на продукцію унікального підприємства автоматично вводив виробничу діяльність комунарів до певного загальнодержавного контексту, формував відчуття власної причетності до індустріального і культурного розвитку суспільства. Дійсно, серед замовників фотоапаратів часто виступали організації і установи найвищого рангу. Наведемо один із найпоказовіших прикладів.

У 1932 р. урядом СРСР була ухвалена важлива постанова про будівництво Байкало-Амурської залізничної магістралі. Для пошуків найраціональнішого напрямку магістралі Народний комісаріат шляхів сполучення створив спеціальну Східно-Сибірську експедицію технічних пошуків – “Востизжелдор”. Декілька експедицій, що провели дослідження головної дільниці траси улітку 1932 і 1933 рр., потребували великої кількості спеціального обладнання, у тому числі фотографічного. У зв’язку з цим Востизжелдор, отримавши на той час, очевидно, інформацію про будівництво фотозаводу, звернулася до комуни з заявкою на 90 плівкових фотокамер. Комуна відповіла, що випуск планується лише на початку 1934 р., тому вже наприкінці квітня того ж року Головне управління таборами ОДПУ, до відання якого тоді була віднесена “Востизжелдор”, підтвердило замовлення. Таким чином комуна долучилася до одного з наймасштабніших будівництв ХХ століття, про що досі не було відомо макаренкознавству.

 

Лист Головного управління таборами ОДПУ СРСР до комуни імені Ф. Е. Дзержинського від 25 квітня 1934 р.
(ДАХО, ф. Р-4511, оп. 1, спр. 2, арк. 16)

 

Про роботу інструментального або механічного заводу комуни відомо набагато менше, ніж про інші її підприємства, що прославили комунарський заклад на теренах всього Радянського Союзу. Очевидно, ця ланка промислової інфраструктури виконувала допоміжну роль у налагодженні та інструментальному забезпеченні головних підприємств закладу. Проте інструментальний завод, окрім допоміжної функції, мав достатньо технічних можливостей для конструювання і випуску власної ліквідної продукції. Документи свідчать, наприклад, про підготовку до випуску навесні 1935 року нового виду виробів цього заводу – арифмометра.

Промислову історію комуни імені Ф. Е. Дзержинського ілюструють вражаючі економічні показники зростання продуктивності її підприємств. Найкращою характеристикою економічного зміцнення комуни є дев’ятирічна динаміка обсягів випуску продукції:

 

Рік

Вартість продукції

Рік

Вартість продукції

1928

24.000

1933

5.430.000

1929

34.000

1934

11.284.000

1930

167.000

1935

16.160.000

1931

1.038.000

1936

22.000.000

1932

3.038.000

 

Зрозуміло, що така розвинена і швидко зростаюча промислова база об’єктивно створювала широкі кваліфікаційні можливості для комунарів. Тут ми спостерігаємо одну із найсуттєвіших відмінностей макаренківської педагогічної практики, що полягає в особливостях розбудови господарства та промислової бази установи як важливих інститутів професіогенезу. Створені виробничі потужності мали реалізувати такі педагогічні функції, як забезпечення широти можливостей для професійного самовизначення і самовияву вихованців, максимальне розширення діапазону їхніх загальнопрофесійних навичок, надання можливостей для отримання високої кваліфікації у певному виді праці.

 

6.5. Мотиваційно-ціннісний контекст професійного становлення комунарів

 

Однією з характерних тенденцій розвитку комуни з 1932 року, тобто після обмеження керівних функцій А. С. Макаренка, для якої відтепер не виникало жодних перешкод, було намагання керівництва НКВС перетворити унікальний виховний заклад на звичайне промислове підприємство. Своєрідним нереалізованим маніфестом проти даної тенденції у розвитку комуни є незакінчений лист педагога до члена Правління М. М. Букшпана, написаний приблизно в серпні 1932 року. Тут ми знаходимо характерну тезу А. С. Макаренка: “Твердження, що жодного виховання не потрібно, що виховує лише робота на виробництві, – одна з безглуздих ідей, якими так сповнена педагогічна кустарщина.” На думку педагога, саме завдяки “нескінченному штурму” комуна за зиму і весну 1932 року мала дуже незначні виховні успіхи. “Скажіть, – запитує він, – кому потрібна була саме 1000 свердлилок, якщо для цього потрібно ввести 12-ти годинний робочий день, руйнувати всю комунарську організацію, покінчити з книжкою і всякою іншою культурною роботою, перемішати день з ніччю? <…> Ажитація, хоча б і виробнича, хіба це здорові умови для виховання?” Природний результат еволюції комуни завдяки такій політиці адміністрації А. С. Макаренко прогнозує лише як “завод для неповнолітніх з гуртожитком і їдальнею для робітників та з сякою-такою навчальною установкою”.

Виступаючи проти звичної для його опонентів абсолютизації відокремленого педагогічного засобу, А. С. Макаренко намагається довести керівництву, що завод – лише частина загальної роботи над колективом, що “лише робота цього колективу над собою, лише школа і книга можуть визначити наш рух уперед”.

У подальшому, з перетворенням комуни імені Ф. Е. Дзержинського на комплекс потужних і складних промислових підприємств, з нарощуванням обсягів випуску продукції для задоволення зростаючого попиту, трансформація її як виховної установи лише поглиблюється. Головний зміст діяльності закладу в цей час починають визначати не педагогічні, а суто виробничі чинники, паралельно з чим Правління та керівні органи НКВС усе частіше оцінюють ефективність діяльності комуни з точки зору не стільки виховних, скільки її промислових функцій. Всі ці явища на той момент виступили одними з головних несприятливих чинників реалізації виховної системи А. С. Макаренка, оскільки перетворення комуни на звичайне промислове підприємство не могло не позначитися негативним чином на багатьох її педагогічних завданнях, і в тому числі – на якості загальнопрофесійного розвитку комунарів. Проте потужний виховний потенціал комуни ім. Дзержинського, що не мав аналогів, стрункість і блиск колективу дітей роблять її відомою навіть далеко за межами СРСР. Крім М. Горького, що відвідав комуну ще у липні 1928 р., її гостями були екс-прем’єр Франції Е. Ерріо, відомий французький політик П. Ж. Кот, чехословацький письменник і журналіст Ю. Фучик та багато інших видатних людей.

 

Максим Грький серед вихованців комуни, липень 1928 р. (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринас и др. – Х. : Майдан, 2002)

 

Візит до комуни видатного громадсько-політичного і державного діяча, екс-прем’єр-міністра Франції Едуара Ерріо, 28 серпня 1933 р. Ліворуч від нього голова Правління комуни О. Й. Бронєвой (кадр кінохроніки)

 

Е. Ерріо в комуні; праворуч від нього О. Й. Бронєвой, ліворуч, очевидно, П. Ж. Кот (А. С. Макаренко : сб. статей. Кн. 2 / Ред. кол. : В. Т. Дмитрук, Е. К. Лазаренко, Г. С. Макаренко, Ф. И. Науменко (отв. ред.), Г. А. Паперная; Львовский гос. ун-т имени Ивана Франко. – Львов : Изд-во Львовского ун-та, 1954. – С. 140).

 

Е. Ерріо (праворуч) серед молодших комунарів перед головним входом до корпусу А; високий іноземець ліворуч тримає в раках подарунок дзержинців – ювілейний збірник комуни “Друге народження” (кадри кінохроніки)

 

Фактологічний аналіз не залишає сумнівів, що загальна стратегія формування мотиваційного підґрунтя особистісного професіогенезу вихованців керованих А. С. Макаренком інтернатних закладів була продиктована пошуком оптимального балансу між такими визначальними стимулами людської активності, як інтерес і обов’язок. Категорична вимога важливого принципу узгодження індивідуальних і соціальних цілей висувала перед педагогічним колективом дві взаємопов’язані групи завдань: з одного боку, надати можливість кожному вихованцю максимально реалізувати власне право професійного вибору, з іншого – збагатити мотивацію їх професійного саморозвитку орієнтацією на суспільні цінності. Ще в операційному плані педагогічної роботи комуни А. С. Макаренко чітко окреслив пріоритет даного принципу як орієнтиру в управлінні професійними стимулами вихованців: “Лише виховуючи емоції обов’язку, привчаючи дитину йти не за своїм інтересом, не за цікавістю даної хвилини, а за ідеєю створення колективної цінності, явно корисної і для неї, – ми виховуємо міцних, вольових людей, здатних перенести втрати з бадьорим самопочуттям”. Своє розуміння морального змісту даного принципу А. С. Макаренко виклав у нотатках до “Педагогічної поеми”. Полемізуючи з В. М. Шульгіним, педагог зазначає: “Саме знання і вміння в наших умовах має зробитися основним стрижнем моралі такою мірою, якою це знання і вміння має зробитися головним підґрунтям для становища людини у виробничому процесі. Необхідно лише це знання і вміння поставити в таке положення, щоб усі зусилля особистості були частиною загальних людських зусиль <…>”.

У статті “Перегорнуті сторінки”, включеній до ювілейного збірника “Друге народження”, А. С. Макаренко, розповідаючи про долю колишнього секретаря бюро комсомольського осередку Олексієнка, що був обраний на цю посаду 15 лютого 1930 року, але не впорався з обов’язками і залишив комуну, наводить таку характеристику цієї людини: “Комуна дала йому кваліфікацію, але справжньої культури робітника він, звісно, не отримав”. Цей вислів педагога є ключовим для визначення його загальної позиції щодо проблеми професійного розвитку особистості, характерною ознакою якої виступає розуміння змісту професіоналізації як широкого соціально-педагогічного явища. Аналіз багатогранної практичної спадщини А. С. Макаренка дозволяє констатувати, що отримання певної кваліфікації вихованцем він розглядав лише як частку набагато більш об’ємної і складної системи підготовки майбутнього працівника.

Загальна характеристика ситуації з організацією професійного розвитку вихованців у інтернатних закладах 20–30-х років докладно розкрита А. С. Макаренком в написаній у травні–червні 1934 року пояснювальній записці до проекту організації Трудового дитячого корпусу. Головна хиба, за його словами, тут криється у тому, що у дитячі будинки діти йдуть не за власним вибором, а за випадковими обставинами і, незважаючи на це, всім вихованцям конкретного закладу пропонується одна і та сама робота.

Для розуміння логіки всієї великої роботи, спрямованої на забезпечення професійного майбутнього вихованців, яку проводив А. С. Макаренко у керованих ним закладах, слід звернутися до тих його висловлювань, що найточніше розкривають позицію педагога. Так, у цій же пояснювальній записці А. С. Макаренко вихід із кризи, у якій опинилися у зв’язку з невпорядкованістю профорієнтаційних завдань дитячі будинки і колонії, вбачає у тому, щоб “поставити перед дитячими закладами серйозне питання про підготовку кадрів, а не чоботарів, про виховання потрібних для країни людей”. Це питання він пропонує запланувати, так само як запланувати питання про випуски та про призначення випусків, “зовсім же очевидно, що по закінченню дитячого будинку вихованець має куди-небудь відряджатися на роботу і йому мають бути надані всі умови, щоб він це відрядження міг виконати”.

А. С. Макаренко, спираючись на накопичений досвід, пропонує низку вимог до організації інтернатних закладів. Передусім, дитячі колонії мають бути настільки крупними, щоб у них можна було організувати серйозне виробництво, що обставлене верстатами, має строгий технологічний процес, дає підготовку “по різних розрізах і спеціальностях, кероване інженерами і технічним персоналом, достатньо кваліфікованим”. Маленька колонія не в змозі задовольнити всі нахили і смаки випадково зібраних дітей, що, в свою чергу, тягне за собою втечі, конфлікти, розчарування, загибель характерів, пригніченість, підозрілість, приховані і відкриті протести, крадіжки, пияцтво і хуліганство.

Тут же А. С. Макаренко зупиняється і на питанні, що виступало на той час одним із неупорядкованих у практиці дитячих інтернатів – напрямку професійної підготовки вихованців. Підготовка кадрів в колоніях, на його думку, повинна рівнятися не на кустарну кваліфікацію для кустарної майстерні, але на кваліфікацію “сучасного робітника на великому виробництві з розподілом праці і з стандартною продукцією”. Лише подібна організація дитячої установи здатна подолати протиріччя між забезпеченням вихованців масовими професіями і прагненням отримати вузьку спеціалізацію, оскільки у більш крупному виробництві “завжди знайдуться відділи, де буде отримуватися не стандартна кваліфікація.” Лише велике виробництво, стверджує А. С. Макаренко, здатне підготувати, “з одного боку, і токаря і револьверника масової продукції, але, з іншого боку, і високої кваліфікації слюсаря-інструментальника, або лекальника, або модельника.”

Паралельною умовою кваліфікації вихованців дитячих установ виступає освіта, що має забезпечуватися школою “на різні смаки і здібності”. Оскільки безпритульні, говорить педагог, являють собою дуже різноманітний “букет особистих якостей”, багатьом із них потрібно буде дати “в надбавку до кваліфікації лише звичайну грамотність – не більше, як за чотири групи, іншим грамотність семирічки або фабзавучу, третім знання спеціального технікуму, четвертим загальну середню освіту, може бути, навіть без усілякої кваліфікації, з установкою на ВНЗ”. Однак, саме по собі прагнення до кваліфікації і навчання, на думку А. С. Макаренка, не завжди визначає “рух колоніста уперед”, він наполягає на необхідності застосування для “слабких характерів” більш простих стимулів – дисципліни і матеріальної зацікавленості.

У строгому сенсі слова весь період педагогічної діяльності А. С. Макаренка до приблизно початку 30-х років у професіогенетичному відношенні майже не виходив за межі функції так званої допрофесійної підготовки. Все, що здійснював педагог ще у Крюківському об’єднаному залізничному училищі, а також у колонії імені М. Горького, і в комуні імені Ф. Е. Дзержинського у перші роки її існування скоріше створювало відповідну мотиваційну і операціональну базу для подальшого професійного розвитку його вихованців.

Головною умовою, яка забезпечувала єдність і результативність цілеспрямованого професіогенезу комунарів, виступав широкий процес професійного виховання, який передбачав специфічну систему методів і форм організації їх життєдіяльності, задоволення широкого кола соціальних, пізнавальних і культурних потреб. При цьому слід пам’ятати, що А. С. Макаренко, послідовно відстоюючи пріоритет гуманістичних цінностей у вихованні, ніколи не забував підкреслювати вторинність потреб промислового розвитку закладу на тлі загальної мети формування соціально повноцінної особистості, сповідуючи принцип “не людина для виробництва, а виробництво для людини”.

 

Марш комунарів по вулицях Харкова, прибл. початок 1930-х років (приватний архів проф. О.І. Цебржинського)

 

Характерною рисою методологічної позиції педагога, яку неодноразово підкреслюють російські макаренкознавці А. А. Фролов та О. Ю. Ілалтдинова, є розмежування освіти (навчання) і власне виховання як взаємодетермінованих, але дещо різних за змістом та методами процесів. Хоча сам А. С. Макаренко таке розмежування відстоював стосовно політичної освіти і виховання, ми схильні, слідом за вказаними дослідниками, поширювати даний принцип і на інші аспекти його виховної практики. Цілком коректно, на нашу думку, екстраполювати макаренківську методологію на процеси загального професіогенезу комунарів та виокремити специфічний зміст і методи професійного виховання як його системотвірного компонента.

Мету професійного виховання комунарів А. С. Макаренко, по суті, задекларував ще на організаційному етапі. Треба особливо підкреслити, що вона тотожна із загальною метою комуни імені Ф. Е. Дзержинського – вихованням “культурного радянського робітника”. Хоча уявлення про бажаний продукт діяльності комуни в подальшому пережили певну еволюцію і у другій половині 1930 року вже недвозначно пов’язувалися з підготовкою майбутніх інженерів, методологічне наповнення цільової установки закладу залишилося майже без змін.

Незважаючи на те, що сам педагог, конкретизуючи мету виховання у низці відповідних завдань, спеціально не виокремлював проблематики суто професійно-виховного характеру, ми можемо спробувати виділити її із загального масиву фактів його практичної діяльності. Головною, як нам здається, проблемою професійного виховання колоністів і комунарів, його своєрідним надзавданням, виступає формування у вихованців позиції суб'єкта професійного розвитку, тобто здатності активно, свідомо, цілеспрямовано і творчо взаємодіяти із системою професіогенетичних факторів. Саме усвідомлення власної суб’єктності щодо процесу оволодіння певним видом людської діяльності, власні “активні рухи, вправи і переживання” ставали відправною точкою професійного саморозвитку підлітків.

Вивчивши документальні свідчення педагогічної діяльності А. С. Макаренка, мемуарні джерела, а також відповідні зауваження у працях педагога, ми можемо виокремити три умовні стратегічні напрями, у межах яких протікав процес формування особистості як суб’єкта нинішньої і майбутньої професійної діяльності:

1. Формування мотиваційно-ціннісного контексту професійного саморозвитку вихованців, що передбачав організацію системи відповідних стимулів та трансформацію їх у внутрішні переконання.

2. Виховання професійної самосвідомості.

3. Організація практики професійної діяльності через самоврядування, співучасть в управлінні виробництвом, економічний практикум тощо.

Педагогічна складність процесів трудового виховання комунарів диктувала необхідність створення відповідного морально-психологічного підґрунтя, головним компонентом якого виступала аксіологізація професійної діяльності і професійного розвитку. Подібні завдання передусім забезпечувалися можливістю вільного вибору спеціальності із тих, що пропонувало виробництво комуни, та формуванням ціннісного ставлення до обраної професії. Один із кількох вихованців А. С. Макаренка, які дожили до наших днів, Іван Дем’янович Токарєв, згадував, що кожен комунар цінував і поважав свою професію, бо сам обирав її на час перебування в комуні

Слід відмітити, що педагогічні зусилля А. С. Макаренка і його колег у вирішенні даних проблем були підтримані низкою сприятливих обставин. Як відомо, однією з головних підстав професіоналізації вихованців, про яку неодноразово писав педагог, було відверте прагнення багатьох із них “учитися і стати людиною”. Питання про мотиваційні передумови професійного розвитку колишніх безпритульних так і не були ґрунтовно опрацьовані макаренкознавцями, хоча така позитивна вихідна умова уявляється надзвичайно важливою обставиною організаційної роботи А. С. Макаренка. У “Педагогічній поемі” є відповідний фрагмент: “Маючи деяке поняття про доцільність, безпритульні в глибині душі вважали, що вони йдуть по прямій дорозі до кар'єри металіста або шофера, що для цього потрібно лише дві речі: міцніше триматися на поверхні земної кулі, хоч би для цього і доводилося хапатися за дамські сумки і чоловічі портфелі, і ближче влаштуватися до якого-небудь гаража або механічної майстерні”.

У притаманній педагогу-письменнику іронічній манері далі він наводить своєрідну класифікацію типів безпритульних. “Перший сорт”, на його погляд, це ті, “які найдіяльнішим чином беруть участь у складанні власних гороскопів, не зупиняючись ні перед якими неприємностями; які в гонитві за ідеалом металіста готові приклеїтися до будь-якої частини пасажирського вагону <…>. Їх цікавлять головним чином дніпропетровські, донецькі і запорізькі гіганти, одеські і миколаївські пароплави, харківські і московські підприємства”. У характеристиці “другого сорту” безпритульних ми теж знаходимо відповідні підстави для оптимізму щодо їх професійного майбутнього. Такий безпритульний, “відрізняючись багатьма достоїнствами, все ж не володіє повним букетом благородних етичних якостей, якими володіє “перший”. Ці теж шукають, але їх погляди не відвертаються з презирством від текстильних фабрик і шкіряних заводів, вони готові змиритися навіть на деревообробній майстерні, гірше – вони здатні зайнятися картонажною справою, нарешті, вони не соромляться збирати лікарські рослини”. Наведемо лише один підтверджуючий приклад.

