Друк

ПОЕЗІЯ ТА ПРОЗА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДОРОГИ

АНТОНА МАКАРЕНКА

 

1. Дитинство, юність, педагогічний дебют (1888–1914 рр.)

 

Антон Семенович Макаренко з’явився на світ 1 (за новим стилем 13) березня 1888 року у Білопіллі, заштатному містечку Харківської губернії, нині районному центрі Сумщини. У його батьків, маляра залізничних майстерень Семена Григоровича і домогосподарки Тетяни Михайлівни, народилося всього 5 дітей: старші за Антона Серафіма (пішла з життя ще немовлям) і Олександра та молодші: Наталія (померла у дитинстві) і Віталій. Останній зі слів батьків так описує появу на світ майбутнього видатного педагога: “Напередодні, 29 лютого, була тепла сонячна погода, була відлига, але ніччю вдарив мороз і пішов сніг, утворилася ожеледиця. Рано вранці 1 березня (ст. ст.) мама пішла до колодязя за водою, посковзнулася і впала. До 10 год. у мами з’явилися страшні болі і до 12 год. з’явився на світ Антон”. За декілька днів, 12 березня, новонароджений був хрещений у Преображенській церкві м. Білопілля, про що залишився відповідний запис її настоятеля, духовника Другого сумського церковного округу, священика Мітрофана Ракшевського. Нажаль, сама будівля Преображенської церкви до наших днів не зберіглася.

 

Фотокопія запису у метричній книзі Преображенської церкви м. Білопілля про хрещення А. С. Макаренка (Антон Семенович Макаренко. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях / упоряд. : П. Г. Лисенко, І. С. Убийвовк. – Вид. друге, перероб. і допов. – К. : Рад. шк., 1978)


Преображенська церква м. Білопілля на початку 20-го століття і в момент її руйнації в 1939 році (http://belopolye.ru/Img/img_cercov/preobrazenscaja.htm; http://mistaua.com/Історія/Історичні_події/покровская-церковь/137/?setcity=772)


В той час як батько Антона був спадковим робітником, мати, до заміжжя Дергачова, походила із збіднілої дворянської родини. Однак обидва вони були досить освіченими, батько, наприклад, єдиний із свого оточення передплачував і читав періодичну пресу, досить грамотно писав. Перед тим як потрапити до Білопілля, сім’я Макаренків жила у посаді Крюкові Полтавської губернії, де С. Г. Макаренко працював у невеликих вагоноремонтних майстернях.

 

Семен Григорович і Тетяна Михайлівна Макаренки (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Спогади як самого А. С. Макаренка, так і його брата Віталія Семеновича змальовують нам родину, у якій панував культ праці, обов’язковості по відношенню до дорученої справи, відповідальності за результати своєї діяльності. Антон із раннього дитинства мав перед собою переконливий приклад долі власного батька, який здолав тяжкий шлях від простого учня в каретній майстерні і завдяки наполегливості та працездатності здобув посаду майстра малярного цеху великого вагоноремонтного підприємства: “Він щодня, упродовж десятків років, підіймався о п'ятій годині ранку, по гудку. Через п'ятнадцять хвилин він уже крокує вздовж старих парканів піщаної нашої вулиці <…>”. Мати А. С. Макаренка все життя несла на собі важкий тягар родинного господарства, піклуючись про хворих дітей, долаючи масу незручностей під час численних переїздів сім’ї.

 

С. Г. Макаренко з своєю дочкою Олександрою. Початок 1880-х років (експозиція Державного музею-заповідника А. С. Макаренка в с. Ковалівка Полтавського району)

 

Сім’я Макаренків із рідними, зліва направо: Тетяна Михайлівна Макаренко з дочкою Наталкою, сестра Тетяни Михайлівни і хрещена Антона – Пелагея Михайлівна, Олександра Семенівна – сестра Антона Семеновича, Семен Григорович Макаренко з сином Антоном, чоловік Пелагеї Михайлівни Сапулов з сином Василем (фото 1894 р.) (Антон Семенович Макаренко. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях / упоряд.: П. Г. Лисенко, І. С. Убийвовк. – Вид. друге, перероб. і допов. – К.: Рад. шк., 1978)

 

Містечко Білопілля Сумського повіту в культурному відношенні далеко відставало від Крюкова. Родина жила навіть не в самому містечку, а за 2,5–3 км від нього у невеликому селищі, що утворилося навколо залізничної станції і майстерень, працівником яких тепер був С. Г. Макаренко. Мемуарні джерела свідчать, що А. С. Макаренко народився з певними соматичними патологіями і все дитинство надзвичайно страждав від різних хвороб, які, вочевидь, не могли не позначитися й на багатьох процесах його особистісного розвитку. При тому, що мовленнєва діяльність у Антона відкрилася набагато раніше за вікову норму, фізичні вади, до яких згодом додалася сильна короткозорість, заважали йому брати участь у іграх однолітків і, ймовірно, опосередковано вплинули на формування специфічного способу життя, в якому ключове місце посіло читання та інші інтелектуальні вправи. Треба також зазначити, що присутність у домі прикутої до ліжка молодшої сестри Наталії і постійні фізичні страждання А. С. Макаренка створювали в сім’ї атмосферу суму і прихованого відчаю.

 

Центральна площа Білопілля з видом на Трьохпрестольний храм Різдва Богородиці (тепер вул. Червона площа), кінець 19 ст. (фото зроблене із дзвінниці Покровської церкви) (http://www.etoretro.ru/pic57695.htm?sort_field=image_date&sort=DESC)

 

Білопільська земська лікарня імені Миклашевського (фото 1902 р.) (http://www.etoretro.ru/pic57700.htm?sort_field=image_date&sort=DESC)

 

Свою освіту А. С. Макаренко розпочав у 1895 році в Білопільському двокласному залізничному училищі Міністерства народної освіти. У час, коли юний Макаренко навчався в 3-му відділенні, на чолі училища став нерядовий педагог Костянтин Максимович Сальников, який у процесі формування професійного світогляду майбутнього вихователя посів місце першого яскравого взірця високої педагогічної майстерності. Як писав публіцист Б. Волков, Волганівська учительська семінарія, яку К. М. Сальников закінчив два роки тому, не змогла приглушити в ньому здорового селянського начала. Він викладав арифметику і природознавство, але першою турботою вважав залучення всіх учнів до праці.

 

Будівля Білопільського двокласного залізничного училища. Третй зліва Семен Григорович Макаренко (фото кінця 19-го ст.) (Балабанович Е. З. Макаренко. Человек и писатель. – М.: Моск. рабочий, 1963)

 

Училище мало садибу, обсаджену декоративними деревами, великий сад, город, пасіку та баштан. Завідувач формував із учнів, відповідно до віку, трудові бригади, демонстрував техніку сівби, висаджування і обробки сільськогосподарських культур. Учні, починаючи з 4-го відділення, працювали у слюсарних і столярних майстернях, що теж існували при училищі. Крім цього, К. М. Сальников влаштовував загальнодоступні читання на історичні або моралістичні теми, які ілюстрував “туманними картинками” за допомогою “чарівного ліхтаря”. Як згадує друг дитинства А. С. Макаренка І. І. Чернишов, уже тоді навколо майбутнього педагога завжди збиралася купка дітей, на шкільних вечорах він зазвичай був в ударі, з захопленням брав участь у всіх дійствах, але ніколи не грав на подвір’ї у “бабки”, вважаючи це нецікавим і непотрібним. Автор спогадів упевнений, що саме трудове виховання, отримане в білопільському училищі, приклад неформального шефства над нею інженера-механіка вагонних майстерень В. І. Бартницького вплинули в подальшому на педагогічні пошуки А. С. Макаренка.

