25 серпня 2024

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 року в селі Солошине Кобеляцького району Полтавської губернії.

Про свої ранні дитячі роки письменник згадував: «У селі на Полтавщині, де я народився та ріс, 90 відсотків мешканців були неписьменними, і моя мати в тому числі. Коли створили гуртки з ліквідації безграмотності, мама ходила туди і брала мене з собою. У п'ять років я вже чудово читав».

Коли Павлу виповнилося 6 років, мати померла, а з мачухою у хлопця стосунки складалися не дуже гарними.

1941 року він закінчив школу і у віці 16 років та 10 місяців пішов добровольцем на фронт. Брав участь у битві за Київ, був поранений. Після шпиталю знову воював, у 1942 році знову отримав тяжке поранення в груди, у непритомному стані потрапив у полон до нацистів й перебував у концтаборі до лютого 1945.

1951 року закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Півтора десятиліття був на журналістській роботі: з 1951 року працював літературним редактором обласної дніпропетровської газети «Днепровская правда», а з 1954 спершу як літературним консультантом, а потім заступником головного редактора журналу «Вітчизна» в Києві. Водночас займався письменницькою працею.

У 1961–1963 роках Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше – «Літературна Україна»). З 1964 по 1973 рік – він відповідальний секретар, згодом – заступник голови правління Спілки письменників України. У 1973 – 1979 роки секретар, у 1979 – 1986 – 1-й секретар правління Спілки письменників України. Загребельний був депутатом Верховної Ради УРСР 9-го скликання (1975–1980) і депутатом Верховної Ради СРСР 10–11 скликань (1979–1989). Помер 3 лютого 2009 року від туберкульозу у віці 84 роки. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Шлях у літературу та творчій доробок

Коли Загребельного запитали, як йому вдалося стати одним із найбільш популярних українських авторів, він відповів: «Я не належав до людей, які мріяли стати письменником із дитинства. Віршів ніколи не писав і не пишу – не знаю, як це робиться… Хоча я дуже люблю поезію, якщо вона справжня. Вона дає почуття мови, вчить вмілому поводженню з нею… Приїхавши додому (після війни), півроку я працював у колгоспі бухгалтером, потім вступив до філологічного факультету університету. Вибрав його виключно через незнання: слово «філологія» переклав як «любов до науки». Хотілося просто чогось вчитися, а опинився в самій гущавині майбутніх поетів та поетес… Там я дізнався, що філологія – це зовсім не те, що думав, а любов до слова. Але навчався найкраще, університет закінчив з відзнакою… Література народжується зі страждання, я рано залишився без матері. Потім була дуже зла мачуха. Потім – голод. Потім – війна. 42-го я, поранений лейтенант артилерії, потрапив у полон і два з половиною роки провів у німецьких концтаборах. У свої 20 років я вже мав колосальний та страшний життєвий досвід. І коли студентом читав поему Данте, його пекло здалося мені таким... несправжнім! А після війни ще 16 років я був «людиною другого ґатунку»: адже ті, хто перебував у полоні, вважалися «зрадниками Батьківщини». Це був болісний час. І саме тоді я почав писати. Очевидно, тому й узявся за перо, що у житті було так багато лиха…»

Вже перші спроби Павла Загребельного виплеснути свої емоції та враження на папір виявилися успішними: серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала повість з автобіографічною основою «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі, а через три роки побачив світ перший роман – «Європа 45» (1959). У наступні роки Загребельний створив ще близько сорока романів. Багато з них були перекладені 23 мовами світу!

Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), над яким письменник працював шість років (1962–1968). У цьому творі автор органічно поєднав далеке минуле та сучасність. Створений майстром образ Софії Київської проступає в романі крізь імлу століть і втілює невмирущість духу українського народу. За довгу історію свого існування різні завойовники намагалися знищити диво – Софію Київську, та собор знову й знову поставав. (Роман «Диво» введений у програму з української літератури середньої школи). Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено також роман «Роксолана» (1980).

У 1960-х роках зросла популярність Загребельного не лише як письменника, а і як енергійного й талановитого редактора-новатора «Літературої газети», переіменованої ним у 1961 році на «Літературну Україну». Це видання під керівництвом Павла Загребельного упродовж 3-х років стало справжньою трибуною вільної, за тогочасних можливостей, творчої думки. За досягнення у літературній роботі письменник був удостоєний низкою нагород, зокрема Державної премії СРСР за роман «Розгін» (1978), проте це зовсім не означає, що він якимось чином намагався «товаришувати» з урядом. Навпаки, у ЦК його вважали одним із найбільш непередбачуваних авторів через прямолінійність та іронічність. На початку 60-х, коли Загребельний очолював газету «Літературна Україна», за публікації молодих авторів – Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка він втратив посаду і мав проблеми з друком своїх творів.

Романи, повісті, п’єси, кіносценарії та оповідання Павла Загребельного відзначаються гострим сюжетом, динамічним розвитком дії. Прозаїк і драматург, він активно працює і в такому оперативному й мобільному жанрі, як публіцистика; відомий він і як вдумливий дослідник літературного процесу на сучасному етапі («Належними устами: статті, есе, портрети» (1996) та «Думки нарозхрист: 1974 – 2003 (остання прижиттєва книжка).

Нагороди та відзнаки

Два ордени «Знак Пошани» (1960; 1971).

Два ордени Трудового Червоного Прапора (1967; 1984).

Орден Дружби народів (1974).

Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка (1974) за романи «Першоміст» (1972) та «Смерть у Києві».

Державна премія СРСР (1980) - за роман «Розгін» (1976).

Орден Жовтневої Революції (1981).

Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня (1985).

Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (1999).

Почесна грамота Кабінету Міністрів України (2004).

Герой України (з врученням ордена Держави (2004) за самовіддане служіння Україні, багаторічну плідну діяльність на ниві літератури, видатний особистий внесок у збагачення національної духовної скарбниці, утвердження гуманістичних ідеалів).

Запрошуємо до бібліотеки переглянути книжкову виставку.