20 лютого 1934 року до голови Правління комуни імені Ф. Е. Дзержинського О. Й. Бронєвого звернувся безпритульний В. К. Селезньов, направлений свого часу Бронєвим до Полтавської комуни, де працював агентом з постачання, але 2 місяці тому звільнився. “Тов. Бронєвой, – пише колишній вихованець, – я Вас прошу, щоб Ви мене послали назад в комуну, я зараз живу дуже погано, не маючи квартири, валяюся де попало, по парадних, на вокзалі, голодаю. Олександр Осипович, хочу учитися, стати людиною, набридло мені вже це кляте життя”. Кінець листа не менш хвилюючий: “Дорогий Олександр Осипович, я іще звертаюся до Вас з великим проханням, щоб Ви послали мене в комуну працювати, я буду працювати добре, чесно, добросовісно буду виконувати всі ті завдання, які будуть на мене покладати”. Як бачимо, соціальна захищеність та сприятливі перспективи були вигідною альтернативою голоду, холоду, хворобам і іншим атрибутам жебрацтва.

Спираючись на документи, можемо в загальних рисах описати ту систему стимулів професійного розвитку, що поступово складалася у керованих А. С. Макаренком виховних закладах.

Ще в колонії імені М. Горького в Куряжі, завдяки об’єктивній неможливості уникнути розподілу вихованців по менш або більш кваліфікованих видах праці, очевидно, утворився своєрідний культ щодо деяких представлених у її господарстві професій. Підліток Мітін в автобіографії, вміщеній у подарованому О. М. Горькому альбомі “Наші життя – Горькому – горьківці”, скаржився на те, що нових вихованців колонії не одразу пускають працювати у майстернях. Але при цьому він гаряче запевняє письменника, що, попрацювавши у зведених загонах, все ж таки досягне бажаної мети.

Певну аналогію ми спостерігаємо й у комуні імені Ф. Е. Дзержинського. Як відомо, за її конституцією кожний новоприбулий до особливої постанови ради командирів не мав звання комунара і вважався вихованцем комуни, статус якого значно обмежував свободу пересування, деякі економічні та громадські права. До кожного нового вихованця був прикріплений один із старших членів комуни, який контролював його поведінку, спостерігав за розвитком і суспільним ростом у колективі до отримання звання комунара. Спілкування зі своїм наставником, а також закономірне прагнення новачка якомога скоріше потрапити до престижної категорії “комунарів”, однією з атрибутивних характеристик якої виступав високий професіоналізм у певному виді праці, створювали потужні вихідні стимули формування емоційно-ціннісної складової професійного розвитку.

Іншим впливовим фактором формування трудової, а разом з нею і професійної мотивації у макаренківських закладах виступав неодмінно високий авторитет серед вихованців кваліфікованих видів праці, причому однаково привабливими для них були прояви професіоналізму як у виробничій, так і в позавиробничій сферах. Така привабливість була настільки вагомим мотивом поведінки комунарів, що навіть часто експлуатувалася органами самоврядування та адміністрацією як психологічна основа деяких методів впливу на порушників дисципліни – обмеження для підлітка можливостей реалізувати власну кваліфікацію у певній справі зайняла не останнє місце у низці типових видів покарань. У січні 1930 року, наприклад, комунари Ряполов і Грушев за погану поведінку при охороні комуни були позбавлені права перебувати в образотворчому гуртку.

А. С. Макаренко, очевидно, розраховував, на те, що ускладнення технологічних процесів, зменшення обсягу суто ручної праці, збагачення виробничих відносин матиме не лише економічний, але великий психологічний ефект. На відчутний виховний потенціал механізації виробництва педагог звернув увагу ще в перші місяці роботи комуни. У доповідній записці, складеній приблизно на початку 1928 року, він вказував на те, що шевська майстерня у порівнянні з іншими майстернями комуни виявилася занадто непривабливою для вихованців, надто кустарною на фоні електрифікованих деревообробної і слюсарно-механічної майстерень. Завдяки нескладному інструменту, одноманітній і простій роботі “комплекс виховуючих і організуючих впливів у шевській майстерні надто бідний серед інших впливів комуни”.

Подібний ефект відзначає і секретар комсомольського осередку комуни, один із найпопулярніших організаторів колективу О. Н. Швед. За його спостереженнями, з налагодженням першого масового напівмеханізованого виробництва – випуску маслянок у 1930 році – значно підвищилася виробнича активність членів комуни. Саме у цей час об’єктами їх постійного обговорення стають простої, брак, неполадки на виробництві тощо.

Надзвичайно велику роль для формування професійних інтересів комунарів відігравала стінна преса. Про впливовість цього своєрідного дзеркала комунарського життя говорять, принаймні, його обсяги: лише за п’ять перших років існування закладу побачило світ 298 номерів стінгазет, не рахуючи окремих бюлетенів. З осені 1931 року починає виходити спеціальний орган комсомольського осередку комуни, стінна газета “Штурмовка”, завданням якої була боротьба з “розхлябаністю на виробництві”. Окремі випуски газет виходили навіть під час літніх подорожей комунарів; так, під час бердянського походу комуни 1932 року було випущено 5 номерів газети “Дзержинець у поході”. Стан справ на робітфаці комуни висвітлювала стінна газета “За навчання”. Редактором більшості стінної преси комуни являвся В. М. Терський.

 

Засідання редколегії комунарських газет (архів музею історії Полтавського педуніверситету)

 

Але найавторитетнішим друкованим органом комуни імені Ф. Е. Дзержинського, який продовжував виходити і після ліквідації її як власно виховного закладу, безперечно, є газета комсомольського осередку і ради командирів “Дзержинець”. Виникнувши як стінна рукописна газета, “Дзержинець” із часом перетворився на солідний друкований орган. На його шпальтах знаходили місце як офіційна хроніка, так і злободенні відгуки комунарів, педагогів та адміністрації на ті чи інші події комунарського життя. Але для нас важливим є те, що вона була джерелом різноманітної й актуальної інформації про розвиток промисловості країни, нові сучасні підприємства, цікаві технічні досягнення. Так, у номері за 15 квітня 1930 року були вміщені ілюстрації, вирізки з періодики та фото, що розповідали про Дніпробуд, Іваново-Вознесенську ткацьку фабрику, нафтопровід Баку–Батумі тощо. У той же час, на її сторінках регулярно висвітлювалася динаміка, технічні та економічні показники власного виробництва, з’являлися численні критичні статті-запити щодо негараздів на підприємствах комуни та інші актуальні матеріали.

 

Стінна преса комуни – знімок із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р. Коментар А. С. Макаренка до знімків: 1) “Картина дуже складна: стінгазета, виставка деталей дриля, діаграми комерційної частини і комунари. Стінгазета справляє чудове враження, виставка трохи обмежена, в діаграмах комерційної частини є граматичні помилки. А загалом це дуже хороший куточок комунарського тихого клубу.” 2) “Стінгазета в збільшеному вигляді і комунарськы потилиці. Читач, поспівчувайте власникам цих потилиць, яким фотограф заборонив дивитися в об'єктив: що вони зараз відчувають. Чи можуть вони в даний момент цікавитися газетою?” (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Через газету комунари також отримували можливість спостерігати подальшу професійну долю своїх випускників. 22 квітня 1930 року “Дзержинець” публікує листа колишнього комунара, а тепер студента одного з московських робітфаків П. О. Дроздюка, який повідомляв про створення у столиці групи молодих письменників-українців “Не журись” та запрошував до співробітництва в літературному альманасі.

На жаль, повні комплекти номерів цієї газети, які збереглися до наших часів, починаються 1936 роком, а більш ранній період представлений лише декількома окремими її випусками, збереженими у фондах РДАЛМ.

У історичних нарисах про комуну поки що не знайшлося місця такій важливій категорії її працівників, як редактори “Дзержинця”. Більш докладні дані ми маємо лише про одного з них, що очолив цей друкований орган у жовтні 1934 року, Абрама Марковича Іскіна, який перейшов до комуни з редакції харківської газети “Економічне життя”. А. М. Іскін отримав таку характеристику партійного осередку комуни: “Працівник добрий і ініціативний, справу свою знає, політичних відхилень не спостерігається.” Цікавий момент – А. М. Іскін редагував друкований орган трудової комуни НКВС, автоматично покинувши, з прибуттям до нового місця роботи, лави ВКП(б).

Взимку 1930 року як альтернатива “Дзержинцю” з’явилася стінна газета “Шарошка”, що свою назву отримала від особливого різця, призначеного для обробки грубо виготовлених виробів. Вона була задумана – про це вже йшлося вище – як більш оперативний та менш офіційний, а тому й цікавіший для комунарів орган, призначений для подолання нагальних поточних проблем на виробництві.

 

Замітки із стінгазети “Шарошка” (експозиція Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

До нашого часу дійшло мало інформації про такі важливі елементи стінної преси комуни, як орган навчально-виховної частини, комсомольської і піонерської організацій щомісячна газета “Юний дзержинець”, орган піонерської організації “Піонер-дзержинець”, орган культкомісії сатирична газета “Різець”. У різний час також виходили газети “Комунарка”, “Дзержинець-блискава”, сатирична газета “Голка” тощо.

 

Фрагмент першотравневого номеру “Юного дзержинця”, прибл. 1936¬–1938 рр. (експозиція Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Фрагмент січневого 1938 р. номеру газети“Різець” (експозиція Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Внутрішня преса комуни, принаймні до моменту звільнення А. С. Макаренка, відігравала реальну роль у налагодженні виробництва, матеріал її статей іноді стимулював навіть активність правління. Так, наприкінці березня 1934 року секретар відділу кадрів ДПУ УСРР Куровський звернувся із службовою запискою до І. Я. Тепера, у якій повідомляв про реакцію О. Й. Бронєвого на один із дописів – “В обіймах знеосібки”.

Формування ціннісного ставлення юнаків і дівчат до майбутньої професійної діяльності не могло не передбачати розширення їхнього політехнічного кругозору. Особливо помітним поштовхом до збудження професійних прагнень комунарів було відвідування 28 липня 1929 року під час літнього московського походу Болшевської трудової комуни. Вихованців, як писав А. С. Макаренко, вразило справжнє виробництво, справжнє промислове багатство. “Болшево – це старший брат – хлопці там старші і справа у них серйозніша. У них безліч машин, будується нова п’ятиповерхова фабрика. При самому вигляді цієї благодаті принишкнули комунари і… позаздрили”.

Роль прикладу Болшевської комуни для становлення промислового потенціалу комуни імені Ф. Е. Дзержинського радянським макаренкознавством замовчувалася, очевидно, з ідеологічних причин, аж до виходу у 80-х роках минулого століття Педагогічних творів А. С. Макаренка. Цей зразковий заклад, створений у серпні 1924 року за 27 км від Москви біля станції Болшево Північної залізниці як Перша трудкомуна ОДПУ, з 1933 року носив ім’я тодішнього голови цього відомства, а пізніше наркома внутрішніх справ СРСР Г. Г. Ягоди. Комуна була призначена для перевиховання юнаків, а пізніше й дівчат, засуджених за кримінальні злочини, більшість із яких мала вік 16–21 рік. З часом Болшевська комуна, що створювалася як педагогічний заклад, перетворилася на виробниче підприємство з гуртожитком для малосімейних. Досвід цього унікального дітища ОДПУ став широко відомим після публікації книг одного з його фундаторів М. С. Погребінського – “Трудова комуна ОДПУ” та “Фабрика людей”. Своє ж художнє відображення комуна знайшла в надзвичайно популярному фільмі 1931 року “Путівка в життя”. За те, що досягнення московських колег дійсно привернули пильну увагу А. С. Макаренка, говорять численні фрагменти у його працях та листах, але при цьому стає помітним доволі суперечливе ставлення педагога до педагогічних здобутків болшевців.

 

Взуттєва фабрика Болшевської трудової комуни (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Кооперативний магазин Болшевської трудової комуни (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Почавши, як і дзержинці, з сільського господарства та кустарних майстерень, Болшевська комуна поступово стала потужним виробничим комплексом, у складі якого виділялися трикотажна та взуттєва фабрики. Саме успішна робота цих підприємств, майже цілком укомплектованих молоддю, і змусила колектив вихованців А. С. Макаренка збагатити власне буття новою перспективною лінією.

Окрім знайомства з Болшевською комуною, важливу роль у формуванні професійної мотивації, а також самосвідомості та професійної позиції комунарів відігравали численні контакти з відомими діячами науки і культури, кращими представниками робітників, інженерно-технічних працівників відомих підприємств України та СРСР, робітничим активом інших держав світу. Ось лише деякі з них: 21 травня 1928 року комуну відвідали шахтарі Брянських і Первомайських рудників, 1 жовтня того ж року в гостях у комунарів була естонська робітнича делегація, а 23 січня бакинські робітники, 12 липня 1930 року приїздили робітники Чехословаччини, а 22 березня 1931 року – ударники харківських підприємств. Особливо резонансною подією останніх років існування комуни був візит у 1938 році легендарного дослідника Арктики І. Д. Папаніна. Показовий факт: виступаючи на мітингу, Папанін високо оцінив якість фотоапаратів “ФЕД”, які, за його словами, в умовах низьких температур на Північному Льодовитому океані працювали надійно і давали якісні знімки.

 

І. Д. Папанін виступає на мітингу в комуні імені Ф. Е. Дзержинського. Поряд із ним начальник комуни В. С. Берман, 1938 р. (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А. Ф. Боринас и др. – Х. : Майдан, 2002)

 

i

Комунари і працівники промкомбінату комуни слухають І. Д. Папаніна, 1938 р. На задньому плані: в центрі – будівля заводоуправління; праворуч – праве крило корпусу А (спальні комунарів) (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Взагалі, масштаби популярності комуни не можуть не вражати. Незважаючи на те, що кількість офіційних гостей і в колонії імені М. Горького, як ми бачили, була високою, комуна імені Ф. Е. Дзержинського за показником відвідуваності зуміла залишити її далеко позаду. Ювілейний збірник “Друге народження” наводить національну статистику 214 делегацій, що відвідали комуну упродовж тільки перших п’яти років її існування: СРСР – 87, Німеччина – 37, Англія – 17, Франція – 16, Південна Америка (Перу, Чилі, Мексика, Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай) – 11, США – 8, Іспанія – 7, Чехословаччина – 4, Бельгія і Польща – по 3, Західна Україна, Швеція, Данія, Швейцарія – по дві, а також по одній – Угорщина, Китай, Індокитай, Голландія, Норвегія, Австралія, Філіппіни, Єгипет, Естонія, есперантисти.

 

Іноземці та моряки крейсеру “Червона Україна” перед головною будівлею комуни, 1932 р. А. С. Макаренко так прокоментував друге фото: “Іноземна делегація в комуні. Ох... Щиро кажучи, дипломатична діяльність дорого нам дістається. Робітничі делегації добре, але крім робітничих буває багато інших. Цікаво: ці «інші» зовсім не такі акуратисти, як описують наші мандрівники. Часто після їх виходу комуну потрібно прибирати наново, вони не жаліють нашої чистоти, кидають недопалки, слідять і інше” (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Значно розширювала загальнопрофесійний кругозір комунарів та давала можливість спостерігати кращі зразки професійної відданості справі кожна їх літня подорож, оскільки вона неодмінно була пов’язана з великою екскурсійною програмою. Ось неповний перелік міст Радянського Союзу, де встигли побувати комунари впродовж декількох років: Баку, Батумі, Бердянськ, Горький, Дербент, Куйбишев, Москва, Новоросійськ, Одеса, Орджонікідзе, Саратов, Святогорськ, Севастополь, Сизрань, Симеїз, Сочі, Сталінград, Тбілісі, Ульяновськ, Чебоксари, Ялта тощо. Так, кримський похід 1930 року збагатив вихованців враженнями від відвідування вітрильника “Товариш”, міноносця “Петровський” та кінофабрики, у липні 1931 року під час свого кавказького походу вони тісно познайомилися з роботою і персоналом бакинського нафтового промислу Бібі-Ейбат. Наказ про похід 1933 року за маршрутом Харків – Горький – Сталінград – Новоросійськ – Сочі – Севастополь – Харків прямо ставив завдання вивчення низки індустріальних гігантів: “Увага всього складу комуни має бути прикована до кращих досягнень передових підприємств, до вивчення їх досвіду в галузі освоєння виробництва, техніки”. Такий насичений маршрут давав можливість відвідати Горьківський автозавод, Балахнінську паперову фабрику, Сталінградський тракторний завод, цементні заводи у Новоросійську тощо. Комунарка О. С. Піхоцька писала, що на Горьківському автозаводі екскурсанти познайомилися з усіма процесами виготовлення деталей, зборки та випуску автомобілів з конвеєра; працівники їм розповіли про історію заводу та про стан розвитку автомобільної справи в країні.

З шахтами Донбасу і військовими частинами комунари познайомилися в 1934 році під час перебування у Святогорському таборі. Серед власне харківських підприємств особливо тісні стосунки встановилися із заводом ВЭК. Стосовно останнього А. С. Макаренко в “Марші 30 року” писав: “Найближче ми стали до клубу металістів, особливо до робітників ВЭК. Металісти кілька разів бували в комуні, ми завжди з особливою урочистістю і піднесенням вирушали до них у клуб. / Наші екскурсії на завод були справжнім святом для комунарів. Швидко робітники заводу перезнайомилися і подружилися зі всіма. Ця дружба особливо зміцнилася після того, як шість товаришів із комуни поступили працювати на ВЭК. З цих пір комунари стали розглядати ВЭК як “свій” завод. Якщо веківці що-небудь організовують, вони обов'язково запросять і комуну. Якщо на заводі що-небудь станеться, про це в комуні не припиняються розмови”.

Контакти ж із Харківським тракторним заводом, на відкритті якого побували комунари і клуб якого неодноразово в подальшому відвідували, педагог-письменник у тому ж “Марші 30 року” описав досить експресивно: “Коли ж засвітився Тракторобуд, коли нам було доручено виготовлення дверей для Тракторобуду із зобов'язанням випускати щоденно сто штук – нашому захвату не було кінця”. Також розкрила двері перед комунарами відома фабрика спортивних виробів “Динамо”, похід на яку відбувся у січні 1930 року.

Поряд із масовими, іноді мали місце й індивідуальні екскурсії – у 1930 році групи по двоє комунарів вивчали роботу заповідника Асканія-Нова і Дніпробуду. Іноді й участь у гуртковій роботі давала підстави для екскурсійних поїздок, як у випадку з активним членом арктичного гуртка комунаром Пеккером, що йому рада командирів у березні 1935 року санкціонувала поїздку до Миколаєва.

Набагато більшим, ніж зовнішнє спостереження, впливом на формування професійної мотивації комунарів мали виробничі зв’язки з багатьма прославленими своїми індустріальними досягненнями підприємствами країни. Як з’ясувалося, постачальником хромонікелевої сталі для виробництв комуни був відомий сталінградський завод “Красный Октябрь”. Єдиний на той час металургійний гігант Півдня РСФРР, завод виступав найважливішою базою виробництва високоякісної сталі для підприємств автомобільної, тракторної промисловості і сільськогосподарського машинобудування, наприкінці 1930 років він постачав 9% всієї сталі для оборонної промисловості СРСР.

Сумський завод імені М. В. Фрунзе, якому у вересні 1935 року інструментальне виробництво комуни за угодою зобов’язалося постачати міряльний інструмент, увійшов в історію як підприємство-новатор. Ще 1929 року першим в Україні він освоїв електродугове зварювання, чотири роки потому виготовив перший поршневий компресор продуктивністю 10 000 куб. метрів на годину, а 1935 року звів перший спеціалізований цех з випуску центрифуг.