В останні роки ХІХ століття в процесі розширення діяльності щойно утвореної Південної залізниці в Крюкові були збудовані надсучасні вагоноремонтні майстерні, до яких у грудні 1900 року було переведено С. Г. Макаренка.

 

Крюківські вагоноремонтні майстерні. З фото 1899 р. (Антон Семенович Макаренко. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях / упоряд. : П. Г. Лисенко, І. С. Убийвовк. – Вид. друге, перероб. і допов. – К. : Рад. шк., 1978)

 

Крюківські вагоноремонтні майстерні. З фото кінця 19-го – початку 20-го ст. (http://www.kvsz.com/index2.php?option=com_content&task=view&id=22&pop=1&page=3&Itemid=42)

 

Робітники майстерень біля відремонтованих вагонів. Фото 1901 р. (http://www.kvsz.com/index2.php?option=com_content&task=view&id=22&pop=1&page=3&Itemid=42)

 

Робітники і керівництво Крюківських вагоноремонтних майстерень. Фото 1912 р. (http://okrain.net.ua/photos/image/Rabochie_Krjukovskih_Vagonoremontnyh_masterskih_1912_god.html)

 

Крюків, який був лише посадом Кременчука, у ті часи при 10000-му населенні не мав жодного театру, громадської бібліотеки, книжкового магазину або навіть газетного кіоску. Єдиним його навчальним закладом було Крюківське міське приходське народне училище. Загальний стан народної освіти в Кременчуцькому повіті на цей час можна уявити за такими цифрами: в 1899 році з усіх дітей шкільного віку отримували ту чи іншу форму освіти лише 29,8%, причому аналогічний середній показник по Полтавській губернії дорівнював 37%. У 1897 році грамотними були 46,6% міського населення повіту і тільки 23,3% від загального числа його жителів, що майже дорівнює середньому показнику для європейської Росії (22,9%), значно перевищує загальногубернській рівень (16,9%), але набагато відстає від показників європейських країн, наприклад, Угорщини (52,2%) або Австрії (64,4%). Такі цифри цілком відповідають аграрному характеру загальної зайнятості жителів губернії, у якій на цей час 81,6% населення добували засоби для існування у сільському господарстві і лише 6,5% – у промисловості, тоді як по європейській частині держави цей показник дорівнював відповідно 74,2% та 9,7%, а, наприклад, у Німеччині – 42,5% і 35,5%.

 

Місто Кременчук і посад Крюків на військово-топографічній карті Полтавської губернії 1863–1878 років

 

Посад Крюків на Дніпрі, листівка початку 20-го ст. (http://kremen.pro/photo)

 

Херсонська вулиця посаду Крюкова на Дніпрі, листівка початку 20-го ст. (http://kremen.pro/photo)

 

Крюківський вокзал Південної залізниці, листівка початку 20-го ст. (http://kremenchuk.biz/wp-content/gallery/old/01.JPG)

 

Старий крюківський вокзал у 2002 р. перед реконструкцією (http://static.panoramio.com/photos/original/93864456.jpg)

 

Крюківська залізнична водокачка, листівка початку 20-го ст. (http://kremen.pro/photo)

 

Крюківська набережна, листівка початку 20-го ст. (http://kremen.pro/photo)

 

У Крюкові спочатку родина Макаренків декілька місяців мешкала в будинку Лосєва, потім орендувала три кімнати і кухню у багатоквартирному будинку міщанина С. Миронова допоки у 1905 році не побудувала на придбаній земельній ділянці біля залізничної лінії власний будинок.

 

Будинок С. Миронова, сучасний вигляд (вул. Насосна, 26/11) (https://www.google.com.ua/maps/@49.0292656,33.4421767,3a,75y,80.03h,82.6t/data=!3m6!1e1!3m4!1s-4i-jigsSItAtR5Itghtrg!2e0!7i13312!8i6656!6m1!1e1)

 

Будинок родини Макаренків, сучасний вигляд (вул. Макаренка, 44. Фото Н. В. Кущенко і М. М. Волікової)

 

Із свідчень Віталія Макаренка випливає, що переїзд родини посеред навчального року, очевидно, спричинив піврічну перерву в навчанні Антона, оскільки, відкинувши можливість вчитися в Крюкові, лише у серпні 1901 року він вступає до 2-го класу Кременчуцького міського чотирикласного училища. Проте Положення про міські училища дозволяло приймати в них учнів після відповідного іспиту упродовж всього навчального року. Якщо б батько А. С. Макаренка все ж скористався цією можливістю, майбутній педагог цілком міг уникнути перерви у навчанні, продемонструвавши педагогічній раді, як вимагав закон, знання молитви, найважливіших подій із священної історії старого і нового завіту, вміння лічити, а також читати і писати російською.

Як також запевняє В. С. Макаренко, переїжджаючи до Крюкова, Антон, очевидно, розраховував отримати більш високий рівень освіти, ніж могло йому надати міське училище. Пізніше він навіть докоряв матері, що “Вітька віддали в реальне, а мене “сунули” у міське”. Однак слід зазначити, що міське училище було єдиним фінансово доступним видом навчального закладу, який на той час міг забезпечити для свого старшого сина С. Г. Макаренко. Крім того, у Кременчуці не існувало чоловічої гімназії, і А. С. Макаренко для забезпечення собі в подальшому омріяного вступу до ВНЗ міг розраховувати лише на кременчуцьке Олександрівське реальне училище, яке, однак, не відповідало гуманітарній спрямованості його інтересів, прокладаючи шлях не в університет, а до вищої технічної школи. Підкреслюючи ж цю обставину, В. С. Макаренко підтверджує, що не може собі уявити брата в ролі інженера-технолога або архітектора.

 

Батьки А. С. Макаренка, Кременчук, 1903 (або 1913) рік (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Кременчуцьке міське чотирикласне училище, що знаходилося в казенному будинку на Соборній площі Кременчука, було перетворене в 1876 році з повітового училища і спочатку існувало як двокласне, трикласним же воно було з 1880 по 1898 рік. Полтавська губернія на той час у кожному повіті мала тільки один подібний заклад і навчалися в ньому діти лише чоловічої статі. Міські училища, започатковані в Російській імперії спеціальним положенням від 31 травня 1872 року, мали на меті дати дітям усіх станів початкову розумову й релігійно-моральну освіту і утримувалися або урядовим коштом, або коштом земства, міських громад, станів чи приватних осіб. Хоча училища могли бути одно-, дво-, три- або чотирикласні (закон дозволяв створювати навіть п’ятикласні і шестикласні), навчання в них мало тривати 6 років. Відповідно до цього, у Кременчуцькому чотирикласному училищі курс перших двох класів тривав по два роки, а у 3-му і 4-му класах був однорічним. Хоча Положення про міські училища дозволяло скорочувати для найздібніших учнів термін перебування у кожному класі, ми поки що не знаємо, чи торкнулося це особисто А. С. Макаренка.

