3 квітня 1918 року у селі Ломівка біля нинішнього міста Дніпро народився Олесь Гончар – письменник, літературний критик, громадський діяч, Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат республіканської премії ім. Шевченка (1962), голова Спілки письменників України, академік НАН України. Герой України (2005, посмертно).

Олесь Гончар один з небагатьох, кому дійсно пощастило. Його літературний талант був достойно оцінений ще за життя, а по сконі вже понад 20 літ пам’ять про нього продовжує збирати повні зали шанувальників. А ще відкриваються музеї на його честь, знімаються фільми про нього, встановлюються пам’ятники й меморіальні дошки, щороку все більше вулиць називають його іменем. 2000 року Національний банк України на його честь викарбував монету в серії “Видатні особистості України”, а Укрпошта 3 квітня провела спецпогашення маркованого конверту до 100-річчя Гончара. До речі, це вже другий конверт, присвячений Олесю Терентійовичу. Раніше художній конверт на його честь був випущений 2008 року.

Запрошуємо до бібліотеки переглянути книжкові виставки присвячені Олесю Гончару а також представляємо тематичні списки "60 років від часу створення роману в новелах «Тронка» Олеся Гончара" а також "55 років від часу створення роману Олеся Гончара «Собор»".

Таємниця такої популярності Олеся Гончара у його “власній правді” – ідеології гуманізму, яку письменник сповідував усе життя, захищав пристрасно і наполегливо, жодного разу не зрадив, не звернув з обраного шляху. Серце його філософії: українська мова, культура, духовність і людина-носій цієї української ідентичності.

Він був блискучим промовцем, саме тому міг переконати у своїй правоті будь-кого, зарядити українським інтересом. Усе життя він опікувався національними святинями. 1965-го спілка письменників у його особі стала колективним членом-засновником Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Це він своїм полум’яним словом відкривав 1989-го установчу конференцію Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, Установчий з’їзд Народного руху України, виступав на мітингах і різноманітних демократичних з’їздах, у такий спосіб немов благословляючи всіх на будівництво незалежної України.

Що таке радянська тоталітарна система Олесь Гончар знав дуже добре, адже вона випробувала на ньому чи не всі свої методи. Чого коштувала письменникові тільки одна кампанія проти роману “Собор”! “Яка дика епоха! — з гіркотою писав О. Гончар у своєму Щоденнику. — З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії нації — Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Григорій Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченків “Заповіт” написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода… Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?”

Українська мова, культура, духовність, любов до рідної землі є стрижнем творчості Гончара.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 1940-х і на початку 1950-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній у основі своїй повісті «Земля гуде»[14] зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 1950-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Серед них — романи «Тронка» (1963, у грудні 1964 року письменник передав у бібліотечний фонд грошову винагороду Ленінської премії (1964), присудженої йому за цей роман), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію, то доля написаного наприкінці 1960-х років «Собору» склалася менш успішно.

Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» 1968 року. Назва роману походить від майже зруйнованого дерев'яного, збудованого без єдиного цвяха, козацького собору, що стояв на тій самій вулиці, де мешкав Гончар. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця, де жили батьки та сестра письменника. У 1990-х роках собор, який пов'язують з образом собору в книжці, був відбудований.

Перші рецензії на роман після появи у «Вітчизні» були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Нищівна кампанія проти роману «Собор» у Дніпрі стала своєрідним каталізатором дисидентського руху в регіоні. Представники патріотичної інтелігенції міста в серпні 1968 року написали лист-протест до органів комуністичної влади в Києві, що став відомий як «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська». Автори «Листа» — поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик — звернулися до ЦК КПУ, описавши ситуацію, що склалася на Дніпропетровщині у зв'язку з боротьбою проти «ідейно розгнузданного, антирадянского, націоналістичного роману „Собор“». Після оприлюднення «Листа» за кордоном, його авторами зацікавилося КДБ УРСР. Відбувся судовий процес, учасники якого були засуджені до різних термінів ув'язнення.


 

Вітаємо!

Будемо раді Вам допомогти.