При аналізі всіх чинників, що різним чином і з різною мірою ефективності впливали на формування виробничої мотивації комунарів, не можна не відмітити потужну дію матеріальної зацікавленості. Отримання вихованцем певної виробничої спеціальності та поступове просування кваліфікаційними щаблями в умовах комуни було неодмінно пов’язане із збільшенням матеріальної винагороди. Отже, вводячи в систему виховних засобів такий ризикований з педагогічної точки зору важіль, як матеріальне заохочення, А. С. Макаренко одночасно отримував можливість контролювати і процеси професійного розвитку.

Хоча сама ідея оплати праці комунарів у 1933 році викликала гостру критику з боку народного комісара освіти М. О. Скрипника, цей засіб, як відомо, активно виявляв себе в одній із найефективніших форм покарання у комуні – переведення комунара на менш кваліфіковану роботу. У вересні 1933 року подібні методи впливу навіть були внесені до “Положення про дисциплінарні стягнення і заохочення комунарів на виробництві” – серед інших видів покарань там зазначено: “переведення на нижчу роботу”, зниження розряду та видалення з виробництва. І, відповідно, формами заохочення комунарів встановлювалися підвищення у розряді, подання на посаду помічника інструктора та інструктора.

Проте в даній ситуації можна угледіти не лише матеріальний мотив – на нашу думку, тимчасове примусове зниження рівня кваліфікації виконуваної роботи боляче відбивалося не лише на матеріальних, але й на моральних інтересах вихованця, оскільки суспільна престижність роботи, як відомо, завжди прямо пропорційна її кваліфікованості. Цьому підтвердженням є та бурхлива реакція комунарів, яка спостерігалася в березні 1933 року у зв’язку із пропозицією керівництва поставити їх на всі можливі виробничі дільниці, в тому числі найменш кваліфіковані, звільнивши від роботи на них найманих робітників. Комунар Гетте з цього приводу навіть заявив, що некваліфіковані операції обрізування і обпилювання деталей перетворюють комунарів на чорноробів.

Настільки ж потужна, як і матеріальний чинник, група мотиваційних стимулів професійного саморозвитку вихованців пов’язана з добре організованими і широко розповсюдженими в комуні формами виробничого змагання. Даний метод підвищення ефективності праці, а разом з ним і зростання виробничої кваліфікації, А. С. Макаренко, як ми бачили, активно та досить успішно апробовував ще в перші роки розбудови господарства Горьківської колонії. Практика ж комуни імені Ф. Е. Дзержинського завдяки більш масштабному і набагато технологічно складнішому виробництву надавала незрівнянно ширші можливості для застосування змагання та урізноманітнення його форм. Сприятливою обставиною для цього тепер виступала загальнодержавна політика стимулювання соціалістичного змагання в різних галузях суспільного виробництва.

Виробничо-економічними підставами успішного запровадження змагання на підприємствах комуни ставали перехід до масового випуску продукції, поточний спосіб виробництва, поопераційний розподіл праці, введення госпрозрахункових відносин, розцінок, обліку вартості продукції і зарплати для комунарів. Макаренкознавці датують виникнення змагання між загонами комуни осінню 1929 року і пов’язують його з реформаторською діяльністю А. С. Макаренка у цей час. Цікавим документом, що демонструє ігрові форми змагання, є “Положення про засоби пересування по діаграмі міжзагонового змагання”, підготовлене, очевидно, за участі А. С. Макаренка.

Поруч із формуванням мотиваційно-ціннісної складової професійного саморозвитку комунарів А. С. Макаренко ставив виховання такої важливої системної якості особистості, як професійна самосвідомість. Самоототожнення вихованця з певною галуззю професійної структури суспільства через усвідомлення і засвоєння конкретних професійних цінностей та формування стійкої професійної позиції мало забезпечувати створення відповідного психологічного підґрунтя, однаково необхідного як для опанування вузького фаху в умовах комуни, так і для майбутньої загальної професійної самореалізації.

Можливість особливо гостро відчути свою причетність до проблем виробництва, усвідомити себе суб’єктом щодо процесів промислового розвитку комуни надавав широко організований на її підприємствах раціоналізаторський рух. Керівництво всіляко заохочувало і комунарів, і найманих працівників брати в ньому участь, зверталося до них із закликом вносити побільше раціоналізаторських пропозицій, “спрямованих на покращення якості, полегшення роботи і здешевлення собівартості продукції”.

Принциповим методологічним кроком А. С. Макаренка щодо створення умов ефективного професійного виховання комунарів, попередню апробацію якого ми спостерігали ще в історії колонії імені М. Горького, стала організація культурного оточення дорослих. Саме специфіка комуни дозволила сформувати навколо вихованців особливе високопрофесійне середовище, яке об’єднувало досвідчених педагогів навчальної частини, фахівців своєї справи – інженерно-технічних працівників, різнобічно обдарованих керівників художньої самодіяльності тощо. Авторитетні носії високої кваліфікації, безкомпромісної трудової моралі та широкої професійної культури створювали для комунарів відчутні й переконливі орієнтири на шляху реалізації професійних перспектив.

Безпосереднє та тривале спілкування з носіями фахової майстерності, спостереження кращих зразків професійного ставлення до справи міг забезпечити лише повноцінний інтергенераційний діалог. Сторінки історії комуни сповнені яскравими і різноманітними формами подібної міжвікової солідарності. Особливо великий внесок у дослідження даної проблеми, розгляд педагогіки А. С. Макаренка як “науки про взаємодію поколінь” пов’язаний з ім’ям провідного російського макаренкознавця А. А. Фролова. На думку вченого, важливим чинником такого діалогу поколінь у комуні стало викликане розширенням виробництва значне збільшення чисельності адміністративно-управлінського складу, майстрів виробництва, кваліфікованих робітників.

Питання необхідності використання впливу дорослого середовища особливо активно обговорювалося в жовтні 1933 року на засіданні комісії з перегляду навчальної системи комуни. Тоді А. С. Макаренко, виступаючи з головною доповіддю, окрім іншого запропонував організувати висококультурне оточення дорослих, “де комунари набували б загального розвитку”, та “запровадити інститут вихователів, але дати їм назву не вихователів, а якусь іншу, наприклад асистентів”.

Подальше обговорення пішло по шляху розвитку ідеї А. С. Макаренка щодо культурного середовища для комунарів. О. Й. Бронєвой у своєму виступі спочатку зосередився на загальних зауваженнях (ми в своєму виборі нічим не обмежені й можемо застосовувати ті або інші методи і системи виховання; наші комунари відірвані від боротьби і, коли стикаються з життям, постають перед потребою боротися, вони пасують, а тому потрібно так побудувати їхнє життя, щоб вони більше брали участі в самообслуговуванні), проте у завершенні додав: “Треба, щоб комунари були оточені кращими культурними силами: письменниками, драматургами, художниками, що давало б їм можливість культурно зростати”. Подібні пропозиції висунув й І. Я. Тепер: “потрібно скласти кадр дорослих, міцний культурний колектив, що допомагав би комунарам набирати досвіду в роботі, передавав їм досвід революційної боротьби і культурного життя”.

Нарешті, знов узявши слово, А. С. Макаренко зауважив: “Треба в комунарів викликати культурні потреби, організацією культурного оточення зробити їх культурними людьми”. Він також запропонував і конкретні практичні кроки: переглянути робочий день педагогів і інженерів, щоб розвантажити їх від тих другорядних турбот, які забирають багато часу і не дають можливості приділяти достатньо уваги вихованню комунарів; “скласти умови для боротьби комунарів за культуру, за першість у навчанні, виробництві”. У контексті обговорюваної проблеми дещо суперечливим виглядав лише виступ В. М. Терського, який нагадав, що комунари не всі ще дорослі, а вимоги до них висуваються як до дорослих і пропонуються їм “турботи дорослого”.

П. Ю. Силаков як своєрідний виховний резерв запропонував використати інструкторів виробництва, які взагалі не виявляли зацікавленості у подібній роботі. Потрібно підібрати такий склад висококультурних інструкторів, – говорив інженер, – який би впорався з завданням виховання комунара. Досить несподіваним виступ Силакова робить те, що він, інженер-виробничник, один із проектантів і творців заводу електроінструментів, підкреслює пріоритет виховних завдань комуни над суто промисловими: “Наші виробничі плани занадто великі, і через це в нас завжди складається і перевантаження технічного персоналу і комунарів, що відбивається на роботі комунарів над своїм розвитком”.

Запропонований А. С. Макаренком план реформування освітньої роботи передбачав низку пунктів: збільшити склад педагогів, щоб розвантажити їх, зобов’язавши брати участь у громадському житті комуни і вихованні комунарів; увести чергування педагогів вечорами; залучити до роботи гуртків (драматичний, художній, літературний тощо) дорослих членів; увести інститут кращих комунарів, що будуть допомагати в роботі й організації комунарської маси.

Становлення професійної позиції вихованців у макаренківських закладах тісно пов’язувалося з такими важливими особливостями особистісного розвитку підлітків, як здатність пишатися своєю працею, усвідомлювати її соціальну значущість і цінність. Ще в статті “Педагоги знизують плечима” серед переліку якостей і навичок, за допомогою яких А. С. Макаренко намагався конкретизувати мету виховання комунара, зазначено: “Ми повинні виховати у нього почуття обов'язку і поняття честі, інакше кажучи – він повинен відчувати гідність свою і свого класу і пишатися нею”.

Саме навколо цієї частини макаренківських педагогічних ініціатив розгорнулася чи не найзапекліша боротьба на відомому засіданні секції соціального виховання УНДІП у березні 1928 року. В листі до О. М. Горького, описуючи головні епізоди протистояння з офіційною педагогікою, А. С. Макаренко виявляє своє обурення несприйнятливістю опонентів, які не побачили очевидних, на його думку, педагогічних закономірностей. Якщо вихованець ототожнює себе з певною соціальною категорією (в даному контексті – робітничим класом), у самій сутності існування якої закладена суспільно-виробнича ідея, і якщо цю свою належність вихованець розцінює як привід для гордості, то він закономірно стає носієм певного комплексу добре засвоєних професійно-ціннісних норм поведінки.

Показовий статус комуни як ніщо інше стимулював прояви гордості комунарів за своє виробництво і за свою працю, він дозволяв пов’язані із цим переживання зробити своєрідним емоційним фоном їх життєдіяльності. “Зразковість” упродовж майже всього часу існування комуни покладала на плечі її керівництва цілий комплекс додаткових завдань організаційного, виховного і естетичного змісту. Наведемо приклад характерного розпорядження. На початку квітня 1934 року керівник комуни І. Я. Тепер направив листа А. С. Макаренку, як своєму заступнику із навчально-виховної частини, а також керівникам інших підрозділів (в. о. головного інженера, начальникам заводів і виробництв, головному механіку, нач. госп. частини, секретарю партосередку і голові завкому): “Комуна з її підприємствами є показовою організацією, що привертає до себе увагу не лише трудящих Радянського Союзу, але й пролетаріат капіталістичних країн – представники якого <…> дуже часто нас відвідують. <…> Зобов’язую Вас, особливо зараз, із приходом весни, питанням чистоти, культурності і організованості на всіх дільницях комуни приділяти не меншу увагу, ніж Ви приділяєте боротьбі за промфінплан, за навчання комунарів. Довожу до вашої уваги, що вже починаючи з найближчих днів комуну почнуть відвідувати цілий ряд делегацій іноземних робітників, і тому Ви повинні бути відповідним чином підготовлені”.

Очевидно, в аналогічну позицію людини, гордої за свою працю і своє підприємство, ставила вихованців система різного роду зовнішньої активності комуни. Якщо колонія імені М. Горького потребувала систематичної шефської допомоги, пов’язаної з помітною фінансовою підтримкою, то комуна імені Ф. Е. Дзержинського з певного часу сама вже почала виступати у шефській ролі. Об’єктом цієї діяльності, у зв’язку з десятиріччям шефства комсомолу над морським флотом, комунари обрали крейсер “Червона Україна”, до якого була послана делегація з електродрилем власного виробництва в подарунок. Пізніше зав’язалося листування з моряками, і їхня делегація теж відвідала комуну. А вже після переходу А. С. Макаренка до центрального апарату НКВС України комунари взяли участь ще в одній шефський акції, про яку в лютому 1936 року заступник начальника комуни С. Я. Дидоренко повідомив Відділ трудових колоній. 23 лютого на адресу ВТК комунари відправили в подарунок дітям київського міського району імені Л. М. Кагановича різний ручний інструмент: молотки, кліщі, зубила, сокирки, стамески, рубанки тощо.

 

Делегація крейсеру “Червона Україна” в комуні, 1932 р. А. С. Макаренко залишив під цим знімком такий підпис: “Смичка моряків з комунарами. Сева Шмигальов, крайній зліва, не може бачити моряка без глибокого хвилювання. У нього в кошику давно лежить кльош, Сева вже встиг з нього вирости. Комунари до його майбутньої кар'єри відносяться з посмішкою недовіри, бо Сева раніше прагнув до слави футболіста, але після того, як поламав кілька власних ключиць і гомілок, залишив мрію стати другим "Миколою Фоміним” (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Один із моряків “Червоної України” з комунарками, 1932 р. А. С. Макаренко так прокоментував знімок: “Ми шефствуємо над крейсером "Червона Україна". У 1931 році вся комуна відвідала крейсер, були на крейсері і наші окремі делегації. Приїжджають і до нас військмори. Ми їх приймаємо дуже привітно. Багато хто з комунарів і самі мріють бути моряками. Тут зображений момент, коли один з делегатів снідає за столом дівчаток і розповідає їм про морське життя” (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Підпис А. С. Макаренка під знімком: “Знімок, словесні пояснення до якого можуть тільки зіпсувати враження”. 1932 р. (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)


Ще одним проявом зовнішньої активності комунарів була їх участь у низці політичних акцій і мистецьких заходів. Наведемо лише декілька найхарактерніших прикладів. 4 квітня 1936 року делегація комунарів, до якої входили Костюк, Шапошніков, Федоренко, Сачкова та Чудная, взяла участь у привітанні від імені комуни учасників Х з’їзду комсомолу України. Місяць потому комунари надзвичайно успішно виступили на Всеукраїнській олімпіаді художньої самодіяльності трудових колоній і комун, про яку йшлося вище. Не зайвим буде підкреслити, що разом із ними за перемогу боролися потужні творчі колективи багатьох інших установ і військових частин: 2-ї об’єднаної прикордонної школи НКВС імені Ф. Е. Дзержинського, 12-го кавалерійського полку НКВС, 228-го конвойного полку, 164-го залізничного полку, 53-го полку НКВС, школи Відділу місць позбавлення волі, школи міліції, Трудової колонії імені М. Горького, Фельдзв’язку, автодорожнього інституту тощо. Найпомітнішою ж сторінкою культурної хроніки комуни, про яку вже говорилося, була участь 140 її представників на Всесоюзному огляді художньої самодіяльності трудових комун і колоній НКВС СРСР у червні 1936 року.

Характерно, що саме в цей час А. С. Макаренко працює над п’єсою “Мажор”, центральною темою якої виступає життєдіяльність дитячо-юнацького колективу в широкому оточенні дорослих, досвідчених спеціалістів, представників “старої культури”.

 

6.6. Освітня система

 

Освітня робота у створених і керованих А. С. Макаренком виховних закладах неодноразово ставала об’єктом не лише прискіпливого наукового аналізу, але й досить гострої полеміки. Деякі з критиків А. С. Макаренка угледіли в його педагогічній системі недооцінку ролі школи і навчання за рахунок гіперболізації виробничої праці й самоврядування. Але якщо історія Горьківської колонії дійсно дає деякі підстави для подібних висновків опонентів, то загальноосвітній компонент Дитячої трудової комуни імені Ф. Е. Дзержинського постає перед нами як досить складне й розвинене педагогічне явище.

Особливо великий інтерес загальноосвітні засади комуни являють собою в контексті аналізу макаренківського дітища як середовища професійного розвитку. На думку Н. В. Абашкіної, освітня система комуни імені Дзержинського – це не що інше, як справжня професійна школа.

Добре організована і кваліфікована загальноосвітня робота була однією з особливостей виховної системи комуни імені Ф. Е. Дзержинського, що кардинально відрізняла її від інших закладів інтернатного типу того часу. Характерною оцінкою цього аспекту діяльності є вираз А. С. Макаренка, що комуна не знає прірви між розумовою і фізичною працею.

. Як підкреслює Н. В. Абашкіна, саме праця на сучасному виробництві, причетність до випуску таких складних приладів, як електродрилі та фотоапарати, зумовлювала появу в комунарів прагнення до теоретичних знань.

Поєднання доведеної до досконалості виробничої кваліфікації з якісною загальнотеоретичною підготовкою дає підстави говорити про комуну імені Дзержинського як унікальне освітнє явище. Відкритий у комуні робітфак машинобудівного інституту, писав Макаренко, підводить нашого комунара безпосередньо до вищого технічного навчального закладу, куди він входить не лише підготовленим студентом – він уже й майстер високої кваліфікації.

З появою вільних коштів у комуні, зміцненням педагогічного потенціалу і розвитком виховного колективу накреслений Макаренком образ ідеального дитячого закладу став поступово набирати реальних форм. На момент п’ятирічного ювілею комуна мала так званий навчальний комбінат, який включав школу і робітничий факультет, був розрахований на 6 років навчання. Матеріально-технічний рівень комуни дозволив запровадити кабінетну систему – в 1932 році вже були обладнані такі навчальні кабінети: математичний, фізичний, креслення, природознавства, соціально-економічної історії, мови, функціонував фізкультурний зал. Значним освітнім фактором комуни також виступала бібліотека, яка на осінь 1932 року налічувала біля 8000 томів. Показником ефективності її роботи є активність читачів: середня кількість виданих щодня книг коливалася у межах 60 – 80 примірників. Пізніше педагогічна рада прийняла рішення про створення окремої навчальної бібліотеки, з двома відділеннями – для педагогів, очевидно, науково-методичного характеру, і навчально-технічним для студентів.

Освітньо-вікова неоднорідність вихованців, значно ускладнювала налагодження і керівництво навчальною сферою комуни. Найкращою ілюстрацією для цього виступають дані про віковий склад робітфаку і технікуму. Навіть за неповними даними, наприкінці 1932 року учнями першого курсу робітфаку були юнаки і дівчата 1914–1917 років народження, другого курсу – 1914–1916 років і третього – 1912–1914 та 1916 років, тобто 17-річний вік був середнім віковим показником практично для кожного року навчання. Ще більшою віковою строкатістю вирізнявся технікум комуни: теж за неповними даними, до числа його першокурсників у листопаді 1934 року належали особи, принаймні, 1915, 1917 і 1919 років народження, до 2-го – 1913–1918 років і до 3-го курсу – 1914–1916 та 1920 рр. Таке майже шестирічне відставання в освітньому розвитку старших комунарів від молодших об’єднувало в межах однієї навчальної групи представників, по суті, різних вікових груп, що мають значні соціально-психологічні, інтелектуальні і інші відмінності.

Комуна в момент утворення визначала свою загальноосвітню мету як трудову підготовку підлітків, конкретизуючи її в завданні дати вихованцям формальні знання до рівня, необхідного для вступу до профшкіл та для виходу на виробництво. Відповідно до цільової установки, зміст навчальної роботи передбачав дві складові: а) загальноосвітній мінімум; б) прикладні знання для виробничої праці.

Упродовж свого існування навчальна частина комуни пережила доволі складну еволюцію. Шляхом зіставлення багатьох архівних і літературних джерел ми відновили історію трансформації уявлень А. С. Макаренка та педагогічного колективу комуни про оптимальну форму організації навчання вихованців (див. табл.)

Розвиток освітньої системи комуни імені Ф. Е. Дзержинського (1928 р. – червень 1931 р.)

Рік

навчання

[Поч. 1928 р. – червень 1929 р.]