 

Кременчуцьке міське чотирикласне училище, листівка початку 20-го ст. (http://kremen.pro/photo)

 

Положення також визначало перелік обов’язкових предметів у міських училищах, а саме: закон Божий, читання і письмо, російська мова і церковнослов’янське читання з перекладом російською мовою, арифметика, практична геометрія, географія і історія батьківщини (з необхідними відомостями з загальної історії та географії), відомості з природознавства та фізики, креслення і малювання, співи, гімнастика. Отриманий А. С. Макаренком атестат додає до вказаного переліку чистописання та так звані “додаткові предмети”, зміст яких, однак, у документі не вказується. Крім теоретичних дисциплін, місцевим громадам дозволялося частково за власні кошти впроваджувати в позакласний час вивчення окремих ремесел, але у мемуарній літературі і спогадах самого Макаренка ми не знайшли вказівок на існування такої практики у Кременчуцькому училищі 1901–1905 років.

За сумарною кількістю учнів міські училища посідали в Полтавській губернії лише 4-те місце, значно поступаючись сільським початковим, а також міністерським двокласним і міським приходським училищам. Відносна винятковість отримуваної А. С. Макаренком освіти ілюструється також таким фактом: на 1 січня 1904 року, наприклад, у 15 міських училищах Полтавщини навчалося 1898 учнів, що складало лише 1,25% від їхнього загальногубернського числа. Таким чином, у цей час А. С. Макаренко був одним із 139 школярів такого типу на весь Кременчуцькій повіт, який мав 10 432 учня чоловічої статі по всіх (крім небагатьох середніх) світських, духовних, православних та іновірських навчальних закладах. Маємо також підкреслити надзвичайно високі вимоги, що висувалися в цих навчальних закладах: упродовж 1903 року успішно закінчило курс Кременчуцького чотирикласного училища лише 17 чоловік, було ж відраховано до закінчення курсу – 23 чол.

Не зайвим буде додати, що міські училища мали значні переваги перед іншими типами народних училищ щодо можливостей зміцнення власної матеріальної бази. Особливо це позначалося на зростанні їхніх бібліотечних фондів. Так, за 1903 рік, наприклад, у Полтавській губернії бібліотека одного міського училища в середньому була поповнена на 142 томи 31 найменування на загальну суму 112 крб., тоді як міністерські двокласні училища отримали книг у середньому на суму 69 крб., а міські приходські і початкові училища – лише на суму 17 крб. За цей же період Кременчуцьке міське училище збільшило свою бібліотеку на 188 томів 25 найменувань, на що витратило понад 84 крб. Таким чином, на 1 січня 1904 року книжковий фонд училища дорівнював 3957 томам 1331 найменування (для порівняння, у 1899 році в ньому нараховувалося лише 3525 томів 1228 найменувань). Значну частку свого фінансування – 61,5% – міські училища отримували від держави, платня ж за навчання складала лише 30,8% їхнього бюджету. Проте здобуття освіти в них обходилося батькам учнів набагато дорожче у порівнянні з іншими народними училищами, де платня за навчання не перевищувала 6,6% їх річного кошторису. Загалом у 1908 році на одне міське училище у губернії в середньому витрачалося 6000 крб., а на одного учня – 47,45 крб. на рік, витрати ж на одного учня упродовж всіх років його навчання сягали 360 крб.

Учителями в міських училищах могли працювати лише особи, які успішно закінчили повний курс навчання у вчительських інститутах або склали в цих інститутах повний іспит як із теоретичних наукових знань, так і з уміння викладати в міському училищі. Призначення на посаду мало також обов’язковою умовою персональне затвердження попечителем навчального округу за відповідним поданням інспектора училища. Оскільки зараз важко назвати прізвища всіх, хто викладав А. С. Макаренку упродовж чотирьох років його навчання в училищі, ми наводимо список лише точно встановлених імен. Виконував обов’язки інспектора-учителя колезький асесор Іван Митрофанович Давидовський, закон божий викладав протоієрей Олексій Клепачевський, учителями працювали: надвірні радники Яків Кіндратович Супрун та Леонід Нилович Медведков, колезькі реєстратори Петро Данилович Каплюченко та Іван Володимирович Іванов, а також губернський секретар Григорій Петрович Камінський. Із перерахованих О. Клепачевський мав найбільший стаж роботи в училищі, у документах закладу його ім’я зустрічається ще в 1887 році. Уважний аналіз документів дозволяє висловити припущення про досить ліберальний характер викладацького складу училища, про що опосередковано говорить майже повна заміна його (окрім священика) у роки реакції після Першої російської революції.

Серед досить професійного педагогічного колективу найбільше вплинув на становлення юного А. С. Макаренка і, ймовірно, в багатьох рисах визначив його образ професійного ідеалу вчитель російської мови і літератури Г. П. Камінський, що виділявся на фоні інших викладачів демократичністю поглядів, глибокими знаннями і любов’ю до свого предмету. Г. П. Камінський почав викладати у А. С. Макаренка, очевидно, тільки з 1903–1904 навчального року, прийшовши із Полтавського міського трикласного училища, де він був лише помічником учителя. Вже працюючи в Кременчуцькому  міському училищі, він обіймав посаду секретаря, а згодом скарбника, Товариства допомоги (рос. – вспомоществования) учням і ученицям народних училищ Кременчука і посаду Крюкова. Пізніше Г. П. Камінський знайшов собі ще одне сумісництво – виконував обов’язки вчителя російської мови у Кременчуцькому комерційному училищі. Саме до цього закладу, остаточно залишивши чотирикласне училище, він згодом і перейшов на постійну роботу, але чомусь змінив профіль, ставши вчителем арифметики підготовчого класу.

Вважається, що Г. П. Камінському в першу чергу завдячував А. С. Макаренко своїм захопленням класичною літературою. Цей педагог подавав матеріал ширше, ніж вимагали програми, сам багато знав, умів чудово читати напам’ять і багато уваги приділяв письмовим роботам учнів, вимагаючи чіткості, послідовності викладу та грамотності. Дослідники доводять, що саме Г. П. Камінський слугував прототипом героя нарису А. С. Макаренка “Викладач словесності” М. В. Нестерова. М. В. Нестеров “відрізнявся від усіх викладачів дивним вираженням гідності й людської простоти, і ми любили в ньому це вираження і вибачали старому і строгий погляд поверх окулярів, і суворість вимог. <…> Старий читав завжди стоячи за кафедрою, надавав перевагу простій, точній мові, в якій рідко траплялося відкрите гаряче слово. Та зате в його міміці було стільки емоцій і правди, стільки розуму, то захопленого, то осуджуючого, то такого, що сумнівається, стільки стримуваної сили душі, що ми не здатні були відірватися від його обличчя. Читаючи нам, він сам жив гаряче і глибоко, хоча й не хотів показувати нам це своє справжнє, людське життя“.