1 вересня 1929 р. – вересень 1930 р.

15 вересня 1930 р. – [червень 1931 р.]

1

I група

трудової школи

І група

трудової школи

2

IІ група

трудової школи

ІІ група

трудової школи

3

ІІІ група

трудової школи

ІІІ група

трудової школи

4

IV група

трудової школи

ІV група

трудової школи

Молодша підготовча група

5

V група трудової школи

І курс

Кустпром-школи

Старша підготовча група

6

VI група трудової школи

ІІ курс кустпром-школи

І курс робітфаку

7

ІІІ курс кустпром-школи

ІІ курс робітфаку

8

ІV курс кустпром-школи

9

10

11

 

Вересень 1931 р. – червень 1934 р.

Рік

навчання

[Вересень 1931 р.] – лютий 1933 р.

Лютий – червень 1933 р.

1 вересня – 5 листопада 1933 р.

5 листопада 1933 р. – червень 1934 р.

1

2

3

Початкова підготовча група

?

III шкільна група

III шкільна група

4

Молодша підготовча група

?

IV шкільна група

IV шкільна група

5

Старша підготовча група

І курс робітфаку

V шкільна група

V шкільна група

6

І курс робітфаку

ІІ курс робітфаку

І курс робітфаку

І курс робітфаку

7

ІІ курс робітфаку

ІІІ курс робітфаку

ІІ курс робітфаку

ІІ курс робітфаку

8

ІІІ курс робітфаку

IV курс робітфаку

ІІІ курс робітфаку

ІІІ курс робітфаку

9

IV курс робітфаку

IV курс робітфаку

10

V курс робітфаку

11

 

Вересень 1934 р. – весна 1935 р.

Рік

навчання

Вересень 1934 р. – 9 грудня 1934 р.

9 грудня 1934 р. – [весна 1935 р.]

1

2

3

III клас семирічки

III клас семирічки

4

IV клас семирічки

IV клас семирічки

5

V клас семирічки

V клас семирічки

6

VI клас семирічки

VI клас семирічки

7

VII клас семирічки

VII клас семирічки

8

І курс ел.-мех. відділення технікуму

I курс технікуму

9

ІІ курс опт.-мех. відділення технікуму

ІІ курс ел.-мех. відділення технікуму

II курс технікуму

10

ІІІ курс опт.-мех. відділення технікуму

ІІІ курс ел.-мех. відділення технікуму

Курси з підготовки до вишів

Однорічні курси типу ФЗУ

IІI курс технікуму

11

 

Весна 1935 р. – серпень 1936 р.

Рік

навчання

[Весна 1935 р. (березень, квітень)]

[Вересень 1935 р. – серпень 1936 р.]

1

?

I клас неповної середньої школи

Групи підвищення грамотності (для учнів неповної середньої школи)

2

?

II клас неповної середньої школи

3

III клас семирічки

III клас неповної середньої школи

4

IV клас семирічки

IV клас неповної середньої школи

5

V клас семирічки

V клас неповної середньої школи

6

VI клас семирічки

VI клас неповної середньої школи

7

VII клас семирічки

VII клас неповної середньої школи

8

VIIІ клас десятирічки

I курс технікуму

I курс робітфаку

Групи підвищення грамотності (для студентів робітфаку)

9

ІХ клас десятирічки

II курс технікуму

II курс робітфаку

10

Х клас десятирічки

IІI курс технікуму

III курс робітфаку

11

IV курс робітфаку

 

У проекті операційного плану комуни А. С. Макаренко, наводячи перелік особистісних якостей і навичок, які комуна має сформувати у своїх вихованців, одним із пунктів називає грамотність, тобто цілком достатню суму формальних знань і навичок у мові, графіці, математиці, природознавстві та історії. Конкретизує ці наміри один із установчих документів, підготовлених на початку 1928 року, – “Вступ до програмів та планів учбової роботи в школі і в майстернях дитячої Комуни ім. Ф. Е. Дзержинського”, – саме він визначає головні цільові, організаційні й змістові параметри професійно-освітньої роботи закладу. Згідно з цим документом, рівень загальноосвітньої підготовки комунарів мав відповідати сьомому класу трудової школи 2-го ступеня.

Початок занять, за вимогами до організації навчального процесу в школі комуни, призначався на 1 вересня, тривалість навчального року, поділеного на триместри, мала дорівнювати 9 місяцям. Також протягом навчального року передбачалися дві міжтриместрові перерви і перерва “під час літніх сільськогосподарських робіт”.

Маючи у 1927–1928 навчальному році лише 5 груп (класів), школа комуни в перспективі передбачала за рахунок прийняття нових вихованців із рівнем лише початкової підготовки (перших двох класів) додатково відкрити класи VI і VII. В цей час до навчальних планів комунарської школи входили такі дисципліни: суспільствознавство (I–V класи), українська мова (II–V класи), російська мова (I–V класи), арифметика (I, III–V класи), геометрія (V клас), алгебра (V клас), природознавство (I, III–V класи), фізика (V клас), географія (I, III–V класи).

Професійноосвітній характер школи комуни вже з самого початку її існування можна добре проілюструвати прикладами з навчальних програм. Курси суспільствознавства, природознавства та географії, починаючи з II класу, включали низку тем суто професійно-технічного спрямування: другокласники, наприклад, вивчали розвиток техніки до винаходу парової машини, засоби пересування тепер і за давніх часів, використання сил природи, роль річок як шляхів сполучення, пароплав, паровоз, аероплан (суспільствознавство). Увазі ж учнів третього класу пропонувалися теми промислового характеру: економіка Харківського округу (географія, ІІІ клас); товар, його добування, оброблення сировини, транспортування на ринок; сучасна промисловість: велика, дрібна, кустарна, реміснича, видобувна і обробна; сільське господарство; техніка праці; машини, історія машин, прості машини, підойма, клин, парові казани, продуктивність машини; еволюція сільськогосподарського знаряддя до трактора, двигуни внутрішнього згорання; електрика як сила, електрична машина, магніт, застосування електрики в житті суспільства, Дніпрельстан, електрика в нашій комуні (суспільствознавство); теплопровідність, гарні й погані провідники тепла, теплотворність палива, сіль та її розчин, сода, селітра, вода, кислота оцтова та сірчана, вугілля, руда, утворення металів у руді, виплавка чавуну та ковкого заліза (природознавство).

Тематично близький, але більш складний за змістом матеріал уходив до програм суспільствознавства, природознавства, географії і фізики четвертого й п’ятого класу: садівництво, скотарство, природні багатства СРСР, фабрично-заводська промисловість, організація промисловості: Донбас, історія вугільної промисловості, мінеральні багатства Донбасу і його продукція; торф, сіль та соляна промисловість, марганцеві та інші руди; Кривий Ріг, металургійна промисловість; електрифікація тощо (географія, IV клас); джерела світла, гальванічний струм, магнетизм, штучні магніти, намагнічування електрострумом, телеграф, телефон, трамвай, радіо (природознавство, IV клас); торгівля та її осередки, державна, кооперативна, приватна торгівля (суспільствознавство, V клас); головні культурні рослини, що мають промислове значення, головні породи дерев (V клас, природознавство); прості машини: підійми, блоки, коловорот, шестерні, праця простих машин; рідини та гази, гідравлічний прес, умови плавання тіл у воді й повітрі, розширення газів при нагріванні, тиск газу та його вимірювання, манометр, барометр тощо (фізика, V клас).

Крім того, на уроках арифметики комунари отримували низку базових понять, необхідних для будь-якої предметної діяльності: міри довжини (метр, сантиметр), ваги (кілограм), рідини (літр) (І клас); метрична система мір, вирахування часу, квадратні та кубічні міри, об’єм чотирикутної і трикутної призми; поняття кола, діаметру, радіусу; діаграма тощо (ІІІ клас). Навіть на уроках з української та російської мов формувалася низка вмінь, необхідних для майбутньої професійної діяльності. Правила написання листа або заяви вихованці опановували в третьому і четвертому класах (українська мова), у четвертому ж класі при вивченні курсу російської мови вони вчилися складати ділові папери.

Якщо вірити твердженню І. П. Соколянського, який говорив про це в своєму виступі на відомому засіданні секції соціального виховання УНДІП 14 березня 1928 року, перші місяці діяльності комуни, принаймні до середини березня, були позначені ще не досить розвиненою навчальною роботою і відсутністю “цільової навчальної системи”.

1 вересня 1929 року в комуні була відкрита замість трудової кустарно-промислова школа. “Це була пробна затія, – писав пізніше А. С. Макаренко. – Вона не принесла добрих результатів і свідчила лише про нашу розгубленість. Виходило так: виробництво кустарне, нехай уже й школа буде кустарна. Навчатися почали все ж із завидним завзяттям – усяке знання корисне”. Як свідчать документи, кустпромшкола, що мала 4 курси, проіснувала лише рік, тобто до початку 1930–1931 навчального року. Вона не відповідала загальній цільовій установці закладу, оскільки не давала систематичних і закінчених знань комунарам, а головне, як записано в тексті доповіді Правління, “не визначала перспективу комунару, що випускається”.

У подальші роки, вже після відкриття робочого факультету, по суті функція школи комуни перейшла до перших трьох груп її навчального комбінату, що називалися підготовчими, оскільки готували комунарів до робітфаку і відповідали 5 – 7 класам середньої загальноосвітньої школи. Кількість дітей у них на осінь 1932 року досягала 122 чол.: початкова група мала лише 10 учнів, молодша – 27 учнів і старша – 85 учнів. Нерівномірність кількості учнів по роках навчання була причиною значних відмінностей у наповнюваності груп: дві старші групи, наприклад, мали по 42–43 учні, що значно ускладнювало роботу в них.

При відносній вивченості різноманітних виробничо-економічних форм професіоналізації комунарів залишається майже нерозкритим місце у цьому складному процесі такого важливого чинника, як навчання на робітничому факультеті. Будучи наступником неповної середньої школи і кустпромшколи, робітфак Харківського механіко-машинобудівного інституту виконував надзвичайно складну і відповідальну освітню функцію в процесі професійного розвитку комунарів. Однак наслідки реорганізації навчальної системи інноваційного закладу, пов’язані з відкриттям робітфаку, були незрівнянно більш значущими з точки зору набуття вихованцями багатьох ціннісних, когнітивних і практичних орієнтирів для подальшого існування у світі професій.

Датою урочистого відкриття при комуні робітничого факультету Харківського машинобудівного інституту стало 15 вересня 1930 року. Ця подія, словами А. С. Макаренка, була надзвичайно важливим кроком уперед, оскільки надавала комуні характеру серйозного політехнічно гармонізованого навчально-виробничого комбінату і відкривала великі перспективи у пошуках нового, більш досконалого виробництва.

Робітфак, упровадження якого було узгоджено з Вищою радою народного господарства України, номінально вважався прикріпленим до вечірнього відділення щойно відкритого Харківського механіко-машинобудівного інституту, що був одним із 5 вишів (електротехнічний, хiмiко-технологiчний, iнженерно-будiвельний, авiацiйний і механiко-машинобудiвний), утворених у 1930 році на базі окремих факультетiв відомої своїми робітфаківськими традиціями Харківської політехніки. Не зайвим буде згадати, що саме Харківський політехнічний інститут імені В. І. Леніна у 1921 році увійшов в історію вітчизняної освіти як засновник першого в Україні робітничого факультету.

На обладнання кабінетів робітфаку були асигновані значні кошти: 4000 крб. правлінням комуни і 2000 крб. Центральною комісією допомоги дітям. Однак при цьому правління скаржилося на те, що питання про робітфак не було попередньо достатньо пророблене, наслідком чого стала низка негараздів у його роботі: невдале прикріплення до вечірнього інституту, відсутність ув'язки з виробництвом комуни, брак методичної допомоги та консультацій ззовні.

Хоча звичайна тривалість навчання на робітфаках того часу була чотирирічною, вікові обмеження перебування вихованців у комуні, очевидно, змусили організаторів скоротити цей термін до трьох років. Таке ущільнення навчального часу накладалося на інші несприятливі обставини: недостатню підготовленість загальної маси комунарів до навчання, відсутність достатньої кількості висококваліфікованих педагогів, брак приміщень і підручників, надмірну виробничу і громадсько-політичну завантаженість комунарів. Даний стан речей викликав нарікання з боку правління комуни: “При великій зайнятості комунарів навчанням на робітфаці, самообслуговуванням і роботою на виробництві їх увага не могла вже достатньою мірою фіксуватися на громадській і політичній роботі”. У зв’язку з цим наприкінці року правління намічало провести обслідування навчальної частини комуни, щоб “зробити відповідні висновки про подальші перспективи робітфаку”.

У першій рік же свого існування робітфак мав лише два курси, і з огляду на те, що загальноосвітня підготовка не всіх комунарів відповідала робітфаківському рівню, були створені дві підготовчі групи, які, по суті, замінили собою школу. Таким чином, на кінець 1930 року розподіл учнів комуни мав такий вигляд: молодша підготовча група – 38 чол., старша підготовча група – 39 чол., 1-й курс робітфаку – 39 чол., 2-й курс робітфаку – 26 чол.

Пізніше головні завдання і вимоги до робітфаку були тісно ув’язані з навчально-виробничою функцією заводу електроінструментів. Один із засновників заводу, інженер П. Ю. Силаков, їх сформулював таким чином: оскільки виробництво переслідує навчально-виховні цілі, то ті, хто навчається виробництву, є одночасно і слухачами робітфаку; робітфак головним завданням має підготовку до вступу у вищий технічний навчальний заклад; виробниче навчання у поєднанні з робітфаком повинне забезпечити підготовку кваліфікованого робітника; нормальний термін навчання – 4 роки; число тих, що навчаються і працюють – 300 чол., із яких 250 хлопців і 50 дівчат віком від 15 до 20 років.

Восени 1932 року вже на трьох його курсах навчалися 207 комунарів: на першому курсі – 86 чол. (3 групи), на другому – 77 чол. (3 групи) і на третьому – 44 чол. (2 групи). Середня наповнюваність груп робітфаку, таким чином, становила біля 26 чол. Перший свій випуск робітничий факультет здійснив у 1933 році.

Машинобудівна профільність робітфаку, часто зумовлювала й подальший вибір комунарами вищого навчального закладу. Так, серед 18 випускників, що вступили 1932 року до ВНЗ, 13 стали студентами саме Харківського машинобудівного інституту.

 

Урок фізики у комуні (На крыльях истории. 75 лет заводу “ФЭД” / ред. кол.: А.Ф. Боринос и др. – Х. : Майдан, 2002.)

 

Завідуючим робітфаком у 1933–1934 навчальному році був Євген Cеліверстович Магура, однак, як уже зазначалося, в березні 1934 року цю посаду тимчасово займав О. Г. Білоус, а з квітня того ж року – Бушанський.

У документах є відображення того напруженого стану, що існував у питаннях оснащення аудиторного фонду робітфаку. Перед початком 1933 – 1934 навчального року три аудиторії, які, очевидно, належали робітфаку, виявилися зайнятими конструкторським бюро фотозаводу, але адміністрація запевняла керівництво робітфаку в тому, що до кінця серпня вони будуть звільнені, відремонтовані і пристосовані до занять. Крім нестачі самих аудиторій, відчувалася потреба і в навчальних приладах, підручниках, столах, стільцях, класних дошках і різних дрібних предметах. Значною перешкодою навчальній роботі також була відсутність хімічної лабораторії, географічного кабінету й кімнати креслення.

Введення до навчального плану робітфаку в 1933 році циклу технічних дисциплін висунуло вимогу обладнання спеціального технічного кабінету, для чого було складено і подано на розгляд начальника комуни додатковий кошторис. Пізніше педагогічна рада робітфаку підняла питання перед адміністрацією комуни про введення окремої посади відповідального за господарчу частину робітфаку, до обов’язків якого входило б забезпечення аудиторій шкільними меблями тощо.

Упродовж 1933–1934 н. р. розвиток методичної оснащеності навчального процесу виразився у створенні біологічного кабінету і зразковій організації викладання з максимальним використанням ілюстративного матеріалу. У той же час було ухвалено рішення про організацію спеціального методичного кабінету як центру методичної роботи для всіх навчальних закладів на території комуни.

Оскільки як школа, так і робітфак комуни перебували на місцевому бюджеті, в документах харківської ОІНО збереглися відомості про їх штатний розпис. Перетворення кустарно-промислової школи комуни на робітничий факультет перш за все потягло за собою відповідні зміни в кількісному складі педагогів (див. табл.).

Зміни у штатах навчальної частини комуни імені Ф. Е. Дзержинського у зв’язку з організацією робітфаку в 1930 р.

п/п

Назва штатної одиниці

Кількість штатних одиниць

1929/1930 н. р.

1930/1931 н. р.

1.

Завідувач

1

1

2.

Заступник завідувача

1

1

3.

Викладачі

10

16

4.

Бібліотекар

0,5

1

5.

Секретар

1

1

6.

Прибиральники

2

2

Разом:

15,5

22

 

У різний час на робітфаку викладали: Багмут, Г. Є. Березняк, Н. Ю. Білецька, О. Г. Білоус, І. Б. Браун, Є. Ф. Григорович, О. М. Губер, Г. І. Добродицький, Є. С. Магура, І. В. Мартиненко, М. С. Омельченко, Є. Г. Пантелеймонова, Платонов, С. П. Пушніков, Й. В. Рубан, П. Ю. Силаков, Т. Д. Татарінов, М. В. Тютькало, М. М. Шварц та ін. Деякий час викладав економгеографію та креслення на робітфаці сам А. С. Макаренко, він також заміняв, як і в колонії імені Горького, викладачів із різних дисциплін, найчастіше з російської мови.

У 1933 році гостро постало питання про залучення до роботи в комуні висококваліфікованих педагогів, оскільки в цей час значно підвищились вимоги до освітньої й виховної роботи. Дефіцит педагогічного складу, як уже зазначалося, відчувався протягом усього існування робітфаку. На початок 1933–1934 навчального року, наприклад, не були заповнені посади викладачів таких предметів, як історія класової боротьби, поточна політика, політична економія та німецька мова. Але протягом цього періоду, як говорилося на підсумковому засіданні педагогічної ради, вдалося створити міцний педагогічний колектив із кваліфікованих спеціалістів, “що знають свої дисципліни й методику їх викладання”. Одним із показників якості колективу педагогів називається відсутність плинності в його складі, що, в свою чергу, усунуло значні перебої в проходженні навчальних дисциплін.

Уже влітку 1934 року рішення про реформування навчального закладу в комуні актуалізувало вимогу доукомплектувати її педагогічний колектив викладачами фахових дисциплін. З цієї ж причини всім викладачам робітфаку пропонувалося використати літню перерву для “піднесення рівня політично-філософської підготовки”: ознайомитися з поточними новинами з усіх галузей знання, науки, техніки, літератури, мистецтва, “щоб бути готовими до перетворення школи при комуні на зразкову серед харківських шкіл”.

За своєю суттю робітничі факультети являлися загальноосвітніми школами, спеціалізованими відповідно до профілю вишу, при якому вони створювалися. Галузева спеціальність базового ВНЗ відображалася здебільшого в змісті фахових дисциплін, на які в навчальному плані відводилося лише біля 2% навчального часу. З цієї причини функція професійної підготовки робітфаківців комуни забезпечувалася, головним чином, роботою на високотехнологічному виробництві.

Для керівництва роботою робітфаку комуни була створена система відповідних демократичних органів. Головним із них була педагогічна рада, що збиралася в середньому двічі на місяць під головуванням завідувача робітфаку. Протягом 1933 – 1934 навчального року, тобто в інтервалі з серпня по липень, педагогічна рада, наприклад, провела 21 засідання. Для координації всієї методичної роботи обиралась методична комісія, до складу якої входили голови математичної й соціально-економічної предметних комісій.