Другим викладачем, чий вплив на майбутнього педагога в цей час можна вважати вирішальним, була людина палко закохана у мистецтво, вчитель малювання і креслення І. В. Іванов. Один із училищних товаришів А. С. Макаренка, Ф. Г. Келембет, говорить, що І. В. Іванов не задовольнявся належними йому годинами і залишався з учнями після уроків, від нього учні навчилися володіти звичайними і тушувальними олівцями, привчилися до спостережливості, могли проводити “живі” лінії, виправляти помилки, він навчив “читати” креслення і малюнки. Очевидно, саме І. В. Іванов стояв біля витоків “художньо-образотворчої” лінії розвитку здібностей юного А. С. Макаренка, сформувавши не лише суто технічні вміння його як майбутнього вчителя малювання, а, головним чином, визначальні обриси його естетичного ставлення до дійсності.

За спогадами Ф. Г. Келембета, у всій натурі і вчинках А. С. Макаренка тієї пори було дещо таке, що приваблювало і облагороджувало товариство, в якому він знаходився. Він не палив, ніколи не лаявся і був нездатний до якого-небудь некрасивого, а тим паче поганого вчинку. Інший колишній учень говорить, що особливо приваблювали спокій А. С. Макаренка, його витримка, вдумливість і характерна незворушність. Залишились також свідчення про унікальні пізнавальні здібності А. С. Макаренка і його неодмінно високі навчальні досягнення. Систематична наполеглива самоосвіта, яка і в подальшому була сталою рисою його життя, у ці роки набуває особливо напруженого характеру. У цю пору, поруч зі своїми філологічними захопленнями, А. С. Макаренко приділяє велику увагу графічним роботам, цікавиться живописом і прагне бачити оригінали відомих картин, особливо історичної тематики.

 

А. С. Макаренко – учень Кременчуцького міського чотирикласного училища, 1901 р. (Pecha L. Makarenko a současn? kolektivn? v?chova. – Praha: St?tni pedagogick? nakladatelstv?, 1968)

 

 

Копія атестата А. С. Макаренка про закінчення в 1904 р. Кременчуцького міського чотирикласного училища. Автограф А. С. Макаренка (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

При Кременчуцькому чотирикласному міському училищі А. С. Макаренко отримує і свою першу педагогічну освіту. Закінчивши училище 4 червня 1904 року з відмінним атестатом, він того ж року вступив до однорічних педагогічних курсів (до 2 років термін навчання на них збільшився лише у 1910 році), які готували вчителів для початкових шкіл. Курси при училищі були відкриті ще 20 серпня 1902 року; викладачами тут працювали майже всі знайомі А. С. Макаренку по училищу педагоги. Згідно з Положенням про міські училища, при них дозволялося залишати учнів, що успішно закінчили повний курс навчання і бажають згодом бути вчителями, до досягнення ними 16-річного віку, але на термін не менш, ніж 1 рік. У цей час вони мають займатися під керівництвом учителя повторенням училищного курсу і читанням указаної ним літератури, а також допомагати йому в класному викладанні, повторюючи із слабкими учнями вивчений матеріал. Треба зазначити, що при досягненні цими претендентами на вчительську посаду 16-річного віку і підтвердженні педагогічною радою їхньої старанності та доброї поведінки, вони мали переваги перед іншими кандидатами при вступі до вчительських інститутів.

На курсах А. С. Макаренко головним чином поглиблював свої знання з низки загальноосвітніх дисциплін – російської мови, арифметики, історії, географії та чистописання. Як згадував Г. П. Камінський, він, маючи виключні здібності і дивну для юнака витримку, вчився дійсно чудово, а пробні уроки завжди проводив відмінно. І. І. Чернишов, який цього часу теж був серед учнів міського училища, згадував, що твори А. С. Макаренка з російської літератури вчителі читали на уроках як зразкові. Крім усього, майбутній педагог брав активну участь у різних інсценуваннях та декламаціях, особливо майстерно читаючи зі сцени прозу М. Ю. Лермонтова.

За рік, витримавши випускні іспити на оцінку “вельми добре”, 11 серпня 1905 року А. С. Макаренко отримує звання “учителя початкових училищ із правом викладання у сільських 2-класних училищах Міністерства народної освіти і навчання церковним співам”. Але, ще не приступивши до офіційної професійної діяльності, влітку 1905 року юний педагог випробовує себе у ролі репетитора з російської мови, арифметики і Закону Божого, про що залишилися спогади одного із його тодішніх учнів – Д. М. М’якоти. Вже в той час діяльність А. С. Макаренка має ознаки певного професійного стилю: вимогливість, наполегливість, серйозність у ставленні до педагогічних завдань, доцільність у забезпеченні результативності своєї дії, прагнення створити мотиваційне підґрунтя навчання, вміння усної розповіді тощо.

 

Копія свідоцтва А. С. Макаренка про закінчення однорічних педагогічних курсів при Кременчуцькому міському чотирикласному училищі (Makarenko-Materialіen III. Quellen zur Biographie des jungen Makarenko (1888–1920) / G. Hillig (Hrsg.). – Marburg : VVG Verlags- und Vertriebsgemeinschaft, 1973)

 

Свій педагогічний шлях А. С. Макаренко починає у Крюківському двокласному залізничному училищі, яке знаходилося на терені Крюківських залізничних майстерень у спеціально зведеній кам’яній будівлі, що мала 5 великих класних кімнат. Двокласне училище мало 5-річний термін навчання: три роки – перший клас, що відповідав початковій школі, і два роки – другий клас, що давав підвищену початкову освіту. Контингент училища, який, наприклад, на 1 січня 1908 року дорівнював 321 учню (248 хлопчаків і 73 дівчинки), складався із дітей залізничників, тобто, як писав у подальшому сам А. С. Макаренко, робітників більш високого рангу –  кваліфікованих працівників паровозних і вагонних парків, машиністів, токарів і навіть начальників станцій. Маємо підкреслити ту обставину, що перші учні А. С. Макаренка, будучи вихідцями із високопрофесійного середовища, виступали носіями відповідних родинних цінностей і традицій.

 

Будівля Крюківського двокласного залізничного училища (фото 1950-60-х років)

 

План Крюківського двокласного залізничного училища: 1 – класи; 2– вестибюль і гардероб; 3 – вчительська; 4 – кімната прибиральника; 5 – туалет (Makarenko-Materialіen III. Quellen zur Biographie des jungen Makarenko (1888–1920) / G. Hillig (Hrsg.). – Marburg : VVG Verlags- und Vertriebsgemeinschaft, 1973)

 


Сучасний вигляд будівлі колишнього Крюківського двокласного залізничного училища, нині – навчальний корпус Кременчуцького професійного ліцею сфери послуг. Другий поверх побудований пізніше (Кременчук, вул. Івана Приходька. Фото Н. В. Кущенко)

 

Сучасний інтер’єр колишнього Крюківського двокласного залізничного училища (фото Н. В. Кущенко)

 

Меморіальна дошка на фасаді будівлі колишнього Крюківського двокласного залізничного училища (фото Н. В. Кущенко)

 

Художня література і історія, філософія і літературна критика, соціологія і природознавство – ось не досить ретельний обрис кола захоплень юного Макаренка. За словами молодшого брата Віталія, Антон на той час був найосвіченішою людиною серед 10-тисячного населення Крюкова. Майже кожні два дні він приносив до дому яку-небудь нову книгу, альманах або збірку провідних російських видавництв: “Знание”, “Шиповник”, “Гриф”, “Скорпион”, “Мусагет”, “Альциона”, “Сполохи”, “Логос”, “Прометей”, “Петрополис”, “Общественная польза” тощо. У той час передплачував “товстий” журнал “Русское богатство”, московську газету “Русское слово” та петербурзький сатиричний журнал “Сатирикон”, часто купував дорогі ілюстровані часописи “Столица и усадьба”, “Мир искусства”. Однак, прочитавши, зазвичай роздавав власні книги знайомим, і тому його домашня бібліотека складалася лише із 8 томів “Курсу російської історії” В. Й. Ключевського та 22 томів купленої ним у кредит “Великої енциклопедії”.

У той час художню літературу А. С. Макаренко частково купував, частково отримував поштою із багатої харківської бібліотеки Південної залізниці. Надзвичайно великі можливості для самоосвіти А. С. Макаренка надавали бібліотеки міста, що працювали у зручний для нього час. Найбільшою з них була заснована 1888 року Кременчуцька громадська міська публічна бібліотека з кабінетом для читання. Вона була відкрита щоденно крім великих свят: у звичайні дні з 11-ї до 13-ї год. та з 17-ї до 20-ї год., у вихідні – з 11.30 до 14-ї год. Користування нею було платне, залежно від розряду підписки – від 8 до 3 крб. на рік. Натомість безоплатною була Кременчуцька міська народна бібліотека з читальнею, яка брала по 5 коп. на місяць лише за користування книгами на дому, обслуговувала читачів вона з 12-ї до 18-ї год. тільки по неділях і святкових днях. Крім того, в Кременчуці на той час існувало 5 приватних бібліотек без кабінетів для читання.

Загальну характеристику тодішніх читацьких уподобань Антона ми теж знаходимо у спогадах брата. Найулюбленішою сферою була художня література, де він прочитав буквально все, що з’являлося на книжковому ринку, починаючи від Гомера і закінчуючи К. Гамсуном та О. М. Горьким. Він був добре знайомий з творами Л. М. Андреєва, О. І. Купріна, В. В. Вересаєва, Є. М. Чирикова, С. Г. Скитальця, О. С. Серафімовича, М. П. Арцибашева, Ф. К. Сологуба, Д. С. Мережковського, А. Т. Аверченка, С. О. Найдьонова, І. Д. Сургучова, Теффі, О. О. Блока, В. Я. Брюсова, К. Д. Бальмонта, К. М. Фофанова, З. М. Гіппіус, В. В. Городецького, Г. Ібсена, Ю. А. Стріндберга, О. Уайльда, Д. Лондона, Г. Гауптмана, Б. Келлермана, Г. д’Аннунціо, А. Франса, М. Метерлінка, Е. Ростана, А. Шніцлера, Б. Б’єрнсона, С. Лагерлеф та багатьох інших. Слід зауважити, що пізніше він сам доповнює цей обширний перелік іменами В. Шекспіра, О. С. Пушкіна, Ф. М. Достоєвського, Ч. Диккенса, Л. М. та О. М. Толстих.

Із наукових книг найбільшу його увагу привертала вітчизняна історія, представлена В. Й. Ключевським, С. Ф. Платоновим, М. І. Костомаровим, П. М. Мілюковим, М. С. Грушевським (“Історія України-Руси”), М. К. Шильдером (“Імператор Олександр Перший. Його життя і царювання”, “Імператор Микола Перший, його життя і царювання”) та іншими. Незважаючи на твердження В. С. Макаренка, що загальна історія майже не цікавила брата, ним були прочитані твори всіх стародавніх римських істориків та декілька томів з історії Великої французької революції. Друге місце після історії за кількістю прочитаного юним педагогом посідала філософія: твори Платона, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, В. С. Соловйова, Ж. Е. Ренана, О. Вейнінгера (“Стать і характер”) тощо.

Але сам А. С. Макаренко в тексті “Замість колоквіуму” зауважує, що з філософією знайомий дуже несистематично. При цьому він наводить досить довгий список прочитаних авторів, який частково збігається зі спогадами брата: Дж. Локк, І. Кант (“Критика чистого розуму”), А. Шопенгауер, М. Штірнер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. С. Соловйов (“дуже добросовісно вивчив”), Г. Гегель (“знаю за переказами”). Своє знання логіки А. С. Макаренко оцінює як дуже добре, вивчав її за творами Г. І. Челпанова, В. Мінто і М. М. Троїцького.

Більш докладну інфомацію про характер наукових уподобань А. С. Макаренка ми можемо отримати із уже згаданої записки “Замість колоквіуму”. Тут він сам підтверджує, що історія є його улюбленим предметом, і йому загалом відома вся російськомовна історична література: “Майже напам’ять знаю Ключевського і Покровського. Декілька раз прочитував Соловйова”. Крім того, А. С. Макаренко додає, що добре знайомий із роботами М. І. Костомарова і М. П. Павлова-Сильванського, а неросійську історію знає з праць Р. Ю. Віппера, П. І. Аландського, Д. М. Петрушевського, М. І. Кареєва. Він говорить, що спеціально цікавиться феодалізмом у всіх його історичних і соціологічних проявах, чудово знайомий з епохою Великої французської революції а гомерівську Грецію знає після штудіювання Іліади і Одисеї. Як бачимо, останнє дещо суперечить свідченням В. С. Макаренка про неувагу брата до загальної історії.

У галузі соціології А. С. Макаренко найвище оцінив свої знання про походження релігії і феодалізм. Серед прочитаних авторів він називає Г. Спенсера, М. М. Ковалевського, Денграфа, Ф. Де-Куланжа і Є. В. Де-Роберті. Політекономію й історію соціалізму вивчав за М. І. Туган-Барановським, В. Я. Желєзновим, М. К. Михайловським, П. Лафаргом, П. П. Масловим і В. І. Леніним. К. Маркса читав лише окремі твори, а “Капітал” – тільки в переказі.

Свою обізнаність серед природничих наук він теж вважає досить високою: зовсім вільно себе почуває в галузі фізіології тварин і рослин, має “солідні” знання із загальної біології (декілька раз прочитував усього Ч. Дарвіна, вивчав праці П. Ю. Шмідта, К. А. Тимірязєва, І. І. Мечникова тощо), завдяки захопленню юності добре знає астрономію і космографію і, крім того, практично займається ними в Полтавському музеї. Хоча А. С. Макаренко говорить, що хімію майже не знає, але стверджує, що загальні положення і найновіша філософія хімії йому добре відомі, читав Д. І. Менделеєва, М. О. Морозова, В. Рамзая, цікавиться радіоактивністю, у той же час він стверджує, що має слабкі знання з анатомії і геології. Високо оцінює педагог свої знання з порівняльної географії та промислового життя світу, вільно почуває себе в галузі економічної політики.