На своїх засіданнях методкомісія розглядала, наприклад, такі важливі питання, як ув’язка навчального матеріалу з виробництвом, питання роботи робітфаківців над підручником тощо. Контроль за проходженням програмного матеріалу протягом навчального року здійснювали циклові комісії.

Формою учнівського самоврядування на робітничому факультеті виступала Рада старост, інструкції для якої обговорювалися і затверджувалися педрадою. Всією ж організаційною й технічною роботою цього закладу керувала навчальна частина: планувала і контролювала роботу циклових та методичної комісій, перевіряла робочі плани викладачів, забезпечувала проведення екзаменів тощо.

У засіданнях педагогічної ради часто брали участь представники адміністрації комуни. Так, упродовж зазначеного періоду декілька раз виступав начальник комуни Тепер, часто був присутнім і активно дебатував підняті питання А. С. Макаренко. При обговоренні стану академічної успішності на засідання, як правило, запрошувалися комунари, кількість яких доходила до 25 чоловік.

Питання, що виносилися на засідання, умовно можна поділити на декілька типів:

а) загальні питання: початок, організація і закінчення навчального року, навчальний план року, організація методичної роботи, інструкція про права та обов’язки викладачів, інструкція Ради старост тощо.

б) питання організації поточної роботи робітфаку: про роботу прикріплених викладачів; про чергування викладачів; включення до конкурсу соціалістичного змагання з Прилуцькою трудовою комуною НКВС імені В. Балицького; огляд роботи робітфаку у зв’язку з листом народного комісара освіти РCФРР Бубнова; перегляд робочого дня тощо.

в) питання контролю якості навчання: підведення підсумків місячної, семестрової та річної академічної успішності; щомісячні звіти комунарів; виявлення осіб, що мають незадовільні оцінки, та визначення засобів підвищення успішності.

На робітфаку викладалися: математика, фізика, хімія, біологія, креслення, соціально-економічна історія, географія, українська мова і література, російська мова і література і англійська мова, також проводилися політичні заняття і заняття з фізичної культури. З точки зору набуття робітничої кваліфікації особливо важливим було вивчення такої дисципліни, як автомобіль. З вересня 1933 року до навчального плану були введені поточна політика і технічні дисципліни (технавчання), але, з незрозумілої причини, виключено автосправу. Проте у межах циклу технічних дисциплін на перше півріччя планувалися предмети “об’єкт виробництва” і “організація виробництва”.

З 1933–1934 року вводилися нові і, як зазначено в протоколі засідання педагогічної ради робітфаку, “стабільні” підручники, для забезпечення якими учнів кожен викладач мав скласти відповідний кошторис. Офіційно прийнятою мовою викладання, принаймні, у вказаний час, була українська, і тому намагання деяких комунарів уникнути її вивчення не зустрічали підтримки з боку педагогічної ради.

Як виявилося, окрім комунарів, робітфак проводив освітню роботу і серед дорослих працівників виробництв комуни. У 1933–1934 році, наприклад, були організовані окремі лекції з технічних дисциплін для робітників і службовців оптичного виробництва.

До цього часу в макаренкознавстві майже не висвітлювалася практика кураторства (у документах робітфаку – “прикріплення”), що існувала на робітфаці комуни, але така форма діяльності педагогів не лише посідала певне місце у виховній системі закладу, а й, безперечно, відігравала важливу роль у забезпеченні навчальної успішності комунарів. Саме питання “прикріплення” викладачів робітфаку до академічних груп викликало дискусію на одній із перших педагогічних рад 1933–1934 навчального року. Обговорюючи проект інструкції про права та обов’язки викладачів, учасники засідання розійшлися в думці щодо принципів розподілу комунарів на кураторські групи. Начальник комуни Тепер пропонував посилити права “інституту прикріплених викладачів” і утворювати групи за виробничими або побутовими ознаками, але Макаренко зауважив, що для педагогів найбільше підходить курсовий поділ; крім того, маючи, очевидно, на увазі права інституту кураторства, наголосив: “Питання, порушене т. Тепером, є актуальне і його треба принципово обміркувати і висловити свою згоду”. Інші виступаючі пропонували провести прикріплення викладачів за спальнями (Смола) або за клубними гуртками (Терський), проте голова педради Є. С. Магура в підсумковому виступі підтримав запропонований Макаренком курсовий поділ.

На наступному засіданні педагогічної ради, що відбулося 8 вересня, знов стояло питання про роботу прикріплених викладачів. З’ясувалося, що прикріплення викладачів до груп уже в цілому відбулося, але остаточно буде завершене після очікуваного незабаром прийому до комуни 50 нових членів. У своєму слові Є. С. Магура відмітив, що викладачі “з великою охотою беруть на себе роботу коло виховання комунарів і налагодження зразкової дисципліни на робітфаку та в побуті”. Також він наголосив на необхідності уточнення обов’язків викладачів як вихователів, що й треба буде зробити найближчим часом. У доповіді Магури містяться також певні роз’яснення щодо умов цієї форми виховної роботи: прикріплення вважається різновидом громадської роботи; методичною підставою роботи в групі є спеціальна інструкція для викладачів; до завдань прикріплених викладачів входять: організація соціалістичного змагання на виробництві, організація культурного відпочинку, всіляка допомога комунарам у навчанні, відповідальність за “політико-моральний стан” групи.

Педрада затвердила такий розподіл викладачів по групах: IV А – Г. Березняк, IV Б – Й. Рубан, IV В – Є. Магура, III А – С. Пушніков, III Б – О. Білоус, III В – Т. Татарінов, III Г – Г. Добродицький, II А – Багмут, II Б – Н. Білецька, II В – М. Тютькало, I курс – І. Мартиненко, 5 група – В. Терський, 3 і 4 групи – О. Юрченко. Крім того до групи першого курсу, яку планувалося утворити з новоприйнятих вихованців, прикріплявся М. Омельченко після повернення з військової служби.

Слід зазначити, що прикріпленням викладачів до академічних груп не обмежувалися педагогічні нововведення 1933 року. 17 жовтня на засіданні комісії з питань перегляду навчальної системи комуни Макаренко висунув ідею “запровадити інститут вихователів, але дати їм назву не вихователів, а якусь іншу, наприклад асистентів”. У середині листопада педагогічна рада повернулася до обговорення запропонованого А. С. Макаренком введення інституту вихователів як важливого фактора забезпечення навчальної успішності комунарів. Свій виступ на засіданні Макаренко розпочав характеристикою педагогічної функції прикріплених до груп викладачів, які, на його думку, є продовжувачами навчальної справи в групі. Очевидно, по аналогії з кураторами академічних груп, він запропонував прикріпити з виховною метою викладачів і до загонів. На його думку, викладач у загоні є старшим товаришем, до завдань якого належить організація загону і перетворення його на колектив. Свій вплив, таким чином, викладач поширює і здійснює через колектив, від потреб якого залежатимуть і форми його роботи. Макаренко також наголосив, що вихователі не є представниками адміністрації або педагогічної частини: це старші товариші колективу загону, які питання життя загону розв’язують у ньому самому, а не через адміністрацію. Вихователі працюють у напрямку здійснення вимог виробництва, школи і громадської роботи. Всі присутні на засіданні педагоги одностайно підтримали ініціативи Макаренка, що вилилося й у загальній ухвалі: затвердити списки викладачів-вихователів і розпочати роботу по загонах.

Показовою в багатьох відношеннях є полеміка, що виникла між начальником комуни Тепером і Макаренком на засіданні педради 31 серпня 1933 року з приводу методології викладання технічних дисциплін. Тепер пропонував спочатку дати комунарам мінімум практичних знань і лише після цього переходити до загальнотеоретичних дисциплін. Макаренко, заперечуючи такий підхід, наполягав на необхідності спочатку надати слухачам загальні знання, а вже потім перейти до цехового викладання. Свою думку він пояснював тим, що лише з пуском фотозаводу можна буде остаточно встановити стале розміщення комунарів по цехах і спеціальностях.

Окремого розгляду потребує система стимулювання навчальної діяльності студентів робітфаку. Подібні питання виступали чи не найголовнішими об’єктами уваги викладачів і керівництва, про що свідчать матеріали засідань педагогічної ради. Боротьба за підвищення знань ставилась за обов’язок прикріпленим до навчальних груп викладачам, питання навчальної роботи ставали предметом обговорення на спеціальних зборах комунарів, студентам робітфаку пропонувалося використовувати вільний від занять час для консультацій з викладачами тощо. У зв’язку з наближенням семестрових заліків прикріплені викладачі мали провести збори з питань навчальної успішності в своїх групах, виявити відстаючих, організувати відповідні заняття з ними. Пізніше такі збори було ухвалено зробити щомісячними, розповсюдивши їх і на загони, розвивати на них самокритику, виявляти успішність, рівень дисциплінованості, характер роботи у групі та загоні кожного окремого комунара. Для індивідуальної допомоги тим із вихованців, що відстали у навчанні, побуті чи у громадській роботі, практикувалися попередження та виклики на засідання ради старост, прикріплення кожного з них як до викладача, так і до більш успішного комунара.

Великі надії щодо активізації навчання керівництво робітфаку також покладало на соціалістичне змагання. Відповідальність за його організацію, поточний контроль, облік і висвітлення у стінній пресі лягала на плечі прикріплених до груп та загонів викладачів. Хід змагання висвітлювався в газеті “Дзержинець”.

Протоколи засідань педради за підсумками місячної успішності комунарів, поміж іншим, віддзеркалюють тенденції щодо практики заохочень і покарань. За недбале навчання протягом листопада 1933 року на 5-му курсі робітфаку, наприклад, студент Богданович був позбавлений 100% стипендії і отримав попередження про можливість виключення з робітфаку. За відставання у навчанні отримали аналогічні покарання одногрупники Богдановича – Кравченко і Старченко, але вони були позбавлені лише 50% своїх стипендій. Відповідно, великі академічні досягнення могли бути відзначені підвищенням стипендії на 25% або 50%. У січні 1934 року педрада запропонувала завести у стінній газеті “За навчання” червону і чорну дошки для занесення на них, відповідно, успішних та відстаючих загонів і груп.

Перманентною проблемою в організації навчання комунарів була надмірна перевантаженість їх виробничими, побутовими і громадськими обов’язками. Причому, виробнича необхідність регулярно ставала головною перешкодою виконання навчального плану. Для забезпечення виконання промфінплану, наприклад, 21 вересня 1933 року педагогічна рада робітфаку комуни ухвалила рішення звільнити від занять на 10 днів 13 комунарів-верстатників, зауваживши, однак, при цьому виробництву “про неприпустимість надалі відривати комунарів від навчання на робітфаку”. У грудні того ж року знизилася успішність окремих груп у зв’язку з тим, що, будучи перевантаженими на виробництві, комунари протягом усього місяця не отримували домашніх завдань.

Система підсумкового контролю знань студентів робітфаку передбачала два сесійні періоди. У першій половині лютого за підсумками першого семестру складалися заліки по всіх предметах. Більш серйозна і ґрунтовна перевірка знань відбувалася наприкінці навчального року. В 1934 році, наприклад, планувалося заняття продовжити до 15 червня, після того протягом п’яти днів провести повторення пройденого матеріалу і з 20 червня до 1 липня влаштувати для студентів усіх без виключення груп складання іспитів перед спеціально створеними екзаменаційними комісіями. Але була отримана інструкція Народного комісаріату важкої промисловості СРСР, яка вимагала почати екзамени з 15 червня за чітко визначеним переліком дисциплін. Керівництво робітфаку досить відповідально і виважено ставилося до організації роботи комунарів упродовж екзаменаційного періоду, на основі індивідуального підходу створювало їм можливості для підготовки до іспитів, забезпечувало навчальною літературою, навіть зверталося до адміністрації комуни з проханням звільнити комунарів від роботи на виробництві на весь екзаменаційний час. Разом з тим, воно закликало викладачів відмовитися від знижених вимог до студентів.

У документах робітфаку є деякі дані про рівень загальної успішності комунарів. Так, за перший семестр 1933–1934 навчального року студенти отримали 29 % добрих оцінок. Що стосується оцінок незадовільних, загальне число яких дорівнювало 176, то їх статистика виглядає таким чином: мали двійки за результатами семестрового контролю знань 103 студенти, що становить 27,4% від їх загального числа; по одній незадовільній оцінці отримали 58 чоловік (15,4%), по 2 – 27 (7,2%), по 3 – 11 (2,9%), по 4 – 5 (1,3%), по 5 – 1 (0,3%), по 6 – 1 (0,3%). Найуспішнішим було визнано курс ІІ А, найслабшим – ІІІ Г. Комунари Старченко, Сичов і Наконечна названі як найгірші учні, у той час як студенти Слісенко, Нікітін і Шапошніков “мають круглу п’ятірку”.

Весна цього ж року принесла деяке зниження загальних показників успішності студентів робітфаку: протягом одного тільки березня було отримано 214 двійок, незадовільні оцінки мали 128 чоловік (34,78% від загального числа учнів), задовільні – 151 чол. (41,03%), добрі – 87 чол. (23,64%). На перше місце за успішністю вийшов V курс, на останньому залишився курс III Г. Незважаючи на березневе погіршення якості навчання, річні підсумки продемонстрували досить високу успішність комунарів, що досягла рівня інших харківських робітфаків. Ця обставина дала підстави педагогічній раді говорити про можливість створення зразкової школи, академічні показники якої стали б найкращими в місті. Добра підготовленість студентів допомогла подолати страх перед літніми екзаменами, що спостерігався у минулому – в 1933 році, наприклад, деякі студенти напередодні іспитів навіть подавали заяви про добровільне залишення на повторний курс.

Як іще одне з досягнень даного навчального року називалося загальне піднесення грамотності комунарів, зростання літературних і мистецьких смаків, активна боротьба за культуру мови проти жаргону, подолання ставлення студентів до соціально-економічних дисциплін, мови, літератури і біології як до дисциплін другорядних.

Після складання екзаменів для студентів старшого курсу робітфаку влаштовувався випуск. У 1934 році в зв’язку з уведенням п’ятирічного терміну навчання було вирішено не відміняти випускної процедури, незважаючи на те, що деякі з минулорічних випускників проходитимуть її вдруге.

Можна виокремити головні труднощі, які зустрічав робітничий факультет комуни в процесі своєї роботи. Передусім, це нерівномірність знань студентів, яка значно ускладнювала викладачам організацію навчального процесу в межах окремої академічної групи. Про помітні успіхи в подоланні цих проблем говориться в одному з протоколів педагогічної ради в червні 1934 року, але не наводиться конкретних даних щодо цього. Такі ж нарікання з боку викладачів викликало, як уже говорилося, “нагромадження позашкільної роботи”, що, нібито, “не відповідає дитячому вікові” і “йде в розріз з постановами уряду”.

Загалом, за спогадами колишніх комунарів, робітфак забезпечував досить високий рівень знань на тлі інших аналогічних навчальних закладів. Це дозволяло, наприклад, випускникам у подальшому витримувати вступні конкурси у виші й технікуми.

Після нетривалого періоду ліквідації робітфаку в зв’язку із відкриттям у комуні власного технікуму, його було відновлено майже в первинному вигляді та функціях приблизно у вересні 1935 року. Зміст діяльності шкільного комбінату цього періоду знаходить ілюстрації на сторінках внутрішньої преси комуни.

У статті, очевидно, І. Й. Борока “Більше уваги школі”, надрукованій 5 січня 1936 року в “Дзержинці”, головними завданнями шкільного комбінату в поточному навчальному році названі: мобілізація тих, хто навчає, і тих, хто навчається, на боротьбу за високу якість навчання, впровадження свідомої трудової дисципліни, перебудова і конкретизація управління педагогами. Проведення всіх названих заходів передбачалося на основі соціалістичного змагання. За словами автора, “керуючись постановами партії і уряду та наказом т. Бубнова”, протягом звітного періоду докорінним чином була змінена і перебудована система оцінки знань учнів. Це виразилося як у висуванні жорсткіших, ніж раніше, вимог до учнів, так і в роз’ясненні ним сутності нової системи оцінок та її значення в боротьбі за високу якість навчання. Також були досягнуті певні успіхи в плануванні навчального матеріалу і всього педагогічного процесу. Протягом цього ж часу в шкільному комбінаті був уведений інститут класних керівників, завданням яких було вивчати ввірені їм групи і проводити виховну роботу з учнями. Свою ефективність виявила і створена Рада старост, у організації якої використовувався досвід роботи Ради командирів у побуті комунарів. Боротьба за дисципліну серед учнів супроводжувалася боротьбою за підвищення дисципліни й серед педагогічного колективу. Центральним недоліком роботи шкільного комбінату І. Й. Борок назвав “слабку грамотність” учнів і студентів. У завершенні статті автор, спираючись на цитату з виступа Косіора на пленумі Київського міськкому КП(б)У 10 грудня 1935 року, дорікнув керівництву, що в комуні “мало уваги приділяють школі”.

Матеріал І. В. Мартиненка “Педколектив зобов’язався”, про який уже йшлося, вміщений у січневому 1936 року номері “Дзержинця”, розповідає про зміст щойно проведеної виробничої наради педагогічного колективу комуни, на якій стояло питання про роботу класних і курсових керівників. Як можна з’ясувати з наведеного матеріалу, педагогам, що займали вказані посади, ставилося в обов’язок не лише очолювати боротьбу за підвищення успішності й дисципліни в школі, але й “вести роботу з комунарами в побуті”. Педколектив, як говориться наприкінці статті, взяв на себе громадське навантаження керувати окремими групами робітфаку.

Стаття у “Дзержинці” від 5 січня 1936 року “Ліквідувати неуспішність”, авторство якої, ймовірно, належить М. І. Коваленко, підводить підсумки роботи школи комуни протягом другої чверті. Автор говорить про тяжкі умови роботи школи, пов’язані з необхідністю укомплектування нових класів із числа вихованців останнього поповнення, міра підготовленості яких до навчання виявилася досить різною і переважно низькою. Але, незважаючи на це, протягом чверті доля відмінних оцінок досягла 7,2 відсотка, тоді як у першій чверті ця цифра становила лише 3,5 %. Виросло також число і добрих оцінок. Відсоток незадовільних оцінок за цей же період склав 12,8, значну частку яких дали учні з останнього поповнення. Так, шестикласники Дубіна і Соколовський дали відповідно 8 і 10 поганих оцінок, оскільки до комуни не отримали належної підготовки за п’ять попередніх класів. Однак досить низьку успішність продемонстрували і деякі “старі” комунари: Кловацький і Пухур із 7 А та Заболотний із 5 А отримали по 6 поганих оцінок; по п’ять оцінок “незадовільно” мали Чуприн із 7 А, Адилев і Реп’ях із 7 Б та Ковальов 3-й із 5 Б тощо. Разом із тим, у статті названі деякі з найуспішніших у навчанні комунарів: Степаненко (7 А), Кулєшов (6 Г), Уткін (6 В), Боровок (6 Б), К. Іванов (5 А), Долголазов (5 Б), Білий (6 А), Залезня і Сосюра (6 А), Колотюк (3 Б), Тарасов (1 клас). Автор також відмічає велику роботу в боротьбі за успішність шкільної Ради старост.