Звертає на себе увагу його самооцінка в сфері психолого-педагогічних знань як головного професійного підґрунтя: “Читав усе, що є російською мовою, з психології”. А. С. Макаренко пише про організацію ним у колонії кабінету психологічних спостережень і експерименту, але висловлює своє глибоке переконання, що науку психологію треба створювати спочатку, індивідуальну ж психологію він взагалі вважає неіснуючою. Найцінніше, на його думку, що було зроблено в психології, це роботи Л. Й. Петражицького, багато творів якого він прочитав (окрім “Нарисів теорії права”). Тут же А. С. Макаренко вказує, що любить психологію і вважає, що за нею майбутнє. “Багато читав і багато думав,” – говорить він про свою спеціальну галузь, педагогіку, але не посилається на жодного з авторів. Проте І. І. Чернишов згадував, як А. С. Макаренко декілька раз брав у нього двотомник німецького педагога Г. Кершенштейнера, робив із нього довгі виписки і захоплювався його думками про трудове виховання.

Є. Ф. Григорович розповідала ще про деякі форми самоосвітньої роботи, якою в перші роки своєї педагогічної діяльності активно займався А. С. Макаренко. Взимку завжди 6–7 учителів Крюківського залізничного училища на чолі з ним утворювали гурток, який глибоко і досконально вивчав окремі праці з історії та філософії. Пізніше, вже навчаючись у Центральному інституті організаторів народної освіти, А. С. Макаренко писав їй про те, що багато працює у Румянцевській бібліотеці, “читаючи із захлинанням філософську і педагогічну літературу”.

Надзвичайно важливою обставиною тогочасної культурної самоосвіти А. С. Макаренка, про яку не можна не згадати, була близькість Кременчука – міста з доволі розвинутими концертно-театральними традиціями. Як згадує Віталій Семенович, Кременчук, незважаючи на те, що він був лише повітовим містом, виглядав набагато більш культурним і жвавішим, ніж губернська Полтави. Крім того, що він мав свій постійний драматичний театр, театри оперети і мініатюри, декілька “шикарних кінематографів”, його постійно відвідували найкращі представники музичного і драматичного мистецтва, навіть такі артисти, як Федір Шаляпін, Анна Павлова, Павло Орленев, Ян Кубелик, Броніслав Губерман, Маттіа Баттістіні, іноді приїжджала Київська або Харківська опера, двічі на рік гастролював симфонічний оркестр Дмитра Ахшарумова, струнний оркестр Василя Андреєва та багато інших.

 

Федір Шаляпін в ролі Бориса Годунова, листівка початку 20-го ст. (http://www.rulex.ru/rpg/portraits/30/30640.htm)

 

Анна Павлова, листівка початку 20-го ст. (http://www.liveinternet.ru/community/camelot_club/post353280120/)

 

Павло Орленев в ролі царя Федора Івановича, листівка початку 20-го ст. (http://nashenasledie.livejournal.com/766427.html)

 

Ян Кубелик, листівка початку 20-го ст.

 

Броніслав Губерман, листівка початку 20-го ст. (http://traveller2.livejournal.com/460642.html)

 

Маттіа Баттістіні у театральному костюмі, листівка початку 20-го ст. (http://www.gornitsa.ru/item.php?id=15272269&t=20)

 

Симфонічний оркестр Дмитра Ахшарумова, фото початку 20-го ст. (http://composersukraine.org/index.php?id=2724)

 

Афіша концерту симфонічного оркестру Дмитра Ахшарумова, початок 20-го ст. (http://composersukraine.org/index.php?id=2724)

 

Великоруський оркестр В. В. Андреєва, фото 1900-х рр. (матеріал Вікіпедії)

 

Ефективним рушієм самоосвітньої діяльності А. С. Макаренка, її головною мотиваційною основою можна вважати незмінно високий рівень його домагань. Своєрідне життєве кредо педагога міститься в одній його пораді, яку згадує колишній вихованець комуни імені Ф. Е. Дзержинського В. І. Клюшник: якщо ти що-небудь робиш, то маєш робити це краще, ніж будь-хто із присутніх. При цьому В. І. Клюшник особливо акцентував слово “будь-хто”, тобто жодна людина із присутніх не повинна бути вище за тебе в цьому відношенні; не можеш, тоді зовсім не роби.

Хоча біографи А. С. Макаренка майже одностайно стверджують, що предметами його викладання в училищі були російська мова, література, малювання та креслення, колишній випускник цього закладу В. С. Макаренко, навпаки, говорить не про предметну систему викладання у ньому, а про класну, коли кожен учитель мав свій клас, у якому читав усі предмети, крім Закону Божого. У той же час, він надзвичайно високо оцінює майстерність А. С. Макаренка як учителя креслення, підтверджуючи велике виховне значення цього предмета у формуванні в учнів точності й акуратності. Колегами юного педагога в цей час були: завідувач училища М. Г. Компанцев, учителі П. В. Рашев, З. П. Сагредо, Н. П. Найда, священик Д. І. Григорович, а пізніше К. Ф. Корбаненко, Г. В. Орлов і Є. Г. Сосновська.

 

Учителі Крюківського двокласного залізничного училища (зліва направо) Г. В. Орлов, Н. П. Найда, А. С. Макаренко зі своїми учнями, 1910–1911 рр. (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Спогади засвідчують, що А. С. Макаренко зумів швидко привернути до себе симпатії учнів. “Він володів якимось незвичайним умінням угадувати наші прагнення, говорити з нами, – писав його колишній учень О. М. Левда, – Приваблював також його зовнішній вигляд, короткозорі уважні очі, озброєні окулярами з сильними скельцями. А. С. Макаренко, як правило, не гримав на того, хто провинився, не квапився карати. Спокійний осудливий вигляд молодого педагога, легка усмішка його допитливих очей діяли на пустуна витверезливо і гнітюче: робилося соромно”. М. Г. Компанцев характеризує А. С. Макаренка цього періоду як рухливого, невгамовного, веселого, “він був ураган, який невтомно носився з однієї класної кімнати в іншу з журналом під пахвою <…>, а на перервах між уроками у великому коридорі або у дворі можна було чути його сміх або окрики команди для ігор”.

 

А. С. Макаренко – учитель Крюківського двокласного залізничного училища, фото 1907 р. (за іншими даними – учень однорічних педагогічних курсів при Кременчуцькому міському училищі, 1905 р.) (А. С. Макаренко. Кн. 4 : статьи / ред. кол.: Ф. И. Науменко (отв. ред.) и др. – Львов, 1959.)