У цьому ж номері “Дзержинця” наводяться результати навчання впродовж другої чверті і на робітфаці комуни. Автор статті “Підсумки півріччя не задовольняють”, про яку вже згадувалося раніше, Є. С. Магура відмічає зменшення числа неуспішних студентів та невелике зниження показника незадовільних оцінок у порівнянні з першою чвертю – 11,9% проти 12,8%. Значна допомога в підвищенні якості навчання, дисципліни надавалася комунарською громадськістю через такі органи самоврядування, як Рада командирів та Рада старост. У той час, як деякі студенти лише помітно знизили кількість незадовільних оцінок (Яновський, Постніков, Теслін, Ященко), інші зовсім їх позбулися (Іванова, Лобода, Головачова, Лавриненко, Гарагуля, Чевелій, Корнєєв тощо). В статті наводиться перелік і кращих студентів, серед яких ті, що навчаються на “добре” – Гієнко, В. Нікітін, Андрющенко, Мельник, Філатова, та відмінники – Яценко, Ткачук, Марущенко, Сачкова, Курьянова. В той же час, деякі студенти робітфаку – Рабінович, П. Романов, Великий, Львов, Бердикова – знизили свою успішність. Рейтинг навчальної успішності за підсумками 2-ї чверті мав такий вигляд: перше місце – ІІІ А курс, друге – І курс, третє – ІІ Б курс, четверте – IV курс, п’яте – ІІІ Б курс, шосте – ІІ А курс. Магура нарікає на надмірну інертність IV курсу, який, за його словами, мало турбує неприпустима для випускників успішність – на 21 студента 27 поганих оцінок. Студенти-випускники, як виявилося, несерйозно ставляться до навчання, пропускають лекції тощо. На завершення статті автор закликав педагогів і комунарську громадськість “за дві чверті навчального року, що залишилися, вирівняти наш шкільний фронт і добитися гідного Комуни ім. Дзержинського місця”.

У 1936 році, як і раніше, питання підняття якості навчання у школі й на робітфаці комуни вирішувалося організацією додаткових занять і консультацій для відстаючих. Під пильною увагою керівництва перебував випускний IV курс робітфаку, на навчальні досягнення якого педагогічною радою покладалися особливі надії. Випускників закликали вийти за результатами 3-ї чверті на перше місце у навчанні. Для цього їхній шкільний день навіть збільшувався на 1 годину і з початку року мав уже 6-годинне навчальне навантаження.

Цікавою є точка зору самих комунарів щодо чинників власної низької академічної успішності. В тому ж номері “Дзержинця”, де були надруковані матеріали Коваленко й Магури, поміщена стаття одного із комунарів під назвою “Три причини”. Автор, ховаючись за ініціалами Я. Ю., виокремлює низку негативних, на його думку, явищ: нестача часу старшим комунарам для роботи над собою, відірваність педагогів від життя комунарів, неефективність такої форми навчання, як консультація. Вихід із ситуації дописувач вбачає у наданні старшим комунарам права лягати спати на одну годину пізніше, тобто о 23.00, та у збільшенні уваги до комунарів з боку педагогів.

Відмічена М. І. Коваленко освітня неоднорідність новоприбулих комунарів, що значно гальмувала навчальний процес, а також ініційована політичним керівництвом країни освітня кампанія, спрямована на ліквідацію значних недоліків у стані грамотності населення СРСР, змусила педагогічну раду вдатися до такого кроку, як створення спеціальних “груп підвищення грамотності”. Завдання і особливості організації таких груп розкриті у статті Є. С. Магури “За грамотність, за якість навчання”, що вийшла 16 січня 1936 року в “Дзержинці”. Метою груп підвищення грамотності було підняття загальної грамотності комунарів шляхом навчання писати без помилок і правильно, літературно висловлювати власні думки в усному мовленні. Групи створювалися окремо для учнів неповної середньої школи і студентів робітфаку комуни. Перша працювала щоденно в ранковий час і об’єднувала “гостро неграмотних” учнів, для яких проводилися заняття з української та російської мови. Магура висловлював сподівання, що з часом вказані учні стануть у комунарській школі найкращими учнями, “піднявши свою грамотність у письмі, навчившися добре читати і вільно виражати свої думки усно, вони легко будуть опановувати основи наук – будуть добре вчитися з математики, фізики, хімії, історії та ін. і середня освіта дасться їм безборонно”. Студенти подібної групи на робітфаці теж підсилено вивчали українську та російську мови, але працювали над цим лише вечорами і за певним розкладом. Окрім груп підвищення грамотності, Є. С. Магура оповіщав читачів про те, що в школі комуни встановлений строгий орфографічний режим, у межах якого викладачі всіх предметів повинні боротися за правильне мовлення і грамотне письмо, “попереджуючи кожну можливу помилку в письмі і виправляючи помилки в усному мовленні”. Магура особливо наголошував на ключовій ролі педагога: “у боротьбі за грамотність питання вирішує вчитель, його наполегливість, ентузіазм, його мовні і методичні знання”.

Групи підвищення грамотності працювали до 16 червня 1936 року, коли за постановою педагогічної ради були ліквідовані “як такі, що закінчили свою роботу”. Для кожного із їх членів, яких на той момент налічувалося 67 осіб, документом встановлювався подальший освітній шлях, що дає уявлення про вкрай неоднорідний склад цих груп: перевести у 4-й клас – 9 осіб; у 5-й клас – 14 осіб; у 6-й клас – 11 осіб; у 7-й клас – 10 осіб; перевірити за 4-й клас – 2 особи; за 5-й клас – 4 особи; за 6-й клас – 2 особи; за 7-й клас – 4 особи; перевірити і призначити у відповідний клас – 2 особи; призначити випробування – 7 осіб; випустити як переростків, що не проявили бажання продовжувати навчання – 2 особи.

Для цілісної характеристики системи освіти комунарів, а також з’ясування місця кожного з її етапів у контексті професійного розвитку є необхідність докладно висвітлити один із найменш досліджених аспектів її історії, пов’язаний з обставинами створення, особливостями організації й причинами ліквідації технікуму як вищого досягнення в реформуванні освітньої галузі комуни імені Дзержинського.

У 1933 році почалось активне обговорення питання реорганізації освітньої роботи комуни і зміни типу її навчального закладу, поштовхом до якого стала спроба педагогічної ради усунути дисбаланс у завантаженості комунарів упродовж дня.

Відпрацювавши у ранковий час на виробництві лише три з половиною години, по обіді комунари змушені були розпочинати 5-годинний навчальний день. На засіданні 3 жовтня завідувач робітфаку Є. C. Магура пропонував у зв’язку з цим перенести лекції з технічного (3 год.) і політичного (2 год.) навчання на першу половину дня по одній годині протягом п’ятиденки, але присутні тут же педагоги і представники адміністрації ініціювали дискусію щодо кардинальної перебудови функцій і структури освіти комунарів. Начальник комуни Тепер запропонував збільшити тривалість навчання на робітфаці до 5 років, що мало значно зменшити щоденне академічне навантаження комунарів і звільнити їм час для читання, вдосконалення мовленнєвих якостей, поліпшення грамотності, культурного і загального розвитку.

Але для нас найбільш цікавою видається думка, висловлена одним із перших і найавторитетніших педагогів комуни Т. Д. Татариновим, – організувати закінчений тип навчального закладу, який би готував кадри для виробництва комуни. Татаринова фактично підтримав інженер електроінструментального заводу комуни і за сумісництвом викладач технічних дисциплін на робітфаці П. Ю. Силаков, який зауважив, що кожний випуск на робітфаці – “це прорив на виробництві”.

Його пропозиція полягала у створенні при комуні технікуму, що готував би кваліфікований технічний персонал для власного швидко зростаючого виробництва.

Викладач фізики Й. В. Рубан висунув проект організації в комуні одночасно робітфаку, що готуватиме комунарів до вищої школи, і технікуму, який забезпечуватиме виробництво техперсоналом. Ще далі пішов присутній на цьому засіданні фінансист комуни К. С. Кононенко, який вихід із ситуації бачив у створенні на базі закладу трьох типів навчальних закладів: школи-семирічки, ФЗУ і політехнікуму з трьома фаховими відділеннями – електротехнічним, холодної обробки металів і фотоапаратури. Для проробки варіантів проекту була призначена комісія в складі Магури, Кононенка, Силакова, Татаринова, Білоуса і Рубана.

Два тижні потому, 17 жовтня 1933 року, як уже говорилося, відбулося засідання комісії, на яке були запрошені представники керівництва – голова правління О. О. Бронєвой, начальник комуни І. Я. Тепер та начальник педагогічної частини А. С. Макаренко, що виступив головним доповідачем. Він, зокрема, відмічав, що комунари, вступивши до вишів, почувають себе слабшими проти інших студентів, оскільки мають недостатню теоретичну підготовку та недостатню розвиненість навичок до самостійної роботи у вищій школі. Причиною цих недоліків він назвав велику завантаженість комунарів роботою на заводі та побутовими обов’язками, а також ту обставину, що комунари “не мають оточення дорослих, що підвищувало б їхній розвиток”. Макаренко висунув пропозицію перебудувати школу комуни, продовживши терміни навчання на один рік, тобто запровадити на робітфаці 5-й курс та підготуватися до організації з наступного навчального року технікуму, “куди б могли піти бажаючі учитися у вищій школі”.

У запропонованому ним плані реформування освітньої роботи комуни виділяються такі пункти: 1. Навчальній частині проробити новий навчальний план, врахувавши додатковий рік навчання на робітфаці. 2. Переглянути списки всіх комунарів і встановити той шлях навчання, який був би доцільний для кожного окремого комунара. 3. На робітфаці складати навчальні групи не більше як у 25 чоловік. 4. Негайно приступити до складання проекту організації технікуму тощо.

За результатами обговорення була прийнята постанова: доручити навчальній частині скласти навчальний план, розрахований на подовжений на один рік курс робітфаку з п’ятилекційним щоденним академічним навантаженням на всіх курсах (25 годин на шестиденку замість 30 годин); скласти новий розклад занять і проводити за ним навчання з 25 жовтня поточного року; провести запис студентів додатково на 5-й курс і розпочати з ними заняття з 1-го листопада; поставити до студентів робітфаку більші вимоги при обліку їх знань, звернувши особливу увагу на вміння висловлювати думку усно і письмово, на вміння свідомо читати книгу, працювати над нею тощо; опрацювати питання про інститут вихователів і запросити на роботу в комуні потрібні педагогічні сили; опрацювати план організації технікуму.

Заняття на 5-му курсі робітфаку почалися лише 5 листопада о 7 год. 30 хв. ранку, відповідно до прийнятого напередодні педагогічною радою рішення. Цим же протоколом був ухвалений і склад 5-го курсу робітфаку комуни кількістю 24 студенти: Бобіна, Богданович, Бронфельд, Буряк, Гонтаренко, Ілюшечкін, Камардінов, Коломійцев, Конісевич, Кравченко, Куксов, Луций, Мельникова, Матвеєв, Орлов І., Панов, Розумовський, Сидоренко, Старченко, Студецький, Терентюк, Чорний, Ширявський, Шмигальов. Фактично, 5-й курс робітничого факультету комуни мав відповідати останньому класу повної середньої школи, що й планувалося здійснити уже в наступному навчальному році.

До питання визначення типу навчального закладу в комуні педагогічна рада знову повернулася в червні 1934 року, тепер воно вже постало як перше завдання в переліку заходів підготовки до нового 1934–1935 навчального року. Крім того, передбачалося встигнути забезпечити новий тип закладу до початку навчання навчальними планами, програмами, робочими планами, підручниками, розкладом тощо.

Можна припустити, що до такої важливої перебудови освітньої системи комуни мало долучитися і її правління, але ретельний аналіз протоколів педагогічної ради робітфаку майже за весь 1933–1934 навчальний рік не виявив ознак причетності органів ДПУ до проекту технікуму. Лише в ухвалі червневого засідання ради 1934 р. є дані, що однозначно пов’язують цей важливий проект з керівною функцією шефів – перетворення школи комуни на зразкову серед харківських шкіл подається саме як реалізація завдання, поставленого перед комуною народним комісаром внутрішніх справ України В. А. Балицьким. Крім того, в доповіді тодішнього завідуючого робітфаком Бушанського про організацію технікуму, яка стояла другим питанням на цьому засіданні, прямо сказано: “Колегія ДПУ УСРР дала установку про реорганізацію н[ашої] школи в таку, яка б давала середню освіту і спеціальність для праці на виробництві. Таким т[товаришам], які виявлять особливі здібності, давати можливість підготуватися до ВИШу. Такою школою в нашій комуні запроектовано 4-х річний технікум на базі семирічки з двома факультетами: механіко-оптичним і механіко-електричним”. У відповідному рішенні педагогічна рада вітала дану постанову ДПУ і ухвалила низку практичних дій щодо вчасного відкриття технікуму: складання програмного матеріалу, робочих планів, укомплектування академічних груп, устаткування кабінетів та лабораторій.

Звертає на себе увагу той факт, що ухвала з другого питання порядку денного цього засідання педагогічної ради фактично анулює зміст щойно прийнятого рішення з питання першого, оскільки не має сенсу педагогічному колективу визначати “профіль навчального закладу”, коли керівництво ДПУ вже прийняло рішення про організацію технікуму. Можна припустити два ймовірних пояснення цього протиріччя: 1) розгляд і постанова щодо технікуму проходили в інший час, а пізніше були включені у цей протокол; 2) друге питання порядку денного спочатку засідання не планувалося, а було додане в ході самого засідання, при цьому завідуючий робітфаком Бушанський або до кінця приховував від інших членів педради зміст постанови колегії ДПУ, або текст цього документа був ним отриманий в останній момент.

Крім того, досить неочікуваною виглядає відсутність начальника педагогічної частини А. С. Макаренка під час розгляду такого доленосного для навчальної сфери комуни питання. Ця обставина тим більш незрозуміла, враховуючи, що Макаренко, скоріш за все, у цей час знаходився в Харкові – у літературі ми не знайшли жодних згадок про поїздки, відрядження або інші можливі причини його неучасті. Так само несподіваною виглядає пасивність Макаренка, який 3 липня був присутній на наступному засіданні ради, де крім підсумків навчального року обговорювалися деякі технічні моменти організації технікуму, але не виступав. Подібна поведінка педагога-письменника, ймовірно, пояснюється, з одного боку, його скептичним ставленням до можливості одномоментної реорганізації, хоча й досить міцного з педагогічної точки зору, робітфаку комуни в такий складний у матеріальному і кадровому відношенні навчальний заклад, як технікум; з другого, тим, що намагання керівництва за допомогою надання закінченої професійної освіти прив’язати всіх вихованців до лише трьох суто виробничих спеціальностей могло знизити мотивацію випускників комуни до пошуку шляхів власної професійної самореалізації. На наш погляд, пояснення даної позиції Макаренка можна знайти в деяких його висловлюваннях ще у ході дискусії 1928 року з представниками офіційної української педагогіки.

Оскільки майже весь склад робітфаку комуни автоматично перетворювався з нового навчального року на студентів технікуму, одним із принципових питань проекту реорганізації було визначення рівня підготовленості різних курсів робітфаку для навчання на тих або інших курсах технікуму. Педагогічна рада вирішила встановити таке співвідношення: студентів колишнього 1-го курсу робітфаку перевести у сьому групу семирічки, що утворювалася на місці підготовчих груп робітфаку; колишнього 2-го курсу – на перший курс технікуму; колишнього 3-го курсу – на 2 курс технікуму; колишнього 4 курсу – на третій курс технікуму. Але, як з’ясувалося, в реальності існувала, очевидно, й інша схема переводу. Так, комунари І. Вєтров і Н. Купрій, що вчилися наприкінці 1932 року на другому курсі робітфаку, в листопаді 1934 року дійсно були студентами лише другого курсу технікуму, але першокурсник робітфаку осені 1932 року Ф. Стіріс і другокурсниця М. Литвинова на кінець 1934 року зазначені як студенти, відповідно, 2-го і 3-го курсів технікуму. Цілком можливо, що при комплектуванні академічних груп технікуму застосовувалась диференційована система відбору студентів, яка передбачала певні форми діагностики рівня освітніх досягнень.

Технікум у комуні відкрився з початку 1934–1935 навчального року в складі двох відділень – оптико-механічного, що мало лише ІІ і ІІІ курси, та електромеханічного з трьома курсами.

Як і в практиці робітфаку, з виховною метою за кожним із курсів і груп технікуму були закріплені відповідальні викладачі. На жовтень 1934 року список прикріплених педагогів електро-механічного відділення мав такий вигляд: І А курс – Є. С. Магура, І Б курс – Г. Є. Березняк, І В курс – Й. В. Рубан; ІІ курс – В. М. Терський; ІІІ курс – Є. Г. Пантелеймонова. Оптико-механічне відділення: ІІ курс – Т. Д. Татаринов, ІІІ курс – О. Г. Білоус.

Треба підкреслити, що діяльність реформованого шкільного комбінату комуни майже з самого початку була відмічена низкою недоліків. Вперше після відкриття технікуму питання його роботи стали предметом обговорення педагогічної ради комуни 14 жовтня 1934 року. В доповіді директора технікуму і голови педагогічної ради комуни Румберга про хід навчального процесу в технікумі й семирічці та виступах педагогів підкреслювалося формальне ставлення викладачів до роботи, поганий облік виконання навчальних планів і програм, невкомплектованість педагогічного колективу, нестача підручників та іншої літератури, невідповідність мови підручників мові викладання тощо. Крім того, було зазначено, що реорганізація робітфаку в технікум пройшла “коряво”, педколектив почав свою роботу без ентузіазму, без знання своїх перспектив, без підготовки.

Цікаві зауваження щодо занадто важкого і суперечливого процесу адаптації навчальної сфери комуни до нових умов містяться у виступі присутнього на цьому засіданні Макаренка, який закликав: “Нашу передісторію треба кінчати рішуче”. Далі він висловив свою думку з приводу технікуму: “Наш технікум специфічний у багатьох відношеннях і навряд чи коли-небудь буде мати нормальні умови. Але це нас лише до більшого зобов’язує, але не дає ніяких додаткових прав і виправдань. Умови у нас специфічні, але технікум такий же, як і всі інші технікуми, і саме так, саме з такими вимогами до нього і треба підходити. У найближчі ж дні нам треба почати застосовувати ті самі методи, які застосовуються у всіх технікумах”. Для покращення ситуації Макаренко пропонував “твердо і рішуче” виключати з технікуму всіх, хто не бажає вчитися, скасувати консультації репетиторського типу, оскільки вони розбещують комунарів, активізувати органи самоврядування, висунути гасло “Жодного прогулу”, вимоги до комунарів висувати твердо і рішуче, про всі випадки порушення дисципліни й академічного відставання “кричати всюди, у всіх організаціях, на всю комуну”.

Свій перелік заходів оздоровлення ситуації тоді запропонував і Румберг: поряд з основним, лекційним, практикувати й більш активні методи викладання, особливу увагу приділити самостійній роботі учнів над підручником та навчальним посібником, навчити комунарів користуватися літературою, складати конспекти, тези, критично ставитися до вивченого матеріалу.

Підсумки першого місяця роботи технікуму підтвердили його низьку навчальну, методичну і виховну ефективність. У протоколі педради зафіксована така картина успішності серед студентів: 3% отримали “відмінно”, 7% – “незадовільно” і 25% залишилися не атестованими. Макаренко, виступаючи на засіданні педагогічної ради 10 листопада, пояснював низьку успішність комунарів двома об’єктивними причинами: по-перше, тим, що вони приймаються до технікуму без екзамену та конкурсного відбору, і це не створює у них бажаної відповідальності за своє місце. По-друге, технікум комуни як дитячої інтернатної установи, на відміну від звичайних технікумів, за своїм статусом не може широко застосовувати відсів відстаючих студентів і тим зменшувати власний показник неуспішності.