 

У мемуарах І. І. Чернишова, друга дитинства А. С. Макаренка, є цікавий опис занять на природі учнівського образотворчого гуртка “Художник”, створеного молодим педагогом: “Він розповідав учням про життя і творчість великих російських художників І. Ю. Рєпіна, І. В. Сурикова, І. І. Шишкіна. Мене вразили глибокі знання Антона Семеновича біографій цих художників, глибока обізнаність з їхніми творчими шляхами. Розповідав Антон Семенович із захопленням, картини, образи немов оживали перед нами. І мені стало ясно, що Антон Семенович не “просто розповідав”, він передавав учням свою повагу і любов до цих чудових майстрів реалістичного живопису”.

Хоча всі мемуаристи і біографи А. С. Макаренка одностайно говорять про його надзвичайну педагогічну активність, унесення помітного пожвавлення до позакласної роботи училища (організація літературних читань, підготовка вечорів учнівської самодіяльності, репетиції вистав, ігри з учнями на свіжому повітрі під час перерв, насаджування дерев на шкільному майданчику, походи, екскурсії, організація учнівського табору тощо), В. С. Макаренко у своїх спогадах цю інформацію категорично спростовує. Він запевняє, що ніхто з педагогів училища ніякої позакласної роботи не вів, оскільки відразу після уроків усі поспішали додому, винятком же були лише новорічні свята. При цьому В. С. Макаренко все ж таки опосередковано підтверджує професійну активність брата і описує начебто невдалу спробу молодого вчителя створити учнівський церковний хор. Крім того, він засвідчує активний технологічний пошук А. С. Макаренка і наводить приклад одного виховного експерименту, що, однак, мав трагічні наслідки.

Для підвищення мотивації навчання в 1907 році А. С. Макаренко вирішив ранжувати учнів класу наприкінці кожної чверті за рівнем успішності. Один із його учнів, який хворів на туберкульоз і був, по суті, приречений, про що А. С. Макаренко, ймовірно, не знав, через погіршення здоров’я опинився на останньому місці в рейтингу класу. Незабаром до школи прийшов його батько і при учнях заявив педагогові: “Сьогодні вночі мій хлопчик помер. Я прийшов вам сказати про це і ще запитати вас: для якої мети ви проставили в його чверті, що він 37-й і останній? Навіщо ви образили хлопчика, якому залишилося 10 днів життя? Він так горював, бідний, що він “останній”. Це ви, Антоне Семеновичу, недобре зробили, дуже недобре. Я знаю, він би все одно помер, але навіщо заподіювати хлопчикові непотрібні страждання?” Після цього А. С. Макаренко припинив свій експеримент і, за деякими свідченнями, все життя тяжко переживав цей випадок, вважаючи себе винним у смерті хлопчика. Можна припустити, що в подальшому спогад про цю трагедію спричинив деякі з принципових обмежень на шляху реалізації професійної ініціативи А. С. Макаренка, актуалізуючи її етичний і психологічний контекст.

Про різноманітність форм самоосвітньої діяльності А. С. Макаренка цього періоду ми можемо знайти деякі свідчення у спогадах багаторічної подруги Антона, Є. Ф. Григорович. В макаренкознавчій біографістиці часто зустрічається опис активності як самого молодого педагога, так і інших його колег під час революційних подій 1905 року, яку, проте, також заперечує В. С. Макаренко. Першим про участь викладачів училища, завдяки агітації А. С. Макаренка, у Люботинському з’їзді вчителів Харково-Миколаївської залізниці пише М. Г. Компанцев. Однак сучасні розвідки німецьких біографів педагога підтвердження цім подіям поки що не знайшли.

Як згадує В. С. Макаренко, приблизно до 1910 року навколо А. С. Макаренка в Крюкові утворився гурток інтелігенції – два лікарі, ветеринар, студент, педагоги, в тому числі декілька його колег по залізничному училищу, тощо. Під час своїх візитів до Крюкова до них приєднувалася і Є. Ф. Григорович. “Гуртківці” весело проводили час, багато сперечалися, головним чином на літературні теми, співали, подорожували на човнах по Дніпру. В цьому випадку ми вкотре спостерігаємо здатність А. С. Макаренка об’єднувати людей і вести їх за собою – те, що в подальшому проявиться як стала риса його педагогічної діяльності.

У 1909 році, після несподіваного звільнення М. Г. Компанцева і переведення його за власним бажанням на станцію Долинська, завідувати Крюківським залізничним училищем був призначений колишній учитель і завідувач бібліотеки-читальні в містечку Омельник Кременчуцького повіту Кузьма Фомич Корбаненко (Карбаненко). Докладної інформації про деталі конфлікту А. С. Макаренка з бюрократом – новим завідувачем поки що не знайдено, але відомо, що він публічно звинуватив свого керівника у хабарництві і справа навіть дійшла до суду. Ця обставина, а також, очевидно, напружені стосунки з власним батьком змусили А. С. Макаренка шукати нового місця роботи. У 1911 році він подає відповідне прохання, і з 24 вересня 1911 року розпорядженням інспектора народних училищ 6-го району Херсонської губернії призначається на посаду вчителя однокласного залізничного училища на станції Долинська Харківсько-Миколаївської залізниці, якою на той час уже завідував М. Г. Компанцев. Крім суто вчительської роботи, А. С. Макаренко виконував обов’язки наглядача в гуртожитку для учнів, при якому займав окрему кімнату.

 

Станція Долинська. На задньому плані будівля однокласного залізничного училища (з листівки початку 20-го століття)

 

Загальний вигляд станції Долинська. З листівки початку 20-го століття (із експозиції Долинського педагогічно-меморіального музею А. С. Макаренка, фото М. М. Волікової)

 

Колишня будівля Долинського однокласного залізничного училища, тепер Долинська загальноосвітня школа № 2 Кіровоградської області (другий поверх надбудований пізніше; фото М. М. Волікової)

 

Будівля на ст. Долинській, в якій розташовувався інтернат залізничного училища, фото 1950–1960-х рр. (хрестиком відмічена кімната А. С. Макаренка) (Жизнь и творчество А. С. Макаренко: материалы для выставки в школе и детской библиотеке. – М.: Гос. изд-во дет. лит-ры, 1963)

 


Сучасний вигляд колишнього інтернату залізничного училища, нині Педагогічно-меморіальний музей А. С. Макаренка Долинської загальноосвітньої школи № 2 (фото М. М. Волікової)

 

За спогадами самого А. С. Макаренка, училище розташовувалося у невеликому селищі серед голого степу, віддаленому від великих міст: “Станцію і селище при ній можна було охопити одним поглядом. Нас оточував степ, одноманітний, рівний, мовчазний. <…> І школа наша багатством не відрізнялася. Вона була призначена для дітей лінійних службовців: колійних і бар'єрних сторожів, стрілочників із маленьких станцій і полустанків. Було в нас багато і сиріт. Більшість моїх учнів жили в гуртожитку при школі. Все це було організовано в “приютському” стилі: бідно, казенно, похмуро і непорушно”.