Певну цікавість являє різноманітність методів підвищення академічних показників, що практикувалися педагогічною радою технікуму: попередження про ліквідацію відставання у навчанні протягом 10 днів, доведення до відома комсомольської організації, догана, виклик до директора технікуму або Макаренка, переведення на курс нижче тощо. Виключення з технікуму застосовувалося лише в крайніх випадках, приводом для чого могли стати систематичні прогули, порушення дисципліни і відверте небажання вчитися. Такому покаранню в грудні, наприклад, були піддані комунари Купрійчук і Таран. Проте перелічені методи, вочевидь, не лише не призводили до бажаних результатів, але й тягли за собою низку інших проблем. Макаренко доводив: виключення з технікуму із залишенням колишнього студента в комуні дезорганізує інших комунарів, оскільки відсторонення від занять дає йому можливість перейти виключно на виробництво, підвищувати виробничу кваліфікацію й отримувати більш високий заробіток. Тому педагог закликав керівництво комуни вирішити це питання принципово і вже потім “підійти конкретно до кожного відстаючого, з диференціацією турботи про комунарів”.

У жовтні кількість двійок студентів зросла до 10,4%, і це, очевидно, ще більше загострило сумніви багатьох щодо необхідності існування технікуму взагалі. Однак заступник начальника комуни Тепер на засіданні педагогічної ради резонно зауважив, що розмови про недоцільність технікуму необґрунтовані, оскільки була відповідна постанова квітневої колегії НКВС. На цьому ж засіданні постало одне з принципових питань щодо освітньої функції технікуму і його місця в системі професійної освіти комунарів. У той час, як необхідність отримання всіма комунарами неповної середньої освіти диктувалося відповідними загальнодержавними постановами, обов’язковість вступу їх до технікуму, ймовірно, викликала суперечливі думки, тому педагогічна рада ухвалила: подальша, після закінчення семирічки, освіта комунарів має відбуватися за бажанням, тому вирішення питання про випуск із комуни виключно через технікум має відбуватися суто індивідуально.

Варто зазначити, що впродовж листопада стало помітне деяке підвищення академічних показників: число відстаючих зменшилося з 10,4% у жовтні до 8%. Особливо помітною ця динаміка була на деяких курсах: на І А вона мала вигляд 8,6% проти 4,5%, на І Г – 17,9% проти 9%, на ІІ Б – 7,8% проти 6,2%, на ІІІ А – 10,6% проти 3,4% тощо. Збільшення ж числа двійок відбулося лише на ІІІ Б і І Б курсах.

Але історія цього нововведення виявилася досить нетривалою; вже восени 1934 року, тобто через два місяці після початку занять, постало питання його докорінної реорганізації. Педагогічна рада визнала допущену нею поспішність у механічному переведенні учнів колишнього робітфаку на ІІІ курс технікуму. Надмірно велике навантаження на студентів, що опинилися відразу на випускному курсі технікуму, не маючи за плечима перших двох його курсів, було констатоване навіть Наркоматом важкої промисловості, який, очевидно, здійснював певні контролюючі функції стосовно комуни. Доповідь про ці хиби робив на засіданні 9 грудня сам А. С. Макаренко. У промові він особливо наголосив на своїй підтримці реорганізації як можливості врахувати професійні нахили і бажання комунарів. “Надання комунарам можливості вибору відповідно до їх можливостей і бажань, – зазначив А. С. Макаренко, – буде сприяти підвищенню якості навчання, а також дасть можливість підвищити вимоги до студентів”.

Передбачалося створити на базі існуючих у комуні семирічки і технікуму досить складний навчальний комплекс: повну середню школу, курси з підготовки до ВНЗ і однорічні курси типу ФЗУ “з підвищення кваліфікації і технічних знань”.

Студентам усіх трьох курсів технікуму було надано право вільно обрати форму подальшої освіти. 19 і 21 листопада з цією метою було проведене профорієнтаційне анкетування, під час якого, між іншим, яскраво проявилася невдоволеність багатьох комунарів необхідністю навчання у технікумі.

Курси з підготовки до вишів планувалися у складі двох груп – україномовної, для тих, хто прагнув продовжувати свою освіту в Україні, і з російською мовою викладання, для вступників до вишів РРФСР. Однорічні курси типу ФЗУ, на думку Макаренка, мали сприяти підвищенню загальної академічної успішності, оскільки створювалися переважно для студентів, які мали низькі навчальні показники і не прагнули до подальшого навчання. Що ж стосується студентів І та ІІ курсів, які бажали закінчити технікум, то Макаренко підтримав необхідність надати їм таку можливість. Враховуючи подані заяви комунарів і підсумки аналізу педагогічною радою успішності та здібностей кожного із них, постановою від 9 грудня 1934 року до російськомовної підготовчої групи були зараховані 18 чол., до україномовної – 15 чол. і 8 студентів третього курсу були залишені в комуні для закінчення технікуму й однорічних курсів типу ФЗУ.

Нам поки що не відомі документи, які б точно зафіксували термін діяльності технікуму в комуні імені Дзержинського, але деякі опосередковані дані говорять про те, що він проіснував лише один, 1934 – 1935 навчальний рік. Остання серед знайдених згадок про нього міститься у висновках за результатами перевірки стану виховної роботи серед комунарського колективу, проведеної комісією Дзержинського районного комітету КП(б)У від 13 березня 1934 року. Уже в 1935–1936 навчальному році на зміну технікуму приходить відроджений робітфак. У цей період освітня система комуни набирає найбільшої за всі роки її існування широти і освітньо-вікової диференціації – вона складається з двох груп підвищення письменності, семи класів неповної середньої школи та чотирьох курсів робітфаку.

З огляду на недостатність інформації про пов’язаний з існуванням технікуму відрізок діяльності освітньої системи комуни імені Дзержинського ще багато питань потребують подальших систематичних і тривалих розвідок. Однак коло наявних фактів уже дозволяє зробити деякі висновки і припущення.

Отримавши в стінах комуни добру загальноосвітню підготовку, її випускники успішно вступали до провідних технікумів Харкова та інших міст країни, де могли розраховувати на найякіснішу для того часу середню технічну освіту. Якщо комунари прагнули мати дійсно справжню кваліфікацію, а не лише відповідний освітній сертифікат, то вони не могли бути зацікавлені здобувати освіту в поспіхом створеному закладі з відсутньою інфраструктурою. До того ж, як удалося з’ясувати, обмежувати власний фах та освітній рівень професією майстра електромеханіка чи оптика реально була зацікавлена лише невелика група вихованців Макаренка.

Єдиним, хто, на нашу думку, міг бути послідовно зацікавлений у існуванні технікуму, є керівництво українського НКВС, яке до 1934 року вже звикло переможно звітуватися й отримувати нагороди за досягнення комуни.

Сам А. С. Макаренко, хоча і виступив спочатку прибічником ідеї відкриття на базі робітфаку комуни машинобудівного технікуму, пізніше, ймовірно, зрозумів матеріальну, кадрову й методичну передчасність цього проекту. Робітфак у комуні було відновлено майже в первинному вигляді та функціях приблизно у вересні 1935 року.

Не можна забувати, що, крім школи і робітфаку, значним освітнім чинником комуни імені Ф. Е. Дзержинського виступала бібліотека, яка на осінь 1932 року налічувала біля 8000 томів. Показником ефективності її роботи є активність читачів: середня кількість виданих щодня книг коливалася у межах 60–80 примірників. Пізніше педагогічна рада прийняла рішення про створення окремої навчальної бібліотеки, з двома відділеннями – для педагогів, очевидно, науково-методичного характеру, і навчально-технічним – для студентів.

 

Роздавальна кімната в бібліотеці – знімок із ювілейного альбому, створеного до 5-ї річниці заснування комуни, 1932 р. (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Молодші вихованці в читальному залі комуни (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

6.7. Практика професійної діяльності

 

Цілком зрозуміло, що поряд із загальноосвітньою комуна цілеспрямовано реалізувала й іншу надзвичайно важливу функцію – освітньо-професійну, оскільки з приходом у її стіни кожний новий вихованець автоматично ставав потенційним учасником потужної виробничої частини.

Треба підкреслити, що вільний вибір фаху при вступі до комуни,  свідчення чого ми знаходимо вже в документах 1930 року, служив головним відправним моментом для забезпечення майбутньої професійної адаптації комунара на виробництві.

Початкову виробничу освіту комунари отримували в так званій школі ЦІП, що існувала при заводі електроінструменту комуни. Такі школи на початок 1930-х років виконували ті ж функції, що й школи ФЗУ, але програми і практичні форми своєї роботи будували за системою Центрального інституту праці (ЦІП).

Але згодом суттєвих змін набули як масштаби, так і організаційні основи виробничого навчання,результатом якого ставало масове присвоєння комунарам 4-го, 5-го і навіть 6-го кваліфікаційних розрядів. Найвищим же професійним рівнем, доступним для вихованця до часу випуску з комуни, була посада помічника інструктора на виробництві. Відомо, що на кінець 1932 року, наприклад, таких помічників налічувалося вже 14 чоловік – 12 хлопців і 2 дівчини.

Одним із опосередкованих показників зростання кваліфікації комунарів у виробничих професіях є їх здатність до значного перевищення планових завдань. Подібні приклади містяться у доповіді Правління комуни про її стан за 1930 рік. Якщо у травні й червні виконання планових завдань дорівнювало лише, відповідно, 56% і 90%, то вже у липні цей показник зріс до 111 %, а у жовтні сягнув 125 %.Завдяки технологічно складному виробництву, цілком обладнаному для вирішення широкого діапазону технічних завдань, і добре розвиненій культурній інфраструктурі, в комуні існували всі передумови для отримання кожним комунаром навіть декількох виробничих спеціальностей.

 

Комунари за роботою (архів науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)


Однак куди важливішою, ніж кваліфіковане виконання виробничих завдань, умовою становлення особистості майбутнього професійного діяча А. С. Макаренко вважав систему адміністративної діяльності вихованців. Він писав, що, даючи комунару високу кваліфікацію, пов’язану з середньою освітою, ми водночас надаємо йому численних і різноманітних якостей господаря і організатора. “Питання промфінплану, технологічного процесу, постачання, роботи окремих деталей, пристроїв, раціоналізації та контролю, норм і розцінок, штатів і якості персоналу щодня проходять перед комунарами не як перед глядачами, а як перед розпорядниками, які не можуть відмахнутися від жодного питання, бо інакше їхня справа наступного ж дня почне давати перебої”. При цьому педагог підкреслював універсальний характер управлінської компетентності свого комунара, “здатного бути командиром у будь-якій галузі нашої роботи”. Головною ж організаційною формою, що уможливлювала реалізацію адміністративних прагнень вихованців А. С. Макаренка, виступала виведена експериментальним шляхом система самоврядування. Оригінальна, складна і досить потужна система дитячого самоврядування, що знайшла безліч аналітичних оцінок у численних наукових працях, є однією з технологічних ланок макаренківського виховання. Саме в ній приховані принципові моменти його майже безпрецедентної педагогічної результативності.

Педагог мав прийти до пошуків оптимальних форм самоврядування не лише в контексті вимог доктрини соціального виховання, а ще й тому, що його підопічні були особливою категорією підлітків, досить обізнаною в багатьох життєвих явищах. Кримінальне, військове, жебрацьке минуле вихованців, провівши їх крізь різні демократичні й псевдодемократичні інституції, давало деякі уявлення про силу, можливості і багатоликість такої форми організації людського співіснування, як самоврядування. Причому, важливість самоврядування була тим паче усвідомлюваною підлітками, що іноді принципи його побудови і ступінь міцності були не чим іншим, як головним чинником виживання у вуличному, злочинному або фронтовому середовищі. А. С. Макаренко, як ми знаємо зі сторінок його творів і особливо “Педагогічної поеми”, був вимушений не лише враховувати досвід вихованців, але й реально, а не декларативно апелювати до нього. Починаючи формувати новий цивілізований і конструктивний життєвий досвід, педагог повинен був відштовхуватися від багатьох звичок, уявлень, установок і цінностей, принесених вихованцями із свого доколоністського життя. При цьому А. С. Макаренко намагався, наскільки це можливо, уникати будь-яких правових компромісів.

Але авторитетне демократичне самоврядування було унікальним за зручністю інструментом виховання лише настільки, наскільки поєднувало в собі досвід, вікові особливості вихованців із широкими педагогічними можливостями. Самоврядування, засноване на виробничому загоні як первинному колективі, з найпершого моменту перебування вихованця в установі задіювало його в цілу систему професійно-виробничих відносин як усередині цього колективу, так і в стосунках з іншими колективами та установою в цілому. Крім того, виробничі відносини в даних умовах, домінуючи над іншими сферами відносин – побутовою і навчальною – потужно впливали на останні, кардинально змінюючи їхній тон і характер. Макаренківський тип самоврядування, до того ж, мав велику перевагу, що докорінно відрізняла його від аналогічних типових форм у тогочасних інтернатних закладах: самоврядування в створених ним колективах виступало не формальним придатком управління дорослих, а істинним керівником колонії. Виходячи із цього, кожен суб’єкт самоврядування, побудованого за виробничим принципом, незалежно від віку, часу перебування в комуні і, що особливо важливо, ступеня сформованості уявлень про власне професійне майбутнє, опинявся в становищі повноправного суб’єкта організації складного високотехнологічного виробництва.

Протоколи засідань ради командирів комуни, частими учасниками яких, крім педагогів, були інженери, шефи й інші дорослі люди, являють собою надзвичайно цікавий педагогічний документ – своєрідну ілюстрацію професійно-індустріальної і професійно-управлінської компетентності комунарів.

 

Засідання ради командирів комуни. А. С. Макаренко 5-й зліва (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Рапорт командирів загонів черговому по комуні. Здає рапорт Коля Розумовський, приймає Старчукова

 

Особливо потужним інструментом, що стимулював появу важливих загальнопрофесійних новоутворень, виступив успішно використаний А. С. Макаренком метод повноважень і доручень як головний механізм виконавчої функції самоврядування. Саме в процесі реалізації та переживання повноважень, делегованих колективом, особливо активно відбувалося засвоєння загальнопрофесійних комплексів. Якщо традиційні форми залучення вихованців до управління закладом спиралися на романтичну мотивацію “гри в дорослість”, то самоврядування, що de facto брало на себе відповідальність за успіх високотехнологічного промислового виробництва, остаточно долало межу між грою і реальним життям. Цей факт не міг не вносити принципові корективи у педагогічну диспозицію керівників виховного закладу.

 

Чергування по комуні (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Підпис А. С. Макаренка під фото: “Ранкова перевірка. Вона відбувається негайно після кінця збирання. Перевірку складають СРК [секретар ради командирів], ЧК [черговий командир] і ЧЧРК [черговий член ради командирів]. На знімку зображений момент, коли перевірка входить в спальню. Командир командує: «Загін струнко!». Салют.”1932 р. (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

А. С. Макаренко так пояснив це фото: “ЧЧРК [черговий член ради командирів] Попова приймає прибирання від комунара Петриги. Один з найтрагічніших моментів в житті комуни. Бувають випадки, коли ЧЧРК відмовляється прийняти прибирання і вимагає переробки. Іноді прибиральник після цього замислюється хвилин на п'ять: чи зробити прибирання вдруге, чи забузити і оголосити протест – чіпляється. Вирішення цієї дилеми залежить найбільше від характеру чергового командира.” (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Днювальна комунарка Клава Борискіна на посту біля меморіальної дошки у входу в комуну

 

Пояснення знімку, надані А. С. Макаренком: “Пост № 2. Між будівлею робітфаку (будівля Б) і корпусом спалень (будівля А) є місток, який на мові комунарів називається містком АБ. Пост № 2 поміщається на цьому містку і є постом, що засновується радою командирів тільки в ті часи, коли в комуні багато новеньких, і вхід в спальні протягом дня закритий. Зображений на знімку озброєний «чоловік» є Колька Братчин, пристосування абсолютно достатнє, щоб припинити вхід у спальні. Він має право стріляти, але гвинтівка в цій страшній справі сприяння Кольку надати не в змозі. У ній немає патрона, зіпсований затвор.” (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Найвищою формою організації адміністративної практики комунарів можна вважати залучення їх до безпосереднього виконання функцій управління виробництвом. Перші подібні спроби датовані 1929–1930 роками, коли комунари, за виразом самого А. С. Макаренка, були “господарями свого виробництва”. У цей час вихованці активно залучаються до керівних посад, як, наприклад, комунар І. М. Семенцов, призначений наказом по комуні у травні 1930 року помічником завідувача машинного цеху деревообробної майстерні. Рада командирів, окрім того, прагнучи посилити свій вплив безпосередньо на виробництві, іноді спрямовувала своїх уповноважених у цехи, як це відбулося, наприклад, у січні 1933 року стосовно комунара В. Р. Камардінова.

Проте наймасштабнішою інновацією, що майже зрівнювала вихованців комуни і керівників виробництва у адміністративних повноваженнях, була спроба виокремлення заводу електроінструментів як власне “комунарського виробництва” з висуненням найбільш здібних і кваліфікованих комунарів на посади керівників цехів. Початок даної роботи, очевидно, треба віднести до січня 1933 року, бо саме тоді у протоколах ради командирів з’являються про це перші відомості. У контексті зазначеної адміністративної реформи керівництва комуни слід розглядати також підписаний 16 вересня 1933 року наказ, який прямо вимагав взяти рішучий курс на висунення комунарів на керівну роботу, укомплектовуючи ними вакантні посади середньотехнічного і адміністративно-господарського складу.

Окреме місце в практиці формування комплексу загальнопрофесійних умінь вихованців А. С. Макаренка належить питанням економічного виховання. Завдання виховання економічної компетентності підлітків природним чином витікали з принципових особливостей педагогічно-індустріальної організації комуни імені Ф. Е. Дзержинського. Завдяки цьому економічний елемент посідав таке ж ключове і необхідне місце у виховній системі закладу, яке він завжди має у складних процесах виробничої праці. Слід додати, що значення даного елемента постійно збільшувалося пропорційно ускладненню форм і змісту праці, до якої були залучені комунари.

Іншим не менш дієвим інструментом виховання економічної культури юнаків і дівчат, боротьба навколо якого неодноразово загострювала стосунки А. С. Макаренка з керівними органами, можна вважати заробітну платню. Педагог зазначав, що питання про зарплатню має набагато більш широке значення, ніж лише матеріальна зацікавленість. Представлена ним у цьому випадку аргументація являє собою розгорнутий перелік саме тих якостей, сукупність яких можна вважати змістом економічної компетентності вихованця: “На отримуваній зарплатні колоніст виховується координувати особисті й колективні інтереси, привчається до особистого бюджету, потрапляє у найскладніше море радянського промфінплану, госпрозрахунку і рентабельності, вивчає всю систему радянського заводського господарства і принципово входить у клас пролетаріату, стаючи на зовсім спільні позиції з усяким іншим робітником. Нарешті, привчається просто цінувати заробіток і вже не виходить із дитячого будинку в образі своєрідної безпритульної інститутки, що не вміє жити, а має лише “ідеали”.

Проте освіта вихованців комуни імені Ф. Е. Дзержинського далеко не обмежувалася шкільним і виробничим навчанням, що переконливо доводить велике розмаїття розвинених у ній позааудиторних форм діяльності. Позакласні заняття в практиці А. С. Макаренка, згадував один із найталановитіших його соратників – В. М. Терський, були надто складною й цікавою системою, що охоплювала дітей гуртками, секціями та іншими організаційними формами постійного й тимчасового характеру. Організація клубних занять, яку розробив і постійно удосконалював В. М. Терський, дозволяла всім комунарам знайти справу за своїми нахилами, розвинути індивідуальні здібності, знайти своє покликання і, як наслідок, правильно вибрати професію. Пропонувалися три головні лінії клубної роботи: клубно-виробнича; спортивна; відпочинку і загального розвитку. Мережа гуртків, що передбачалася для реалізації першого з указаних напрямів, охоплювала практично всі галузі виробництва: гурток комунарського верстата, матеріальний гурток, гурток раціоналізації, гурток організаторів та гурток економіки виробництва.