 

Станція Долинська на карті європейської Росії (Большой всемирный настольный атлас Маркса. – СПб.: Изд. А. Ф. Маркса, 1905)

 


Залізничний вокзал станції Долинської: малюнок початку 20-го ст. і сучасний вигляд (http://wikimapia.org/4082112/ru/Железнодорожный-вокзал-станции-Долинская#/photo/3236461; http://railwayz.info/photolines/photo/24787)

 

В. С. Макаренко писав, що важко уявити собі “діру” більш глуху, ніж Долинська: залізничне депо, церква, училище, 3–4 невеликих крамниці і з сотню будиночків. У своїх спогадах брат педагога, якого, слід зауважити, багато хто із дослідників звинувачують в упередженості і необ’єктивності, стверджує: якщо коли-небудь на своєму життєвому шляху А. С. Макаренко ризикував спіткнутися, то саме в Долинській: там він, начебто, майже нічого не читав і провадив разом зі своїми колегами досить епікурейський спосіб життя. Певною компенсацією незадовільних обставин особистісного розвитку А. С. Макаренка були літні місяці, коли він повертався до Крюкова де знову “обкладався книгами”, відвідував Полтаву або Київ. Проте перебування далеко від культурних центрів не завадило молодому педагогові ретельно підготуватися до продовження своєї освіти.

 

Паровозне депо станції Долинська, 1884 р. (сучасні фото) (http://1ua.com.ua/nf7601176; http://galleryua.com/photo/dolinskij-rajon/3822-dolynska/)

 

Колегами А. С. Макаренка в училищі, крім М. Г. Компанцева і Г. В. Орлова, разом з А. С. Макаренком переведеного до Долинської із крюківського училища, були ще біля десяти педагогів: Богоявленський, Петрова, Грошева та інші. Уривчасті дані про особливості педагогічної діяльності А. С. Макаренка у 1911–1914 роках роблять долинський період одним із проблемних фрагментів у загальній картині його професійного становлення. Деякі відомості можна отримати лише з коротких спогадів В. С. Макаренка, М. Г. Компанцева, колишніх учнів Долинського залізничного училища – В. Я. Гаврильченка, М. Н. Доненка, М. Л. Лановенка та колишнього завідувача однокласної земської школи у селищі при цій же станції – Л. Т. Степанченка.

 

Похвальний лист учениці залізничного училища при станції Долинська Марії Горбенко, підписаний керівництвом та учителями, у тому числі А. С. Макаренком, 1913 р. (із експозиції Долинського педагогічно-меморіального музею А. С. Макаренка, фото М. М. Волікової)

 

За їх свідченнями, популярність А. С. Макаренка, який викладав російську словесність, малювання та креслення, серед учнів була загальною, він справляв на них враження надзвичайно акуратного, пунктуального і вимогливого педагога; на відміну від інших учителів, усі непорозуміння у спілкуванні з учнями вирішував самостійно, не звертаючись за допомогою до завідувача, і намагався досягти у цих справах позитивних результатів. А. С. Макаренко швидко близько зійшовся з учнями і знав їх краще, ніж інші педагоги, вмів зав’язати розмову з наймовчазнішим із них. Надзвичайне захоплення учнів і прагнення до наслідування викликав його каліграфічний почерк. Він навіть увів у 4-му класі додаткові заняття з чистописання, які почав зі спеціальних фізкультурних вправ – гімнастики пальців, кистей рук, передпліччя, вчив учнів правильно сидіти за партою, використовував різноманітні методичні прийоми.

Учням запам’яталися уроки А. С. Макаренка, присвячені ювілею Вітчизняної війни 1812 року – його захоплюючі розповіді про Бородінську битву, Старостиху Василису тощо. Крім роботи в класі, А. С. Макаренко проводив екскурсії до лісу, де розповідав про життя рослин і тварин, показував різні породи дерев як досвідчений біолог. Так само за стінами класу проводив він уроки малювання, пропонував писати пейзажі, замальовувати будинки, використовуючи, очевидно, елементи техніки пленеру.

Особливо яскраво вирізнявся А. С. Макаренко як організатор позакласної роботи. Першою справою в цьому відношенні було налагодження позакласного читання: він ретельно вивчив склад училищної бібліотеки, уклав рекомендовані списки книг за розділами і познайомив з ними учнів. Вчитель сам видавав учням книги. Його намагання керувати читанням дітей призвели до значного збільшення бібліотеки, до обміну прочитаними книгами. Іншим видом позакласної роботи, що мав великий успіх, був літературно-драматичний гурток, який створювався переважно для підготовки до зимових свят і виступав лише 2–3 рази на рік. Але А. С. Макаренко мав на увазі не так підготовку до новорічних свят, як розвиток мовлення і художнє виховання учнів. У програмі гуртка було читання на високому художньому рівні віршів і дитячих гумористичних оповідань, інсценування з музичним акомпанементом та співами, вокальні та балетні виступи, масові ігри тощо. Особливо урочистим і яскравим було святкування нового 1914 року, підготовку костюмів, декорацій і номерів до якого А. С. Макаренко з учнями почали заздалегідь. У програмі костюмованого свята були інсценування байки І. А. Крилова “Бабка і мурашка” та оповідання А. П. Чехова “Зловмисник”, демонстрація декількох “живих картин” тощо. Систематично також проводив А. С. Макаренко з учнями екскурсійні поїздки, упродовж короткого часу вони відвідали Миколаїв, Севастополь, Херсон та ніші міста.

 

А. С. Макаренко із своїми учнями та братом Віталієм на новорічних святах 1914 р., станція Долинська (архів музею історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка)

 

Колишні учні звертають увагу й на методичні пошуки молодого Макаренка в царині викладання мови і літератури: робота над творами і переказами, опанування техніки “тихого” і “голосного” читання, заучування віршів напам’ять, лексичний і смисловий розбір літературних творів тощо. З питань методики А. С. Макаренко мав свою досить певну точку зору, виступав за посилення питомої ваги самостійної роботи учнів. Уроки – граматичні розбори поступово стали систематичними і викликали зацікавленість дітей, суперечки про те чи інше написання слова, про розділові знаки, в яких А. С. Макаренко брав найпалкішу участь, виходили за межі класу, вони пробуджували думку, змушували весь час пригадувати і обмірковувати завчені раніше приклади і правила. За словами В. Я. Гаврильченка, граматика ожила; спочатку цей інтерес до неї носив дещо “спортивний” характер, але потім непомітно переріс в інтерес до мови, до живого мовлення. Л. Т. Степанченко ж описує цікавий методичний прийом, що його продемонстрував А. С. Макаренко в різновіковому класі сусідньої земської школи, значно оптимізувавши процес вивчення молодшими учнями нових літер. В цьому описі ми можемо виокремити систему вже достатньо сформованих на цей час елементів його професійної майстерності: креативності, комунікативних і організаційних умінь, зовнішньої педагогічної техніки тощо. В Долинській ми також спостерігаємо надзвичайну соціальну і професійну активність А. С. Макаренка, прагнення знаходитися в центрі уваги. Він, за спогадами всіх, хто знав його у цю пору, значно виділявся серед інших педагогів.

 

А. В. Ткаченко,

доктор педагогічних наук, професор кафедри педагогічної майстерності та менеджменту імені І. А. Зязюна
Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.