 

Комунари на заняттях фотогуртка(архів науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Для різних видів позашкільних занять комуна мала окремі технічно обладнані приміщення, так звані “тихий” і “гучний” клуби, великий актовий зал із балконом. У “тихому” клубі, пристосованому головним чином для інтелектуальних занять, грали у шахи й шашки, у різні винайдені самими ігри, як, наприклад, “Подорож навколо світу” тощо. На осінь 1932 року система об’єднань за інтересами комуни була представлена десятьма окремими гуртками і творчими колективами, кількість учасників яких налічувала 371 чол., тобто охоплювала практично всіх комунарів.

 

“Тихий” клуб комуни імені Ф.Е. Дзержинського (прибл. 1928 р.; архів полтавської родини Хорунжих)

 

Старші комунари у “тихому” клубі, 1932 р. (фонди Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Наймасовішим творчим об’єднанням комуни був оркестр, до якого входило 60 музикантів. Другим за кількістю учасників виступав український літературний гурток – 56 чол.; найчисельніший із технічних, радіогурток, об’єднував 50 комунарів, 28 вихованців були учасниками так званої “Живої газети”, в драматичному колективі брали участь 23 юнака і дівчини. Російській літературний гурток, на відміну від українського, привабив лише 18 комунарів, теж не надто чисельними були гуртки натуралістичний – 13 чол., фотографічний – 9 чол., бібліотечний – 8 чол. Найменша кількість аматорів, всього 6, на той час займалася в гуртку образотворчого мистецтва. В подальші роки активно діяли також авіамоторний (біля 12 чол.), автомоторний (біля 133 чол.) та планерний (біля 16 чол.) гуртки.

 

Заняття літературного гуртку комуни. Читає Леонід Конісевич (архів науково-дослідної лабораторії А. С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Сам В. М. Терський безпосередньо керував у комуні ізогуртком, що мав два підрозділи: гурток малювання для комунарів молодшого віку і гурток винахідників, члени якого вчилися майструвати, залучалися до технічної творчості й виконували різні поточні практичні завдання для всього колективу.

 

Учасник художнього гуртка комуни (архів науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Помітний слід в історії комуни залишили і її мистецькі колективи. Професіоналізм комунарського хору, наприклад, здобув високу оцінку в 1936 році на Всесоюзній олімпіаді художньої самодіяльності трудових комун і колоній НКВС СРСР, у резолюції журі якої можна прочитати: “Виступ вирізнявся м’якістю загального звучання хору і умінням учасників його тепло і виразно співати ансамблем. В цьому співі відчувалося, що, у порівнянні з іншими хорами на Олімпіаді, він володів кращими голосами і багатим природним музичним почуттям виконавця. Особливо добре хор виконав пісню “Ой, хмелю, мій хмелю”. У цій пісні хор показав не лише добре почуття ритму виконавців, глибоку відчутність співу, але й добру дикцію, чітке фразування і злагодженість звучання голосів, особливо двох жіночих груп <…>”.

Не поступалося хору і друге аматорське об’єднання комуни – драматичний гурток, для керівництва яким А. С. Макаренко запросив найпрофесійніших театральних діячів Харкова того часу: майбутнього народного артиста РРФСР, режисера Н. В. Петрова (1890–1964) і майбутнього народного артиста СРСР, актора і режисера О. Г. Крамова (1885–1951).З драматичного гуртка комуни вийшли талановиті театральні актори: К. Т. Борискіна (Харків), І. К. Ткачук (Севастополь), Д. П. Терентюк (Свердловськ), О. В. Сиром’ятникова (Єреван).

 

Драматичний гурток і його художній керівник А. С. Макаренко. Гуртківці в костюмах дійових осіб політичного ревю “Подорож комунарів по Європі”. 1934 р. (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Великі внутрішні можливості комуни для надання вихованцям невиробничих професій пов’язувалися також з організацією оркестру, історія якого бере свій початок 15 січня 1928 року. Його багаторічним керівником став надзвичайно обдарований музикант, автор музичного символу комуни, маршу “Дзержинець” – В. Т. Левшаков. Поступово рівень кваліфікації учасників колективу дозволив включати до репертуару досить складні для виконання музичні твори. Відомо, що на початок жовтня 1932 року оркестр виконував “Фантазії з революційних пісень Заходу” С. Н. Василенка, попурі з “Риголетто” Дж. Верді, “По зорі” К. Є. Богуславського. Найвищу ж оцінку комунарський оркестр отримав під час Всеукраїнської олімпіади художньої самодіяльності трудових колоній і комун. До проведення цього заходу був залучений німецький професійний диригент Г. Адлер, який провів з оркестром декілька репетицій. Ось його слова: “Незважаючи на те, що більшість виконавців ще не так давно взяли в руки свої інструменти, ще дуже молоді своїм музичним стажем, – гра оркестрів заслуговує на відзначення. Щодо почуття й розуміння стилю творів, вольової напористості, чуйності, спритності у виконанні і, особливо, щодо гарячого старання – в них можуть повчитися іноді чимало з професіоналів <…>. Молоді виконавці, очевидно, так багато бачили, мають таку велику підготовку, такий широкий художній горизонт і такий серйозний смак, що їх критику і самокритику, їх вибагливість і строгість можуть, повторюю, перейняти і деякі професіонали”.

 

Комунари – солісти духового оркестру: П.Т. Стреляний, В.В. Жмудський, І.І. Вовченко, В.М. Козир, кінець 1932 р. (архів науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Збір оркестру перед маршем (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Учасники оркестру комуни на майданчику перед корпусом А (фото із експозиції Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Оркестр у парадній формі на естраді, Батумі 1931 р. (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Один із учасників комунарського оркестру, 1932 р. Фото має зроблений А. С. Макаренком підпис: “Це теж соліст Могилін, чомусь в комуні іменований "Булька". Він старий барабанщик армії комунарів і пройшов на чолі нашого строю не один кілометр. Іноді він вступає в суперечку з маестро, здебільшого з приводу правильного підрахунку пауз і іноді навіть виражається так: говорити легко, спробуйте зробити. Левшаков після такого удару замовкає зніяковіло, бо є речі, з якими сперечатися не можна” (фото з фондів Музею А. С. Макаренка Кременчуцької міської ради Полтавської області; фото надане Н. В. Кущенко)

 

Комунар-скрипаль (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Марш “Дзержинець”, музика В. Т. Левшакова (Второе рождение. Трудовая коммуна им. Ф. Э. Дзержинского, Харьков / сост.: И. Бачелис, С. Шаховский, Л. Гольдфарб. – Х., 1932)

 

6.8. Працевлаштування та підтримка професійного самовизначення

 

Незважаючи на всеосяжність педагогічної роботи комуни, надзвичайно важкою завжди вважав А. С. Макаренко проблему виходу вихованців у самостійне життя. Аналіз фактів говорить про те, що його насамперед бентежили питання педагогічної наступності виховного середовища, тобто те, наскільки приймаюча інституція забезпечувала продовження трудових, моральних та професійних традицій, винайдених і апробованих у створеній ним установі. Адже якщо загальні умови розвитку вихованців усередині комуни були до певної міри ним і його педагогічним колективом контрольованими, а результативність цього процесу такою ж мірою прогнозованою, то їх “післякомунарське” майбутнє залежало від багатьох випадкових і стихійних чинників.

Особливої ваги надавав А. С. Макаренко фінансовій підтримці випускників, що неабияк сприяло забезпеченню їх економічного добробуту і фінансової самостійності. Він вживав три форми такої допомоги: всіляке сприяння накопиченню у кожного потенційного випускника заощаджень; одноразову допомогу із фонду самоврядування в момент випуску; допомогу колишнім випускникам. Тож більш адаптованим до самостійного життя робила комунара, перш за все, чверть його заробітної плати, що заощаджувалася для майбутнього випуску щомісяця. Подібній меті сприяла і “підйомна” сума від ради командирів, яка диференціювалася залежно від заслуг кожного. А. С. Макаренко говорив, що розмір цієї суми може коливатися в діапазоні від 100 до 300 крб., а в більш “заможних” установах доходити і до 500 крб. Але, що набагато більше, ніж матеріальні чинники, дозволяло Макаренку контролювати результати власної виховної системи, так це формування уявлень комунара щодо свого подальшого професійного шляху. Відомо, що Антон Семенович, добре розуміючи фахову обмеженість кваліфікаційних можливостей комуни, все ж намагався створити якомога сприятливіші умови для вільного професійного пошуку своїх вихованців.

Хоча проблема професійної орієнтації в комуні імені Ф. Е. Дзержинського донині не привертала особливо прискіпливої уваги макаренкознавців, численні факти дозволяють стверджувати, що педагогічне керівництво закладу ніколи не залишало поза увагою впорядкування питань професійного вибору випускників. Ці питання ставали у центрі обговорення на засіданнях педагогічної ради і ради командирів, відбирали багато часу індивідуальної роботи педагогів, а також часто стимулювали адміністративну активність керівництва. Більше того, є всі підстави стверджувати, що оптимізація професійного самовизначення комунарів розглядалася А. С. Макаренком як одне із стратегічних педагогічних завдань інноваційного закладу, своєрідний системний принцип, якому цілком були підпорядковані виробнича і навчальна сфера, вся позашкільна робота та діяльність органів самоврядування.

А.С. Макаренко зазначав, що, з огляду на високу виробничу кваліфікацію комунарів, вступ до вищого технічного навчального закладу може бути для них і не обов’язковим. Такий рівень підготовки дозволяє багатьом випускникам знайти місце навіть на підприємствах комуни на посадах інструкторів. Проте комуна аж ніяк не перешкоджала досить масовій практиці переходу колишніх комунарів на інші підприємства. Але цілком зрозуміло, що предметом особливої гордості А. С. Макаренка були показники по іншій категорії “працевлаштованих” – студентам. Вже на осінь 1932 року, у вищих навчальних закладах Харкова навчалися 24 комунари: 11 – у машинобудівному інституті, 1 – у інституті народної освіти, 3 – у інституті народного господарства, 2 – у електротехнічному інституті, 1 – у військово-інженерній академії, 4 – у авіаційній школі, 2 – у медичному інституті.

Важливий матеріал для аналізу ефективності формування ціннісних орієнтацій юнаків і дівчат в педагогічних умовах комуни імені Ф. Е. Дзержинського містять документально зафіксовані результати їх попереднього професійного вибору. Це матеріали анкетування студентів технікуму комуни, проведеного у листопаді 1934 року з профорієнтаційною метою. Комунарам було запропоновано вказати бажаний шлях їхньої подальшої освіти. Опис свого професійного майбутнього респонденти подавали у декількох формах: як отримання освіти у певному типі професійного навчального закладу, певну галузь професійної діяльності, конкретну професію або рід занять.

У статистично оброблених результатах анкетування передусім привертає увагу такий показник, як питома вага та міра популярності серед комунарів окремих вищих і середніх навчальних закладів:

 

Рейтингове місце

Тип навчального закладу

Кількість виборів

Частка від загальної кількості указаних навчальних закладів (%)

1

Інститут іноземних мов

13

19,7

2

Театральна студія; університет

5

7,57

3

Історико-філософський інститут

4

6,06

4

Авіаційний інститут; інститут інженерів водного транспорту; інститут радянського будівництва і права; кораблебудівний інститут; оптико-механічний інститут

3

4,54

5

Авіашкола; геологорозвідувальний інститут; інститут фізичної культури; консерваторія; медичний інститут; механіко-машинобудівний інститут

2

3,03

6

Авіатехнікум; автодорожній інститут; вище військово-морське училище; вище військово-морське інженерне училище; вищі планерні курси; електромеханічний інститут; електротехнічний інститут; інститут інженерів залізничного транспорту; медичний технікум; музично-театральний технікум; педагогічний інститут; художній інститут

1

1,51

 

Але ще більш цікаві дані можна отримати, порівнявши дані анкет із подальшими біографіями респондентів. Це дає унікальну можливість діагностувати рівень сформованості таких важливих показників професійного самовизначення комунарів, як прагматизм і стійкість:

 

№ п/п

Параметри

Кількість біографій респондентів

Частка від загального числа біографій респондентів (%)

Частка від загального числа біографій респондентів даної категорії

1

Кількість знайдених біографій респондентів

45

 

100

 

100

2

Біографій респондентів, що визначили рівень бажаної освіти (категорія 1)

45

 

4

 

41

 

 

2.1. Із них обрали як бажану:

 

 

 

 

2.1.1. Середню освіту

30

2

13

 

2.1.2. Вищу освіту

100

8,89

91,11

 

2.2. Із них реалізували:

 

 

 

 

2.2.1. Обраний рівень освіти

66,67

4,44

28,89

 

2.2.2. Вищій рівень освіти

100

8,89

91,11

 

2.2.3. Нижчий рівень освіти

66,67

4,44

28,89

3.

 

Біографій респондентів, що визначили профіль майбутньої освіти і тип професії (категорія 2)

 

 

 

 

3.1. Із них обрали профіль:

 

 

 

 

3.1.1. Технічний

40

88,89

100

 

3.1.2. Суспільно-гуманітарний

14

31,11

35

 

3.1.3. Літературно-мистецький

11

24,44

27,5

 

3.1.4. Природничо-географічний

5

11,11

12,5

 

3.1.5. Військовий

4

8,89

10

 

3.1.6. Педагогічний

3

6,67

7,5

 

3.1.7. Медичний

1

2,22

2,5

 

3.1.8. Фізико-математичний або природничо-географічний

1

2,22

2,5

 

3.2. Із них реалізували:

1

2,22

2,5

 

3.2.1. Обраний профіль освіти

23

51,11

57,5

 

3.2.2. Споріднений з обраним профіль освіти

6

13,33

15

 

3.2.3. Інший профіль освіти

11

24,44

27,5

 

3.3. Із них реалізували тип майбутньої професії:

14

31.11

35

 

Наведені дані свідчать, що більшість комунарів (66,67%) зуміли отримати той рівень освіти, на який розраховували, а деякі з них (4,44%) досягли навіть вищого рівня, ніж прогнозували в юності. 72,5% ж респондентів, незважаючи на політичні, економічні й соціальні катаклізми подальших років, змогли реалізувати вибраний або споріднений із вибраним профіль освіти. При цьому 35% комунарів реалізували навіть тип майбутньої професії.

 

Випускники комуни – льотчики (архів науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

Треба наголосити, що керівництво українського НКВС незмінно пишалося досягненнями комуни, всіляко сприяло її популяризації і в цілому визнавало виховні методи, які практикував Макаренко. Ще в ювілейному збірнику “Друге народження” голова Правління комуни О. Бронєвой її помітні промислові досягнення називав заслугою громадських і самодіяльних організацій, органів самоврядування, чисельних різноманітних гуртків, окремо при цьому підкреслюючи “зовсім по новому поставлені методи виховної роботи”, які “мобілізували весь колектив на виконання виробничих і навчальних програм”.

Також характерним прикладом визнання педагогічних досягнень створеного Макаренком закладу є вище згаданий наказ № 897, виданий Народним комісаріатом внутрішніх справ України 20 листопада 1935 року, “Про результати обслідування Трудколоній НКВС Харківської області ім. Горького і Андріївської”, який, констатуючи жахливий стан Горьківської колонії, підкреслює: “Для Харківської області це тим паче неприпустимо, що у місті є стара комуна НКВС, у якій працівники колонії могли би повчитися багато чому. Тим часом, досі немає ніякого зв’язку між колоніями і комуною, а педагогічні керівники колоній за 4 місяці не були в комуні жодного разу”. Тут же наказувалося начальнику комуни імені Дзержинського Тихонову виділити на роботу до Горьківської колонії одного з педагогів і 5 кращих комсомольців-комунарів із тих, що закінчили навчання.

Огляд періоду життєдіяльності А. С. Макаренка, пов’язаного з комуною, буде не повним, якщо не згадати про початок його літературної та науково-публіцистичної творчості, що припадає саме на цей час. Упродовж 1932–1935 років Макаренко заявляє про себе як досить зрілий письменник. За підтримки Горького видаються низка його творів, які засобами художнього слова передають драматичну історію педагогічних пошуків, узагальнюють безцінний досвід.

1930 року педагог систематизував і літературно обробив враження М. Е. Фере від експедиції до донських степів для вивчення досвіду роботи перших великих механізованих зернорадгоспів. Результатом співпраці двох соратників по колонії імені Горького, педагога і аграрія, стало науково-популярне видання “На велетенському фронті”, підписане лише ініціалами його авторів. Таким чином, першою великою літературною роботою всесвітньо відомого педагога-письменника стала книга досить далекої від виховних проблем тематики.

Але вже у 1931 році Державне медичне видавництво України випустило брошуру “Безпритульність та боротьба з нею”, авторство якої традиційно викликало суперечки серед макаренкознавців. Хоча дана робота вийшла під іменем Г. С. Салько, співробітники марбурзької лабораторії “Makarenko-Referat”, а також вітчизняний учений Ф. І. Науменко, наполягали на тому, що вона належить перу А. С. Макаренка. Певну ясність у цю справу вніс професор Харківського педагогічного інституту імені Г. С. Сковороди А. І. Зільберштейн, свідчення якого наводить М. М. Окса. За його словами, А. С. Макаренко підготував для журналу “Радянська школа”, редактором у якому на той час працював Зільберштейн, дві статті: “Причини безпритульності в Україні” та “Форми і методи боротьби з безпритульністю,” але народний комісар освіти УСРР М. Скрипник після ознайомлення з цими матеріалами заборонив друкувати їх. Очевидно, публікація цих матеріалів у іншому видавництві і під чужим прізвищем стало вимушеним кроком Макаренка. Це припущення А. І. Зільберштейн підтверджував, демонструючи примірник книги із надписом “від автора”, подарований йому особисто Макаренком.

У плані інтерв’ю, проведеного нами упродовж січня – лютого 2011 року з останнім у Росії випускником комуни, що проживав в Нижньому Новгороді, Іваном Дем’яновичем Токарєвим, стояло окреме питання про зміни у внутрішньому житті комуни після звільнення А. С. Макаренка. За його спогадами, радикальних змін не спостерігалося – працювали заводи, школа, зберігався розпорядок дня. У той же час, на думку Токарєва, дещо іншим стало ставлення керівництва до юнаків і дівчат, які виходили з комуни: випуск комунарів уже не був урочистим, були скасовані стипендії студентам ВНЗ і технікумів.

Іван Дем’янович також стверджує, що комунари і педагогічний колектив шкодували за Макаренком, при цьому він згадує про часті візити колишнього завідувача, який інколи з’являвся на загальних зборах, вів бесіди із старшими вихованцями. Контакти Макаренка з його дітищем дійсно відновилися після піврічної перерви 10 січня 1936 року, коли був підписаний наказ НКВС № 17, що покладав “керівництво і відповідальність” за навчально-виховну роботу в трудових комунах імені Дзержинського та імені Балицького на плечі ВТК НКВС УСРР.

Рік потому в центральному Державному видавництві художньої літератури при діяльній допомозі О. М. Горького А. С. Макаренко публікує нарис про комуну імені Ф. Е. Дзержинського “Марш тридцятого року” – свою першу спробу надати художньої форми власному педагогічному досвіду. Літературним же тріумфом завідувача навчально-виховної частини комуни імені Дзержинського стала його знаменита “Педагогічна поема”, видана у редагованому О. М. Горьким альманаху “Рік XVII”, “Рік XVIІI”: перша частина у лютому 1934 року, друга – на початку 1935 року і третя – наприкінці березня 1936 року. Свідченням офіційного визнання Антона Семеновича як літератора є прийняття його 1934 року до Спілки письменників СРСР.

 

Сторінка рукопису глави “Не пищати” другого розділу “Педагогічної поеми” (фотокопія із архіву науково-дослідної лабораторії А.С. Макаренка Полтавського педуніверситету)

 

А. В. Ткаченко,

доктор педагогічних наук, професор кафедри педагогічної майстерності та менеджменту імені І. А. Зязюна
Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.